EX LIBRIS Abraham Hosebr

Sebastian Pether

Edvard Munch: The Human Mountain: Towards the Light. Oil on unprimed canvas, 1927–1929

Asylum of Satan (1972) By William Girdler

93. Світ цей — поглинач трупів. І все, що в ньому поїдається (людьми), — настільки ж мерзенне. Істина ж — поглинач життів. Тому ніхто, хто вигодуваний Істиною, не може вмерти. Ісус прийшов саме звідти, і Він приніс їжу звідти. І тим, хто цього бажав, Він дав у такий спосіб Життя (Істинне) — і вони не загинули. Євангеліє від Пилипа

This artwork is Plate 5: Tiberius Claudius in profile to the right, from “The Twelve Caesars”, an etching and engraving from the 17th century (dating from 1610 to 1640), produced anonymously after the Italian artist Raffaello Schiaminossi. The print depicts the Roman Emperor Claudius wearing an elaborate helmet crowned with laurel leaves and a griffin, alongside the Latin inscription across the bottom: TI · CLAVDIVS · CÆS · AVG · ROM · IMP ·

J. Kirk Richards

— Ми обоє мали рацію не в усьому, — сказав Симон. — Ми припустилися тієї самої помилки, хоча ми цілком різні люди й обрали різні шляхи. Шлях, який обрав я, показав мені, що я помилявся: така вже його природа. Але шлях, який обрав ти, ніколи не відкриє тобі твоєї помилки: така вже його природа. Тож мені й випало сказати тобі про це. — Яка великодушність, — сказав Кефа. — Звісно, це нічого не змінить, — провадив Симон. — Така вже й природа речей. — То, може, — запропонував Кефа, — скажеш, про що йдеться? — Це не так просто. Почати можна з різних місць. Та й узагалі — з чого завгодно. Точніше, з будь-яких двох речей. Скажімо, з нас двох, що сидимо в цій кімнаті. Завжди існує пара. — Я знаю, ти віриш, що є два Бога, — з певним роздратуванням сказав Кефа. — Ти це хотів мені сказати? — Якщо хочеш. Але я також маю на увазі день і ніч, чоловіка й жінку, солодке й кисле, правильне й неправильне. — І що з того? — запитав Кефа. — Я говорю про матерію й тінь, — сказав Симон. — Про суходіл і море, звук і тишу, холод і спеку. Я говорю про життя і смерть, спасіння і засудження на вічні муки. Я говорю про те, що є, і про те, чого немає. — Або про пари протилежностей, — сказав Кефа. — Розумію. — Ні, не розумієш, бо пари як такої не існує. Є лише двоїстість самої природи. Із цієї двоїстості постають усі пари протилежностей, що віддзеркалюють одна одну. Постав джерело світла в кімнаті, де лежать металеві предмети різної форми, — і світло витворить на їхніх поверхнях різноманітні візерунки. Та насправді це лише низка спотворень — спотворень одного-єдиного джерела світла. Дуалізм єдиний. Його виявляє матерія, щойно з'являється на світ, — інакше бути не може. Його виявляє наш розум у кожній думці, яку породжує, — інакше бути не може. Сам корінь світобудови роздвоєний. Кефа поволі крутив у руках келих із вином. — Високі слова, — мовив він. — Я ніколи не розумівся на філософії. Не бачу в ній жодного сенсу. — Слова «добро» і «зло» нічого не означають, — сказав Симон. — Ми вживаємо їх тоді, коли певним чином усвідомлюємо прояви двоїстості. З таким самим успіхом можна було б послуговуватися іншими словами — «солодке» й «кисле» або «холодне» й «гаряче», — і це було б так само правильно. Гра світла й тіні на поверхні — ось і все, що стоїть за добром і злом. Тепер зрозуміло? Кефа мовчав. — Я побачив це давно, — провадив Симон. — Побачив світло й темряву. Але не розумів, що це означає. Не простежив усіх зв'язків до кінця. Тепер мушу це зробити. Завдяки розуму повії та щирості хлопчика, завдяки безумству імператора й загадкам твого вчителя, яких ви так і не спромоглися розгадати. Кефа здивовано дивився на нього, і в світлі лампи його обличчя зблідло. — Треба віддати мені належне, — провадив Симон, — я багато чого збагнув. Я зрозумів, що світ порочний, хоча й не розумів чому. Він порочний, бо під час творіння його було розділено, роз'єднано, і саме це виявляється в усьому, що люди називають злом, хоча спочатку все було так ретельно змішане, що зла взагалі не існувало. Я також зрозумів, що Бог, якому ви поклоняєтеся, — це ворог і що з ним необхідно боротися. Мені здавалося, я розумів чому, але це було не так. І я також збагнув, що світ — це пастка, а пасток слід уникати. Та я не зрозумів, що втеча з пастки — це частина самої пастки. До цього я дійшов не відразу. Він замовк, поринувши у свої думки. Коли Кефа наливав собі вина, його руки ледь помітно тремтіли. — Чому, — ледве чутно запитав він, — Бог, якому я поклоняюся, — це ворог і з Ним треба боротися? — Тому, — стомлено відповів Симон, — що Він стверджує, ніби є єдиним Богом. Це ж основа вашої віри, чи не так? У цьому Він непохитний. Та це брехня, Кефо. Ніщо не буває одиничним. Завжди існує щось друге. Не існує жодного твердження, яке не містило б у собі власного заперечення. Але ви цього не збагнули й покоління за поколінням молилися своєму Богові як Єдиному, аж поки Він не став зажерливим і не проголосив, що Іншого немає. І ця омана призвела до катастрофічного порушення рівноваги у світі, яке можна виправити, лише поклоняючись Іншому. Саме це я й узявся робити. Я гадав, що рятую людство, але помилявся. Я рятував Бога.

Munch of the week: "The Brooch. Eva Mudocci", 1903 (Lithographic stone) MUNCH, Oslo

The Black Knight Alexander Rothaug (German, 1870 – 1946)

Місто було в захваті від усього нового. Щодня юрмище молодих багатих нероб, безробітних митців, відставних військовиків, нудьгуючих світських дам і юнаків, які втекли з уроків, збиралося в одному з кутків Римського форуму, щоб почути останню новинку зі Сходу. Це була нова філософія. Можливо, нова релігія. Спочатку вони не могли збагнути, що ж це таке. Згодом вирішили, що це своєрідна релігія навиворіт. Боги залишалися на своїх місцях, якщо комусь це було до вподоби, але поклонятися їм не належало. Навпаки, до них слід було ставитися з презирством. Вони були тиранами, ворогами людського роду. Коли юрба почула це вперше, всі завмерли, затамувавши подих, і поглянули в небеса, проте блискавка так і не вдарила. Наступного дня проповідник знову стояв на тому самому місці. Він сказав, що вже кілька років говорить про одне й те саме, однак досі це не завдало йому жодної шкоди. Боги, щойно зустрічають опір, виявляються боягузами. А можливо, їх узагалі не існує. Можливо, вони живуть лише в людській уяві. Зрештою, це не мало великого значення. Важило лише те місце, яке ідея існування богів посідає в людській свідомості. Страх, покора правилам, дотримання обрядів, покликаних догоджати богам і тамувати їх, — усе це кайдани. А люди, попри всі свої грандіозні ілюзії, — лише в'язні величезної буцегарні. І він прийшов, щоб указати їм шлях до визволення. Проповідник казав, що пропонує їм свободу. Свободу й повернення їхнього невід'ємного права. Адже вони не належать цьому світові, і в глибині душі кожен із них це знає. Вони прийшли з кращого світу. Їх ошукали, а всі релігії, що розіслали своїх священників та їхніх прислужників по всій землі, увічнили цей обман. Настав час відкрити правду. Боги — примари. Творець — жорстокий деспот. А божества, істинні божества, — це самі чоловіки й жінки. Ніщо не шокувало слухачів так, як ця остання фраза. Спершу запала мертва тиша, а тоді почувся нервовий сміх. Вони звикли до того, що імператори ставали богами, але навіть імператор мусив померти, перш ніж здобути безсмертя. Сама думка про те, що люди й поготів є богами, мала накликати неминучу кару. — Вас навчили боятися цієї думки більше, ніж будь-чого іншого, — промовляв проповідник. — Ось чому ви не здатні її осягнути. Він розповів їм історію, добре знану в його краю. Перші чоловік і жінка жили в прекрасному саду. Творець поставив перед ними одну умову: їм заборонялося куштувати плоди з певного дерева. Вони скуштували заборонений плід — і були покарані. То було дерево пізнання. Їм заборонили їсти його плоди, бо якби вони скуштували їх, то довідалися б, ким є насправді: збагнули б, що вони — боги. Покаранням стало вигнання із саду, після якого вони зробилися смертними: відтоді їм загрожували хвороби, старість і смерть. Вони мусили жити у світі, який через їхню непокору став ворожим у своїй кричущій матеріальності. Проповідник пояснював, що їх позбавили всього, чим вони володіли, за винятком викраденого знання: цього Творець відібрати в них не зміг. Та покоління змінювалося поколінням у тяжкій праці й непевності, і знання поступово стиралося з пам'яті під тягарем щоденних турбот, тонуло в морі брехні та незліченних безглуздих правил, за якими Він звелів їм жити. Зрештою люди настільки заплуталися, що почали вірити, ніби все, що з ними сталося, було їхньою власною провиною. Вони стали дивитися на знання і на будь-яку спробу збагнути своє становище зі страхом і підозрою. Ця історія вигадана, пояснював проповідник, але істина криється в її сенсі. Вона свідчить про глупоту священників його краю: вони не збагнули змісту цієї оповіді й не заборонили її. Тепер же він пропонує цю історію своїм слухачам як відображення їхнього власного становища. Адже вони теж розгублені й налякані. Вони щось утратили, але не знають, що саме. Чоловікам і жінкам, які слухали ці слова, здалося, ніби щось здригнулося в самій глибині їхніх душ. Їм нагадали про щось незбагненне… про щось, що вони колись знали. Про силу, якою колись володіли? Про місце, де колись жили? Про все це водночас — і ні про що з цього; про щось зовсім інше… І вони відчули гостру, незбагненну ностальгію.

Sebastian Pether

Witches in the air from the book "the Devil in Britain and America (1896)".

— Ти знаєш, — вигукнув Симон, — що в тій кімнаті, де ми звершували Обряд, було влаштовано невеличкий жертовник, прикрашений нашими зображеннями? — Справді? Як далекоглядно. — Дурна жінко! — гнівно мовив Симон. — Невже ти не розумієш? Вони поклоняються нам, наче божествам. — Нічого дивного, — відповіла Єлена. — А чого ти сподівався? Людям потрібно комусь або чомусь поклонятися. Поки що ти явив їм лише якесь далеке полум'я. Вони не можуть поклонятися йому. — Не передбачалося, що вони взагалі комусь поклонятимуться. У цьому й полягає вся суть. У кожному з нас перебуває Дух, кожен із нас — бог. — Люди не хочуть бути богами, — сказала Єлена. — Це надто велика відповідальність.

Edvard Munch

— Прошу вас, скажіть мені, — благав він, — що ж це за такий небезпечний принцип? — Якщо знаєш, що робиш, то можеш робити все, що волієш, — відповів він.