EX LIBRIS Abraham Hosebr

Симпатія до Готорна з боку Мелвілла виникла миттєво і була винятково сильною. Її можна описати тільки як «духовну любов» або, використовуючи термін із психології, перенесення. Будучи на п'ятнадцять років старшим за Мелвілла, Готорн, безсумнівно, чинив на того батьківський вплив, якого Мелвіллу не вистачало. Крім того, Мелвілл проекціював на Готорна якості майбутньої величі, що почали на той час проявлятися. Значна частина надмірного вихваляння якостей його друга більшою мірою підходила йому самому. Глибина почуттів Мелвілла виражена у відповідному листі Готорну, в якому той висловлював схвалення «Мобі Діка»: «Ваш лист мені вручили вчора по дорозі до пана Морхеда, у якого я й прочитав його. Якби я був удома, я б одразу взявся писати відповідь. У мені розгорілась божественна спонтанна великодушність, лови її, поки можеш. Земля крутиться, і інший бік її вже вгорі. Тому зараз я не можу писати про те, що відчував тоді. Але можу сказати, що тоді я відчув себе пантеїстичним — ваше серце билося в моїх грудях, а моє — у ваших, і обидва серця — у грудях Господніх. Почуття невимовного спокою охопило мене в той момент, коли я дізнався, що ви зрозуміли мою книгу... Звідки ви прийшли, Готорне? За яким правом ви п'єте з посудини мого життя? А коли я підношу її до своїх губ, це ваші, а не мої губи. Це хліб на Святій Вечері, а ми — його шматки. Звідси це безкрає споріднення почуттів». Зрозуміло, Готорн не міг існувати в такому інтенсивному перенесенні. Як і у випадку з усіма найпотужнішими проекціями, ця проекція вилилася в власницькі домагання, що призвело до того, що об'єкт проекціювання віддалився. Готорн, сором'язлива, інтровертна людина, залишався дружньо налаштованим, але він не поділяв емоційної залученості Мелвілла. У міру того, як у дружбі наставало охолодження, відчуваючи неминучість бути відкинутим, що завжди супроводжує надмірні очікування, Мелвілл знову залишився наодинці з самим собою.

«Що це таке, зрештою, що спонукає людину йти своїм шляхом і підніматися з несвідомої ідентифікації з масою, як з оповитого туману? ...Це те, що зазвичай називають покликанням: ірраціональний фактор, який приписує людині звільнити себе від стада і від його торованих шляхів. Справжня особистість завжди має покликання і вірить у нього, як у Бога... Покликання діє як закон Божий, від якого немає порятунку... Будь-яка людина, яка має покликання, чує голос внутрішньої людини: вона покликана... Тільки людина, яка може свідомо прийняти владу внутрішнього голосу, стає особистістю... У тій мірі, в якій людина не відповідає закону свого буття і не росте як особистість, вона не в змозі зрозуміти сенс свого життя. На щастя, за своєю добротою і терпимістю, Природа ніколи не вкладає фатальне питання про сенс життя в уста більшості людей. І там, де ніхто не запитує, ніхто не зобов'язаний відповідати». Карл Ґустав Юнґ

Тимофій Бойчук

Cloudburst, 1920 Heinrich Kley (1863–1945) was a German painter and illustrator famous for his darkly humorous, satirical, and fantastical pen-and-ink drawings

Багатоголовий дракон Ґустав Моро

Читаю лист Аллена Ґінсберґа, де він описує свою візію, в якій досвідчив Бога. Лист досить-таки довгий і до безпосереднього опису цього досвіду передує кількасторінкова прелюдія з передісторією і обставинами, які привели його до цієї межової точки, яку він сам називає "перетином часів який тривав лише мить". І ось я дочитую до моменту, де починається сам опис (переклад вільний): "Розповім тобі все, що відбулося: я не бачив нічого, що мало б якусь особливу форму, жодних ангелів, жодного диму. В той момент я знаходився в звичайній книгарні..." Любі друзі, наполегливо раджу ходити в книгарні - можливо це буде вашим шляхом до пізнання Бога (або вдалої покупки книжок, що теж добре)😅

Félix Vallotton: La chambre rouge, 1898

Ґустав Доре

Табу на ідоли існує з поважних причин: це аспект табу на інцест. Уява має свої небезпеки: вона відводить лібідо від реального світу. Для незрілого еґо уява легко може стати моделлю виконання бажань і способом втечі від адаптації до реальності. Таким чином, протягом певного етапу розвитку еґо абсолютно необхідно амортизувати несвідоме, материнську утробу еґо, яка є джерелом уяви. Свідомість особистості повинна відокремитися від своїх витоків, якщо вона хоче домогтися якоїсь автономії. Це мета всієї патріархальної ініціації. Митець видається таким, що не завершив цю патріархальну ініціацію; двері залишаються відкритими для материнського несвідомого з його багатим арсеналом образів, які живлять уяву. Митець ніколи не демонструє повну відданість чоловічому началу, а зберігає неоднозначні стосунки з жіночим. У самому юдейському каноні є цікавий виняток із заборони на ідоли: « І промовляв той народ проти Бога та проти Мойсея: Нащо ви вивели нас із Єгипту, щоб ми повмирали в пустині? Бож нема тут хліба й нема води, а душі нашій обридла ця непридатна їжа. І послав Господь на той народ зміїв сарафів, і вони кусали народ. І померло багато народу з Ізраїля. І прийшов народ до Мойсея та й сказав: Згрішили ми, бо говорили проти Господа та проти тебе. Молися до Господа, і нехай Він забере від нас цих зміїв. І молився Мойсей за народ. І сказав Господь до Мойсея: Зроби собі сарафа, і вистав його на жердині. І станеться, кожен покусаний, як погляне на нього, то буде жити. І зробив Мойсей мідяного змія, і виставив його на жердині. І сталося, якщо змій покусав кого, то той дивився на мідяного змія і жив! ” («Числа», 21:5-9, пер. Івана Огієнка) Ягве тут порушує свою заповідь про ідолів. Мідний змій — зображення, зроблене людиною — протидіє деструктивним ефектам, зміям, посланим Богом. Образи творчої сили людини, її фантазії, тут чинять лікувальну дію на рани, нанесені Богом у повчальних цілях. У психологічному плані це говорить про те, що деструктивні сили несвідомого можуть зцілювати шляхом візуалізації образів, які заподіяли біль. Змії гніву та обурення кусали ізраїльтян і отруювали їх; аби побачити образ того, що кусає й отруює, людина екстеріоризує несвідомі афекти й домагається розділення між ними та еґо. Це еквівалентно зростанню свідомості, що є лікувальним фактором. Джерело болю й зцілення єдине, це одне й те саме, це трансперсональна психе. Ягве послав зміїв, і їх же він радить як засіб зцілення від руйнівних наслідків. Це відповідає парадоксальним описам алхімічного Меркурія, який є і отрутою, і панацеєю: Меркурій говорить про себе: «Я виповнений отрутою дракон... Вогонь і вода мої руйнують і в'яжуть... якщо не знаєш мене як слід, то мій вогонь погубить п'ять твоїх почуттів. Уже багатьом приніс смерть трут, що розтікається з моїх ніздрів... у мені укладене світло природне (naturale lumen); я темний і світлий; я витікаю з неба і від землі; мене знають, але я не існую; у сонячних променях я відливаю всіма кольорами і всіма металами. Я сонячний карбункул, благородніша просвітлена земля, якою мідь, залізо, олово і свинець ти можеш перетворити на золото» (К. Ґ. Юнг, «Дух Меркурій»). Обидва — Ягве та Меркурій — представляють об'єктивну психіку, енергія якої отруює, коли вона «кусає» еґо, що ототожнює себе з нею та діє в її інтересах, але також і зцілює, коли еґо може відчути її через об'єктивні образи, які підвищують усвідомленість еґо. Ми звільняємося від отрути афектів, якщо бачимо образ, який лежить в основі афекту. Мідний змій Мойсея символізує базову потребу людини в образах. Наш життєвий досвід стає терпимим і ми можемо дивитися на образ, що лежить за ним, тому що образ повідомляє нам сенс і дарує розуміння. Ми відчуваємо потребу в образах; вони життєво необхідні для психіки, як їжа для тіла. Для людини джерелом цілющих образів стають сни та уява; на колективному рівні — художня література, театр і мистецтво. Двоїсте ставлення Ягве до ідолів іде паралельно з його амбівалентністю у питанні розміщення Древа пізнання в Едемському саду та подальшою забороною для Адама та Еви з'їсти його плід. Якби вони спожили плід, то стали б «як Бог», і тим самим відкрили б власні образи-творчі сили. Це акт Прометея, посилення індивідуальної особистості, але й зазіхання на прерогативи божества; це порушення табу. Ще один приклад цілющої сили образів знаходимо в «Старому заповіті». Філістимляни захопили ковчег завіту, і привласнення цієї святині викликало чуму (можливо, бубонну) серед них. “І покликали филистимляни жерців та ворожбитів, говорячи: Що робити з Господнім ковчегом? Скажіть нам, як відіслати його на його місце? А ті сказали: Якщо ви відсилаєте ковчега Ізраїлевого Бога, то не відсилайте його порожньо, але конче принесіть Йому жертву за провину, тоді будете вилікувані, і ви пізнаєте, чому не відступає Його рука від вас. І ті спитали: Яка ж та жертва за провину, що ми принесемо Йому? А ті відказали: За числом филистимських володарів п’ять золотих болячок та п’ять золотих мишей. Бо одна пораза для всіх вас та для ваших володарів. І зробіть подоби ваших болячок та подоби ваших мишей, що вигублюють землю, і воздайте славу Ізраїлевому Богові, може Він полегчить Свою руку з-над вас і з-над ваших богів та з-над вашого краю. ” ("1-а Самуїлова" 6:2-5 пер. Івана Огієнка) "Мобі Дік" Мелвілла - американська Некія Едвард Едінґер

Babylon František Kupka (Czech, 1871 – 1957)

“Hell (detail),” by an anonymous Portuguese artist, 15th century. National Museum of Ancient Art, Lisbon. (Thirteen Nocturnes)

Сучасна цивілізація постає справжньою аномалією в історії: єдина серед усіх нам відомих, вона обрала суто матеріальний вектор розвитку, вона єдина, яка не спирається ні на який принцип вищого порядку. Це матеріальний розвиток, що з усе більшим прискоренням іде протягом ось уже кількох століть, супроводжувався інтелектуальним занепадом, який він абсолютно нездатний компенсувати. Мова йде, зрозуміло, про істинну і чисту інтелектуальність, про те, що можна було б назвати також і духовністю; ми відмовляємося застосовувати це ім'я до того, до чого його найчастіше застосовують сучасні люди: до культури дослідницьких наук, а зрештою — до тих практичних застосувань, яким мають прислужитися результати наукових досліджень. Достатньо навести один-єдиний приклад, щоб дати уявлення про глибину цього занепаду: свого часу "Сума теології" Фоми Аквінського була навчальним посібником для студентів; але де вони сьогодні — такі студенти, які були б здатні заглибити й засвоїти її? Падіння відбулося не одразу, його етапи можна було б простежити на всьому шляху розвитку сучасної філософії. Саме втрата або забуття справжньої інтелектуальності призвели до двох оман, які суперечать одна одній лише на поверхні, а по суті співвідносяться між собою і доповнюють одна одну: раціоналізму та сантименталізму. Ігнорування будь-якого чисто інтелектуального знання, що увійшло в звичай з часів Декарта, логічно мало б неминуче призвести, з одного боку, до позитивізму, агностицизму та всіх «саєнтистських» аберацій; з іншого — до всіх сучасних теорій, які, не вдовольняючись тим, що може запропонувати розум, шукають чогось іншого, але шукають його в сфері почуття та інстинкту, тобто нижче, а не вище розуму. Внаслідок цього починають, на кшталт Вільяма Джеймса, наприклад, бачити в підсвідомості засіб, за допомогою якого людина може вступити у спілкування з Богом. Поняття істини, ставши приниженим до позначення простої чуттєво сприйманої реальності, зрештою прагматично ототожнюється з користю, що просто-напросто його знищує. І справді, що означає істина у світі, прагнення якого виключно матеріальні та сантиментальні? Рене Ґенон "Символи Священної Науки"

Символіку та натяки на обряди посвячення можна знайти у процесах Тамплієрів та інших «єретиків» і навіть у судах над відьмами. Але ці посвячення, тією мірою, якою вони ще дійсно практикувалися, стосувалися вузьких кіл і були оповиті найсуворішою таємницею. Ми присутні якщо не при повному загальному зникненні посвячень, то при їхньому майже остаточному приховуванні. Ця обставина приносить тим більший інтерес до присутності багатьох мотивів посвячення в літературі, яка складалася, починаючи з XII століття, особливо в Бретонському циклі, і насамперед у романах про Артура, Короля-Рибалку, Персіфаля та інших героїв легенди про Ґрааль. Кельтське походження мотивів циклу Короля Артура не викликає сьогодні сумнівів у більшості вчених. Обмежимося американцями і назвемо таких, як Джордж Лаймон Кіттрідж, Артур Браун і Роджер Шерман Луміс, які детально дослідили спорідненість між темами і персонажами кельтської міфології — у тому вигляді, в якому її ще можна впізнати у ґалльських та ірландських переказах, — і сценаріями, та персонажами артурівського циклу. Більшість цих сценаріїв — сценарії посвячення: тут завжди присутній мотив тривалого та напруженого «пошуку» чудесних предметів, який вимагає, крім усього іншого, проникнення героя в інший світ. Якою мірою Бретонський цикл містить не тільки залишки кельтської міфології, а й спогади про реальні обряди, вирішити важко. У правилах допуску до групи воїнів, керованої Артуром, можна розшифрувати деякі випробування при вступі до таємного товариства типу «чоловічого союзу». Але для нашої мети має значення поширення символів і мотивів посвячення у романах про короля Артура. У замку Ґрааля Персіфаль має провести ніч у каплиці, де спочиває мертвий лицар; лунає грім, і він бачить чорну руку, яка гасить єдиний палаючий світильник. Перед нами приклад нічного чування в ритуалі посвячення. Герой долає незліченну кількість випробувань, він повинен перейти занурений у воду міст і дістати меч, який стережуть леви та чудовиська. Крім того, при в'їзді до замку на чатах стоять феї або демони. усе це нагадує сценарії переходу в інший світ, небезпеки спуску в Пекло; і коли такі подорожі здійснюють живі істоти, це завжди є частиною посвячення. Долаючи небезпеки такого спуску в Пекло, герой прагне завоювання безсмертя або іншої надзвичайної мети. Численні випробування, через які проходять персонажі артурівського циклу, належать до тієї ж категорії: у результаті пошуків герої зцілюють таємничу хворобу Короля і, зробивши це, відроджують «Спустошену Країну» або самі стають суверенами. Відомо, що функції влади пов'язані з ритуалом посвячення. Уся ця література пронизана мотивами зі сценаріїв посвячення і представляє величезну цінність для нашого дослідження завдяки своєму «публічному успіху». Той факт, що романтичні історії, в яких містилися кліше посвячення, вислуховувалися із задоволенням, доводить, як нам здається, що подібні пригоди відповідають глибокій потребі середньовічної людини. Сценарії посвячення більше не живили уяву, а уявне життя, життя в мрії, так само важливе для психіки людини, як і життя реальне, щоденне. Мірча Еліаде "Таємні спільноти. Обряди ініціації і посвячення"

Маттео да Гуальдо, Древо Єсеєве (1497) Темпера на дошці Панель зображує генеалогію Ісуса, що бере початок від лежачої постаті Єсея внизу. На гілках розміщені медальйони з царями та пророками Старого Завіту, які ведуть вгору до Діви Марії, що стоїть у молитві на самому верху. Місцезнаходження: Міський музей Рокка Флеа, Гуальдо-Тадіно, Італія.

З поширенням християнства в усіх провінціях Римської імперії, особливо після його остаточного тріумфу за часів Костянтина, ми спостерігаємо зміну перспективи розвитку. У міру того, як християнство ставало світовою релігією, його історичність пішла на другий план. Не те щоб церква відмовилася від історичності Христа, як це зробили деякі християнські єретики та гностики. Але, стаючи зразком усякого екуменізму, християнське послання все частіше формулювалося в екуменічних термінах. Раннє християнство було пов'язане з конкретною історією, історією Ізраїлю. З цієї точки зору, кожній локальній історії загрожує «провінціалізм». Коли місцева історія стає священною і одночасно зразковою, тобто парадигмою спасіння всього людства, вона має бути виражена універсально зрозумілою мовою. Єдина універсальна мова релігії — це мова символів. Християнські автори все частіше вдаються до символів, щоб зробити таємниці Євангелія загальнодоступними. Але в Римській імперії існували два «універсалістські», тобто не обмежені рамками місцевої культури, релігійні рухи: містеріальний і філософський. Християнство, яке перемогло, черпало з них обох. Таким чином, перед нами «потрійний» процес збагачення раннього християнства: 1) древніми символами, які знову відкриваються і переосмислюються та отримали нове, християнське значення; 2) запозиченими образами і темами посвячення з містерій; 3) асиміляцією грецької філософії. Нас цікавить тільки включення мотивів посвячення в переможне християнство. Але ми повинні торкнутися використання Отцями Церкви символів древніх і всесвітньо поширених. Наприклад, вважають, що символи Космічного Дерева і Центра Світу увійшли в символіку Хреста. Хрест описують як «дерево, що піднімається від Землі до Небес», як «Дерево Життя, посаджене на пагорбі», дерево, яке, «виходячи з глибин Землі, піднімається в Небо і освячує межі Всесвіту». Інакше кажучи, щоб зробити зрозумілою таємницю всесвітнього Спокути Хрестом, християнські автори використовували символи Старого Заповіту та античності, Близького Сходу («Дерево життя»), а також древні символи Космічного Дерева, розташованого в Центрі Світу, що забезпечує зв'язок Неба і Землі. Хрест — видимий знак Спокути, прийнятої Ісусом Христом: він повинен був зайняти місце древніх символів підйому на Небо. І оскільки Спокута поширюється на все людство, хрест повинен розташовуватися в Центрі Світу, щоб освячувати Всесвіт. Що стосується хрещення, то Отці підкреслюють його функцію посвячення, використовуючи образи смерті та воскресіння. Хрестильна купіль порівнюється одночасно з материнським лоном і з місцем поховання: вона гробниця, в якій залишають своє земне життя, і материнське лоно, в якому зароджується життя вічне. Ототожнення життя до народження з зануренням у хрестильну воду і з обрядовою смертю при посвяченні чітко виражене в сирійській літургії: «Ісус прожив за твоєю волею і за волею Святого Духа в трьох земних житлах: у лоні тілесному, у лоні з хрестильною водою і в мороцi печер підземного світу». У цьому випадку, можна сказати, робиться спроба освятити древню тему посвячення, напряму пов'язавши її з життям і смертю Ісуса. Але, починаючи з III століття і переважно після IV, запозичення з мови та образності Містерій стають все частішими. У процесі засвоєння мови грецької філософії мотиви посвячення з неоплатонізму проникли в писання Отців. Звертаючись до язичників, Климент Александрійський використовував мову містерій: «О таємниці воістину святі! О чисте світло! Смолоскипи світять мені, щоб я побачив небо і Бога, прийнявши посвячення, я стаю святим» У IV столітті виникають «таємні вчення» (arcana disciplina), інакше кажучи, думка, що християнські таїнства повинні охоронятися від непосвячених, торжествує. Як висловився Отець Ранер, «таємниці хрещення і жертовного вівтаря оточувалися ритуалом глибокого шанування і таємницею, і незабаром іконостас приховав святая святих від очей непосвячених: вони стали „таємницями, які змушують тремтіти шанувальника». «Це відомо посвяченим» — така коротка формула обійшла всі грецькі проповіді, і один автор, сучасник псевдо-Діонісія Ареопагіта, попереджав посвяченого християнина: «Бережися розголошувати найсвятіші таємниці. Будь обережний і поважай божественну таємницю… бережи її від непосвячених, повідомляй святі істини тільки людям, освяченим святим осяянням» Мова йде, взагалі кажучи, про сублімацію містеріальних тем посвячення. Цей процес виявився можливим тому, що став частиною значно ширшого руху — руху «християнізації» релігійних і культурних традицій античного світу. Як відомо, триумфально переможне християнство закінчило тим, що асимілювало не тільки грецьку філософію, основу римського права, і східну ідеологію «правителя-космократа», але також усю спадщину забутих богів і героїв, народні обряди і звичаї, особливо культ померлих і обряди родючості. Ця масова асиміляція торкнулася навіть діалектики християнства. Як світова релігія християнство зобов'язане було змішати всі релігійні та культурні «провінціалізми» спокути і знайти для них спільний знаменник. Ця грандіозна уніфікація могла бути здійснена тільки шляхом перекладу на мову християнства всіх форм, образів і цінностей, які потрібно було поєднати. Мірча Еліаде "Таємні спільноти. Обряди ініціації і посвячення" Ілюстрація: Катакомби святих Марцеліна і Петра у Римі

Human Skulls (1660’s) by Gottfried Libalt (1610/11—1673) 🍂

From Munch's prints: "Death and the Woman", 1894 (Etching) MUNCH, Oslo

"Дозвольте мені облегшити душу перед вами й признатися, що вартовий з мене був абиякий. У моїй голові снувалися всесвітні проблеми, тож як я міг — полишений цілком на себе на такій плідній для мислення височині,— як я міг сумлінно виконувати свої обов’язки й дотримуватись неодмінного для всіх китобійних суден наказу: «Не спускай очей з навітряного боку і гукай, як тільки щось побачиш!» І дозвольте тут щиро остерегти вас, власники нентакітських суден! Бережіться брати на службу, що вимагає такої пильності, юнаків із змарнілими обличчями та запалими очима, схильних до недоречного заглиблення в роздуми, — тих, хто приходить на судно з «Федоном», а не з Баудічем у голові. Бережіться таких, кажу вам: перше ніж убити для вас кита, його треба побачити, а такий молодий платонік із запалими очима десять разів обпливе на вашому кораблі довкола світу, але не збагатить вас і на унцію спермацету. Ці перестороги аж ніяк не зайві. Бо в наші дні китобійний промисел дає пристановище багатьом романтичним, меланхолійним, задумливим юнакам, яким остогидли докучливі земні турботи, і вони шукають розваги в смолі та китовому салі. Такий Чайльд-Гарольд нерідко вибирається на марс якогорь нещасливого, розчарованого китобійного судна й вибухає похмурими словами: Хвилюй, глибокий синій океане! Сто тисяч салотопів борознять тебе Намарне… Дуже часто капітани таких суден винуватять саме цих неуважливих молодих філософів і дорікають їм, що вони не виявляють достатнього «зацікавлення» плаванням, натякаючи, ніби вони так начисто позбавлені будь-яких честолюбних поривань, що потай, у глибині душі, воліли б зовсім не побачити китів. Та марно: молоді платоніки виправдовуються тим, що в них поганий зір. Вони, мовляв, короткозорі, тож яке пуття з того, що вони напружуватимуть зорові нерви? А біноклі вони забули вдома. — Ех ти, мавпо, — сказав один гарпунник такому юнакові.— Ми вже три роки в плаванні, з шкури пнемося, а ти ще не нагледів жодного кита. Тільки-но залізеш на марс, як зразу китів у морі мов кіт наплакав. Може, кити й були там; може, навіть ген на обрії плавали цілі табуни їх. Та задумливого юнака так уколисує мигтючий ритм хвиль і власних думок, укидає його в таку дурманну апатію, в такі пусті, несвідомі марення, що він урешті сам себе забуває, і таємнича безодня під ним здається йому видимим образом тої глибокої, синьої, бездонної духовності, що сповнює все людство і всю природу; і все те дивне, рухливе, ледь помічене й прекрасне, що уникає його зору, кожен ледь розрізнений, ледь вистромлений з води плавець якоїсь невиразної підводної тіні здається йому втіленням тих невловних думок, що наповнюють душу, тільки невпинно пролітаючи крізь неї. В цьому завороженому стані дух наш відлітає туди, звідки він з’явився, він розсіюється в часі й просторі, як розвіяний на вітрі пантеїстичний попіл Кранмера, і кінець кінцем відкладається на кожному узбережжі нашої земної кулі, щоб стати його часткою. Тепер у тобі нема іншого життя, крім того, розколиханого, вділеного тобі легким погойдуванням корабля на хвилях; життя, позиченого кораблем у моря, а морем — у незбагненних господніх припливів та відпливів. Та, заглиблений у цей сон, у це марення, поворуши хоч трохи, хоч на дюйм рукою чи ногою, відпусти опору, за яку тримаєшся, — і ти з жахом усвідомиш себе знову. Ти витаєш над Декартовими вирами. І, можливо, якось опівдні, в щонайкращу погоду, здушено скрикнувши, ти зірвешся й полетиш крізь це прозоре повітря в оте тропічне море, щоб уже не виринути з нього. Тож бережіться, пантеїсти! Переклад Юрія Лісняка Це чудовий опис інфляційного стану пасивного ототожнення з несвідомим. Воно відбувається на висоті, а іншими словами — у стані ризикованої відірваності від конкретної реальності. Піднятися занадто високо означає ідентифікуватися з повітряним духом і відокремитися від матеріальної реальності, де людина наражається на небезпеку різкого руйнівного падіння. Схоже зображення є в «Білому бушлаті», коли герой падає з верхнього такелажу в море і проходить через досвід смерті та відродження, звільняючись від проклятого білого бушлата, який символізує занадто роздмухану чистоту і невинність. В «Редберні» Мелвілл також описує сходження на грот-щоглу в північ і страх «падіння, падіння, падіння, схоже на те, як падаєш у нічних кошмарах». Ці зображення натякають, що Мелвілл, можливо, боявся падіння з висоти. Арвін стверджує, що Мелвілл страждав на гіпсофобію (страх висоти). Боязнь висоти та фантазії про падіння з лякливої висоти несуть певний психологічний зміст. Вони показують, що людина має завищені, нереалістичні свідомі установки, ототожнює себе з духом, відірвана від землі і, отже, перебуває у складних стосунках із реальністю. Інфляція — це також відчуження, оскільки, перебуваючи на висоті, людина відокремлює себе від інших і від природних реалій свого власного буття. Падіння є необхідним, але якщо воно занадто різке й несподіване або якщо дисоціація занадто велика, спуск може стати катастрофою.