страшно середньовічне

алегорія минущості, вирізьблена з одного шматка деревини десь у 1470-х роках. я чомусь чекала, що це будуть три віки однієї людини, але в скульптора було інше бачення. (і навіть не знаю, чи можна сюди поставити тег #алегоріявспідниці, коли вони всі такі роздягнені). #голілюди

я розумію, що автор (або ілюстратор) німецької книжки про вибухівку з xvi століття навряд чи надихався помстами княгині ольги, але асоціація все одно виникає. і котик такий відчайдушний. #котики #горіласоснапалала

антропоморфні сузір'я з рукопису другої половини xv століття. #зодіаки

морський їжак, висолопивши язика, лізе копитами до ні в чому не повинного човника, і хтозна, як у них усе закінчиться. мініатюра з медичного трактату, надрукованого 23 червня 1491 року (це вам не манускрипти, які роками можна було переписувати й так ніколи й не завершити). #непришийкобиліхвіст

на питання, чи можна займатися сексом у храмі, середньовічні теологи дружно відповідали: «ні». але від хіі століття деякі з них іще й тихенько додавали: «хіба що немає інших варіантів». із першою відповіддю все просто: пролити у церкві кров або сім’я означало її осквернити, і після цього споруду доводилося не просто переосвячувати, а «примиряти», щоб могти там далі служити, причому сам місцевий священник цього зробити не міг — мусив кликати єпископа (до речі, хтось знає, як це працює нині?). то й не дивно, що середньовіччя має чимало застережних історій про людей, які через спробу покохатися на церковній території зчепилися статевими органами й не змогли розчепитися, поки вся спільнота не прийшла подивитися на них і не вимолила для них прощення. і гріхом це вважали дуже тяжким, значно тяжчим, ніж просто перелюб. бо, до речі, про перелюб в основному і йдеться: торкаючись теми сексу в церкві, зазвичай говорять про й так незаконні — бо позашлюбні — його форми. що логічно, адже кохатися у храмі зазвичай приходять ті, хто іншого місця для цього не має, а подружжя назагал мають. і саме законних подружжів стосується друга, тихенька відповідь, над якою теологи багато розмірковували, але навряд чи були готові дуже гучно її оприлюднювати, бо ж людям тільки дозволь. ця проблема зводилася до ієрархії зобов’язань: у всіх, наприклад, є зобов’язання дотримуватися святості часу і місця (тобто не займатися сексом на свята і в храмі), але в подружжя одне щодо одного є також подружній обов’язок (так, це ще одна тригерна тема) — і він у цій ситуації виявляється сильніший. середньовічні розважання про подружній обов’язок нам зараз можуть здатися напрочуд гендерно нейтральними — жінок, у чиїх гуморах переважають холодні й вологі елементи, які постійно доводиться нейтралізовувати чоловічим сухим теплом, вважали охочішими до сексу за чоловіків, тому теж схильними вимагати виконання подружнього обов’язку. і я десь читала — але не пам’ятаю де, то вважайте це просто байкою, — про папську постанову, що чоловік, якого одночасно кличуть до виконання обов’язків дружина і сюзерен, має спочатку вдовільнити дружину, а вже потім — правителя. отже, подружній обов’язок — це дуже сильна карта. вона безперечно перебиває святість часу (тобто на свята кохатися можна, якщо дуже хочеться, то не великий гріх), але календар принаймні не треба переосвячувати, тож зі святістю місця виникає більше питань. деякі теологи взагалі не визнавали ситуацій, у яких храм виявився б єдиним доступним місцем для подружнього сексу; та інші — серед них альберт великий — припускали, що такі обставини можуть існувати, тож треба розібратися із відповідальностями сторін. скажімо, ви ховаєтеся у стінах храму від ворогів або від війни й ніяк не можете вийти, аж раптом вам починає нестерпно свербіти подружній обов’язок. ви підходите до партнер_ки, щоб його виконати, — і тепер перед священником стоїть тяжке питання про те, яку покуту на вас обох накласти (після примирення храму, звісно; хоча були й теологи, які запевняли, що після законного сексу воно не потрібне — достатньо всього-на-всього звичайного переосвячення, доступного локальними силами). теологічний консенсус полягав у тому, що той, хто просить, чинить тяжчий гріх, ніж той, хто погоджується (а якщо ви згоджуєтеся з достатньою скрухою, то вам узагалі не можна нічого закинути — усе-таки відмовити було би більшим гріхом); але альберт великий, наприклад, навіть того, хто просить, не схильний був звинувачувати у смертному гріху, якщо ця людина розуміла, що чинить недобре, але от нічого зі своїм бажанням не могла зробити (а головне, пам’ятаємо, — не мала куди піти). отже: займатися сексом у храмі все-таки не можна, але якщо вас про це дуже просить чоловік або дружина, то тяжкого гріха на вас не буде (але може бути на ньому чи ній, то ви добре разом подумайте, чи воно вам треба). детальніше про цю теологічну дискусію можна почитати у третьому розділі книжки діан елліотт «упалі тіла», який зветься «секс у святих місцях» — власне, його (сильно скорочено) я тут і переказую. #їхнізвичаї

до давньої традиції фарбованих зрізів: біблія 1428 року століття з геометричним орнаментом на зрізі й оздобною оправою. виготовлена на замовлення петра гріллінгера, високопоставленого священника із зальцбурзької дієцезії (він стоїть навколішки в правому нижньому куточку останнього зображення), тому така розкішна. #куточокбібліофіла

повний кошик телепузиків (або фуррі. це цілком можуть бути фуррі) на маргінесі рукопису з xv століття. #маргіналії

заєць сидить у засідці на леопарда на маргінесі італійської збірки біблійних коментарів, укладеної наприкінці хііі століття. #маргіналії

сьогодні в нашій нерегулярній рубриці «сови, які бачили чимало лайна» — сова з французького рукопису xv століття і її сестри із сучасної чорногорії, порятовані від бурі. схоже, вони таки багато встигли побачити. #совоньки

міжрядкові оздоби з англійського псалтиря, виготовленого на межі хііі–xiv століть. #манюнє