Archive artifacts

«Тричі на різних рівнях пропонувалося мені стати таємним співробітником. … я не став з тим щасливим наслідком, що зберіг власну гідність і опинився в концтаборі»

Ці рядки належать Валерію Марченку. Журналіст, перекладач, сходознавець – він міг зробити успішну радянську кар’єру. Натомість обрав протистояння з тоталітарною системою. Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві в родині науковців. Закінчив філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, стажувався в Баку, де поглиблено вивчав тюркські мови. У 1970-х працював у редакції газети «Літературна Україна», викладав мову й літературу в одній із київських шкіл. У цей час Марченко активно займається публіцистичною діяльністю: критикує радянську дійсність, виступає проти русифікації, нищення національної культури та приховування правди про Голодомор. Саме тоді він потрапляє в поле зору органів держбезпеки. КГБ тричі хотів зробити його своїм агентом. Отримавши відмову, чекісти спробували зламати «незручного» журналіста таборами. 📌 Перший арешт, 1973 рік Свій перший вирок Марченко отримав за розповсюдження самвидаву та власні публіцистичні тексти у 1973 році. Режим засудив його до 6 років таборів суворого режиму та 2 років заслання. Покарання відбував на Уралі (Пермська область). 📌 Другий арешт, 1983 рік У 1981 році він повернувся до Києва з підірваним здоров’ям (тяжка хвороба нирок), але не полишив боротьби. Валерій Марченко публікує на Заході статті про радянську пенітенціарну систему, знущання над політв’язнями та вступає до Української Гельсінської групи. У березні 1984 році радянський суд визнав його «особливо небезпечним рецидивістом». Цього разу на нього чекали 10 років таборів особливого режиму та 5 – заслання. Під час виснажливого 55-денного етапу до табору здоров’я Валерія Марченка критично погіршилося – відмовили нирки. Ця справа отримала міжнародний резонанс: звільнення засудженого для лікування за кордоном вимагали західні правозахисники та міжнародна спільнота. Совєти відмовили. 7 жовтня 1984 року Валерій Марченко помер у тюремній лікарні в Ленінграді. Джерело: ГДА СБУ, ф. 6, оп. 1, спр. 67645-фп, спр. 67553-фп. 📜Канал "Архівні Артефакти"

Товариство, друзі, знайомі. Біда. Хто хоч трошки цікавиться порятунком тварин то мав чути про Садиба Нюшанік. Допомога птахам. Громадська організація. Ці люди, котрі піклуються там про птахів і не тільки - просто святі. Я не жартую. Скільки тваринок вони врятували!!! Я систематично намагаюся підтримувати їхню роботу. Нещодавно, чи не вся Україна, а й деякі країни Європи слідкували за порятунком грифа Берлінчика. Зараз п*дари обстріляли цей притулок для тварин. Пані Ірина пише: "У нас влучання в стаціонар, усе згоріло... Там були птахи на лікуванні та кіт. А ще усе обладнання: інвертор, кисневий концентратор, панелі, генератор, три холодильника". П*дари воюють навіть із тваринками на лікуванні та реабілітації. Я сам допоміг уже і прошу Вас не пройти повз. Давайте допоможемо добрим людям, щоб вони і надалі лікувати та реабілітовували птахів та інших тварин. Реквізити нижче і продублюю у коментарях. Дуже прошу. Приват 4731 1856 2759 7054 Приват ГО САДИБА НЮШАНІК 5169 3351 0881 0595 PayPal можна знайти за sovaira3@gmail.com Монобанк 4441 1110 4151 6489

Державний архів Львівської області - чергові цифрові поповнення !!! Нові архівні матеріали онлайн: документи Львівського воєводського управління, Слідчого відділу НКВД та скани за проєктом FamilySearch: Family Search Львівське воєводське управління м.Львів 1684 справи Ф.1 оп. 3: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1557/ Львівське воєводське управління м. 24 справи Ф.1 оп. 14: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1568/ Слідчий відділ НКВД у Львівській області (кримінальні справи 1939- 1950рр.) 68 справ Р-3258 оп.1: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/4/ Опрацьовано та виставлено 3 нові описи: Р-3229 оп.8 https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/7295/ Р-3229 оп. 10 https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/7297/ Р-3229 оп. 11 https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/7298/ 📜Канал "Архівні Артефакти"

Історія в архівних документах: про дотримання дисципліни в армії доби визвольних змагань. 🔹Наказ по 20-му Дніпровському пішому полку м. Одеса щодо дотримання дисципліни. Липень 1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1692. Оп. 1. Спр. 5. Арк. 92. 🔹Наказ Військової Офіції Української Держави про перевірку та дотримання морально-етичних якостей особового складу української армії. 2 серпня 1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1074. Оп. 2. Спр. 9. Арк. 19-19 зв. 🔹Наказ Начальної команди Української Галицької армії про повагу та дисципліну в армії. 13 червня 1919 р. ЦДАВО України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 98. 🔹Наказ штабу Начальної команди Галицької армії про дотримання дисципліни та порядку в армії. 16 червня 1919 р. ЦДАВО України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 63. 🔹Наказ по залозі м. Кам’янця-Подільського щодо перевірки гральних клубів. ЦДАВО України. Ф. 1078. Оп. 3. Спр. 5. Арк. 8. 🔹Наказ штабу Начальної команди Галицької армії про посилення дисципліни та перевірку гральних клубів м. Вінниці через відвідування їх старшинами. 1 грудня 1919 р. ЦДАВО України. Ф. 2188. Оп. 1. Спр. 3. Арк. 106. 📜Канал "Архівні Артефакти"

Майже кожен станичний (керівник підпільного осередку села) на терені Вижницького надрайону (Буковинська округа ОУН) мав особисту печатку із Тризубом та його псевдом. Джерело: Архів СБУ, опублікував Дмитро Проданик 📜Канал "Архівні Артефакти"

Навіть довго вже після Незалежності цих дєятєлів в Україні берегли як зінницю ока. З ними рахувалися, вони були заслужені. Їх вітали від СБУ із 9-м мая і 23-ім фебраля. Доступ до їхніх справ вочевидь був закритий більше як 20 років вже у Незалежній Україні. А консерви і п*дари, так і залишаються консервами і п*дарами. Вчора стало відомо, що у в’язниці зdох колишній працівник КГБ та проросійський діяч зі Львова Олександр Дмитрович Косторний — зрадник, який коригував російський удар по Яворівському полігону. Саме через його підле наведення 13 березня 2022 року росія завдала ракетного удару по полігону, де проходили навчання українські військовослужбовці. Тоді загинули десятки людей, а багато військових отримали поранення. За державну зраду Косторного засудили до 15 років ув’язнення з конфіскацією майна. Та відсидіти весь термін йому не судилося… ось кілька документів, що нашвидкоруч вдалося знайти в архіві СБУ. Як видно опєром Косторний був не надто сильним. Бо у багатьох документах інспекції фігурують недоліки. Джерело: ГДА СБУ, Фонди 17 та 71 📜Канал "Архівні Артефакти"

В історії Криму майор держбезпеки, латиш за національністю, Артур Міхельсон був постаттю унікальною. Він примудрився двічі очолювати кримські розстрільні «трійки»: у 1920–1921 та 1937–1938 роках, прирікши на розстріл кілька тисяч людей. За збереженими списками достовірно можна стверджувати про підписані ним особисто рішення про розстріл. Йдеться про документи, відомі на цей момент. Сімферополь: — 24 листопада 1920 р. — 200 осіб; — 19 грудня 1920 р. — 159 осіб; — 27 січня 1921 р. — 115 осіб; — 9 лютого 1921 р. — 49 осіб. Ялта: 4 січня 1921 р. — 20 і 58 осіб; 28 січня 1921 р. — 91 особа. Також в архівах доступні протоколи «трійки» НКВД Кримської АРСР за 1937–1938 роки з підписами Міхельсона. Самого Міхельсона розстріляли як «ворога народу» 1939 року в Москві. Джерело: Архів СБУ, опублікував Констянтин Богуславський 📜Канал "Архівні Артефакти"

Як і обіцяв. Сьогодні на Патреоні - Агентурна та розшукова справи Івана Багряного - "Жгут"/"Обрєчонний". Іван Багряний, за матеріалами радянських спецслужб, ще у 1933 році нібито дав підписку про негласну співпрацю з ОГПУ та отримав агентурний псевдонім «Жгут». Вже у 1952 році МГБ спробувало відновити цю співпрацю — до Багряного в Новому Ульмі направили агента «Долю», його далекого родича, який мав нагадати про минулу співпрацю та схилити письменника знову працювати на радянські спецслужби в середовищі української еміграції. Багряний відмовився, після чого спецслужби перейшли до його компрометації та подальшої агентурної розробки. ГДА СЗРУ, Фонд 1, Справа 10812 Загалом - 1926 фото і документів ТОМ 1 * ТОМ 2 * ТОМ 3 * ТОМ 4 * ТОМ 5 * ТОМ 6 Рекомендую Вам підписатися на Патреон. Так Ви підтримаєте мою роботу, а також хлопців на фронті із моїх підрозділів. Я вже на на фронті, а інвалід ІІ групи внаслідок війни. Але одного разу воїн - воїн назавжди. Якщо Ви стаєте патроном, а найнижча підписка 3 долари в місяць (120 грн, а хто хоче, то може й більше☺️), то Ви автоматом отримуєте доступ до усіх попередніх колекцій, а там вже десятки тисяч фото і документів. (всі колекції дам в коментарях). Усі кошти з Патреону я перекидую пацикам зі своїх підрозділів на фронті. Наголошую (!!!), що це ніякий не продаж документів, у більшості дописів і вже точно на усіх колекціях ви можете знайти архівну легенду і самі замовити ці справи у архіві. Для тих, хто підтримує канал і українське військо, себто для патронів вони є у вільному доступі. Підписки різні від 3 до 25 доларів, хто скільки бажає і може. (там же ж і є певні плюси для активних патронів) 📜Канал "Архівні Артефакти"

Марія Пасько — художниця-керамістка, дружина бойчукіста Івана Падалки, професора Київського художнього інституту. Після розстрілу чоловіка в липні 1937 року НКВД заарештував і її. Під час обшуку в квартирі родини у харківському будинку «Слово» вилучили буквально все: близько 300 книжок, картини, японські гравюри, меблі, одяг, посуд і навіть чотири настінні килими. А самого 14-річного сина Євгена після арешту батьків забрали до дитбудинку в Куйбишеві — після цього його доля в документах губиться. Підставою для вироку Марії фактично стало саме її родинне становище: її визнали «членом родини зрадника батьківщини» і в листопаді 1937 року засудили до восьми років таборів. Вона пройшла через Харківську в’язницю, Томський спецзолятор і Колиму, де працювала швачкою-мотористкою. За документами табірного обліку, норму вона виконувала на 150–180 відсотків, за що термін їй скоротили на шість місяців. У лютому 1945 року Пасько звільнили достроково. Але остаточно радянська держава визнала її невинною лише у 1956 році. Протест у порядку нагляду від 28 серпня повністю скасував усі рішення проти Марії Пасько через відсутність складу злочину, а 14 листопада вона особисто отримала документи про реабілітацію, перебуваючи в Кременчузі. Її чоловіка розстріляли, сина після арешту батьків віддали до дитбудинку, а квартиру родини пограбували під час обшуку. Фактично було знищено цілу родину. Джерело: Державний архів Харківської області, архівно-слідча справа Р-6452, оп. 1, спр. 6657. Завантажити👇👇👇 Архівна справа Р-6452, оп. 1, спр. 6657 (ZIP) 📜Канал "Архівні Артефакти"

СЗРУ опублікувала розсекречені документи про Івана Багряного, які дозволяють побачити маловідомі сторінки його біографії. У власних показаннях 1930-х років він розповідав, як поступово відійшов від комсомолу та радянських поглядів і прийшов до переконання, що українська культура має розвиватися самостійно й орієнтуватися на Європу, а не на Москву. За ці переконання та літературну діяльність у 1932 році його заслали за межі України на п’ять років. Особливо цікава інша історія. За документами радянських спецслужб, у 1933 році Багряний нібито дав підписку про негласну співпрацю з ОГПУ та отримав агентурний псевдонім «Жгут». Що саме він робив як агент, встановити не вдалося: справа зникла у 1941 році, а один зі співробітників пам’ятав, що в ній було лише чотири-п’ять аркушів. Тобто сам факт підписки ще не дозволяє сказати, якою була його реальна агентурна діяльність. У 1952 році МГБ спробувало відновити цю співпрацю вже в еміграції. Агент «Доля», далекий родич Багряного, зустрівся з ним у Новому Ульмі та запропонував фактично працювати на радянські спецслужби серед української еміграції. Багряний відмовився: «Іван Павлович дрібним сексотством займатися не буде, у нього є важливіші справи — це доля українського народу». Після цього радянські спецслужби перейшли до спроб його компрометації та продовжили стеження за ним. Ці історії дуже детально описав у свої книжці мій друг - Едуард Андрющенко. Дуже рекомендую книжку. Замовити 👉👉👉 "Агент з ведмедиком". А для постійних підписників каналу (патронів) чекайте ближче до вечора повну агентурну справу Івана Багряного - "Жгута" 📜Канал "Архівні Артефакти"

Прибіг штабний майор, котрий почав на мене верескати, що мовляв "як ми будемо це показувати командувачу?". На що майору я дуже "люб’язно" пояснив, що для мене незрозуміло, як рівною лінією до примітки можна перемагати ворога. У моєму уявленні тоді, а я тоді ще був солдатом, — ворога можна було вбивати й перемагати гранатами, автоматами, кулеметами, мінами, артою, танчиками, але не рівною лінією до примітки. Майор образився, видно, на мою "люб’язність", але, певно, щось зрозумів, бо більше мене не зачіпав. Надіюся, що цей майор колись таки вибрався з підвалу, потрапив у посадку і там зрозумів значення рівних ліній до приміток на карті. Саме такі моменти, описані Блоком, і змушують мене проводити паралелі із власним досвідом. Читаючи його, я дедалі більше розумію, наскільки небезпечною для армії може бути ситуація, коли форма, порядок і правильність оформлення поступово починають існувати окремо від реальної війни.

Це книжка, як не важко здогадатися про поразку Франції у 1940 році. Блок не лише дуже відомий історик, але й вояк двох світових воєн. Під час Другої він був наближений до високих чинів на штабному рівні, тому про певні рішення та події знає із перших вуст, в дещо відбувалося у нього на очах. Він дуже відвертий у цій книжці, не жаліє військове командування французів і рубає правду. Почну із двох дуже важливих цитат.

«Хто такий “цивільний” у воєнний час? Всього лише людина, яка через вік, стан здоров’я, іноді професію, що вважається особливо необхідною для оборони, не може взяти до рук зброю. Неможливість служити своїй країні так, як цього повинен прагнути кожен громадянин, — це нещастя; абсолютно незрозуміло, чому цивільний таким чином набуває право уникнути загальної небезпеки.»

І

«В наш час, коли будь-хто при здоров’ї може стати солдатом, ніхто в країні, якій загрожує небезпека, не може уникнути незручностей та ризиків, пов’язаних з мобілізацією. Це єдиний чіткий шлях. Все інше — сентиментальність або боягузтво.»

Тобто, наше гасло цілком відповідає Блоковому. "Або ти у війську, або ти для війська. Все решта - від лукавого". Далі кілька прикладів про французьке військо та думки про них. Навіть після програшу в так званій Північній війні, коли велика частина військ потрапила в полон, а частина евакуювалася в Дюнкерку, далі, коли вже німці зайшли в Нормандію і французи вирішили обороняти Бретонь, вони розтягнули свої війська неймовірно широко. Натомість моторизовані німці рухалися дорогами. І тут Блок називає досить цікаву річ — що можна було зробити:

«Натомість чималих збитків загарбникам могли б завдати кілька прихованих острівців опору, вдало розташованих біля доріг, достатньо мобільних і озброєних кількома кулеметами та кількома протитанковими гранатами, чи навіть скромними 75-міліметровими! Коли я помітив у Ренні німецьку колону, переважно мотоциклістів, яка спокійно рухалася бульваром Севіньє, я відчув, як у мені прокидається старий дух піхотинця…»

Але військове командування цього не зробило. Тобто вони реально розтягнули фронт на сотні кілометрів, але вздовж основних шляхів, якими проходили німці, таких засідок не було зроблено. Це, до речі, наша переможна тактика у 2022 році. Старий ще римський вислів: «Хочеш миру — готуйся до війни» — має дуже багато сенсів. І один із ним, котрий, я думаю, дуже добре вивчили українці, — це те, що у війні дуже важливо стежити за інноваціями й дуже швидко впроваджувати їх у життя. А зараз подивімося на те, що Блок аналізує і як він пише одну з причин поразки Франції. Уявіть собі, що в міжвоєнний період у французьких військових вищих навчальних закладах офіцерів учили, що танки придатні лише для оборонного бою. Танки наступати не можуть, і їх так ніколи розглядати не можна. Їх же вчили, що артилерійський обстріл має величезну, просто колосальну перевагу над авіабомбардуванням. А що в результаті сталося в травні–червні 1940 року? Їх дуже швидко захопили моторизовані частини, в тому числі танкові частини німців. І вони дуже сильно потерпали від авіабомбардувань. І це дуже цікавий момент, те, що Блок неодноразово піднімає. Бо він звертає увагу, що поразка — так, як він каже, «дивна поразка» 1940 року — це в першу чергу вина військового командування. І тут дуже чітко і зрозуміло: військове командування просто не хотіло вчитися і приймати нові методи ведення війни. Їм було зручно воювати тими методами, силами і засобами, якими вони воювали у 1914–1918 роках. І змінювати вони нічого не хотіли. В результаті втратили свою державу за кілька тижнів. Я маю на увазі активну фазу бойових дій. Блок повсякчас повертається до цієї проблеми. Командири у 1940 році, воювали методами і розрахунками 1914 року. І у цьому якраз біда Франції в Другій світовій війні. І тут мені дуже хочеться провести паралель із сучасністю. Європа, Штати і наші друзі з НАТО — от-от так само "вводять" ці інновації. І на тлі тієї загрози, яка зараз нависає над північним флангом НАТО, мені тут дуже чітко напрошуються паралелі. Я дуже добре пам'ятаю твіт офіційної сторінки U.S. Army, де вони минулого року фактично подавали як інновацію те, що навчилися скидати гранату з малого дрона. Висновки самі напрошуються. Дуже цікаві думки Блока про взаємини між британським експедиційним корпусом та французькими військами. Хоча, з одного боку, було спільне командування, причому командували в ньому французи, Блок наводить низку моментів, які не надто прихиляли англійців до французів. Рядовий склад британських військ, перебуваючи на позиціях у Бельгії та Франції, скажімо так, не надто коректно поводився з місцевим населенням. Блок говорить і про грабунки, і про певне насилля. Водночас тут зіграла роль і певна зарозумілість французьких генералів. Блок описує цікавий епізод: після всіх попередніх факапів французької армії на нарадах французькі генерали розповідали, що англійцям треба допомогти з тактикою і що вони можуть порадити їм, як краще воювати в Норвегії. Ну таке собі. Зрештою, Блок визнає, що рішення лорда Горта, командира експедиційного корпусу, про відступ до Дюнкерка та евакуацію було логічним, хоча й відзначає неприємний осад у французьких військ. Правда, коли вже почався відступ до Дюнкерка, виникла повна неузгодженість дій. Англійці відступали й підривали мости за собою, тим самим не даючи можливості французам відступити тими самими мостами. Або, наприклад, коли вони відступали вже з Лілля, то підірвали телеграфічний вузол і фактично залишили французів без зв'язку. Дуже цікаві моменти. Хоча особисто для мене рішення Горта не вв'язуватися в бої на півдні після прориву німців в Арденнах таки мало сенс, тому що була загроза втратити весь експедиційний корпус. І тут його рішення було виправданим і логічним. Можна ще довго і багато перечислювати помилки. І Блок це робить, але я залишу це для Вас. Рекомендую до прочитання, і не лише історикам та військовим. *** Замість післямови від автора.

«Ті, хто воює на передовій, рідко бувають задоволені тилом. Лише надзвичайно великодушні можуть пробачити колишнім товаришам, що ті сплять у м’яких ліжках, а не долі на твердій землі, як вони самі. Під кулеметним обстрілом важко без гіркоти згадувати про затишні крамнички, куди досі ходять покупці, чи спокійні провінційні кав’ярні, де немає нічого воєнного, крім розмов на цю тему. А коли війна завершиться катастрофою? Тоді державі загрожує тривалий розкол у суспільстві. Солдат, який знає, на які жертви пішов, відмовляється вважати себе відповідальним за їхню марність. Командири, побоюючись осуду, спонукають його шукати винних поза армією. Так народжується фатальна легенда про ніж у спину, яка сприяє перекрученню інформації та державним переворотам.»

*** Замість висновків - спогади (мої). Читаючи Блока про всі ці ідіотизми, котрі відбувалися у французькій армії, я згадав один до болі знайомий епізод. Це була весна 2023 року. Наш батальйон доволі сильно стерся в Куп’янських лісах. Я якраз повернувся з короткої відпустки після поранення і допомагав одному офіцеру з батальйону з документацією про нас, котрі мали бути оперативним резервом. Кілька разів ми відвідували ОТУ. Назви ОТУ я не буду казати, скажемо так — ОТУ «Гляйвіц». І в один момент почався дуже великий кіпіш, бо самому головному в ОТУ треба було до обіду показати, що всі підрозділи, котрі входять до ОТУ, в тому числі й наш скромний оперативний резерв, мали представити намальовані карти зони відповідальності і суміжників. Хоч стріляйте мене, я до сьогодні не розумію сенсу малювати карти для невеликих підрозділів, коли ми маємо цілу купу гарних програм — починаючи з «Кропиви» та закінчуючи іншими, цікавішими. І тут картина була, як і багато картин в армії, дуже й дуже еклектичною. У невеликому підвалі майори, підполковники, полковники, озброївшись кольоровими маркерами, олівцями, гелевими ручками й різного роду лінійками — від офіцерської до якої тільки не хочеш, — стояли і годин чотири-п’ять малювали квадратики, трикутники, кола та таке інше. Вже коли треба було карту здавати, ми не встигали, поспішали, і одну примітку — наголошую, примітку до позначення дружнього підрозділу на карті — я провів не лінійкою, а від руки.

Марк Блок. Дивна поразка ...буде трошки багато тексту, але будь ласка - прочитайте

Учора у силу певних проблем зі здоров'ям не встиг опублікувати вже майже постійну рубрику. А що читаєте Ви? Я дочитую цікавезну і відверту книжку Марка Блока "Дивна поразка". Про поразку Франції у 1940 р. Блок не лише дуже відомий історик, але й вояк двох світових воєн. Він дуже відвертий у цій книжці, не жаліє військове командування французів і рубає правду. А що у Вас на столі, у планах, або ж що прочитали не давно. Показуйте, діляться враженнями. Дякую

Розпорядження про розстріл 37 осіб, підписане головою Військової колегії Верховного Суду СРСР Ульріхом 21 жовтня 1936 року. Переважну кількість розстріляних становили київські професори, з яких НКВД сфабрикувало троцькістську, контрреволюційну організацію. Розстріляв їх начальник внутрішньої тюрми УНКВД Іван Нагорний, у минулому простий сільський хлопець із трьома класами освіти. Для прикладу кілька персоналій: Лев Штрум — професор фізики. Київський державний університет. Григорій Лозовик — професор стародавньої історії. Київський державний університет. Євген Перлін — професор російської літератури. Київський державний університет. Іван Криженко — доцент економіки. Харківський медичний інститут. Лев Сахновський — викладач історії. Київський педагогічний інститут. Анатолій Розанов — завідувач кафедри діамату. Київський авіаційний інститут. Ігнат Звада — професор історії філософії. Михайло Орлов — член-кореспондент Академії наук УРСР. Професор вищої математики. Лазар Чернін — професор діамату. Київський державний університет. Джерело: ГДА СБУ, опублікував Констянтин Богуславський 📜Канал "Архівні Артефакти"

Гарний малюнок на фінському військовому кораблі. Фото періоду Другої світової війни. 📜Канал "Архівні Артефакти"

Була свого часу така структура як УНО. Українське національне об’єднання (УНО) — українська організація, створена в Німеччині в червні 1933 року з головною управою в Берліні, яка ставила за мету об’єднання та представництво українських національних сил у Німецькій державі, протектораті Чехії і Моравії та інших країнах. УНО мало осередки, зокрема, у Празі та Відні; в умовах нацистського режиму воно було однією з небагатьох українських організацій, діяльність яких офіційно допускалася. Знайшов довідку про них від чекістів. А також цікаве фото. Пані і панове, а що думаєте по військовій формі у кількох хлопців? Джерело: ГДА СЗРУ 📜Канал "Архівні Артефакти"

Гарні листівки 1930 року. Найбільше мені сподобалась - Червоноармійче. Джерело: ГДА СЗРУ 📜Канал "Архівні Артефакти"

Сумна доля архівів. Весь архів полковника УНР Івана Литвененка про розвідку УНР впродовж 1924-1936 років - спалила дружина, коли прийшли перші совіти... ехххх Джерело: ГДА СЗРУ 📜Канал "Архівні Артефакти"

Кілька цікавих приватних світлин. Дуже цікавої людини. Ярослав Гайвас — один із провідних діячів ОУН, член Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. У 1938 році у Львові він став заступником Романа Шухевича в Комітеті самооборони та координував бойові групи. Наприкінці того ж року Гайваса заарештували польські власті й ув’язнили у «Бригідках», звідки він у червні 1939 року втік. Після розколу ОУН Гайвас залишився на боці Андрія Мельника, а з 1940 року очолював Крайову екзекутиву ОУН(м) у Генеральній губернії. У 1941 році він очолив одну з похідних груп ОУН(м) на українських землях і працював у Києві. Після арешту Олега Ольжича Гайвас перебрав керівництво Проводу Центрального Сходу України, а в 1944–1945 роках виконував обов’язки провідника ОУН. Після війни він керував референтурою зв’язків із краєм, а згодом розвідкою ОУН. У 1950 році Гайвас емігрував до США, де продовжив діяльність у Проводі українських націоналістів, став виконавчим секретарем Українського конгресового комітету Америки та займався журналістикою. Радянські спецслужби продовжували стежити за ним і намагалися організувати його компрометацію та агентурну розробку за кордоном. Його діти згодом стали військовими US Army. Джерело: ГДА СЗРУ 📜Канал "Архівні Артефакти"