Archive artifacts

У ФБ, щось завірусилася інформація, що Євген Прохорович Кирилюк - це агент "Реставратор". Трошки про нього. Український літературознавець, член-кореспондент АН УРСР Голова редколегії і співавтор «Історії української літератури», 2-томного «Шевченківського словника». Керівник і редактор академічного видання «Тарас Шевченко. Повне зібрання творів» у 6 томах. Публікують цю карточку, котра зовсім не доводить (!!!), що він агент. Пояснюю: 1. На карточці є чітко написано, що ведеться його розробка в рамках агентурної справи. Тут не треба плутати. Це не є ні робоча, ні особова справа агента. Ось, що нам говорить про "агентурное дело" контррозвідувальний словник:

вид оперативного учета, введенного приказом ОГПУ в 1931 году. Агентурное дело заводилось на шпионскую резидентуру, на антисоветскую группу или организацию, а также отдельное лицо, вокруг которого группировались антисоветские элементы. Приказом КГБ при Совете Министров СССР в 1959 году термин "агентурное дело" заменен термином "дело агентурной разработки", который в свою очередь в 1964 году заменен термином "дело групповой оперативной разработки".

Це не справа агента. А "Реставратор" - це криптонім, котрий дали розробці. У Романа Шухевича справа називалась "Волк". Але це не означає, що Шухевич був агентом. 2. Внизу на карточці також є надпис, що цю справу перереєстрували зі справи - формуляра, також виду оперативної розробки. 3. Агентам не дають "окраски". "Окраска" - це, коли особа стоїть на оперативному обліку. А в нього - "український націоналіст". Одним словом - Правда не шкодить

Сьогодні прийшло повідомлення, що 3 червня у Канаді помер Петро Потічний. Після того як бандити з АК вбили в його рідному селі Павлокома понад 350 українців приєднався до УПА до легендарної сотні "Громенка". Йому було тоді 14 років, відтак і псевда - "Воробчик", "Малий". Головна справа його життя - заснована разом з Євгеном Штендерою-"Прірвою" серія "Літопис УПА". Ці більше сотні зелених томів - безцінне джерело для дослідників.

4 червня в Україні вшановують пам’ять дітей, які загинули внаслідок збройної агресії росії. Злочинні методи кремля не змінюються століттями. Сьогодні росія вбиває українських дітей ракетами, викрадає та намагається стерти їхню ідентичність, так само, як це робив тоталітарний радянський режим. Документи, що зберігаються в ГДА СБУ, свідчать: у роки сталінського терору радянська влада цілеспрямовано переслідувала дітей «ворогів народу». Багато з цих практик знаходять трагічні паралелі в сучасній російській агресії проти України. За оперативним наказом НКВД № 00486 1937 року дітей репресованих масово забирали з родин. Немовлят етапували в табори з матерями, а старших дітей поміщали до ізольованих спецдитбудинків. Братів та сестер розлучали. Документи у батьків вилучалися – такі діти просто «розчинялися» в системі. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 1935 року режим дозволив судити 12-річних за «дорослими» статтями, включно з розстрілом. Підлітків старше 15 років, котрих визначали як «соціально небезпечних», відправляли в ГУЛАГ або на примусові важкі роботи лише за те, що були дітьми «ворогів народу». Джерело: ГДА СБУ, ф. 9, оп. 1, спр. 81-сп. 3 сторінки будуть у коментарях, бо не поміщаються у допис

Наші сусіди вересканять про УПА, але забувають про величезну колоду у своєму оці.

"...тут не щадили навіть немовлят та старих жінок. Всіх майже різали багнетами в нелюдський спосіб, немовлятам розпорювали животи, виколювали очі, жінкам відрізували груди, язики, живих кидали в огонь..."

Лемківське село Завадка-Морохівська у Підкарпатському воєвoдстві, Сяніцького повіту, ґміни Загір’я. припинило своє існування 1946 р., після показової каральної операції підрозділів війська польського проти цивільного українського населення. Мирне життя закінчилося на початку 1946 р. Після війни військо польське чотири нападало на село, замордовано тут понад 100 осіб цивільного населення (також дітей), а село спалено. Відомий юрист Рафаель Лемкін використовував цей приклад серед інших актів геноциду комуністів. Він порівнював його з чеським селом Лідіце, знищеним нацистами. Вдалося відшукати фото вбитих українців у цьому селі. Підпис до фото 1:

"Помордовані військом польським українці (чоловіки, жінки, діти) в селі Завадка Морохівська повіт Сянік 25 січня 1946 року Всіх помордованих селян живцем вкинених в огонь було 63 особи, в тому навіть немовлят...".

Підпис до фото 2:

"Невинні українські жертви помордовані військом польським в селі Завадка Морохівська повіт Сянік 25 січня 1946 року. В центрі замучена мати враз з дитиною та змасакрованих недопізнання 4 мужчин (без рук і ніг)..."

Джерело: ГДА СЗРУ

Чорновик звіту ОУН про роботу зі спортсменами й туристами під час Олімпіади-72 в Мюнхені. Джерело: Архів ОУН. Ф.19, оп.1, од.зб.114, арк.104-110

Едуард Андрющенко. Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича) Одразу дам жирнючий спойлер)))). Так книжка про В. Петрова, як видно із назви. Так, він агент «Іванов». І так у книжці можна прочитати про усіх перипетії його як агента совєтської держбезпеки, але не тільки. Зараз розкажу, чому вона мені дужжже сподобалась. Найперше – це не вигадки, не фантазії автора, не якісь художні домисли. Усе, що є на цих 600 із лишком сторінках – це документально підтверджена інформація. Ед опрацював, мабуть, десятки тисяч сторінок архівних документів ЧК-КГБ, але написав настільки цікаво і захоплююче, що читаєш сторінку одну за одною із максимальною швидкістю. (повірте, я знаю, як часами складно передати (чи перекласти) те, що написали чекісти – простою (людською) мовою). Читаючи «Агента з ведмедиком», я ловив себе на думці, що нарешті є українська книжка, де зі смаком описані шпигунські ігри, так як у книжках Хоффмана, чи Макінтайра про Адольфа Толкачова, чи про Олега Гордієвського, відповідно І ось саме зараз читаю книжку колеги, історика і мого друга Едуарда Андрющенка. Тут тьма таких історій. Скажімо, про купе із іноземними дипломатами і кагебістами за стінкою, котрі витягнули дошку із багажного відділення і відфотографували усі документи дипломатів. Чи про написання статей під псевдонімом Віктор Бер – так Петров давав чекістам знати про себе через пресу. Або ж зустрічі із резидентом "Шаляпіним", котрий віз Петрову гроші (західнонімецькі марки) і запхав до термоса з чаєм. Дуже важливо, що автор розповідає про багатьох агентів совєтської спецслужби, але показує наскільки вони могли бути різними. Це тема, котру має ще зрозуміти і засвоїти наше суспільство, що агент – це не обов’язково тавро і не усі вони були зрадниками. Був Омелян Пріцак, а була Катерина Міньківська. Був Юрій Стефаник, чи Іван Багряний, а був агент «Нагорний». А був Віктор Петров – «Іванов». Ще важливим фактором, котрий приваблює – є той, що Ед не бере на себе функцій прокурора. Він розповідає історію, але не ставить оцінок. Це він залишає для нас. То ж і ви прочитавши зможете зробити висновок для себе, чи була різниця між Юрієм Шевельовим (агентом «Шевченком») та Віктором Петровим (агентом «Івановим»). Також мені дуже сподобався хід автора із додатками до більшості розділів під назвою «Життя інших». Бо у книжці не лише про Петрова, і хоча від часами тримався осторонь багатьох, все-рівно були у нього знайомі і близькі. Часами ці додатки – це такі собі книжки у книжці. Що зовсім не шкодить, а навпаки доповнює і робить цікавіше. Ще багато всього хочеться сказати, але, мабуть, не буду. Залишу усе найцікавіше для Вас. Дуже і дуже рекомендую!

Проєкт однострою козака Сердюцької дивізії, затверджений гетьманом Павлом Скоропадським, 1918 рік. Праворуч – проєкти кашкета та «зорі»-кокарди, а також лампасу генеральної старшини (вищого офіцерського кладу). Фрагмент графічного додатка-таблиці до наказу Військовій офіції Української Держави ч.461. Документ зберігається в Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (Київ).

Трошки фото із вчорашньої презентації. Подяка усім, хто прийшов. Відгук на книжку опублікую сьогодні-завтра. А я нагадаю👇👇👇 "Агент з ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)". Ви можете замовити її собі із підписом автора за посиланням: https://secure.wayforpay.com/button/b08cd5688f575 Також можете скористатися IBAN-платежем та скинути в дірект свою адресу: UA133220010000026007340069204 (сума: 569 грн, призначення: оплата товару)

Слухайте, тут Державний архів Львівської області виставив велику підбірку сканів документів. Там і кримінальні справи, і списки виселених у 1945-1946 роках та багато іншого. Нижче подано перелік оцифрованих фондів та описів, розміщених на вебресурсі установи: Університет ім. Яна Казимира у Львові Ф.26 1 справа оп. 7: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1523/ 19 справ оп. 10: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1526/ 2 справи оп. 11: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1527/ 1 справи оп. 13: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1528/ 11 справ оп. 16: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/255/ Львівське воєводське управління, м. Львів: 8 справа Ф.1 оп 54: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/1600/ Слідчий відділ НКВС у Львівській області (кримінальні справи 1939 – 1950рр.): 132 справи Р-3258 оп.1 https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/4/ Також добавлено 3 нові описи: Н-54 – Інформаційне бюро з відправки кваліфікованих та підсобних робітників до Німеччини у Львові: оп. 1: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/72/ оп. 2: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/73/ Р-3329 оп.48 – Управління в справах евакуації українського, польського, чеського та словацького населення при Раді Міністрів УРСР: https://e.archivelviv.gov.ua/inventories/7336/ Детальніше які саме виставлені справи, Ви можете ознайомитись за посиланням: https://archivelviv.gov.ua/.../%d0%bd%d0%be%d0%b2%d0%b8.../

Лінгвіст - це Омелян Пріцак. Тут йдеться про його маму, котрі він провідував приїжджаю в УРСР у 1950-их. Мама як видно із цього витягу добряче тролила совєтську владу. Бо "завдяки" їй у Тернополі побудували озеро і закрили тюрму. А хто хоче дізнатися, як мама Пріцака пов'язана із єгипетською розвідкою - то приходьте у Львові на презентацію книжки. Вже за кілька годин Приходьте на розмову довкола книжки «Агент із ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» — про літературу, архіви, спецслужби та складну історію українських інтелектуалів ХХ століття. Учасники: Едуард Андрющенко — автор книжки, історик Модератор: Володимир Бірчак — військовий, історик, архівіст 2 червня о 18:30 Львів, Бібліотека Іваничука, площа Ринок, 9 Вхід вільний за попередньою реєстрацією: https://forms.gle/m7vxHhqGDmLcPP8q8

28 травня було 145 років від дня народження Івана Рудичева (1881–1958) – громадського і політичного діяча, журналіста, правника. Під час Української революції 1917–1921 років він перебував у розпорядженні Вищого Корпусного Військового Суду як кандидат на судові посади, а згодом, уже в еміграції, взяв активну участь у створенні Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. Із березня 1927-го до початку 1950-х років Іван Рудичів був директором цієї однієї з найстаріших українських інституцій у Західній Європі й доклав значних зусиль для примноження її фондів. У ЦДАГОУ зберігаються особисте листування Івана Рудичева, зокрема з Євгеном Вировим, дружиною Симона Петлюри Ольгою, Дмитром Дорошенком, Степаном Сірополком, Панасом Феденком та багатьма іншими видатними діячами української еміграції, а також документи, пов’язані з діяльністю Української бібліотеки імені Симона Петлюри (рукописи протоколів засідань Ради бібліотеки, звіти, інформаційні повідомлення, рекламні проспекти, доповіді про діяльність, книга обліку надходжень книжок та іншої друкованої продукції, каталоги книжкових зібрань з україністики, офіційні листи тощо).

Знаєте, ця вся польська істерика довкола найменування центру ССО на честь УПА, вже мала б не дивувати, але все-рівно. Польська національна операція проводилася на підставі наказу НКВД №00485 (серпень 1937 року). Її логіка була типовою для сталінських чисток: квоти на арешти і розстріли, швидкі «трійки», відсутність реального слідства. Лише приблизні підрахунки: щонайменше 143 810–144 000 репресованих; щонайменше 111 091–111 000 розстріляних. Думаєте ця історична тема в топі у польських медіа? НІ!!! Там Волинь і УПА. Висновків не буде. Імхо, все й так зрозуміло. Джерело: Архів СБУ

Історія незламної Малої Токмачки з Архіву СБУ Днями вся країна дізналася про новий національний рекорд – Сили оборони України понад 1 500 днів безперервно утримують Малу Токмачку на Запоріжжі. Село, яке російська пропаганда «захоплює» лише у хворобливих фантазіях, стало справжнім жахом для ворога, перевершивши за тривалістю облоги Карфагена та Гібралтару. Для української історії Мала Токмачка – це символ запеклого спротиву не лише сьогодні. Це місце, де чекісти десятиліттями намагалися зламати тих, кого боялася совєтська імперія. Саме тут, у Оріхівській виправній колонії суворого режиму, наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. режим утримував легендарного сотенного УПА, Героя України Мирослава Симчича («Кривоноса»). КГБ ізолював його на Запоріжжі та вимагав підписати каяття. Совєти тиснули на нього, погрожували новими термінами за передані на Захід листи про боротьбу УПА. Вони чекали від Кривоноса слабкості. Натомість отримали абсолютну, безкомпромісну відмову. Просидівши в радянських таборах понад 32 роки, Симчич вийшов переможцем і побачив крах СРСР. Сьогодні нащадки тих самих чекістів прийшли на нашу землю з танками і КАБАми. Але наш дух не змінився. Тепер на тих самих рубежах Малої Токмачки, де колись катували українських патріотів, українські воїни випалюють окупантів тисячами. Джерело: ГДА СБУ, ф. 5, оп. 1., спр. 67616-о, ф. 16, оп. 1, спр. 1200.

Товариство, хто буде у Львові 2 червня (вівторок), то можемо зустрітися, розвіртуалитися і поговорити. Приїздить Ед Андрющенко, мій добрий друг і колега-історик. Будемо говорити про архіви КГБ і про нову книжку Еда. Ким був Віктор Домонтович насправді — блискучим інтелектуалом, автором «Доктора Серафікуса», чи людиною, чия біографія приховувала співпрацю з радянськими спецслужбами? Що відкривають архіви про письменника, який десятиліттями залишався загадкою? І чи здатна правда, знайдена в документах і свідченнях, змінити наше сприйняття його текстів? Приходьте на розмову довкола книжки «Агент із ведмедиком. Шпигунські ігри Віктора Петрова (Домонтовича)» — про літературу, архіви, спецслужби та складну історію українських інтелектуалів ХХ століття. Учасники: Едуард Андрющенко — автор книжки, історик Модератор: Володимир Бірчак — військовий, історик, архівіст 🗓 2 червня о 18:30 📍 Львів, Бібліотека Іваничука, площа Ринок, 9 🎟Вхід вільний за попередньою реєстрацією: https://forms.gle/m7vxHhqGDmLcPP8q8

Я писав цей текст тоді, коли працював над поховальним обрядом бійців бригади "Хартія". Вивчав традицію поховань вояків армії УНР, УГА та УПА. "Незабуті у забутих могилах" Сотні тисяч борців за українську Незалежність XX століття досі покояться у невідомих місцях. Часто їх ховали без будь-яких ритуалів та почестей. А якщо і вдавалося встановити хреста на могилі, то більшовики знищували саме поховання. Траплялося і таке, що тлінні останки викопували та піддавали нарузі. Вдячний Локальній історії за постійну і дуже класну співпрацю. А ще тут сильні ілюстрації Христини Валько. Текст тут - https://localhistory.org.ua/texts/statti/nezabuti-v-zabutikh-mogilakh/

26-го травня виповнилося 120 років із дня офіційної реєстрації Київського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Ця організація стала справжнім епіцентром українського культурного, освітнього та громадського життя початку XX століття. Перед вами - оригінал заяви на ім'я Київського губернатора з проханням дозволити створення товариства. Документ чітко окреслює головну мету засновників - розвиток української культури та навчання народу рідною мовою. Цінність справи полягає в тому, що вона зберегла для нас імена перших заявників, які офіційно виступили ініціаторами легалізації товариства. Серед них - видатні діячі науки, мистецтва та культури: Микола Лисенко, Борис та Марія Грінченки, Марія Старицька, Фотій Красицький, Григорій Коваленко, Федір Матушевський та інші однодумці. Вже за місяць після цієї реєстрації відбулися перші загальні збори, де головою київської «Просвіти» обрали Бориса Грінченка, а його заступницею стала Лариса Косач (Леся Українка). До керівного складу організації також увійшла Олена Пчілка. Джерело: ДАКО, Фонд 10, опис 1, справа 21, аркуш 1, 1 зв.

Обставини вбивства Євгена Коновальця, здається, вже досліджені й описані заледве не щохвилинно. Водночас нові розсекречені документи з архіву Служба зовнішньої розвідки України щоразу привносять у цю справу невідомі або мало знані епізоди, які дають змогу скласти цілісну картину того, як НКВД упродовж тривалого часу розробляли операцію «Ставка», шукали підходи до очільника Проводу ОУН, намагалися впровадити свою агентуру до його найближчого кола. Виявлення й опрацювання в архівних фондах СЗРУ багатотомної справи «Павло» дає змогу більше дізнатися про участь іншого агента НКВД у спецоперації – Кіндрата Полуведька. У тих подіях він відігравав хоч і не головну, але важливу допоміжну роль – регулярно надавав чекістам інформацію про переміщення керівника ПУН, його плани, настрої, стосунки з провідними діячами організації. Усе це враховувалося при коригуванні заходів НКВД і прийнятті остаточних рішень про те, що робити з Є. Коновальцем. К. Полуведька завербували в Харкові у 1934 році і вивели за кордон як «соловецького утікача». Спершу дали завдання впровадитися до осередку Української партії соціалістів-революціонерів у Празі, згодом – до кола провідних діячів УНР. Спецслужба Державного центру УНР в екзилі на чолі з В. Змієнком влаштувала йому перевірку і дійшла висновку, що такі люди можуть бути знаряддям у махінаціях більшовицької москви. Тож чекісти швидко відвели його від уенерівців і переорієнтували на «лінію ОУН». Він замешкав у столиці Фінляндії, почав проявляти неабияку активність в українській громаді і невдовзі став керівником осередку ОУН у цій країні.

Фото з документів Рівненського повітового староства (Адміністративний відділ) 1920-1930-х років. Альбом фото людей, які перебувають у поліційному розшуку. Можливо хтось впізнає членів ОУН, чи КПЗУ. Оприлюднив: Володимир Остапук Джерело: Державний архів Рівненської області

Фото з документів Рівненського повітового староства (Адміністративний відділ) 1920-1930-х років. Альбом фото людей, які перебувають у поліційному розшуку. Можливо хтось впізнає членів ОУН, чи КПЗУ. Оприлюднив: Володимир Остапук Джерело: Державний архів Рівненської області

У зв'язку зі 100-річчям загибелі Петлюри, архіви і музеї виставляють дуже багато цікавого. Лист Симона Петлюри до Голови Ради Народних Міністрів про встановлення державних відзнак для відзначення бойових заслуг вояків Армії УНР. 18 березня 1921 р. Оригінал із правками, зробленими Симоном Петлюрою власноруч. Джерело: ЦДАВО України. Ф. 1075. Оп. 3. Спр. 3. Арк. 2–2 зв., 10.