Archive artifacts

Нормально так виходить. Сьогодні автори в Україні отримують мізерні гонорари. А можна було, як Винниченко: ПРОСРАТИ свою країну, будучи прем’єр-міністром, їздити до Леніна й проситися стати його заступником, а потім забити болт, звалити до Франції й отримувати близько 120 тисяч доларів за один твір. (підрахунки за даними достовірних джерел 6000 доларів (1926) = 114 000 (2026)) Тут мова про його маловідомий твір, хоча такий, який він написав, — «Заповіт батьків». Такі-то справи. P. S. Так, адміністратор цього каналу просто-напросто ненавидить Винниченка, як історичну постать Джерело: ГДА СЗРУ 📜Канал "Архівні Артефакти"

Товариство, хто цього тижня у Львові, то гайда сюди. Лекція - Lubomyr Luciuk - The Ties That Bind «Те, що нас єднає», або ж «Українсько-канадські роздуми про Батьківщину». Дата: 28 жовтня 2026 року, середа Час: 15:05 Місце: авд. 330 імені Героя України Богдана Сольчаника, Історичний факультет Львівського університету імені Івана Франка Любомир Луцюк (PhD) — почесний професор Королівського військового коледжу Канади, старший науковий співробітник кафедри українознавства Університету Торонто. Його наукові зацікавлення охоплюють політичну географію України XX–XXI століть, історію етнічних спільнот та імміграції в Канаді, а також дослідження біженців. Серед його останніх публікацій — написані у співавторстві праці Enemy Archives: Soviet Counterinsurgency Operations and the Ukrainian Nationalist Movement (McGill-Queen’s University Press, 2023; перевидано 2024 року) та Holodomor: Understanding the Great Famine of 1932–1934 in Soviet Ukraine (Kashtan Press, 2026). П.С. Ми із паном Любомиром зараз працюємо над одним виданням, котрим думаємо Вас потішити весною 2027 року. Приходьте!!! 📜Канал "Архівні Артефакти"

Цікаве. Із раніше неопублікованого. На фото: колишній партизан Литвиненко Антон Антонович, 1913 р.н. Позаду: перша землянка загону (згідно з підписом на звороті фотокартки). Місце: «в районі (урочищі) “Просеред” лівий берег Дніпра проти між Бучаком і Григорівкою». Очевидно, мова саме про район між Бучаком та Григорівкою, Київська область. Прикметно, що на чоловікові вишиванка Джерело: архівний фонд НІЕЗ «Переяслав», копія зроблена Олександром Горбовим. Опублікував Іван Капась 📜Канал "Архівні Артефакти"

Пані і панове, вечір п'ятниці. Вже традиційна рубрика. Я нарешті знайшов початок детективної саги про комісара Вістовича. Насолоджуюсь. Гарний ретро-детектив А що читаєте, чи читали, чи плануєте читати Ви? Показуйте, будь ласка #що_Читають_любителі_архівів

«Яка сволота, ці росіяни. Що ці комуністи роблять, знову напали на Угорщину… Діти та жінки робили барикади, залазили на танки та їх знищували, а росіяни в гніві безсилля фугасними бомбами закидали все місто».

Так реагувала жителька Закарпаття на події в Угорщині. Сьогодні виповнюється 70 років від дня, коли Будапешт піднявся проти радянського режиму. Те, що починалося як мирний марш студентів, кремль охрестив «фашистським заколотом». Дотепер росія використовує цю формулу щоразу, коли хоче знищити чиюсь свободу. Головними вимогами повсталих були негайне виведення радянських військ із країни, проведення вільних і демократичних виборів, ліквідація комуністичної цензури, розпуск угорської держбезпеки та припинення політичних переслідувань. Совєти не могли допустити втрати важелів контролю над країною. Щоб зламати опір, москва розгорнула повномасштабну військову операцію «Вихор». На вулиці Будапешта кинули 60 тисяч солдатів та тисячі танків. Під час боїв з регулярними військами загинуло понад 2 500 угорців. Радянські спецслужби діяли не менш жорстко, ніж армія. Голова КГБ СРСР Сєров особисто прибув до Угорщини, щоб керувати зачистками, облавами й депортаціями. Чекісти заарештовували провідних угорських військових лідерів під час «переговорів» та координували терор місцевого аналогу КГБ – AVH. В Закарпатті та інших областях України КГБ ретельно відслідковував ситуацію. Чекісти вилучали антирадянську літературу. 📚 Більше унікальних документів, агентурних зведень та розсекречених матеріалів про ці події – в книзі «Відголос: Угорська революція 1956 року та українське суспільство у документах КДБ» (упорядники: Олександр Пагіря, Андрій Когут, Гєрге-Бендегуз Чех). 🔗 Видання доступне за посиланням: https://bit.ly/4zRHtdG Джерело: ГДА СБУ, ф. 1, оп. 1, спр. 1330; УСБУ в Закарпатській обл., спр. 5608-о, 5737-сп. 📜Канал "Архівні Артефакти"

Це підполковник УПА Йосип Позичанюк - із значком «варашиловського стрєлка» на лацкані. Він був - позірно - ідейним камсомольцем. Народився на Київщині (тепер його село у Вінницькій області). Вчився в Ніжині. Коли сталін окупував захід України, то Позичанюка прислали до Львова - розвивати в регіоні камсамольску організацію. Але побачений край збудив у ньому українця. Підпілля констатувало, що є дивний лідер-комсомолець. Почали підкидати йому літературу. Так, він став членом ОУН. Коли влітку 1941 року бандерівці проголосили Акт відновлення української державності, то Йосипа призначено держсекретарем («заступником міністра») пропаганди в уряді Ярослава Стецька. Він пішов в похідних групах ОУН на рідну Київщину. Проголошення Акту відновлення державності у Василькові під Києвом організував саме Позичанюк. Його заарештовувала СД, але зміг втекти з концтабору. У підпіллі писав чудові оповідання для діток про нашу визвольну війну (досі не видані). Позичанюк був натхненником і співтворцем іноземних підрозділів в складі УПА. Влітку 1944 року очолив Бюро інформації УГВР. Редагував низку підпільних видань - адже він чудово знав совєцьку дійсність і всю гниль московської системи. Загинув у бою. Посмертно відзначений Срібним хрестом. Йосип був найбільш високо-поставленим «східняком» в УПА з молодшої генерації, вихованої вже в совіцькій Україні (із старших, ще уенерівців, були генерали Трейко та Ступницький, а теж очільник УГВР Осьмак). Із найвищим ступенем підполковника-політвиховника. Людиною, яка заслуговує найвищого з можливих рівнів поваги. Текст - Юрій Юзич Світлина дещо покращена та кольоризована ШІ 📜Канал "Архівні Артефакти"

- Синьожупанник Петро з табору в Раштатті (Rastatt). Підпис на звороті: «На добрий спомин про недовгі часи знайомства, в важких обставинах в полоні. Петрусь. 30 квітня 1918 р.» - Синьожупанник Петро з табору в Раштатті (Rastatt). Підпис на звороті: «Остільки не хочеш мати нїмецькою, або швабською мовою напишу тобі своєю рідною: Ніколи не забувай твого Петруся. Петрусь 2. травня 1918 р. Раштатт» - Синьожупанник Калюжний у таборі Раштатт. - Підпис на звороті: «Згадай коли-небудь мене, люба Геддо, і мій сей спомин не буде ли... Твій Юра». Раштатт, 15 лютого 1918 р. Світлину розшукали дослідники із проєкту Визвольні змагання Джерело оригіналів. - Фото з е-ресурсу Архіву Української вільної академії наук (УВАН) у США ([https://uvan.online] 📜Канал "Архівні Артефакти"

Як і обіцяв цього тижня - більше світлин Маловідомі світлини Синьожупанників (1-ї Української Синьої дивізії) в часи їхнього перебування ще у таборах для полонених в Німеччині (1916-1918), до їх відправки в Україну. Представлені Вашій увазі фотографії належать до приватної колекції Андрія Жука, співробітника Союзу Визволення України (СВУ), заснованого у Львові в серпні 1914 року емігрантами з українських земель російської імперії: Андрієм Жуком, Володимиром Дорошенком, Олександром Скоропис-Йолтуховським, Маркіяном Меленевським та іншими. Союз мав на меті проголошення незалежності України. Підписи по черговості публікування: - Синьожупанники перед відправкою до Києва. Німецькі офіцери, старшина 1-ї Української Синьої дивізії (позначений Х) та співробітники СВУ (по боках). Кінець лютого-березень 1918 р. - Синьожупанники 2-го полку імені Івана Виговського 1-ї Синьої дивізії перед відправкою до Києва, кінець лютого-березень 1918 р. - Синьожупанники 2-го полку імені Івана Виговського 1-ї Синьої дивізії відправляються до Києва (або в с. Голоби на Волині), кінець лютого-березень 1918 р. Український жовто-блакитний прапор у вікні. - Синьожупанники 2-го полку імені Івана Виговського 1-ї Синьої дивізії перед відправкою до Києва (або до с. Голоби на Волині), кінець лютого-березень 1918 р. - Синьожупанники 2-го полку імені Івана Виговського 1-ї Синьої дивізії виходять з табору Раштатт для відправки до України під урочистий звук німецьких барабанів. Кінець лютого-березень 1918 р. - Синьожупанники під час тренування парадної ходи в таборі для військово-полонених. - Українська школа ім. Т. Шевченка, с. Черняни, Берестського повіту (Городенщина). З дітьми стоять козаки 1-го полку ім. Т. Шевченка майбутньої 1-ї Синьої дивізії, 19.01.1918 р. - Біля авта стоїть синьожупанник Петро з табору в Раштатті (Rastatt). Підпис на звороті: «На вічний спомин моїй дорогій Геддунцї. Ті відрадні хвилини які ми провели вмістї ніколи мною не забудуться. Твій Петрусь». Світлину розшукали дослідники із проєкту Визвольні змагання Джерело оригіналів. - Фото з е-ресурсу Архіву Української вільної академії наук (УВАН) у США ([https://uvan.online] 📜Канал "Архівні Артефакти" продовження у наступному дописі👇👇👇

«Денег нет, но вы держитесь». У листопаді 1937 року чекісти з прикордонного підрозділу НКВД у Кам’янці-Подільському доповідали Центру, що на оперативні потреби в них залишилося всього-на-всього 2,5 злотих. Додатково повідомляли, що вже просили виділити більше грошей, але їм не дали. Просять іще раз. Нагадаю від себе, що це листопад 1937 року — якраз розпал Великого терору. Певно, всі гроші в чекістів у Центрі пішли на набої для розстрілів… Джерело: ГДА СЗРУ.

Сьогодні на Патреоні дещо особливе - Розшукова справа Головного командира УПА - Романа Шухевича - "Волк" Присвячується 2027 року- року Романа Шухевича, коли в Україні відзначатиметься його 120-річний ювілей. Восени 1945 року, коли чекісти активізували боротьбу з українським визвольним рухом, вони завели оперативну справу «Берлога», спрямовану на розшук членів проводу ОУН. У межах цієї справи виділялися й окремі оперативно-розшукові справи на конкретних діячів. Так, на Романа Кравчука завели справу «Бегемот», на Василя Кука — «Борсук», на Петра Федуна - "Шакал", а на Романа Шухевича — «Вовк». Остання становить особливий інтерес, адже містить матеріали про багаторічні пошуки командира УПА: агентурні повідомлення, звіти, рапорти, доповідні та інші документи, пов’язані зі спробами його виявити, заарештувати або ліквідувати. Часові рамки цих матеріалів охоплюють період від осені 1945 року до березня 1950-го. Цінність документів полягає ще й у тому, що вони належать до небагатьох матеріалів, які збереглися з розшукової справи Романа Шухевича. Представлена чотирьохтомна справа «Вовк» велася в Києві як наглядове провадження. Натомість основна міжобласна справа формувалася у Львові, куди надходили документи про розшук Шухевича на території Західної України. На жаль, основна справа «Вовк», яка налічувала 13 томів, була знищена не за радянських часів, а вже у 1997 році. За перевіреними відомостями, це зробив колишній чекіст, який продовжував працювати у львівському управлінні Служби безпеки України. Тож до уваги — оперативні матеріали на Романа Шухевича: документи розшуку, агентурні повідомлення, звіти, доповідні та інші свідчення того, як радянські спецслужби намагалися вийти на слід командира УПА. Джерело: ГДА СБУ, Фонд 65, Справа С-9219 Загалом 1356 фото і документів ТОМ 1 * ТОМ 2 * ТОМ 3 * ТОМ 4 Рекомендую Вам підписатися на Патреон. Так Ви підтримаєте мою роботу, а також хлопців на фронті із моїх підрозділів. Я вже на на фронті, а інвалід ІІ групи внаслідок війни. Але одного разу воїн - воїн назавжди. Якщо Ви стаєте патроном, а найнижча підписка 3 долари в місяць (120 грн, а хто хоче, то може й більше☺️), то Ви автоматом отримуєте доступ до усіх попередніх колекцій, а там вже десятки тисяч фото і документів. (всі колекції дам в коментарях). Усі кошти з Патреону я перекидую пацикам зі своїх підрозділів на фронті. Наголошую (!!!), що це ніякий не продаж документів, у більшості дописів і вже точно на усіх колекціях ви можете знайти архівну легенду і самі замовити ці справи у архіві. Для тих, хто підтримує канал і українське військо, себто для патронів вони є у вільному доступі. Підписки різні від 3 до 25 доларів, хто скільки бажає і може. (там же ж і є певні плюси для активних патронів) 📜Канал "Архівні Артефакти"

Я мушу це опублікувати для Вас. Цей текст написав мій друг і колега - Олександр Зінченко Просто факти: 1. Україна проголосила свою незалежність у січні 1918 року майже на рік раніше за Польщу. Але УНР мала чарівних сусідів. Якби Росія, Польща та Румунія не встали на шляху незалежності України - не треба було б за незалежність боротися, ані Шухевичу, ані Бандері, ані Ольжичу, ані Мельнику, ані ОУН, ані УПА. 2. Волинь належала УНР. Волинь не лежала на дорозі. Якби Польща не влізла на Волинь, де у 1918 році мешкало приблизно 10% поляків, - там ніколи не було б ніякої «Волинської різанини»: бо УНР ставилася з повагою до прав національних меншин. Але Польща та Росія зробили усе, щоб знищити УНР (див. п. 1). 3. 18 березня 1921 року для України - це те саме, що для Польщі 23 серпня 1939 року: бо для підрадянської України роль Пілсудського у 1918-1921 стає тим самим, що для Польщі - роль Сталіна у 1939. Українцям Ризька зрада Польщі коштувала близька 7 мільйонів життів. Водночас наслідком Ризької угоди Польщі та Росії стало те, що молоді українці перетворилися на мобілізаційний резерв Кремля. Вони того не хотіли. Але див. п. 1. 4. Як мобілізаційний резерв Кремля українці опинилися у радянському війську і вочевидь не мали субʼєктності. Але там вони з літа 1941 року боролися проти Гітлера на боці Обʼєднаних Націй. 5. У вересні 1939 року Польща не змогла протистояти німецькій агресії і капіталювала за чотири тижні: бо усе керівництво країни втекло за кордон, а військо склало зброю (зокрема на Волині). Україна памʼятає, що це значить і скільки буде коштувати втрата незалежності (див. п. 1 та 3), а тому у лютому 2022 року українці не склали зброю у подібних обставинах до польської ситуації у вересні 1939 року. Але це трохи ми забігли уперед. 6. На території Польщі у збройній боротьбі проти війська Третього Рейха та його сателітів загинуло у три рази більше солдат і офіцерів, що були мобілізовані з України, ніж солдат і офіцерів, які були мобілізовані з Польщі: близька 700 тисяч українців проти 240 тисяч поляків. 7. Загалом у збройній боротьбі проти вермахту на території Польщі загинуло стільки ж солдат і офіцерів, що були мобілізовані з України, з яких можна було б сформувати 230 дивізій або (приблизно) 1400 батальйонів. Підкреслюю: усі ці люди віддали своє життя у боротьбі проти Гітлера та на стороні Обʼєднаних Націй. Але в Польщі хочуть говорити лише про одну дивізію, яка складалася з українців («Галичина») та два батальйони (ʼНахтігаль» та «Роланд»). Добре, давайте поміркуємо і про це: як же ж треба було Польщі допікти українцям, щоб певна їх частина почала вважати, що піти на службу бо Гітлера - це кращий вибір?! 8. Отже, у збройній боротьбі з Гітлером на території Польщі загинуло 240 тисяч поляків та 700 тисяч українців. Водночас, у вермахті проти сил Обʼєдннаних Націй, зокрема на території України воювало близька 450 тисяч поляків (за оцінкою Ришарда Карчмарека). Усі колабораційні мілітаризовані формації, що складалися з українців протягом усієї Другої світової війни, разом налічують близька 250 тисяч. Тобто поляків у вермахті було у два рази більше, ніж загинуло у боротьбі з вермахтом. Загалом у збройній боротьбі проти вермахту українців загинуло у 12 разів більше, ніж поляків - більше 3 мільйонів. Що було - то було. В історії обох країн була і боротьба проти нацизму, і колаборація з нацизмом. От тільки баланс різний. З української перспективи поляки проти нацизму і не боролись. Внесок українців у перемогу Обʼєднаних Націй над нацизмом у рази вагоміший. 9. Якщо комусь в Польщі щось не подобається в тому, що українці памʼятають те, чого в Польщі памʼятати не хочуть - це не означає, що того не було, а просто означає, що багато поляків неадекватно сприймають свою роль в історії. 10. Багато проблем в історії і тоді, і тепер вдалося б уникнути, якби Польща не встала на шляху незалежності України у 1918-1921 роках. А отже - див. п. 1! А на фото - поляки у Вермахті 📜Канал "Архівні Артефакти"

6 тисяч родин. 78 тисяч людей. Операція «Запад» 21 жовтня 1947 року о 02:00 ночі розпочалася одна з наймасштабніших депортацій в історії України – операція МГБ СРСР під кодовою назвою «Запад». Головна мета – ліквідувати «соціальну базу» українського визвольного руху. Депортували родини засуджених та убитих повстанців, а також тих, хто перебував на «нелегальному становищі». Доказів не вимагали – достатньо просто бути «сім’єю оунівця». 📁 Підготовка трималася в суворій таємниці Вказівку депортувати українців органи МГБ отримали ще в травні 1947 року. Операцію ретельно готували кілька місяців. Зрештою 22 серпня міністр держбезпеки СРСР Абакумов підписав таємний наказ № 00430. Керували процесом заступник міністра МГБ СРСР Огольцов та міністр МГБ УРСР Савченко. Серед 27 вищих керівників операції було 15 генералів. Для жорсткого контролю з москви в кожну область прислали спеціального уповноваженого. 🔍 Тотальний облік та «резервні списки» На кожну родину заздалегідь завели справу. На випадок втечі чекісти підготували резервні списки. Загалом було затверджено 36 тисяч справ на 104 тисячі осіб. Розрахунок був чіткий: списки сформували «із запасом», створивши додаткові резервні переліки людей на випадок, якщо комусь із основних вдасться утекти. 📋 Хто здійснював депортацію? Для проведення акції було залучено колосальний людський та технічний ресурс – понад 70 тисяч виконавців: військові, чекісти, партактив та «стрибки» з винищувальних батальйонів. Сотні оперативників спецслужб були спеціально відряджені з росії, Кавказу та Закавказзя. Для вивезення людей мобілізували близько 2,5 тисячі автомашин, задіяли 90 станцій завантаження та 44 залізничні ешелони. 📊 Жертви Основна хвиля депортації відбулася 21 жовтня, а вже 26 жовтня о 16:05 вирушив останній ешелон. Загалом виселили 26 332 родини – 77 791 особу. Три чверті з них – жінки (35 685) та діти до 15 років (23 240). Чоловіків було 18 866. Людей везли на каторжні роботи в копальні Сибіру та шахти Казахстану. Багато не пережили етапу. Цинізм режиму проявився ще у тому, що рішення Особливої наради при МГБ СРСР про заслання цих людей ухвалювали вже після того, як ешелони пішли на схід. Деякі вироки юридично оформлювали аж у 1950 році. Джерело: ГДА СБУ, ф. 2, оп. 1, спр. 674, спр. 678, 727; ф. 13. оп. 1 спр. 398, т. 11.

ЦДАГОУ завітало із новими оцифрованими документами На сайті Центрального державного архіву громадських об’єднань та україніки: відтепер для перегляду та користування онлайн у режимі 24/7 доступні повнотекстовий опис 2 «Документи з перереєстрації членів і кандидатів в члени Комуністичної партії Галичини» фонду 9 «Центральний комітет Комуністичної партії Галичини, м. Станіслав (1920)» та цифрові копії всіх 26 справ цього опису (майже 7000 сканкопій). До уваги дослідників – анкети, анкетні листки, посвідчення, мандати, особисті картки, заяви, реєстраційні картки, посвідки тощо) з перереєстрації членів та кандидатів у члени Комуністичної партії Галичини, книга реєстрації спеціалістів і списки членів партії. Цікаво, що серед завантажених документів міститься анкетний листок українського актора театру і кіно Степана Шагайди (1896–1938), репресованого і розстріляного в роки Великого терору, архівна кримінальна справа стосовно якого зберігається у фонді 263 «Колекція позасудових справ реабілітованих» ЦДАГОУ (ф. 263, оп. 1, спр. 48517, т. 1–3). 📜Канал "Архівні Артефакти"

Дивіться, як цікаво виходить. Тільки ти знаходиш вбитих Армією Крайовою українців. Тобі закривають в'їзд до Польщі!!! Мова про мого товариша Святослава Шеремету, котрий окрім усього ще й керівник пошукового КП "Доля". І я вже кілька разів писав, що Свят разом із пошуковцями "Долі" знайшов минулого тижня останки 40 українців у с. Ласків, котрих вбила АК. І ось новина вранці:

‼️Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський повідомив, що підписав подання про внесення депутата Львівської міської ради Петра Шеремети до списку осіб, небажаних на території Польщі. За словами Сікорського, Шеремета ініціював проголошення 2027 року роком Романа Шухевича. Міністр також назвав депутата реконструктором дивізії Ваффен-СС «Галичина» та звинуватив Шухевича в тому, що той віддавав накази про виселення й убивства поляків.

📜Канал "Архівні Артефакти"

20 жовтня – 140 років від народження Якова Водяного: отамана, розвідника, письменника Життя Якова Водяного нагадує реальну пригодницьку драму про підпілля, еміграцію та боротьбу за незалежність України. Він міг залишитися осторонь національно-визвольних змагань 1917–1921-го та осісти за кордоном, але обрав інший шлях. 🔹 Ранні роки Яків Водяний народився 1886 року в Смілі на Черкащині, за фахом – учитель. До 1917 року мав значний досвід участі в революційному русі: очолював бойову дружину в Києві, тричі був заарештований царатом і відбував заслання у Сибіру. 🔹 Еміграція Через небезпеку переслідувань, виїхав через Японію до Австралії. Там під ім’ям Джеймс Водан отримав британське підданство та розпочав свою справу. Проте після початку революційних подій 1917 року Водяний продає майно і бізнес та повертається в Україну. 🔹 Вільне козацтво У Смілі він стає організатором і полковником Вільного козацтва – територіальних загонів самооборони, які захищали місцеве населення від анархії та більшовицьких військ. У березні 1918 року на станції Бобринська (нині ім. Тараса Шевченка) загони під його командуванням разом із суміжними підрозділами завдали поразки військам радянського командарма Михайла Муравйова, які відступали з Києва. 🔹 Холодний Яр Після відступу регулярної армії УНР Водяний продовжив спротив. У 1921 році він діяв як повстанський отаман у Холодному Яру – осередку антибільшовицького партизанського руху. Тоді ж радянська ЧК засуджує його до розстрілу. 🔹 Резидентство в екзилі Після еміграції на Захід Водяний продовжив політичну роботу. Протягом 1927–1930 років він служив резидентом розвідки Державного центру УНР в екзилі. Забезпечував функціонування підпільних каналів зв’язку та організовував поширення антирадянської літератури в Україні. Сам займався творчістю: писав книги та п’єси для українського театру. Водяний, зокрема, є автором драми «Холодний Яр». 🔹 Арешт і вирок У вересні 1939 року, після окупації радянськими військами Західної України, НКВД заарештував Водяного на Львівщині. Його етапували до Києва, де після допитів розстріляли 10 травня 1940 року. Джерело: ГДА СБУ, ф. 6, оп. 1, спр. 75027-фп. Фото: ГДА СЗРУ 📜Канал "Архівні Артефакти"

Дуже цікава світлина, як на мене Приклад носіння знаку/каппена "Соборна Україна" вояком Синьожупанників. У них, ще Соборну Україну не зустрічав. На фото. Синьожупанник Костянтин Суховерський. Підпис на звороті: «На добрий спомин. Пані Гедді від Костянтина Суховерського. "Дуже мало проведено... затеж дуже богацько е вспомнити"». Синьожупанники — українські військові формування доби Української революції 1917–1921 років. На початку 1918 року за сприяння Союзу визволення України в Німеччині з українців — військовополонених колишньої російської армії — сформували Першу та Другу українські дивізії. Назву вони отримали від синіх жупанів у своїй уніформі. Перша дивізія під командуванням генерала Віктора Зелінського в березні 1918 року прибула до Києва, тоді як друга формувалася й не встигла повноцінно прибути в Україну. У квітні 1918 року, напередодні приходу до влади Павла Скоропадського, дивізії розформували; частина синьожупанників згодом вступила до війська УНР. Світлину розшукали дослідники із проєкту Визвольні змагання Джерело оригіналів. - Фото з е-ресурсу Архіву Української вільної академії наук (УВАН) у США ([https://uvan.online](https://uvan.online/...)) А тут відшукав саме точне посилання на цю світлину - https://uvan.online/static/files/002/002446.jpg Завтра опублікую більше світлин Синьожупанників із цього ресурсу. Кому не терпиться, то послання я залишив. Каппени, до слова, із моєї приватної колекції. 📜Канал "Архівні Артефакти"

Документи із архіву СБУ про трагедію в селі Ласків Днями українська пошукова експедиція УІНП та центру «Доля» завершила роботи в селі Ласків (Польща), де виявила останки понад 40 цивільних українців. Ось протокол свідчень очевидця Захара Теребка, що міститься в зведеннях референтури Служби безпеки (СБ) ОУН у 1944 році. Свідок детально описує розстріли мирного населення та спалення села нападниками із Армії Крайової. Важливо, що наведена в документі інформація 82-річної давнини про хаотичні поховання жертв корелює з результатами сучасних розкопок. За підрахунками дослідників, під час каральної акції польських загонів у Ласкові загинуло понад 300 українців. Більше інформації про трагедію в Ласкові вміщено в мартиролозі «Українські жертви Холмщини та Південного Підляшшя у 1939–1944 рр.», що увійшла до масштабного проєкту «Жертви польсько-українського протистояння у 1939–1947 рр.» Фото: УІНП, пошукова експедиція в с. Ласків. Джерело: ГДА СБУ, ф. 13, оп. 1, спр. 376, т. 34. 📜Канал "Архівні Артефакти"

Мало хто замислюється над тим, що за контрреволюційними статтями у 1937–1938 роках активно працювали й виносили смертні вироки, зокрема, звичайні суди, а не лише «трійки». Для засудженого головна різниця полягала в тому, що на судовий вирок він принаймні міг подати прохання про помилування. При цьому статистика розстрілів в обласних судах була окремою. Нижче представлено один із таких вироків, відмову в помилуванні та записку Руденка на бланку прокурора Донецької області з проханням про розстріл, засвідчену особистим підписом майбутнього Генерального прокурора СРСР. Засудженим був начальник транспортного цеху заводу зі станції Часів Яр. Його розстріляли за те, що він нібито «у складі фашистської організації» довів дорожнє господарство до аварійного стану, спричинив простій вагонів і несвоєчасну видачу спецодягу. Джерело: Архів СБУ, опублікував Констянтин Богуславський 📜Канал "Архівні Артефакти"

Ощадна книжка Івана Франка, 1913 Джерело: ЦДІАЛ, документ відшукав Іван Гоменюк 📜Канал "Архівні Артефакти"

18.10 виповнилося 150 років від дня народження Сергія Єфремова – академіка, віцепрезидента Всеукраїнської академії наук, публіциста та одного з лідерів Української Центральної Ради. Саме він у 1917 році став автором назви Українська Народна Республіка. У період УНР Єфремов очолював Секретаріат з національних справ. Після захоплення влади совєтами відмовився від еміграції й залишився в Києві. Отримавши амністію, він зосередився на науковій роботі в ВУАН, ставши її фактичним керівником. Проте авторитет у суспільстві та відкрита антикомуністична позиція робили його надто небезпечним для більшовиків. Наприкінці 1920-х режим розпочав зачистку української наукової та культурної еліти. Сергій Єфремов ідеально підходив на роль ворога № 1. Саме навколо нього чекісти вигадали справу підпільної терористичної організації – «Спілки визволення України». Слідчі звинуватили академіка та його колег у підготовці збройного повстання для відновлення ладу УНР. Підсудних піддавали жорстокому психологічному тиску, вибиваючи «зізнання». Головним «речовим доказом» міфічної антирадянської змови стали особисті щоденники самого Єфремова, які він вів у 1923–1929 роках. У них задокументовано хроніку більшовицького наступу на українську культуру і жодного слова про терористичну діяльність. Судовий процес у справі СВУ розпочався 9 березня 1930 року і був використаний як гучна пропагандистська акція на сцені Харківського оперного театру. На лаві підсудних опинилися 45 осіб: академіки, професори, письменники, лікарі, студенти. Загалом до слідства притягнули 474 особи. Десятки людей були розстріляні, сотні опинилися в таборах. Сергія Єфремова засудили до 10 років ув’язнення. У березні 1939 року, за кілька місяців до закінчення терміну, він помер у Володимирській тюрмі. Джерело: ГДА СБУ, ф. 6, оп. 1, спр. 67098-фп. 📜Канал "Архівні Артефакти"