interfaces.prjctr | tykhonko week

Здається, вийшло цікаво. Як вам ця зустріч? Поділіться враженнями. Що забираєте з собою після неї?

Починаємо Q&A про пошуки роботи. Залітайте 👀 https://zoom.us/j/91594073270?pwd=dF0gpRUDV2JKTvc8jtfaWb0dPyqgQd.1

Бачу достатньо бажаючих для зустрічі. Тож зустрічаємось сьогодні о 18:00 по Києву. Посилання надішлю ближче до початку. Будемо відштовхуватися від того, що ви принесете на зустріч, і поміркуємо над цим разом. Побачимося 🙌

До речі, що думаєте про те, щоб завтра ввечері поспілкуватися вживу і провести Q&A сесію про пошуки роботи? П'ятниця, 18:00 по Києву. Не під запис. Хочеться, щоб вийшло відкрито і відверто. Відповім на ваші запитання, покажу своє CV та портфоліо. Може в процесі ще щось вигадаємо. Якщо плануєте бути, поставте у коментарях +.

Сьогодні хочеться поділитися, як я думаю про конкуренцію. На перший погляд, здається, ніби нас наймають за наші здібності, експертизу та здатність впоратися з поставленими завданнями. Це велика омана. Насправді, нас наймають за відчуття, що ми впораємося з поставленими завданнями. Досвід і навички мають значення, проте в наймі перемагають не ті, хто має найбільше досвіду, а ті, хто найкраще вміє його продати. Те, як ми презентуємо себе на всіх етапах хайринг-процесу, набагато важливіше за те, який досвід ми маємо. Ваша реальна здатність впоратися стане зрозумілою лише під час випробувального терміну. (Це не означає, що про досвід варто брехати. Рано чи пізно, вас все одно викриють, і наслідки вам не сподобаються.) Таким чином, я переслідую під час хайрінгу дві мети: Зрозуміти, за яких умов я готовий прийняти офер від цієї компанії. Виграти конкуренцію за цю позицію з іншими кандидатами на найкращих для себе умовах. Найчастіше ми не знаємо, з ким конкуруємо за позицію. Проте є чимало речей, на які ми можемо вплинути, незалежно від того, з ким конкуруємо. Це нагадує набір очок у грі. Я думаю про кожен етап процесу найму як про можливість набрати якомога більше очок. Попадання в очікування дає певну кількість очок. Перевершення очікувань винагороджується краще. Відсутність релевантного досвіду або вищі зарплатні очікування призводять до їхньої втрати. Головне, щоб у підсумку їх було більше, ніж у інших кандидатів. Наступні кілька дописів будуть про можливості, що виникають на різних етапах хайрінг-процесу.

Наступне питання полягає в тому, як виграти конкуренцію з іншими претендентами за позицію у такій компанії? Бути у топ-5% за конкретною навичкою на ринку надзвичайно складно. Це спорт високих досягнень, і в нього неможливо потрапити, не маючи необхідного досвіду. Проте кожен має своє унікальне поєднання кількох здібностей, яке вдається нам краще за інших. Ви можете не бути топ-5% за одним показником, але бути топ-5% за їх поєднанням стає реально, навіть якщо у вас небагато досвіду. Наприклад, я не найкращий у світі візуальний дизайнер. Знайдуться ті, хто краще за мене приборкує невизначеність у складних задачах. Хтось виявиться сильнішим за мене у тому, щоб продати своє рішення стейкхолдерам та довести його до результату. Та я ніколи не зустрічав людину, яка б перевершила мене у поєднанні цих якостей. Зі мною надзвичайно складно конкурувати, коли йдеться про те, щоб на дуже високому рівні поєднувати ці сили. Ви можете звернути увагу, що мій приклад лише частково стосується навичок, описаних у вакансіях. Половина з них майже ніколи не згадується в їхньому описі. Як дізнатися про те, яку людину вони шукають, якщо про це ніде не написано? Напишу про це, якщо пост набере 50 полум'яних емоджі. А поки хочеться послухати, яке ваше унікальне поєднання кількох здібностей, що вирізняє вас серед інших? Можливо, прямо зараз хтось шукає собі в команду саме таку людину.

Продовжимо міркувати про пошуки ідеальної роботи. В коментарях одразу кілька людей написали про постійно зростаючі очікування від дизайнерів. Здається, ніби ти маєш вміти усе: розбиратися в домені, аналізувати продуктові метрики, проводити якісні дослідження, створювати сильний візуальний дизайн, тестувати дизайн-рішення, готувати експерименти для A/B тестів та володіти AI-інструментами. Але чи справді кожній компанії потрібен дизайнер, який вмітиме все? Багато років я намагався збагнути, якими навичками має володіти дизайнер, щоб бути найкращим. Виявилося, що кожній команді потрібен хтось особливий. Той, хто краще за інших вміє проводити дослідження та створювати сильні візуальні рішення. Той, хто краще за інших вміє впевнено працювати з аналітикою та швидко готувати робочі рішення. Той, хто краще за інших розбирається в домені, чи, навпаки, ніколи не мав досвіду в ньому. Той, хто дасть команді та її керівнику унікальну силу, якої вони потребують. Той, хто допоможе втілити його цілі. Справжнє питання не в тому, якими навичками та рисами має володіти дизайнер, а яким дизайнером ви хочете бути, і для кого ви будете найкращим серед усіх? Не існує ідеального партнера для стосунків, який однаково добре підійде усім. Проте можна зустріти людину, яка цінуватиме вас за те, якими ви є, більше за всіх інших. (Робота – це не романтичні стосунки. Хай вас не вводять в оману компанії, які стверджують, що вони як сім'я.) Втім, статистично ви проводите на роботі навіть більше часу, ніж зі своїм партнером у стосунках. Отже, обирати, з ким ви проведете суттєву частину свого обмеженого часу, слід не менш прискіпливо. Зараз мені хочеться бути дизайнером, який розв’язує складні задачі з високою невизначеністю, має широкий вплив на продукт і простір для створення найкращих дизайн-рішень. Для мене важливо будувати речі, якими я пишатимуся, отримувати визнання та великі гроші за свою роботу. Здається, ніби це має сенс лише для 1% компанії зі 100. Так і є. Для мене має значення тільки цей 1%. Насправді, цей 1% компаній і складає 100% з тих, що мене цікавлять.

Я вважаю, що в мене синдром самозванця, бо інакше не можу пояснити, чому завжди вважаю свої навички недостатніми для того, щоб знайти круту роботу у своїй сфері. І з появою АІ і постами в інтернеті в стилі "АІ ЗАМІНЕ ТЕБЕ ЗАВТРА" стає ще більш неспокійно. Рішенням цієї проблеми для мене є згадати про вже пройдений (хоч і не дуже довгий) шлях і згадати про фактичні набуті досягнення. Продовжувати вчитися, бо те, чи мої навички обезціняться завтра залежить від того, що я роблю сьогодні.

Зазвичай за синдромом замозванця стоять дві кореневі причини. Відсутність ініціації в роль. Тисячоліттями прийняття себе в новій ідентичності відбувається через проходження ритуалу ініціації. Юнак переходить у роль чоловіка. Дівчина стає жінкою. Герой переходить у стан правителя. Ви зустрінете такі ритуали у будь-якій культурі. Сучасна людина найчастіше позбавлена ініціації та відірвана від тисячолітньої практики. Здається, найбільше від цього страждають менеджери. Але десь одразу за ними представники креативних ремесел. Проблема в тому, що ініціацію неможливо отримати самостійно. Для цього необхідно подолати спеціальне випробування та прийняти посвяту від майстра. Гарна новина в тому, що хороші навчальні простори вміють із цим працювати. Свого часу, ще в будівлі Проджектора на Воздвиженці, я пройшов свою ініціацію у Родіона — одного з моїх учителів і автора попереднього тижня. Тепер це одне з моїх головних завдань як куратора власного курсу. Друга причина – більш ґрунтовна. Проблема з фундаментальним відчуттям самоцінності. У цього може бути чимало причин, але наслідок один – наші досягнення не належать нам. Здається, ніби вони очевидні, але остаточно привласнити їх не вдається. Простого рішення щодо привласнення собі досягнень та набуття самоцінності немає. Це довгий шлях. І зазвичай лежить через терапію. Буду радий почути ваші історії. Як ви проходили через це?

Складно зібратися думками після сьогоднішнього обстрілу. Як ви? Замість повноцінного посту відгукнуся на один з коментарів.

Привіт! Останнім часом здається, що ринок праці збожеволів. Дизайнери місяцями не можуть знайти роботу, а компанії — підходящого дизайнера. Більшість запитів, з якими до мене приходять на менторські консультації, стосуються пошуку роботи. На курсі з продуктового дизайну тема найму викликає чи не найбільше запитань. Зараз в Loio ми перевинаходимо те, як влаштоване укладання угод. Ринок перенасичений рішеннями, які майже не відрізняються між собою. Моя задача – виграти конкуренцію завдяки кращому дизайну. Я пишаюся продуктом, який ми будуємо. Водночас це найкраще місце роботи, яке я мав. Це не випадковість. Мені хочеться створювати продукти, якими я буду захоплюватися, працюючи з компаніями, для яких якісний дизайн – це конкурентна перевага. Такі компанії готові платити вище за ринок і давати широкий простір для дизайн-рішень. Таких компаній мало. Втім, мені ніколи не доводилося шукати роботу довше місяця. Справа не в тому, що роботи немає. Справа в тому, що правильні кандидати не можуть зустріти правильну компанію. Протягом цього тижня хочеться подумати вголос над тим, що ми, як дизайнери, можемо зробити, аби отримати ідеальне місце роботи. Поділіться в коментарях, що в пошуку роботи вас найбільше хвилює? Де виникають найбільші складнощі? У чому причина? 👀

Друзі, цей тиждень з нами проведе Станіслав Тихонько – ведучий дизайнер в Loio та куратор курсу з продуктового дизайну в Projector. Раніше – старший дизайнер продукту в MacPaw: проєктував Setapp Mobile та AI-асистента Eney. linkedin

Станіслав розвиває мілтек-продукт на основі AI для розвідки Сил оборони. Більше 12 років допомагає продуктам створювати конкурентну перевагу завдяки дослідженням та кращому дизайну. Також працював з Yakaboo, Новою Поштою, Телеграмом, Офісом Президента, МЗС, стартапами і маркетинговими агенціями. Отримав Effie за кампанію збору для Армії дронів.

Станіславе, передаємо тобі слово 💙

Щиро дякуємо тобі, Родіоне, за тиждень глибоких і влучних розмов 💙 І за нагадування, що продукти не завжди потрібно вигадувати — інколи їх потрібно вміти побачити. За питання, які змушують зупинитися, придивитися уважніше й подивитися на свою роботу під іншим кутом. Було життєво, чесно і, впевнені, багатьом дуже відгукнулося. Не забудьте підписатися на Родіона: linkedin substack А ми рухаємося далі та вже готуємо для вас нового куратора 🦎

Цікавий вийшов тиждень. Давайте спробую зібрати докупи те, про що ми тут говорили. Почалось усе з мого спостереження, що дуже багато зусиль у продуктах іде в нікуди. Звідси й розгорталось усе решта. Ми говорили, що неминучі продукти не вигадують, їх знаходять. Uber, Кабанчик, Монобанк — у кожному хтось побачив тертя там, де всі бачили звичний порядок речей. І найбільші можливості ховаються не в очевидних незручностях, а в тому, до чого всі вже звикли і перестали ставити під сумнів. Говорили, що в еволюції є напрямок. Що системи рухаються до того, щоб робити більше з меншим. І що кожен крок технології відкриває шлях, якого раніше не було. Говорили, що експертиза це й перевага, і пастка. Що ми частіше впізнаємо, ніж бачимо. Що кожен ярлик, який ми чіпляємо, заважає бачити. Говорили про цілісність. Що продукт відчувається живим, коли в нього є центр, навколо якого все організовано. І що цілісність не збирається зі шматків. Говорили, що план продукту — це компас, який швидко стає фільтром. Що варто помічати, що проростає, а не тільки те, що ти запланував. І що AI дав нам швидкість, але вкрав місяці тренування. Що здатність бачити будується тільки повільним контактом із предметом, над яким ми працюємо. Виходить, що майже вся продуктова робота — це робота сприйняття, а не виконання. Побачити справжнє тертя, відчути що робить продукт живим поза метриками і роадмапом. Я розумію, більшість із вас працює від спринту до спринту, і зарплату частіше платять за «виконання», а не «сприйняття». Можливо навіть думаєте, що я відлетів і все це не має практичного сенсу. Де фреймворки? Де кейс-стаді? Замість порад залишу вам кілька питань. Це ті самі питання, які я ставлю собі про кожен продукт, над якими працюю. До якого тертя у вашій сфері всі настільки звикли, що перестали ставити його під сумнів? У який бік хоче рухатись ваш продукт? Куди еволюціонує система навколо, а ви цього не помічаєте? Де з вашим досвідом ви починаєте чіпляти забагато ярликів і перестаєте бачити, що за ними є насправді? Де ваша команда збирає фічі і сподівається, що колись вони стануть цілим? Де ви зі своїм роадмапом і планами на рік продовжуєте запевняти себе та інших в своїй правоті, і перестаєте бачити, куди продукт хоче рухатись прямо зараз? Що ви робите «як треба», намагаєтесь «нагнути» реальність, хоча глибоко всередині відчуваєте, що в цьому немає життя? Будь ласка, не скидайте ці питання у чат-жпт. Посидьте з цими питаннями трохи довше, ніж хочеться. Найцікавіше зазвичай у тому, на що першим інстинктом хочеться відповісти «ну це в нас нормально». — Дякую, що були тут зі мною цей тиждень. Якщо щось із цього відгукнулось, напишіть. Я люблю такі розмови. Якщо захочете зі мною поговорити про свій продукт, також напишіть. @raptir Якщо хочеться більше, я інколи збираю свої спостереження та думки в Substack: https://rodionsorokin.substack.com/subscribe До зустрічі.

В мене є улюблене відео на ютубі. Передивляюсь його кілька разів на рік. Воно про фотографа, який викопав озеро на своїй ділянці просто щоб спостерігати за птахами і життям, яке навколо нього збереться. Він не керував тим, хто прилетить. Він створив умови і чекав. Згодом озеро жило вже власним життям, якого він не планував і не міг спланувати. Для мене це найкраща метафора створення продуктів. Ти починаєш зі своєї інтенції, свого задуму. А далі життя бере верх, і вже воно показує, куди цей продукт хоче рости. Твоя робота не в тому, щоб контролювати кожну деталь. А в тому, щоб бути уважним і доглядати за середовищем, у якому щось живе може з’явитись. Подивіться (15 хв): https://youtu.be/4LvaX748pVI

Нам обіцяли, що AI звільнить час. Що ми будемо менше працювати і більше жити. Нас на*бали. Я ще ніколи не відчував себе таким вичавленим, як відколи AI зайшов у моє життя. Так, є збудження, азарт, цікавість. Але загалом наприкінці дня часто відчуваю, як вичавив із мозоку більше, ніж він міг дати. Це ж технологія, що робить усе швидше, має ж бути легше? Насправді AI стиснув місяці роботи в хвилини. І разом із місяцями він забрав те, що в них жило. Раніше, коли ти будував щось місяцями, ця повільність була не просто перешкодою, це був зворотний зв’язок. Ти пробуєш, щось не працює, відчуваєш опір предмету над яким працюєш, виправляєш. І так крок за кроком вибудовувалась чутливість до того що працює, що ні, що майже як треба, але ще ні. Процес створення був не тільки про результат. Він був тренуванням. Тепер тренування зникло, а потреба в ньому — ні. Тепер твоя увага стає межею. AI видає за півдня більше, ніж ти можеш осмислено опрацювати за тиждень. Ти починаєш проглядати те, що треба читати уважно. Погоджуватись із тим, що треба ставити під сумнів. Темп просто не збігається з нашою біологією. Твоя здатність судити стає межею. Це правильно? Яка версія краща? AI дає тобі варіанти швидше, ніж ти встигаєш їх оцінити. А делегувати оцінку назад AI — це замкнене коло, яке не працює. Спробуй попросити AI довести, чому результат жахливий, а потім чому він чудовий. В обох випадках АІ підбере аргументи, що звучатимуть переконливо. Бо судження стоїть на тому, що в тебе є своя думка, свій досвід, свої цінності. В AI немає нічого з цього. Найгірше, що ми ще не відчули справжньої ціни. Більшість тих, хто зараз користується AI, прийшли з роками досвіду. Вони пройшли тренування до того, як з’явився шорткат. Але з часом виникає дивна ситуація: люди роблять більше, а розуміють менше з того, що виробили. Це як дивитись, як хтось інший качається в залі, і чекати, що сам станеш сильнішим. Я не про те, щоб відмовлятись від AI. Я про те, щоб не дати йому замінити ту частину тебе, якій потрібна повільна робота, щоб функціонувати. Бо на швидкості, з якою AI розвивається, все що може бути створене буде створене. Залишиться лише здатність бачити. Дивитись на те, що є, і знати, що з цього живе та має сенс. Що варте того, щоб за ним іти. Цьому не навчитись промптами. Це будується з місяців турботи про щось настільки, щоб лишитись із цим, коли воно опирається і не дає швидкого результату. Саме ці місяці дають тобі краще бачення.

Ну що, розказуйте, що ви вже делегували AI? Вдалось вивільнити час? Куди цей час направили?

Коли садиш насіння, ти садиш не частину рослини. Насіння завжди ціле. Все потрібне вже всередині, стиснуте в чомусь маленькому. Воно росте і диференціюється: корінь стає окремим від стебла, лист від кореня. Але на кожному етапі воно ціле. Ми робимо навпаки. Запускаємо якісь фрагменти і називаємо їх MVP. Напівготові продукти, що обіцяють «решта буде потім». Збираємо шматки і сподіваємось, що вони колись стануть цілим. Цю метафору я наводжу не заради краси. Так життя не розвивається. Це про дуже конкретний вибір у роботі. Всі продукти починаються з чийогось бачення, чиєїсь волі. Існує два типа волі. Воля нав'язувати: формувати реальність за своїм баченням. І воля бути уважним: дивитись, що проростає, і йти за цим. Перша будує продукт. Друга дозволяє йому стати тим, чим він хоче бути. Більшість людей сильні в одному і безпорадні в іншому. Існують візіонери, які не можуть відпустити, нав'язують свою початкову концепцію юзерам, які вже показали їм щось краще. І є слухачі, які не можуть втримати бачення, будують безформні продукти без центральної ідеї. Мені здається, що майстерність не в тому, щоб обрати одну, а в тому, щоб тримати обидві. Довіряти своєму сприйняттю достатньо, щоб діяти, і лишатись чесним достатньо, щоб побачити, коли реальність каже тобі щось інше. У Кристофера Александра мені сподобався концепт repair forward. Мабуть краще його перекласти як «відновлення наперед». Він помітив, що будівлі, які відчуваються «живими», не будували за планами. Будівельник дивився на те, що є, знаходив де воно відчувається незавершеним, додавав те, що робило його цілішим, і дивився знову. Будівля не слідувала кресленню, а слідувала тому, що їй потрібно було на кожному етапі її створення. Цей спосіб лякає, бо вимагає віри в емерджентність замість проекції. Але це єдиний шлях, який веде до продуктів, що лишаються з нами надовго. Бо це те, як розвиваються живі системи.

Я не можу простити тому, хто придумав перейменувати Твітер на Х. Назва Твітер геніальна, дуже відповідала тому, чим є ця платформа. «Твіти» значно крутіші за «пости в Х». Ладно, не будемо про це. Доречі, @ в Твітері ніхто не дизайнив. І ретвіт теж. Хтось почав ставити @ перед іменем, щоб згадати іншу людину. Хтось інший почав копіювати пости і додавав «RT @username» на початку. Команда Твітеру дивилась на це місяцями, і врешті вбудували обидва рішення в платформу. YouTube починався як сайт знайомств з відео. Але команда помітила, що люди завантажують будь що, але не відео про себе, тож стали просто платформою для хостингу відео. Slack виріс зі студії, яка робила гру і провалилась. Їх внутрішній месенджер, який команда зробила щоб координуватись під час розробки, виявився цікавішим за саму гру. Зазвичай це розповідають як історії про півот. Але насправді в кожному випадку реальність показала наступний крок, якого не було видно зі старту. Книжка, яку я почитав читати з супротивом, «Why Greatness Cannot Be Planned», розкриває цю ідею. Стенлі і Леман досліджували, як відбуваються прориви в дослідженнях та технологіях, та прийшли до висновку, що іновації не можна спланувати. Stepping stones, які ведуть до великих відкриттів, ніколи не очевидні наперед. Кожен крок відкриває можливості, яких до нього не було видно. І треба лише рухатись в напрямку новизни, та поступово відкривати наступні кроки. І ця ідея викликає супротив. Як можна рухатись, коли не розумієш куди? Для дії потрібна ясність. Щоб щось будувати, потрібна переконаність, достатньо чітка картина, щоб обрати одне рішення замість іншого. Але та сама переконаність з часом стає фільтром. Ти починаєш просіювати інформацію крізь план, замість того щоб дозволяти інформації оновлювати план. Юзери поводяться несподівано, і ми називаємо це шумом. Сценарій, що відбувається постійно, ми позначаємо як «nice to have» і лишаємо поза роадмапом. Щось весь час дивує, а ми весь час відкладаємо, тому що це не вписується в «план». Я сам таким грішу час від часу. Коли маю чітку картину того, чим щось має бути, і місяцями пояснюю собі чому все, що не вписується, неважливе. Переконаність, яка дала мені старт, заважає бачити те, що є просто переді мною. В еволюції є термін «преадаптація». Структура, яка виникла для однієї цілі, а виявилась несучою для зовсім іншої. Птахи отримали пір'я для зберігання тепла, і лише пізніше адаптували їх для того, щоб літати. У продуктів є свої преадаптації. Можливості, побудовані для одного, які юзери постійно використовують для іншого. Те, для чого люди насправді користуються твоїм продуктом, і що може не бути тим, для чого ти його будував. Часто це більш несуче, ніж будь-що в роадмапі, бо це місце, де реальність вже рухається.

Давайте подивимось на живий продукт через цю рамку, спробуємо знайти центри. Візьмемо Spotify. Ви скоріш за все відкривали його сьогодні. Перед тим, як аналізувати, просто зверніть увагу на відчуття. Ви відкриваєте його і відстань між вами і музикою майже нульова. Щось вже грає або в один тап. Немає відчуття, що ви «запускаєте сервіс». Ви просто вже в музиці. Ось це і є організуючий центр Spotify. Я спочатку думав, що він про доступ до музики. Але насправді він про стан вже-знаходження-в-музиці. Безперервний, майже без зусиль. Тепер давайте я заберу різні елементи, дивіться, що відбувається з відчуттям продукту. Прибираємо Discover Weekly. Прикро, але Spotify залишається Spotify. Прибираємо соціальні функції: активність друзів, спільні плейлисти. Більшість людей не помітила б, що вони взагалі існують. Прибираємо пошук. Ви втрачаєте доступ до пошуку конкретних пісень, але відчуття продукту, що ви завжди вже майже там, лишається. Тепер зробіть інше. Додайте трисекундну паузу між піснями. Характер продукту моментально ламається. Всі пісні, плейлисти, рекомендації на місці, але безперервний стан порушений. Ви більше не рухаєтесь крізь музику, ви вибираєте її. Щось структурне зникло. Ось так розпізнається центр. Тепер подивіться на інші елементи, що підсилюють головний. Черга програшу — це видима обіцянка, що потік не закінчиться. Автоплей забезпечує плавні переходи між піснями. Купа згенерованих плейлістів під настрій, що запускають музику в один клік. Кожен із них центр сам по собі, і кожен підсилює одне й те саме. Заберіть будь-який з них і головний центр трохи слабшає. Соціальні функції при цьому тягнуть в інший бік. Щоб перевірити, що слухає друг, треба вийти зі свого потоку. Це новий центр навколо музики як соціальної ідентичності, а не музики як стану занурення. Решта продукту не була побудована навколо цього. Їхню чужість відчуваєш навіть не називаючи. Саме так виглядають конкуруючі центри, вони злегка тягнуть в інший бік. Нічого з цього не видно в юзабіліті-тестах. Не видно у фічер-реквестах. Потрібен інший рівень уваги. Бачити, а не просто дивитись.

Ви точно їли страву, в якій наче все гарно, але смак ніякий. Наче все зроблено правильно: і продукти гарні, і соус, і подача. Кожен елемент окремо норм. Але вона порожня, ніби хтось зібрав їжу, а не приготував її. Було? В продуктах я це зустрічаю так само часто. Додаток із усіма фічами, які просили юзери, але який ніхто особливо не любить. Редизайн, який виправив усе, на що скаржились, і зробив продукт менш схожим на себе. Команда з правильними людьми, яка чомусь видає посередній результат. Коли таке відбувається, всі шукають проблему на рівні частин. Або неправильна фіча і треба ще додати. Неправильне рішення, і треба пошукати ще. Неправильний найм. Майже завжди це не так. На те як я дивлюсь на продукти сильно повпливала книжка Кристофера Александра «Timeless Way of Building». Це архітектор, що десятиліттями вивчав будівлі, кімнати, міста. Він присвятив дуже багато уваги питанню «що робить їх живими», і що робить технічно коректні об’єктни відчуватись мертвими. Однією з ключових його знахідок є те, що «живі» структури мають центри. Не фічі, а живі вузли, навколо яких все інше організується і з яких черпає силу. Центр — це не головна фіча. Це те, навколо чого обертається решта. Якщо забрати справжній центр, то система втрачає не функцію, а зв'язність. Все ще працює, але вже не тримається докупи. У слабкій системі частини просто співіснують. Кожен елемент окремо захищений: або юзери просили, або бест практіс кажуть включити, або конкурент має. Але ніщо нічого не підсилює. І це відчувається, навіть коли не можеш назвати чому. Гештальт-психологи знайшли той самий патерн в тому, як влаштований наш мозок. Він сприймає ціле раніше за частини. Ви бачите обличчя до того, як бачите очі, ніс і рот. Чуєте мелодію до того, як чуєте окремі ноти. Ціле первинне. Більшість продуктової роботи це ігнорує: якщо будуєш збираючи частини, створюючи фічі, можеш ніколи не отримати цілісне, бо цілісність це не властивість правильних частин, це властивість відносин між ними. Є одне практичне питання, яке я тримаю в голові коли дивлюсь на продукт або рішення щось до нього додати: це робить те, що вже є, більш живим, чи просто додає? Це питання важче ніж «чи хочуть це юзери», але воно правильніше.