Храм поезії (🖤)

Голка Кожен спогад, Подія І людина, Що лишили слід на нашому шляху, Мають свій запах, Колір, Чи артефакт. Мій перший поцілунок пахне милом "Duru" з виноградом, І щоразу, коли я чую цей запах, Я знову повертаюся в холодний весняний Франківськ, В якому мені завжди п'ятнадцять. Моє дитинство має темно-зелений колір - Колір листя каштанів у червні, Колір трави, Що островом росла серед нашого двору, Колір молодих горіхів, Які ми чавили ногами об асфальт І по шматочках виколупували з місива шкаралупи, Колір, Називати який у грі "Світлофор" вважалося чітерством, Бо, Направду, Мало хто тоді носив щось зелене. І коли цього вечора, Вперше за останні вісім років, Я беру в руки голку, Я згадую прабабусю. Згадую, як, Іще геть малим, Нанизував для неї нитку І як вона буркотіла, Коли я по кілька хвилин не міг влучити в вушко. Згадую всі ті шкарпетки, що вона зв'язала І тримала в великій поліетиленовій торбі під ліжком, У своїй норі в самому кутку хати. Згадую всі історії Про її дитинство і юність, Які вона розповідала по десять, Двадцять, Тридцять разів, Забуваючи, що я їх уже чув. Згадую, як вона важко шкорбала ногами, Йдучи зі своєї кімнати до кухні, І як голосно молилася, Коли на вулиці гриміло. Згадую, як вона останні два роки мене не впізнавала, І щоразу питала бабусю, хто це прийшов, А та відповідала, сміючись. Єдине, що я не можу згадати - Це її похорон. Мама казала, що йшов дощ, Як, напевно, має бути на всіх похоронах. Земля розмокла, і могилу ледве викопали за дві години. Над труною тримали парасолю, І вся родина чекала, Доки вона ступить за поріг, Щоб податися в останню подорож. І тепер я тримаю голку в руках, Намагаючись влучити в вушко ниткою, І чую її голос, Який каже, що я надто повільний. Я зашиваю все, що планував, А тоді риюся в шухлядах та шафах, Аби знайти ще бодай щось діряве. Я зашиваю всі шкарпетки, Футболки, Шорти та рукавиці, І навіть питаю сусідів, чи в них нема, що залатати - Аби тільки довше чути цей голос. А вона, напевно, дивиться на мене І схвально киває головою, Оцінюючи мою хазяйновитість. Або читає свіжі газети у двох парах окулярів, В'яже нові шкарпетки, Щоб потім кинути їх у торбу під ліжком, Чи повільно йде на свою небесну кухню, Щоб випити кислого молока. Звичайно, якщо там, де вона зараз, немає грози. Бо тоді вона молиться.

цегляні стіни київського підворіття посміхнулися коли ми зустрілися за початку правління династії сутінків і одразу зав'язли між іклами часу удвох було так нестерпно відчувати пульсуюче наближення стін і тебе аж невимовно стягнуті легені червоною стрічкою кінці якої на губах зав'язані бантиком з надією що ти потягнеш за кінчик і даш розгорнутися, випростатися і розказати розправити і випрасувати складки й гострі заломи простіше зомліти ніж попросити зотліти щоб просипатися через вітраж твого погляду скрапуючи оловом на твої підставлені долоні з соромом від свого ж нав'язливого тепла прослизаю крізь пальці і вивертаюся щосили щоб впасти на всі чотири лапи біжубіжубіжу якомога далі у звивисті низки біжутерії вулиць що заплутують і заплітають косами шанси на вихід і розступилися червоні стіни /бо вони ж помагають!/ переді мною щоб потім знову зійтися і захистити від тебе наввипередки у пошуках свого айсберга щоб притулитися гарячковим лобом і загасити здоровим глуздом і страшним словом «ВІЧНІСТЬ» раптову лихоманку посеред бурштинового гарячого повітря на заході сонця мого улюбленого міста правда ж у таку спеку особливо нестерпно ходити з розпеченою гирею на дні сонячного сплетіння? воронка яка вистигла вже немає магічної сили змінювати час і простір на вулиці стало зимно від літнього душу сонце-бо саме не встигає прогріти води світового океану і ховається забравши з собою можливість дихати втікати рятуватися безпам'ятством від почуттів які не витікають а наче з відра періщать за умови активної згоди розказала б тобі руками-гілками волоссям-корінням віями-метеликами і смаком тихих світанків якою ніжною можу бути але все це можливо з іншого боку моря

тут до речі тривають публікації конкурсних робіт Доля Фортуни, ще можна долучитись або просто надіслати Джессі власні ключиці, це його трішки збадьорить, бо останнім часом йому дуже важко

Ми поїдемо, каже, в країну багряних дерев. Там щоночі з пелюсток і хвої тчуть важкі килими; а на ранок їх стелять на землю, на листя старе. Там цикади співають про літо; і у них навчимося і ми. Там куди не поїдь — південь, захід чи схід — зупиняєшся біля моря. Море там у повітрі висить, і солоними краплями ляже на шкіру, як на мідь кори сосон лягає живиця, чистіша сльози. Там жінки оберемки збирають цілющих трав і пускають землею пахучий імлистий дим. Варять зілля для дочок, аби жоден не знав, скільки юні на вигляд дівчата бачили зим, що‌ ховається в темних і непрозорих очах. Їх волосся крізь пальці тече; загортаються в льон, щоб ніхто не побачив ніжної шкіри спини чи плеча. Я тебе вирізнятиму з-поміж них всіх, світлоокий мій сон. Але як я тебе залишатиму вдома одну? Заховаю книжки зі сторінками гострими і верете‌на, щоби ти не порізала пальці; забороню брати яблука у незнайомців; і нікому не відчиняй, окрім мене. Там для тебе плекають сади і в озерах готують купель. Я тобі покажу всі стежки, переправи і броди. Я навчу тебе всього, що знаю і вмію тепер. Я відваджу печалі, що до тебе приходять. Так, я знаю їх всі поіменно; бо мені уже якось було стільки років, як зараз тобі; і у мене в душі були віхоли. А тепер давай руку, сідай. Не хвилюйся, не морщи чоло. Буде краща у світі історія. Кучере, торкай, поїхали! Олександра Хопта (@buryanpoetry) #вірші #поезія

Ми поїдемо, каже, в країну багряних дерев. Там щоночі з пелюсток і хвої тчуть важкі килими; а на ранок їх стелять на землю, на листя старе. Там цикади співають про літо; і у них навчимося і ми. Там куди не поїдь — південь, захід чи схід — зупиняєшся біля моря. Море там у повітрі висить, і солоними краплями ляже на шкіру, як на мідь кори сосон лягає живиця, чистіша сльози. Там жінки оберемки збирають цілющих трав і пускають землею пахучий імлистий дим. Варять зілля для дочок, аби жоден не знав, скільки юні на вигляд дівчата бачили зим, що́ ховається в темних і непрозорих очах. Їх волосся крізь пальці тече; загортаються в льон, щоб ніхто не побачив ніжної шкіри спини чи плеча. Я тебе вирізнятиму з-поміж них всіх, світлоокий мій сон. Але як я тебе залишатиму вдома одну? Заховаю книжки зі сторінками гострими і верете́на, щоби ти не порізала пальці; забороню брати яблука у незнайомців; і нікому не відчиняй, окрім мене. Там для тебе плекають сади і в озерах готують купель. Я тобі покажу всі стежки, переправи і броди. Я навчу тебе всього, що знаю і вмію тепер. Я відваджу печалі, що до тебе приходять. Так, я знаю їх всі поіменно; бо мені уже якось було стільки років, як зараз тобі; і у мене в душі були віхоли. А тепер давай руку, сідай. Не хвилюйся, не морщи чоло. Буде краща у світі історія. Кучере, торкай, поїхали! Олександра Хопта (@buryanpoetry) #вірші #поезія

Хочу протягом осені-зими-весни більше поїздити по Україні й почитати віршів. Якщо ви раптом організовуєте відповідні події — запрошуйте, будь ласка, а я вас. Обміняємося досвідом і все таке 🤝 (Так, я не з першого разу наважилася на цей пост. А ви соромитеся себе просувати?)

Обійми мене до стану клаустрофобії, Обійми мене, я стану вічним обрієм. Із промінням випиватиму всі сповіді, Цілуватимеш пекучі варґи з попелом. Вовкулакою завию чи безоднею, Захлинаючись незайманими водами. Спілі кокони покину нерозкритими, На щиті засну з відрізаними крилами. Обійми мене, щоб стали нерухомими, Диким каменем тривким – каменоломнями, Один в óдного впиваючись вампірами – Не відкритим ще творінням – нерозривними. 18.07.2024, ЮІ

Критський калейдоскоп Ти ба! В країні від будинків залишаються вогняні клапоті, Ними вкриті живі люди під завалами. А вона розкладною книжечкою світлини заморські викидає, вибрикує, чечітку вибиває, гупає, сорому не має. Сором… Сорок…днів від загибелі близької людини. Дорога далека пеленою-лелекою. Вона приречена, зібрала речі всі, в обіймах зі втечею, від домівки зруйнованої розпеченої, яка пахне пряним печивом. Сльози солоні, як повітря нової місцевості. Чайки, хвилі, вітер… вибиті вікна і двері, уламки дзеркал калейдоскопом подій, черги на митниці нудотною жувальною гумкою. З останніх сил надута бульбашка. Бац! Тріснув калейдоскоп. А вона залишилась під палючим сонцем, яке кусає і шшшипить: «Розкажи туристам кааазочку. Ти сама живеш у кааазці, як принцессса, як Попелюшшшка з сьомої ранку до восьмої вечора гірськими дорогами, печерами, прірвами, анальгетиками... Носиш парфуми «Грошшші не пахнуть». Тільки фея ніяк не приходить. Замість неї – маленький Принц, який нагадує, що «ми відповідальні за тих, кого приручили», навіть якщо безхатченки. Нате вам фото. А я бачила уламки її калейдоскопа… Оксана Мовчан Вірш на конкурс «Вудсток», тема: «Дім»

Дитяче ліжко перед вікном. За ним літаки, супутники і далекі веснянки зірок, крізь які сяє вічне небесне світло: «Коли я виросту, то полечу у космос!» Зоряні війни, хижі ксеноморфи, поклик до боротьби і відкриття нових планет з новими жителями, природою, законами життя і порятунком від: «Чому в тебе немає батька, кросівок, лосин, ляльки Барбі?» А десь там осяйні зорі, без мене, у вічній темноті, у вічній мерзлоті, у вічному очікуванні свого героя, що зійде на них і дасть їм величне ім’я! А тут прізвисько – похідна від недоречного прізвища і ганебного провалу. О, сяюче безмежжя, сповнене всюдисущої Надії, нескінченних знань і дороговказу для нового світу, де нема смерті і хвороб, де панують мистецтво, наука і безтурботність, а ти – вірний. Потім був універ, соціальні взаємодії, гранти та проекти, депресивне божевілля, перші гроші і страх перед ними. А Габбл стільки всього відзняв, найкраще, що доводилось бачити – ось він прояв божественного митця. А тепер мій всесвіт – це нескінченні обов’язки і дедлайни – багатоголова гідра, коли завершуєш одну – відростає ще три. І на мить я ще вірю, Коли піднімаю голову, Що полечу у космос відкривати нові світи. Лише на мить. Бо Землю не покинути. Цю Землю не покидають. Анґа Зелена

а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море таке осіннє, таке спонтанне… де всі мої мрії, всі мої плани, всі мої правди і справи - такі мізерні, такі банальні мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні бо завше бракує того, що тримає нас в тонусі, в надто важливій і невідкладній гармонії з світом бо завше бракує того, хто незмінно цілує нас на ніч так ніжно і так невимовно тендітно, щоб не розбудити… мені так цікаво, чи вмієш ти жити чи хочеш і можеш бути достатньо відкритим чи любиш своє ім’я і чи знаєш, про що я найбільше мрію наскільки сьогодні твоя і наскільки тебе розумію... а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби прийти на детектор правди казати все точно і чесно, але запинатись на кожному слові мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні мені так потрібно бути з тобою на морі. #іринамороз #поезія #вірші #українськапоезія

і тут

тут потрібен твій вірш

​​зібрати себе докупи я про тебе ні сном, ні духом святим, ні отцем, ні небесною манною зібрати себе докупи, ніби хорошу карму — з розумом та смиренням, і без істерики, коли твій етикет набетонений та незбагненно чарівний для всіх, окрім власного імені, власного відображення зібрати себе докупи, як банальний регресійний аналіз під прицілом наймудрішого сонця, з надією на повернення в дім двох вітрів та одного невдалого вибору я витрушую тремор та вкотре знаходжу виходи із безвихідних ситуацій, захоронених на дні тихого, холодного, забутого, байдужого, самотнього океану зібрати себе докупи за будь-яку ціну, за будь-яку собівартість зібрати себе докупи на паверспайках або на гіперфіксації, на емоції, на дисонансній терції там, де тебе немає, я розриваю не рви я розриваю нерви я розрив а ю

|затемнення| знімай одяг, розгладжуй зморшки. хай тканина не шурхотить. уночі надійде безсоння, щоб зловити свободи мить. після смерку вийдуть дріади, феї виринуть з аличі. будуть співи, танці, обряди. як злякаєшся, краще біжи. голу шкіру хай вкриє ряска. випий річку, що стане вином. як затемнення прийде - не кайся, хоч уклала десятки змов. ну а зранку скінчиться сила. ти вдягнеш обладунки жорсткі. а якщо серед ночі грішила, хто згадає? чугайстри? боги?

Тут не завадить твоя участь

Учасник 6 у молодості, як у повінь, йди прямо погляди навколо чіплятимуть тебе, немовби кітвицями: "Не руш!" сім разів відміряне та відрізане саме так, як треба, і саме тоді, коли треба, щодня набиває оскомину, і щодня ти вибухаєш тисячами "ні!", упертішими за будь-якого мула, безпораднішими за яскраву папужку перед сачком звіролова, відчайдушнішими за самогубця і ось ти виходиш на вулицю, де перед тобою міріади можливостей, і кожна готова стати твоєю, віддатися найрозпуснішою з коханок: скажи, візьми, стань, зажадай! а ти сором'язливо стоїш на окрайчику безвісті – бідний родич на чужому весіллі – і кліпаєш величезними від здивування очима: "Це все... Мені?" так! Тобі, чорт забирай! саме для тебе усі можливі шляхи: від пекла до раю; саме для тебе усі можливі плоди: від успіху то пізнання; саме тебе дев'ять місяців (чи близько того) носила мати, аби подарувати цей світ, хотіла воно того чи ні, і хочеш цього ти чи ні ти обережно торкаєшся першої з незвіданих доріг і оступаєшся як і раніше, коли ти вчився ходити, дорога не одразу стає твоєю, але насправді вона твоя – тобі лише треба навчитися ходити нею, як і раніше, пара синців, пара падінь, пара спроб кинути це все і почати спочатку, і ось ти не йдеш – летиш! і раптом розумієш, що десь поруч був провулок у ще кращі місцини, так само твої і ти починаєш спочатку бо саме у цьому протистоянні між твоїми страхами та подарованим світом і твориться твоя юність не згуби її у кітвицях чужого "не" йди прямо

Учасник 5 🎒 мереживо часу в плацкарті густе, аж скляне вагон поміж станцій як поміж планет у вікнах брудними мазками написане небо: вечірня заграва (ти ж дивишся? де би ти не…) маршрут в Севастополь, нас купа, нас двадцять в одному купе, і чотири гітари на варті заде‌рикувато дуркуємо, хто б нас не сварив нам кожен за двадцять здається страшенно старим вагон нас ненавидить! (заздрять нам просто) …ми теж колись станем нудними дорослими?.. ні! потяг летить, розриваючи миті на клаптики десята космічна – тепер ми навіки-віків старшокласники це наш вагон, наша ніч, ми – повелителі Всесвіту ніколи нікого не слухаєм! (чуєш, нам все одно) теорію струн транформуємо гучно у практику ми стільки ще всього хочемо, стільки прагнемо а зараз – співати (бліін, знову порвали струну), тоді – крадькома цілуватись, коли всі заснуть заснуть астронавти на верхніх полицях, як діти в притулку – куди ми? коли це скінчиться? об’єднані Шляхом Молочним і все ще самотні смієшся: хіба я, по суті, хоч щось знати можу про самотність? дитина вербових сережок і серпня дитина любові в футболці ОЕ (знайшла серед ганчір’я у ятках місцевого ринку “Юність”) лишилась остання непройдена дещиця дюймів до себе; ми – сплячі галактики верхніх поличок хай потяг несе нас крізь зоряне море спекотного липня крізь темні поля порожнечі нехай мій вагон долетить туди, де чекаєш на мене доросла вражаюча ти

Учасник 4 У час, коли літо в пекельних лещатах стискає, Та ласує стиглим розмаєм гостинних садів, Я подругу Юність покличу на чай або каву. І жодна морока нехай не хвилює тоді. Ми майже однакові носимо ще сарафани, І справжні проблеми і досі ті самі на двох. І віримо, що почуття не приходять зарано. А стрілки годинника змотують миті в клубок. Замовимо яблучний штрудель і кульку пломбіру. Гармонію ззовні буває простіше знайти, Ніж внутрішній спокій, бо юнка не завжди помірна. Для пошуку щастя згодиться їй берег крутий. Та рухи із нею легкі у хіп-хопі чи вальсі, І вруниться шлях, що немає, здається, кінця. Навчилися разом іти до мети, не здаватись. Зупинки, коли перепона проколе як цвях. За кухликом кави заглянемо в книгу історій, З якої гукають і друзі, і сонячний Крим. Згадаються ті, що за обрій помчали заскоро. Та подруга скаже: "Тепер і за них теж гори". Упевнена, вік — це умовність, хоч іноді кігті Часи висувають і дряпають все навкруги. Хоч як і колись на трамвай зараз можу підбігти. Але додалася вага до звичайних справ-гир. Хоча календарні роки промайнули зненацька, Зітхати — заняття даремне. Тому навпаки Продовжу долати вершини, бо за‌пал юнацький, А досвід при ньому тримає життя наче кит.

Якого чорта, Прю піти так рано, ген за обрій. Ця дурнувата звичка йти найпершою з вечірки навіки лишиться власне правдою. І навіть сила трьох коліна смерті не зламає вже ніколи. Дощитиме без тебе Сан Франциско і хтось шукатиме шляхи відьомства. Гортатиме пергаменти тієї Книги Темряви. А клята кава все ж була із кофеїном. Мир праху Шеннен Догерті, бо все колись скінчиться. 12 квітня 1971 - 13 липня 2024