Храм поезії (🖤)

Замикаєш мою долоню в своїй руці, Це не доля, не карма, не фатум Це щось інакше, І проміння котиться краплями по щоці, І ніхто, насправді, не знає, що буде дальше, І ніхто не знає чи "дальше" насправді є, Може це все вигадка, сон, і нічого більше, А у тебе в долонях зігрілося щось моє, А мене в долонях - іще непрожиті вірші, І горнятко кави з корицею й молоком, І маленька затишна загорнута в спокій вічність, Й загустіла карма і віщий якийсь сон, І як завжди п'янка, невагома й прозора тиша. 21.07. 2024

Нитки-промінчики у липні вельми рано Плетуть заквітчаний у хмари небокрай. А прохолодний подих ночі так і манить На зустріч сходу, шліфуванню серцеграней, Допоки намір цей спекотний день не вкрав. Допоки роси ще тримаються у травах, І вітер носить дзвінкоплинний птахоспів, Подальший шлях думки торують, хай незграбно, Та не заклякнуть у обставинах, що правлять Постійно плани, хто би їх не розробив. Постійні виклики-кийки ведуть крізь терни. Чи треба звикнути? Хай кожен обере Собі ту відповідь, що виважить ретельно. Світанок ліжка із бажаннями застелить Легким мереживом смарагдових дерев. Легкими кроками, із сонечком укупі, І не сполохавши тривоги, хай посплять, Просунусь далі по маршруту, що наступне? Хай попадають при ході невдачі-крупки. Та через це не кину мрію-журавля. #вірш

якось одна поетка старшого покоління сказала, що їй боляче бачити молодь, яка пише не про секс, закоханість і свою юність, а про війну. чому? чому я не можу справді написати про щось інакше, і в кожному, кожному вірші повертаюся до війни? писати про війну важливо, та коли кожна нова нотатка починається гнівом і болем, а потім знову йде навкруги, я відчуваю, що просто не вмію писати про інше: у мене бракує слів, а разом із тим і навичок, раніше мені здавалося, що вірші про небо і сонце – це тупо. інтимна лірика – це нудно. писати про кохання – це слабкість і прояв вразливости. мені було треба вирости. я не маю писати лише про важке, я не маю давати закликів, я не маю вкладати чіткі посили і зрештою все пояснювати, я можу писати хоч 5 стовпців про листя сухого дерева, а можу про порухи наших тіл, оргазми і фіз матерії. я хочу виходити з рамок і меж своїх і мені нав'язаних і не залишати в нотатках те, що здається не надто "правильним". я хочу писати про щось просте, буденне, нудне і все ж таки писати про юність, любов і секс, і листя сухе на дереві. червень 24

до речі, збір на прилад нічного бачення батьку подружки від 50 грн розіграш футби https://send.monobank.ua/jar/7RLCVysEva

що ми скажемо цьому місту, які слова залишимо на його стінах? скажемо, що одним домів вистачило, а іншим не пощастило? плутана орфографія щастя добре скручується і горить, коли домівка книг перетворюється на румовища рваний ритм люди маліють, провалюючись у німоту, губляться у тіні учорашніх великих літер, але слова кусають за пальці перш ніж присипати попелом про шлюб і народження усі непевні свідоцтва смерть заціловує кожну літеру потрісканими сухими губами, перевіряє, щоби за цими вікнами більше ніхто не дихав, але любов – це те, що також стається з нами, саме у цьому часі, просто на цьому місці, недоречна, як кома, поставлена на надгробку, нестерпна, як музика на розквітлому цвинтарі але коли вітер ненависті підпалить усе що тут по-справжньому з голосу говорилося – дивися в правопис ніжності, перевіряй, як все це колись писалося, як тут любилося 26.05.2024

Голка Кожен спогад, Подія І людина, Що лишили слід на нашому шляху, Мають свій запах, Колір, Чи артефакт. Мій перший поцілунок пахне милом "Duru" з виноградом, І щоразу, коли я чую цей запах, Я знову повертаюся в холодний весняний Франківськ, В якому мені завжди п'ятнадцять. Моє дитинство має темно-зелений колір - Колір листя каштанів у червні, Колір трави, Що островом росла серед нашого двору, Колір молодих горіхів, Які ми чавили ногами об асфальт І по шматочках виколупували з місива шкаралупи, Колір, Називати який у грі "Світлофор" вважалося чітерством, Бо, Направду, Мало хто тоді носив щось зелене. І коли цього вечора, Вперше за останні вісім років, Я беру в руки голку, Я згадую прабабусю. Згадую, як, Іще геть малим, Нанизував для неї нитку І як вона буркотіла, Коли я по кілька хвилин не міг влучити в вушко. Згадую всі ті шкарпетки, що вона зв'язала І тримала в великій поліетиленовій торбі під ліжком, У своїй норі в самому кутку хати. Згадую всі історії Про її дитинство і юність, Які вона розповідала по десять, Двадцять, Тридцять разів, Забуваючи, що я їх уже чув. Згадую, як вона важко шкорбала ногами, Йдучи зі своєї кімнати до кухні, І як голосно молилася, Коли на вулиці гриміло. Згадую, як вона останні два роки мене не впізнавала, І щоразу питала бабусю, хто це прийшов, А та відповідала, сміючись. Єдине, що я не можу згадати - Це її похорон. Мама казала, що йшов дощ, Як, напевно, має бути на всіх похоронах. Земля розмокла, і могилу ледве викопали за дві години. Над труною тримали парасолю, І вся родина чекала, Доки вона ступить за поріг, Щоб податися в останню подорож. І тепер я тримаю голку в руках, Намагаючись влучити в вушко ниткою, І чую її голос, Який каже, що я надто повільний. Я зашиваю все, що планував, А тоді риюся в шухлядах та шафах, Аби знайти ще бодай щось діряве. Я зашиваю всі шкарпетки, Футболки, Шорти та рукавиці, І навіть питаю сусідів, чи в них нема, що залатати - Аби тільки довше чути цей голос. А вона, напевно, дивиться на мене І схвально киває головою, Оцінюючи мою хазяйновитість. Або читає свіжі газети у двох парах окулярів, В'яже нові шкарпетки, Щоб потім кинути їх у торбу під ліжком, Чи повільно йде на свою небесну кухню, Щоб випити кислого молока. Звичайно, якщо там, де вона зараз, немає грози. Бо тоді вона молиться.

цегляні стіни київського підворіття посміхнулися коли ми зустрілися за початку правління династії сутінків і одразу зав'язли між іклами часу удвох було так нестерпно відчувати пульсуюче наближення стін і тебе аж невимовно стягнуті легені червоною стрічкою кінці якої на губах зав'язані бантиком з надією що ти потягнеш за кінчик і даш розгорнутися, випростатися і розказати розправити і випрасувати складки й гострі заломи простіше зомліти ніж попросити зотліти щоб просипатися через вітраж твого погляду скрапуючи оловом на твої підставлені долоні з соромом від свого ж нав'язливого тепла прослизаю крізь пальці і вивертаюся щосили щоб впасти на всі чотири лапи біжубіжубіжу якомога далі у звивисті низки біжутерії вулиць що заплутують і заплітають косами шанси на вихід і розступилися червоні стіни /бо вони ж помагають!/ переді мною щоб потім знову зійтися і захистити від тебе наввипередки у пошуках свого айсберга щоб притулитися гарячковим лобом і загасити здоровим глуздом і страшним словом «ВІЧНІСТЬ» раптову лихоманку посеред бурштинового гарячого повітря на заході сонця мого улюбленого міста правда ж у таку спеку особливо нестерпно ходити з розпеченою гирею на дні сонячного сплетіння? воронка яка вистигла вже немає магічної сили змінювати час і простір на вулиці стало зимно від літнього душу сонце-бо саме не встигає прогріти води світового океану і ховається забравши з собою можливість дихати втікати рятуватися безпам'ятством від почуттів які не витікають а наче з відра періщать за умови активної згоди розказала б тобі руками-гілками волоссям-корінням віями-метеликами і смаком тихих світанків якою ніжною можу бути але все це можливо з іншого боку моря

тут до речі тривають публікації конкурсних робіт Доля Фортуни, ще можна долучитись або просто надіслати Джессі власні ключиці, це його трішки збадьорить, бо останнім часом йому дуже важко

Ми поїдемо, каже, в країну багряних дерев. Там щоночі з пелюсток і хвої тчуть важкі килими; а на ранок їх стелять на землю, на листя старе. Там цикади співають про літо; і у них навчимося і ми. Там куди не поїдь — південь, захід чи схід — зупиняєшся біля моря. Море там у повітрі висить, і солоними краплями ляже на шкіру, як на мідь кори сосон лягає живиця, чистіша сльози. Там жінки оберемки збирають цілющих трав і пускають землею пахучий імлистий дим. Варять зілля для дочок, аби жоден не знав, скільки юні на вигляд дівчата бачили зим, що‌ ховається в темних і непрозорих очах. Їх волосся крізь пальці тече; загортаються в льон, щоб ніхто не побачив ніжної шкіри спини чи плеча. Я тебе вирізнятиму з-поміж них всіх, світлоокий мій сон. Але як я тебе залишатиму вдома одну? Заховаю книжки зі сторінками гострими і верете‌на, щоби ти не порізала пальці; забороню брати яблука у незнайомців; і нікому не відчиняй, окрім мене. Там для тебе плекають сади і в озерах готують купель. Я тобі покажу всі стежки, переправи і броди. Я навчу тебе всього, що знаю і вмію тепер. Я відваджу печалі, що до тебе приходять. Так, я знаю їх всі поіменно; бо мені уже якось було стільки років, як зараз тобі; і у мене в душі були віхоли. А тепер давай руку, сідай. Не хвилюйся, не морщи чоло. Буде краща у світі історія. Кучере, торкай, поїхали! Олександра Хопта (@buryanpoetry) #вірші #поезія

Ми поїдемо, каже, в країну багряних дерев. Там щоночі з пелюсток і хвої тчуть важкі килими; а на ранок їх стелять на землю, на листя старе. Там цикади співають про літо; і у них навчимося і ми. Там куди не поїдь — південь, захід чи схід — зупиняєшся біля моря. Море там у повітрі висить, і солоними краплями ляже на шкіру, як на мідь кори сосон лягає живиця, чистіша сльози. Там жінки оберемки збирають цілющих трав і пускають землею пахучий імлистий дим. Варять зілля для дочок, аби жоден не знав, скільки юні на вигляд дівчата бачили зим, що́ ховається в темних і непрозорих очах. Їх волосся крізь пальці тече; загортаються в льон, щоб ніхто не побачив ніжної шкіри спини чи плеча. Я тебе вирізнятиму з-поміж них всіх, світлоокий мій сон. Але як я тебе залишатиму вдома одну? Заховаю книжки зі сторінками гострими і верете́на, щоби ти не порізала пальці; забороню брати яблука у незнайомців; і нікому не відчиняй, окрім мене. Там для тебе плекають сади і в озерах готують купель. Я тобі покажу всі стежки, переправи і броди. Я навчу тебе всього, що знаю і вмію тепер. Я відваджу печалі, що до тебе приходять. Так, я знаю їх всі поіменно; бо мені уже якось було стільки років, як зараз тобі; і у мене в душі були віхоли. А тепер давай руку, сідай. Не хвилюйся, не морщи чоло. Буде краща у світі історія. Кучере, торкай, поїхали! Олександра Хопта (@buryanpoetry) #вірші #поезія

Хочу протягом осені-зими-весни більше поїздити по Україні й почитати віршів. Якщо ви раптом організовуєте відповідні події — запрошуйте, будь ласка, а я вас. Обміняємося досвідом і все таке 🤝 (Так, я не з першого разу наважилася на цей пост. А ви соромитеся себе просувати?)

Обійми мене до стану клаустрофобії, Обійми мене, я стану вічним обрієм. Із промінням випиватиму всі сповіді, Цілуватимеш пекучі варґи з попелом. Вовкулакою завию чи безоднею, Захлинаючись незайманими водами. Спілі кокони покину нерозкритими, На щиті засну з відрізаними крилами. Обійми мене, щоб стали нерухомими, Диким каменем тривким – каменоломнями, Один в óдного впиваючись вампірами – Не відкритим ще творінням – нерозривними. 18.07.2024, ЮІ

Критський калейдоскоп Ти ба! В країні від будинків залишаються вогняні клапоті, Ними вкриті живі люди під завалами. А вона розкладною книжечкою світлини заморські викидає, вибрикує, чечітку вибиває, гупає, сорому не має. Сором… Сорок…днів від загибелі близької людини. Дорога далека пеленою-лелекою. Вона приречена, зібрала речі всі, в обіймах зі втечею, від домівки зруйнованої розпеченої, яка пахне пряним печивом. Сльози солоні, як повітря нової місцевості. Чайки, хвилі, вітер… вибиті вікна і двері, уламки дзеркал калейдоскопом подій, черги на митниці нудотною жувальною гумкою. З останніх сил надута бульбашка. Бац! Тріснув калейдоскоп. А вона залишилась під палючим сонцем, яке кусає і шшшипить: «Розкажи туристам кааазочку. Ти сама живеш у кааазці, як принцессса, як Попелюшшшка з сьомої ранку до восьмої вечора гірськими дорогами, печерами, прірвами, анальгетиками... Носиш парфуми «Грошшші не пахнуть». Тільки фея ніяк не приходить. Замість неї – маленький Принц, який нагадує, що «ми відповідальні за тих, кого приручили», навіть якщо безхатченки. Нате вам фото. А я бачила уламки її калейдоскопа… Оксана Мовчан Вірш на конкурс «Вудсток», тема: «Дім»

Дитяче ліжко перед вікном. За ним літаки, супутники і далекі веснянки зірок, крізь які сяє вічне небесне світло: «Коли я виросту, то полечу у космос!» Зоряні війни, хижі ксеноморфи, поклик до боротьби і відкриття нових планет з новими жителями, природою, законами життя і порятунком від: «Чому в тебе немає батька, кросівок, лосин, ляльки Барбі?» А десь там осяйні зорі, без мене, у вічній темноті, у вічній мерзлоті, у вічному очікуванні свого героя, що зійде на них і дасть їм величне ім’я! А тут прізвисько – похідна від недоречного прізвища і ганебного провалу. О, сяюче безмежжя, сповнене всюдисущої Надії, нескінченних знань і дороговказу для нового світу, де нема смерті і хвороб, де панують мистецтво, наука і безтурботність, а ти – вірний. Потім був універ, соціальні взаємодії, гранти та проекти, депресивне божевілля, перші гроші і страх перед ними. А Габбл стільки всього відзняв, найкраще, що доводилось бачити – ось він прояв божественного митця. А тепер мій всесвіт – це нескінченні обов’язки і дедлайни – багатоголова гідра, коли завершуєш одну – відростає ще три. І на мить я ще вірю, Коли піднімаю голову, Що полечу у космос відкривати нові світи. Лише на мить. Бо Землю не покинути. Цю Землю не покидають. Анґа Зелена

а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби поволі ставати тобою робити ті самі кроки, любити ті самі книги і пити ту саму каву а знаєш, дивитись у твої очі – це знову хотіти на море таке осіннє, таке спонтанне… де всі мої мрії, всі мої плани, всі мої правди і справи - такі мізерні, такі банальні мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні бо завше бракує того, що тримає нас в тонусі, в надто важливій і невідкладній гармонії з світом бо завше бракує того, хто незмінно цілує нас на ніч так ніжно і так невимовно тендітно, щоб не розбудити… мені так цікаво, чи вмієш ти жити чи хочеш і можеш бути достатньо відкритим чи любиш своє ім’я і чи знаєш, про що я найбільше мрію наскільки сьогодні твоя і наскільки тебе розумію... а знаєш, тримати тебе за руку – це ніби прийти на детектор правди казати все точно і чесно, але запинатись на кожному слові мені так потрібні ті хвилі й хвилини з тобою там, де ми справжні мені так потрібно бути з тобою на морі. #іринамороз #поезія #вірші #українськапоезія

і тут

тут потрібен твій вірш

​​зібрати себе докупи я про тебе ні сном, ні духом святим, ні отцем, ні небесною манною зібрати себе докупи, ніби хорошу карму — з розумом та смиренням, і без істерики, коли твій етикет набетонений та незбагненно чарівний для всіх, окрім власного імені, власного відображення зібрати себе докупи, як банальний регресійний аналіз під прицілом наймудрішого сонця, з надією на повернення в дім двох вітрів та одного невдалого вибору я витрушую тремор та вкотре знаходжу виходи із безвихідних ситуацій, захоронених на дні тихого, холодного, забутого, байдужого, самотнього океану зібрати себе докупи за будь-яку ціну, за будь-яку собівартість зібрати себе докупи на паверспайках або на гіперфіксації, на емоції, на дисонансній терції там, де тебе немає, я розриваю не рви я розриваю нерви я розрив а ю

|затемнення| знімай одяг, розгладжуй зморшки. хай тканина не шурхотить. уночі надійде безсоння, щоб зловити свободи мить. після смерку вийдуть дріади, феї виринуть з аличі. будуть співи, танці, обряди. як злякаєшся, краще біжи. голу шкіру хай вкриє ряска. випий річку, що стане вином. як затемнення прийде - не кайся, хоч уклала десятки змов. ну а зранку скінчиться сила. ти вдягнеш обладунки жорсткі. а якщо серед ночі грішила, хто згадає? чугайстри? боги?