Храм поезії (🖤)

Тут не завадить твоя участь

Учасник 6 у молодості, як у повінь, йди прямо погляди навколо чіплятимуть тебе, немовби кітвицями: "Не руш!" сім разів відміряне та відрізане саме так, як треба, і саме тоді, коли треба, щодня набиває оскомину, і щодня ти вибухаєш тисячами "ні!", упертішими за будь-якого мула, безпораднішими за яскраву папужку перед сачком звіролова, відчайдушнішими за самогубця і ось ти виходиш на вулицю, де перед тобою міріади можливостей, і кожна готова стати твоєю, віддатися найрозпуснішою з коханок: скажи, візьми, стань, зажадай! а ти сором'язливо стоїш на окрайчику безвісті – бідний родич на чужому весіллі – і кліпаєш величезними від здивування очима: "Це все... Мені?" так! Тобі, чорт забирай! саме для тебе усі можливі шляхи: від пекла до раю; саме для тебе усі можливі плоди: від успіху то пізнання; саме тебе дев'ять місяців (чи близько того) носила мати, аби подарувати цей світ, хотіла воно того чи ні, і хочеш цього ти чи ні ти обережно торкаєшся першої з незвіданих доріг і оступаєшся як і раніше, коли ти вчився ходити, дорога не одразу стає твоєю, але насправді вона твоя – тобі лише треба навчитися ходити нею, як і раніше, пара синців, пара падінь, пара спроб кинути це все і почати спочатку, і ось ти не йдеш – летиш! і раптом розумієш, що десь поруч був провулок у ще кращі місцини, так само твої і ти починаєш спочатку бо саме у цьому протистоянні між твоїми страхами та подарованим світом і твориться твоя юність не згуби її у кітвицях чужого "не" йди прямо

Учасник 5 🎒 мереживо часу в плацкарті густе, аж скляне вагон поміж станцій як поміж планет у вікнах брудними мазками написане небо: вечірня заграва (ти ж дивишся? де би ти не…) маршрут в Севастополь, нас купа, нас двадцять в одному купе, і чотири гітари на варті заде‌рикувато дуркуємо, хто б нас не сварив нам кожен за двадцять здається страшенно старим вагон нас ненавидить! (заздрять нам просто) …ми теж колись станем нудними дорослими?.. ні! потяг летить, розриваючи миті на клаптики десята космічна – тепер ми навіки-віків старшокласники це наш вагон, наша ніч, ми – повелителі Всесвіту ніколи нікого не слухаєм! (чуєш, нам все одно) теорію струн транформуємо гучно у практику ми стільки ще всього хочемо, стільки прагнемо а зараз – співати (бліін, знову порвали струну), тоді – крадькома цілуватись, коли всі заснуть заснуть астронавти на верхніх полицях, як діти в притулку – куди ми? коли це скінчиться? об’єднані Шляхом Молочним і все ще самотні смієшся: хіба я, по суті, хоч щось знати можу про самотність? дитина вербових сережок і серпня дитина любові в футболці ОЕ (знайшла серед ганчір’я у ятках місцевого ринку “Юність”) лишилась остання непройдена дещиця дюймів до себе; ми – сплячі галактики верхніх поличок хай потяг несе нас крізь зоряне море спекотного липня крізь темні поля порожнечі нехай мій вагон долетить туди, де чекаєш на мене доросла вражаюча ти

Учасник 4 У час, коли літо в пекельних лещатах стискає, Та ласує стиглим розмаєм гостинних садів, Я подругу Юність покличу на чай або каву. І жодна морока нехай не хвилює тоді. Ми майже однакові носимо ще сарафани, І справжні проблеми і досі ті самі на двох. І віримо, що почуття не приходять зарано. А стрілки годинника змотують миті в клубок. Замовимо яблучний штрудель і кульку пломбіру. Гармонію ззовні буває простіше знайти, Ніж внутрішній спокій, бо юнка не завжди помірна. Для пошуку щастя згодиться їй берег крутий. Та рухи із нею легкі у хіп-хопі чи вальсі, І вруниться шлях, що немає, здається, кінця. Навчилися разом іти до мети, не здаватись. Зупинки, коли перепона проколе як цвях. За кухликом кави заглянемо в книгу історій, З якої гукають і друзі, і сонячний Крим. Згадаються ті, що за обрій помчали заскоро. Та подруга скаже: "Тепер і за них теж гори". Упевнена, вік — це умовність, хоч іноді кігті Часи висувають і дряпають все навкруги. Хоч як і колись на трамвай зараз можу підбігти. Але додалася вага до звичайних справ-гир. Хоча календарні роки промайнули зненацька, Зітхати — заняття даремне. Тому навпаки Продовжу долати вершини, бо за‌пал юнацький, А досвід при ньому тримає життя наче кит.

Якого чорта, Прю піти так рано, ген за обрій. Ця дурнувата звичка йти найпершою з вечірки навіки лишиться власне правдою. І навіть сила трьох коліна смерті не зламає вже ніколи. Дощитиме без тебе Сан Франциско і хтось шукатиме шляхи відьомства. Гортатиме пергаменти тієї Книги Темряви. А клята кава все ж була із кофеїном. Мир праху Шеннен Догерті, бо все колись скінчиться. 12 квітня 1971 - 13 липня 2024

Тут дуже потрібні 5-10 грн, через день потрібно закрити збір

скину хтивку в дірект за будь-який донат, серйозно

Учасник 3 Плинність У період народження критичного мислення, у момент смерті ще наївного автора з постпубертату, коли я вирішував, як поступати і куди вступати, щоб не вступити… та на ноги встати, але вдарився головою: тоді й звернув увагу на шафку, що від народження була зі мною. Шафка, в якій ховали пряники не за дозвілля, а поряд батоги незадовілля, як і червінь щоденників, за стіною. Шафка як скринька пандори з тривогами й стресом, гучне придане для безвідмовного немовляти, у шухляді пакет пакетів, комплекс комплексів. Де б я не був, шафка висіла наді мною. Запилені таємниці та гордості на видноті, кістки скелетів, сховані за прозорим склом. Фотографії рідних, яких і немає більше в житті, які не мали б впливати на кожен мій крок, але ж, подивіться, чекають коли я схиблю, коли оступлюсь. Дивлюсь на кубки, дипломи, грамоти і медалі, які тиснули на полицю і мене ж «визначали»: Який віз – такий і хазяїн Яка шафка – така і людина Бо без доказів, довідок, папірців, що доводять тебе, але майже нікому нічого, без вставлених у скло, для мас ти є ким? Коли тобі наприкінці немає з ким… коли прожив у масці, пап’є маше з відзнак і похвальних листів, що товщало під кінець навчального, як камбій, а тепер у поздовжньому зрізі візерунком дамаським визирає і жахає кількістю втрамбованих рокíв. Солодке – як дим до вогню батога: шафка єднала смаколики та медикаменти, а згодом я їв кавову цукерку, на смак як сльози мертвого провідника. Льодяники, в яких застигли метелики молі, гіркі батончики, в яких черв’ячки, їдять і мене поволі, до болю у нервах незадоволень. *** Сьогодні йду по сметану; вулиці пекучіші, ніж колись. Нещодавно дощило у червні, востаннє. І ввечері йшов уже я коридором вологості: сутінки, майже наосліп. Галерея ароматів розкривалась в прогресії, ніби йду по піщаних калюжах Старобільська, до морського бризу Генічеська, і з асфальту прибережної траси Бердянська спускаюся сходинками до чорної солоності Алупки… Розплющую очі – я у Дніпрі. Реальність вдаряє, як торець дверцят шафки по голові, із дзвоном богемського кришталю надій, в очах темніє, локації сплутані: – будь ласка, мені щось не від болю, а від голови та хаосу юнацького віку. Ще не пережити стільки, а вже збирати свою шафку з безкоштовних стіків, сірників і шприців, мазей і бинтів, щоб важкий стійкий аромат осідав по коробках і кришечках, які обіцяю собі розібрати, як у браузері непотрібні соті закладки, але немає сил, і так, я сьогодні перебрав таки, йдучи порівняннями зі старшим братом, у симбіоз накопичення та ломбардоманії. *** Густішає мнемонічний ліс там, де зростають у згадках дерéва диму, там, де шафка неба тріщить по швах і не розказати історії всіх, хто боровся, та не виживав. Ідеш через хащі в марудну спеку на міраж запахів ванілі, м’яти й лимону, ніби з обіймів кухні такі знайомі, та спогад враз прорізують гар, сморід старої аптечки сховища, і образ шафки з півником, що лишається на стіні, як пункт незламності дому. А поки мою шафку некуповану окуповують таргани, у кожного свої в голові, мої ж не тікають при світлі думки за поребрикордоння. Досі бурявато-руді прусаки ще не вимерли. Труїння від них / проти них, на жаль, успадковане. Вибух за вибухом. Побілка за коміром. Відчуття, ніби в жарті, а не (к) дотичному вимірі. У жарі дамаської сталі плавиться діалог: – у Києві 34 загиблих – а в нас обіцяли всі 38 – кого? – жари Абсурд закладає вуха як вибух. Закладаюсь, я цілий: – все добре, як ви? Вибух. Відкрились дверцята шафки. І посипались попелом на голову юні роки.

якби я була Прю, я б ніколи більше не носила важкі торби з магазину валізи, що завжди зі мною, бо я ж бездомна, як перекотиполе мішки картоплі і ведра з водою у бабусі на дачі це все літало б навколо мене, наче я - планета, а речі - мої слухняні супутники і друзі кликали б допомогти з переїздом мене, малу і худу, а не сильних високих чоловіків якби я була Фібі, я б ще з дитинства знала про всі найгірші ночі свого життя ночі, коли від істерики закінчувалося дихання ночі, коли скло дрижало від вибухів і нудило від страху ночі, коли до виходу з вікна був лише один крок … таке собі знання. я б могла, однак, передбачити і всі найкращі дні свого життя дні, коли я бігла з усіх сил, щоб когось обійняти дні, коли я торкалася теплої кори дерев, осяяної рожевим світлом, щоб відчути єдність усього живого дні, коли я багато сміялася але найбільше я б хотіла бути Пайпер якби я була Пайпер, я б зупинила час в тому дні, коли я вперше побачила море був листопад дев‘яносто восьмого я забруднила рукавичку, і мила її в морі, щоб мама не сварилася я б залишилася там і більше ніколи б не сталося зі мною нічого поганого нічого, що розбило б мене, як маленький корабель у штормі я б заходила в море, як заходить в нього вечірнє сонце, і вода б загоювало мою шкіру, як розпалену поверхню сонця я б слухала вічне - шшшш, шшшш, - коли хвилі труть між собою гладенькі камінці і море б колисало мене, як своє дитя - солона кров, солона вода але я не Прю, не Пайпер і не Фібі і тому я тягну свою валізу, залишаючи чергове місто, без жодного уявлення про те, що чекає на мене завтра і не можу зупинити час у теперішньому і тільки й повторюю: майбутнє, прошу, будь добрим до мене будь добрим до нас усіх @buryanpoetry

вітаю, наші переможці: 1 місце - Маша Чекарьова 2 місце - sun_with_saturn результати коментарі коментарі окрема подяка суддям Оксані Приходченко та Арсену #поезія

вітаю, наші переможці: 1 місце - Маша Чекарьова 2 місце - sun_with_saturn результати коментарі коментарі окрема подяка суддям Оксані Приходченко та Арсену #поезія

рятуйте, бо пече! пече, бо у своїх горить збір — треба допомогти. ситуація наступна: бійці аеророзвідки на Харківському напрямку потребують мавік. мавік — це очі, захист, враження ворогів. ви розумієте, це нам треба, аби в бійців був мавік. і він вже є і заброньований до 17.07. до цього дня треба піднатиснути і нарулити порядку 100 тисяч гривень. ⚡я беру на себе 10 тисяч, і поспішно несу вам подарунки за донат від 50 грн: комплект трьох книг зі своєї полиці. 🫴 мені здається, ідеально: нон-фікшн про роботу мозку + українська художка + поезія, що в свою чергу теж була придбана за донат. якщо згодні, пишіть свій нік у коментар донату або шліть плюс в коментарі. розіграш — спосіб привернути увагу, насправді ж важливою є кожна гривня! https://send.monobank.ua/jar/2BAa1TVA58 номер картки: 5375 4112 2009 4788 дякую, шановні. ви в мене найкращі, давайте і цього разу розкачаємось і допоможемо вчасно викупити мавік.

Цим віршем прошу донат на збір ☝🏻 Залишилось всього 2649 грн *** у поїзді Черкаси—Івано-Франківськ чоловік запитує чи відчуваємо ми війну я сиджу в купе і мушу визнати що зараз ні проте кілька днів назад ракета поселилась в університеті мого міста так що в іншому районі мої вікна здригнулись від страху а кілька днів вперед ще одна ракета відвідає головну дитячу лікарню країни так що здригнусь вже я справді з часом до війни звикаєш як до повітря забрудненого викидами хімічних речовин через завод в сусідньому місті чи річки куди цивілізація виливає свої стічні води з часом війна в тобі осідає наче радіація і вже хтось з вас хронічно хворіє на війну хтось — гостро з ампутацією кінцівок чи інших органів а подекуди війна призводить до летальних наслідків ні я зовсім не відчуваю війну тільки повітря спирає щоразу бо невідомо скільки ще байстрюків випещених дбайливими руками руського міра оселиться в наших домівках замість наших будинків замість нас

А яка ваша улюблена поетка?)

Якогось чорта допис не коментується, але ви долучайтесь

Учасник 2 Сьогодні мій човен – твої шовковисті долоні, Стрибаю у кратер – підхопить і помацки вийде Із лавою спогадів в чистого розуму лоно,  Де дотики пальців уперше малюють полотна, І плавиться вдих, і обпалює солодко видих. Там хлопче-бешкетник між музами вуличних правил Випробує долю акордом нетлінного року, Збирає каміння, бажаючи волі та слави, І меле дурниці – зеленими жартами бавить, І потайки ловить незайманий зір чорноокий. Король порожнечі – весь світ у подертій кишені Із клятвами дружби навіки триматися разом, Між персів молочних зриває печатки священні, Під вислови "так говорив Заратустра" — він геній, На ранок хтось інший уже прокидається з басом. Цілуй мене ніжно – тавруй-но своїми губами, Сьогодні мій човен – твоє шовковисте волосся, Парфуми штовхають у час, де кохав до нестями, Бурхливим потоком і серцем, і духом незламний, О дякую, пам'яті книго, за все, що збулося.

Учасниця 1 [Скажіть, чи вже можна?] Не поспішай! Китиці ягід сяють зеленими ліхтарями, від їхнього світла затерпне язик і трохи млоїтиме. Левітуй у своїй наївній безтурботності, невдовзі вона зникне безвісти, а сила тяжіння спустить з небес на землю солоною водою. Хоча стрілки годинника не так і давно вирушили у мандрівку, тож до "тієї самої миті" ще далеко. [А зараз вже можна?] Ранувато: стиглість тобі ввижається. Огнистий колір завжди вводить в оману нетерплячих людей. Очікуй найтемнішу літеру веселки. [Ну, можна?] Майже. Але ягоди ще не напилися вдосталь медової пряності сонця. Ти не відчуєш багатства аромату, смаку, твої очі не замружаться від насолоди, у чорних глибинах зіниць не зрине бажання знову і знову вертатися у цей день — по колу весняного шляху або думкою в зимові ночі. Приходь опісля‌. [Сьогодні вже можна, чи як?!] Ой любчику, де ж ти так довго ходив? Лишилась лиш дрібка ягід: перші всохли за давністю, других поклювала раптова негода, вчора навідалися інші шукачі, я їх пригощала щедрою рукою (щоб уволю наїлися щастя), ще й насипала жменьку про запас. Але все що лишилося — твоє, забирай! Стрибни якнайвище — он до тієї гілки, там у листі ховається скарб... Шкода, забракло наснаги: звісно, ти ж бо не коник-стрибунець! Якщо не встановив нового Олімпійського рекорду, то збирай те, що нижче, — недолуге й дрібне... Або краще приходь у наступному житті, та тільки ніколи більше не барися... [Скажіть, чи є хоч крапля правди у чужих порадах?]