Храм поезії (🖤)

Той, хто прийшов убивати мене, лежить. Аж в узголів'ї терен гіркий поспів. Горлиці поперек горла - ножі, ножі: висне кривавим місяцем піснеспів. Хрестик на полотнищі - і меч мій, і щит. Довго його в приціл розглядав, і от - той, хто хотів розстріляти мене, мовчить: чорним червивим яблуком стався рот. Той, хто мою погибель, мов торбу, носив, раптом упав, не втримавши тягаря. Темне нутро його виїли дикі пси. Зимні зірки, що люстри, над ним горять. Грім понад ним наростає, як Божий гнів. Руки його і ноги його - трава. Той, хто прийшов убивати мене, зогнив. А я - жива. @aliahuliieva

слабкість — це те, що можна пробачити, якщо не собі сльози — це те, що потрібно дозволити, але не сьогодні на сьогодні у списку ще дванадцять справ, якщо не встигну, батько зречеться мене, моє ім’я викреслять з усіх епосів і забудуть вже завтра не забуде тільки мій особистий крук, прилітатиме щоночі, викльовуватиме спокій до краплі, поки я скутий ланцюгами паралічу тому щоранку я перемагаю себе і встаю на ноги перекладаю тиск з грудей у довгу скриньку, щоб іти рятувати свою Пандору чи будь-яку іншу планету навіть ледве знайому адже їм потрібніше адже я можу, бо менш побитий метеоритами втрат і не знаходив себе в порожній кімнаті з хвостом від комети на шиї зі шрамів тільки слід від обручки нічого, заживе до наступного, поки я відкладаю усе, щоб вкластись у таймінг бо не можу спізнитись бо не можу програти пливу проти течії з власних сліз, щоб дістатись до джерела туди, де все почалося де перша слабкість переросла у першу брехню тепер білим вовком іду за її слідами б’юся з породженими нею потворами латаю дірки на небосхилі але все марно дамбу прориває і все, у що вірив, змиває під корінь я знаходжу себе в порожній кімнаті поруч не врятований мною світ і пляшки з-під еліксирів, які так і не загасили щось там усередині слабкість це те, що потрібно дозволити інакше програєш їй всуху

​​Автопортрет Кожна клітина в мені народилась, жила і померла. Час розписує мою шкіру, все сильніше  вдавлюючи олівець - от вже видно його майстерність в кутиках очей і на чолі. Моє тіло помережане стріями, які тоненькими стрічечками в’ються й нагадують, що воно, обважніле, було тимчасовим прихистком для ще двох людей. Мої думки змінюються зі швидкістю автівок на магістралях, а погляди на цей світ народжувались, дехто з них чинив самогубство й розбивався, інші ж тримаються за життя і поки ще тут. (але чи буде так надалі?) Є й такі, що прийшли занадто пізно до мене і ми пізнаємо одне одного боязко, як молоді коханці. Чи щось залишилось в мені від десятирічної мрійливої дівчинки, яка в двадцять була повна сподівань, як земля насіння, що так і не проросло? Якщо теперішня я вже не я, то це я інша чи все ще залишаюсь собою минулою? @novakain_poetry #новакаїн #оля_новак

місто, яке любити хотілось найбільше, стало лунким, як горло мертвого птаха, у якому звуки збираєш, немовби пакуєш речі, рушаючи у дорогу довгого рукостискання, а рух кайданіє, перекривлює завчену мову тіла, і мова і нерухомість стають вітром і полем, от тільки мак пам’яті спалахує на обличчі, коли говорити немає більше до кого місто, яке цілувати хотілось найбільше, стало порожнім, як серце мовчазної лисиці, б’ється об тебе – і сльози дзеркала б’ються об тебе, біжить навсібіч – і ти навсібіч котиш дорогу, як скатертину річки, що от-от пересохне, бо любов як вода – скільки не пий, не напитись, не затримати на язиці, не засилити у сильце слова, не замінити синонімом, не підкорити ім’ям чужинця, не переплутати з потом – хоч солі і там, і там не бракує місто, яке обіймати хотілось найбільше, стало зачиненим садом, від якого сторож уяви ключі загубив – і задзвеніли вони залізницею в кишенях у сміху, що ллється, як кров з відкритої рани скільки не ворожи на гербарії його стежок, скільки не видивляйся його обличчя обхідними шляхами – дерево смертне не стане повітрям безсмертної ночі, сила стиглого яблука не стане піснею, що кличуть народною 15.08.2024

*** провести би тебе по всіх лініях на руках увігнати у шкіру чорним досереди‌ни щоб коли я із сірого переллюся в біле ти розповів, де подівся міи‌ страх перед тими хто вибирав каміння з самого дна и‌ викладав на легенях щоби важчала грузла моя душа и‌ робилася темною проказати б тобі всі слова всі означення що вмирають в мені суцвіттями і коли я захворію на Благовіщення ти міг зібрати і‌х і позначити де мені жити де моє місце щоб пригортався весь світ ставши теплим і коли ти розпишеш моі‌х птахів я сама полечу до тебе @novakain_poetry

поетичний конкурс «Останній рейс із літа» вітаю, наші переможці: 1 місце — Олена Бодасюк 2 місце — Костянтин Ватульов 2 місце — Ірина Ярмолюк 3 місце — Раміна Солнцева 3 місце — Марія Чекарьова судили Каріна Коваленко, Любов Буслова та Олександр результати вірші #конкурс #поезія #вірші #храм

маячок обміняємось станами? стань мені ставом – і я попливу. обміняємось струнами, що відчуваєш на слух? ти ж неслухняний. де ж тепер? та маячок, той, що між нами, ніжно цілує рожеві щоки під колір чокера, що тепер? в тебе джекпот? в мене ж порожній шопер – шоковий шок. долю просилиш крізь голку? – хвоєвий ліс... йду по стерні й не чутно гострих порізів. руки Христа ж розквітли на третій день. як тобі стан мій, любий? скажи, ти де? 14. 04. 26.

Обʼємна робота вийшла🌹 Покажу поки так

✨ #в_наявності

втрачай мене помалу отак, як вмієш з кожним не сказаним словом із кожною не надісланою посмішкою і «доброго ранку» із кожним «не сьогодні» втрачай мене мовчки втрачай, як океан відпускає своїх мешканців розкидає їх своїми хвилями на розпечений пісок і вони тануть або довго і спустошено палають під пекельним сонцем за крок до своєї солоної мрії і зневірливо отак вмирають а він споглядає мовчки втрачай, як непотріб, як річ брендову, хоч і не нову але доступну і наче таку бажану яку взяв і носиш на тремпелі з собою по залу в секонді, а в підсумку повертаєш на місце і йдеш мовчки втрачай всі миті зі мною, від яких відмовляєшся від погляду… голосу… доторків від оголеного силуету на твоєму ліжку… балконі… в телефоні… втрачай свідомо і зараз як вмієш мовчки © ольга ритик #вірш #текст #думки

кіно потребує темряви й тиші, а тому ми пишемо на полотнах статичні картини, вимащені і виплекані у багрянці, наче у стиглій вишні. вище і вище здіймається крик над землею - всевишні з Олімпу схиляються до померлих, аби сповістити про місце їх поховання. марно благати милості, коли потрапляєш в моря Посейдона під небом Зевса. лезо розсікає тіло твого опонента на шматки для бенкету звірства. звісно літо приходить за графіком, плоди розсипаючи попід ноги. світло не згасає, навіть якщо перемога належить смерті. і я обираю яблуко кольору крові, і віддаю його, як і говориться у стародавніх текстах і суперечках, найкрасивішій вроді, відчиняючи брами Трої в ім'я, яке називаю своєю зброєю. ти кличеш мене рушати за обрій світу, відомого мореплавцям і картам, а я повторюю, що невчасно, доки молюся Фетіді, як дитина благає матір про втіху надвечір. меч у руках відчувається втечею серед бою, і я повторюю знову: хай хоча б імена на чужоземній скелі залишаться поряд 24.07.2026 P.S. трошки на основі переглянутої Одіссеї вчора, а також "Пісні Ахілла" Медлін Міллер #вірші

у тебе двадцять вісім зубів, як і днів у лютому, коли ми познайомились. ну хіба це не романтично? те, як ти оголюєш їх в мою сторону, чомусь здається інтимнішим за секс бо щоразу, коли мені вдається витягнути з тебе усмішку, щось усередині починає танути так стрімко, майже як сніг у тому лютому, коли ми познайомились по - справжньому

Волохаті копиці з мого вірша самі мене знайшли й нашорошились 🥹🫠 Читати той самий вірш

Facebook Всі піраміди — це наїбалово. Неважливо — МММ, Маслоу, Гордона чи навіть єгипетські. У фейсбука є золоте правило: Не ведіться, людоньки, не ведіться. Якби не фейсбук — ми б не дізналися: Про Арабську весну, насилля в Ефіопії і штурм Капітолію. Якби його змайстрували раніше, То там були б бонопартоботи й новини про партизанів із Каталонії. Без фейсбуку мама б не змогла репостити котів, А бабуся цитати Омара Хаяма. А Цукенберг — той ще поц: Розвів кєнтів, як лохів, розвів і лишив з хуями. У стрічці розведена кава, шамани із факелами, малолєтки із fuckами, Судоми пухнуть, час видаляти цю паскуду, А в паралельній реальності я так добре закінчила юрфак, Що мене відправили одразу суддею до небесного суду. Там зустріла я Марка й кажу: "Як рептілоїди теж помирають — шуруй же до раю". Присяжні подіставали ейрподси, кажуть, що не маю рації. Знизую плечима в джакузі едемського водограю, — "Я не поважаю соціопатів, але поважаю вегетеріанців". І тут до нас спускається журналіст від Бога В прямому сенсі цього слова. Заради процесу він перервав інтерв'ю із духом Іви Бобула — В раю теж є місце для Ґрунту. Бази. Основи. "Цукенберг не був класичним вегатеріанцем, ні тим паче соціопатом", — Каже журналіст, в нього зв'язки в інформаційних штабах, Каже: "Беріть собі адвоката — Це корупція небесних масштабів." Вибачте, пане журналіст, наступний раз не заходьте без стуку — Це все міфи рознесені вітром, міфи поширені його ж фейсбуком. Напевно, я помилилася, то хай нас розсудить Феміда, — "Фейсбук — це наїбалово, Фейсбук по своїй суті теж піраміда" #поезія #Софія_Скоропадська (тґк авторки)

танення – зняті покрови. мої оболонки сутності розливаються паводком на сотні світлових років до рідних порогів / точки першопочатку. здається, я не народжувалась… мене вивели з небуття тремтливою рукою дитини, що вперше тримала пензель, впустила його у глину солону, слизьку, багряну і, склавши долоні в молитві, заснула на грудях землі. прокидаюся від клекоту криги, від майбутнього запаху цвіту. скільки життів минуло? скільки мені іще?.. я занадто змінилась: у мене пташине серце і фотонові крила – не підрізати, не відтяти. я – натягнута траєкторія до точки першопочатку, до теплих порогів. я завжди повертаюся і приношу загублений ключ. @alefandco

Колискова покидьків Спіть, покидьки, ніч уже вимкнула останній кіоск. Спіть, волоцюги, спіть, наче спати так просто, і навіть бездомні собаки перестали сперечатися з місяцем, і навіть найкращі поети давно уже спилися. Спіть, бо завтра нічого нового не вигадають, спіть, бо навіть принцесам не залишають придане. Той самий двір, ті самі маршрутки, ті самі калюжі, черешні червиві, розчавлені сливи, прогнилі грушки. Спіть, маленькі алкоголіки великих ідей, спіть же завзято, поки негода іде — невизнані грішники, розлучені святі, водії останніх рейсів, пророки, що працюють під стендапи Рікі Джервейса. Не бійтеся. Нічого страшнішого за понеділок людство ще не вигадало. Нехай вам насниться, що заводи знову приносять вам вигоду, тролейбуси нікуди не спізняться, рейки не зроблять випадів. Ви вже народились — живіть. Дев'ятого місяця викидні. Нехай вам насниться, що ніхто не питає, ким ви працюєте, скільки заробляєте і чому досі не стали безпритульними. Спіть, покидьки, бо саме вам вдається любити найкраще — не маючи майже жодної причини залишитись і не впасти. Під ранок, коли перший трамвай розріже туман, як тупий ніж старий буханець у печах пропалений, ви прокинетеся і знову понесете свої дурні, смішні, прекрасні життя через місто, яке ніколи не навчиться своїх дітей колисати. Тому доводиться робити це нам самим — із останнім дзвоником ранкового будильника. © Кудлатий

віднайти себе там, де видніється лінія сріблена наче відступ означений порухом рук на грудині вологої шибки /нам ніколи не вийти/ нам зостатися тут позамежними і невідʼємними візерунками кільканадцяти вірувань на витку живота — пуповинно відтятої смерті // що за шклом пробираються в зливі обрамлені схлипи не захованих вістей, і шкребуться об крівлю зізнаннями туго й настирливо /нам ніколи не вийти/ ти сідаєш край столу навпроти — і я занотовую видихом переливчастих стебел гортані мотиви розмито і схиблено / ось стриміє надривчаста пісня над вбраним до сутінок глеком любови обумовлено все заціловано вздовж тихо сповіддю — і коли ти стаєшся навпроти — я виходжу з обірваних ліній магнітного поля на поверхню ребристих поверхонь дахів — семигранно і голосно @nlitvinovapoetry #літвінова