Храм поезії (🖤)

якщо я вже на колінах, то наврядчи молюся хоча, молитися це взагалі як? присягатись у вірності ідеалізованому образу і подобі? тоді я досить часто займаюсь цим, так стирати ті самі коліна в кров від любові? це відбувається зі всіма, хто буває у мене вдома і якби сам господь до мене навідався, це також відбулось би, а може таке вже ставалось просто що він забув в той момент подати знак тому я пригубила вина, з’їла з чужих рук скибку святого хлібу, запалила церковні свічки і навіть запросила когось їх притримати а на ранок забула події вечора і от знову розповідаю всім, що атеїстка хоча якоїсь ночі мого життя я все-таки увірувала і відчула господа досить глибоко в серці, в серці звісно так от, якщо я вже на колінах (навіть, якщо в церкві) то скоріше всього я там з кимось і наврядчи молюся просто заробляю нові гріхи і знаєте, якщо мене за цей вірш посадять хтось візьме ще один гріх на душу але це вже на їхній совісті думаю зможемо відмолити його разом, щоб це не значило  амінь @artyleriya #домрачова

Краплі дощу торохтять по тугому намету. Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті.  Казка сплітається пошепки, тіні химерні, ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі. …І підкрадається О‌ле-Луко‌є.  Потяг старий запускає по колу. Хай тобі сниться мереживо колій  і деренчливий вагон іграшковий — слухай розмірений стукіт.  Станція буде твоя ще не скоро,  там рипить сніг, там живе білий колір,  там якщо ти, наче Кай, щось накоїв, Герда завжди‌ порятує. Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся.  Гарне, говорить, густе. Де ми робимо про‌діл? Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт,  м’яко і добре. Заснути так просто.    Оле-Лукоє розкрив парасолю, в очі сипну‌в дрібку сонної солі.  Хай тобі сняться обпалені сонцем теплі пісочні фортеці.  Вежі захищені, шпилі високі, з моря злітаються літні мусони,  мушлі шкребуться боками і сохнуть, ти, наче мушля, шорсткий — сотні  хвиль не затерли.    Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні. За‌тишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпи‌н. Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних. І розкладушка іржаво порипує —  спи, мій калачику, спи.    Оле-Лукоє будує із лего  човник для тебе. Каркас металевий, біле вітрило; під ча‌йковий легіт  стрімко пливи, і далеко-далеко буде твій острів і дім.  Там Нангія‌ла і там твої леви, клени шепочуть зелений молебен,  човник гойдається, спи, мій маленький, ти — найцінніший дарунок лелеки.  Гарних тобі сновидінь.   * О‌ле-Луко‌є — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни.  * Нангія‌ла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен * Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море» Олександра Хопта (@buryanpoetry) #хопта

Шляхи відомії, прокладені асфальтом І часу плин тепер вже не помітний. Стою на перехресті ніби з транспорантом А успіх таким чином маловірогідний. Шляхи незвідані, протоптано ногами І там ходити важко й небезпечно Бо ці шляхи зарослі бур'янами Й сподіванка на щастя недоречна. Шляхи ж мої прокладено бруківкою Щось посереднє серед двох тих інших. Жене мене життя нібито гілкою Здається, що той шлях найліпший. І я біжу тим шляхом безоглядно У паспорті доросла та сама ж мала. На шляху цім доволі малолюдно І вже настала ранняя весна. #Татка_вірші

Презентацію книжки "Птаходім" провели, кіт Кім допомагав 😺 Дивитися в записі можна тут: https://www.instagram.com/p/DWJyrKnCmwS/

Авторизація в чаті життя о четвертій хвилині на першу. Інтоксикація в інших місцях на п'ятнадцять відсотків дешевше. Почистити кеш в голові кожен раз не доходили руки. Ще три пересадки у Львів, — і нерви здали тест на пружність. Заховані коди в книжках знов гербарієм шрами натерли, та біль переходить в сарказм — я пройшла всі п'ять стадій екстерном. Я бачила битви у снах, я творила своє альтер-его. Розкрилила серце навзнак, та впіймала у сіті бентегу. Немає моєї вини, велика малу доганяє, та очі рефлексом униз, на шкірі зміїна броня є. Покоцані вкотре нитки — порізів кривих екібана. Щось ґрунт під ногами розкис… Мій ґрунт став піском. Та хіба не лишилося в резерві ще сил?? Зима ця не скоро минеться! Спогади — вуличні пси, що виють в їдку порожнечу. Здалéку доноситься сміх — як кавер на страчене щастя, та як із десятків замін знайти те, що сенс дасть речам цим?! 🪢🪢🪢🪢🪢🪢🪢 © Лана д'Арк 🪢🪢🪢🪢🪢🪢🪢

Друзі, прошу підтримати збір для мого рідного брата Потрібен квадрокоптер DJI Matrice 4T для 95–ої окремої десантно-штурмової бригади для виконання завдань на Запорізькому напрямку. Посилання на банку Номер картки банки: 4874100026341522 Дякую 🙏🏻 🤍

Вчора пекла на замовлення імбирне печиво 🦋🦋🦋😈 Instagram: cozy.bakery.ua

* * * * Тобі тепер ніхто не винуватий. Минає літо. Може, скажеш, ні? Схотілося до півночі блукати, Чогось шукати, мабуть, на стерні. Обтерти грушку, стати на обніжку… А ніч пахуча, а роса – важка. І губи, губи – як у жодній книжці – Нема такої туги у книжках. І хоч би голос, музика чи вітер… Ні, ти один. Один на світі ти По цій стерні. І хтозна, що робити – Чи плакати, чи вже додому йти… Сергій Осока

Запрошую усіх, особливо тих, хто не з Києва і не з Вінниці, на онлайн-презентацію моєї збірки «Птаходім»! Етер буде в наступної суботи в інстаграмі зі сторінки www.instagram.com/halupoetry у складі Національного тижня читання від Українського інституту книги.

Душі човнів на дні плавають океанами, поки їхні тіла віддають себе світові води. Усе, що вище моєї ватерлінії, б'є по зовнішній оболонці внутрішнього. Рубежі душі зрушуються і змушують заглибитися у товщу відбутих днів, густина яких здатна заживити рани обшивки. Та шпангоути ниють на зміну погоди, передчуваючи бурю. Північні вітри пробурюють тисячі дрібних отворів у вітрилах, січневими комарями жалять нестерпно. Занурення неминуче. Важчаю. Кораблі виношують каміння три роки, а я ціле життя. Перекочуються черевом, надщерблюють опертя. Ерозії множаться, як щурі. Надії висипаються з дірок. Порожнію. Море закинуло сіті і я піймалася. Потонулі човни го(во)рять під водою голосно, але ніхто не від_чує, бо глибоко. ВМ півфінал п. с.: в межах поетичних тг конкурсів я тверда "четвірка" 😁

Ars poetica Nulla dies sine linea поезія про поезію мастурбація біля дзеркала метушливе нишпорення руки між рядків прочитаних задом наперед ніби помах перебитого крила пір’я розкидане по аркушу тремтить ненароком зачеплений залапаний всесвіт оберненого наративу нашорошується спазмом під ребрами спресоване повітря вже не вдих ще не видих канатоходець застиглий у тяглості між імпульсами борсається перше слово під язиком внутрішньої дитини вкляклої у пульсаціях живота оперезаної пуповиною обіцянок більше писати більше ніколи себе не торкатись на полях жодного дня без рядка так просто і страшно раптом вони заримуються раптом цей погляд порожній назавжди зависне у дзеркалі від вологи осінньої розбухають міжрядкові інтервали тугі шворочки літер вгрузають у плоть #сама Другий тур конкурсу у Храмі

Ми сиділи у парку і пили Живчик. Ми були щасливі у ту дивовижну мить. Ми танцювали, кохали і раділи Та несподівано прийшов кінець ідилії тій. Змінилось усе двадцять четвертого лютого. Хоча війна для нас вже давно не нова. Вона почалась з революційного опору, За свобідне майбутнє, людей життя Війна убивала людей всіх на сході. Нищила морально, змітала з землі. Біль проймав лише причетних до того, Всі решту ж у ілюзії миру жили. Та одного дня все кардинально змінилось. О п'ятій ранку вибухи всюди чути було. Панічно збирались речі, люди пхались у вагон. Вишиковувались черги повсюди, кругом. У містах довжелезні корки. Всі виїжджають подалі від частин. Хтось у натовпі тихо молиться: «Боже, спаси, сохрани живими усіх» Зараз іде вже сотий день війни, Сотий день повний хвилювання. Ці спогади холоду боротьби, Зможе перекрити лиш кохання... © @Tumofia_Bagranytska

Покинути дику яблуню (Вірш №30) Черв'яться та не падають кислиці. Блакитне яблуко кричить на гілці. Його гнила сім'я спостерігає. Воно жадає бути наодинці. Трясе себе, тому що не виситься, щоб, впавши, стати вільним серед гаю. Глузують мовчки родичі зіпрілі, лиш свердлять поглядом до серцевини. А яблуко, дуріючи, рве чуба! Зірвалося й летить воно дитинно. Нарешті падає, немов краплина. Воно вже може волю цю відчути! Політ свободи довго не тривав. Ховає шмаття м'якоті трава. Лежить воно і більше не кричить. З'їдає ненажерливий бур'ян. Мовчить глуха рубінова земля, бо вірить в те, що зникне вся блакить. © Анатолій Касперський 20.03.2026 #поезія

Гортає сніжні сторінки сріблястий січень. Гірлянда сонно мерехтить, фарбує настрій. Нові скрипучі килимки у гості кличуть Хапати клаптики зими, легкі, шпилясті. А ти, коханий, обійми, тепло і звично. Недільний вечір і без нас зустріне спадень. У котре сонечко пірнатиме за обрій. А вдома час навшпиньках ледь переступає. Ліхтар несміло зазирає : "Чи все добре?" Сніжинки туляться до скла, цілують палко. Хай хуга фугу виграє — в нас пісня інша. Розквітне сонячний Едем посеред бурі В куточку спальні, де танок тіней колише Енергопростір навкруги. Дарма турбує, Скреже гілками по вікну когтиста вишня. Сплетуться стомлені думки у павутиння. І разом з ковдрою накриють. Холоднечу На вході в серце брами пристрасті зупинять. Хай січень каже, що до нього ми не ґречні, Але і так удвох іскримося нестримно. @literospletinnia #оксана_приходченко #інтимнірядки

У застосунку «Повітряна тривога» можна обрати чоловічий або жіночий голос для сповіщень. Коли мене запрошував в укриття якийсь чоловік в 2:43, єдине що мені хотілося — матом послати його в... укриття. Але тепер, коли в налаштуваннях я змінив голос на жіночий... 1:45 Жіночий голос: «Увага! Повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття». Зриваюся з ліжка. Одягаю спортивний костюм, кроси. Рюкзак, розряджений телефон... Біжу. Бо десь там, у підвалі, чекає вона — володарка ніжного голосу із застосунку. Цікаво, яка вона? Мабуть, розпущене волосся, як мої думки. Губи – кольору стиглої полуниці, а очі — наповнені сонцем. Чекає мене в чорному латексному, або в короткому фіолетовому, халаті, щоб прив'язати мою душу до свого серця, а погляд до... Може чекає, що я її прив'яжу до холодної іржавої труби, порахую скільки поцілунків можна залишити на її тілі. Пальці будуть шукати точку, яка вимикає страх і вмикає хтивість. Ми будемо грітися, як вміємо: тілом до тіла, гарячими подихами, серця скажено розганятимуть кров; рухами, позами, втіленням таємних бажань... Молитися не буде сенсу, Бог не почує: у нього цензура на такий контент. А потім... А потім ми закохаємося. Одружимося. Закінчиться війна. Будемо нашим дітям розповідати, як займалися коханням в підвалі старої школи, під звуки ППО. Створювали щось нове, поки наш світ намагалися зруйнувати кляті сусіди. Розкажемо, як кінчали разом під звук: «Увага! Відбій повітряної тривоги», кінчали боятися. (А таке можна розповідати дітям?). 1:56 Жіночий голос: «Увага! Відбій повітряної тривоги». Не встиг до тебе. Що ж. Не сьогодні. Не нехтуйте сигналами повітряної тривоги. #маркітнийгербарій

Наш стяг майорить у кожнім куточку Землі, Тим часом вмирають люди дорослі й малі, Стають, помираючи, цифрами слізних промов Політиків різних традицій, культури і мов. Тим часом увесь Маріуполь в огні потерпа, Усіяна трупами кожна відома тропа... Між тим, з Ватикану папа в прямий ефір Єднає нас з ворогом, ще й пророкує мир. Тим часом розкосі очиці втупив бурят В обличчя в коморах захованих юних дівчат... На зустріч чергову вбира краватку Макрон: Немає загроз, поки в Франції чистий кордон. Тим часом співа колискову онучці дід: Куплет на сніданок, а решту співа в обід... Із вілли в Маямі хтось скаржиться назагал На скільки відсотків зменшився капітал. Вдягає наш прапор весь світ, мов аксесуар, Та їм це лиш гра в благочестя, а нам удар, Удар за ударом, що сипляться у бою… Спираймось, вкраїнці, лишень на Волю свою! @sweetruminations #румінації

Вона губить ключі, гаманці, документи, телефон, окуляри, квитки і сережки. Забуває в готелях, у потягах — за кілометри від початку шукань — в парках, на узбережжях... Добрі люди усюди — вона знає точно, і прозорі нитки в’ються крізь часопростір. Їй сказали, вона народилась в сорочці. Все загублене їй повертається. Просто вір шляхам незбагненним, які ведуть вгору. Що належить тобі, за́вжди буде з тобою. Вона навіть монетку не кидає в море, все одно повернеться у хвилях прибою. Вночі янголи зносять під вікна дари, і жаліють її, і сміються — роззява! Треба, кажуть, її берегти, бо холодні вітри, і тонкий темний лід взявся на переправі. Вона зранку збирає маленькі скарби, і летять вгору вдячні потоки слів. Каже: більше просити не буду; що би хто не губив, це не варте найменшого із Твоїх див, буду вчитись у лілій та у птахів, що не просять насущне на день. Те, що має піти — хай іде. Бачиш, очі сухі. І єдине прохання обличчям на схід: тільки не забирай людей. січень 2020

Хей, Київ 😮 Запрошуємо на музично-літературний ліловий вечір цієї п'ятниці 💐 Що на тебе очікує: ‒ виступи поетів та музикантів 🎤 ‒ затишний заклад на Подолі, з дуже смачною їжою та напоями 🍸 ‒ живий нетворкінг ‒ тут легко знайти своїх людей 👋 І як завжди, запрошуємо найкращих! Регламент: Поезія ‒ 3 твори Музика ‒ 2 композиції Проза ‒ 1 твір Ведучий: Андрій Буремний Коли? 🗓 20.03 ☹️ 19:00–21:30 Де? 📍 Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 Вхід за донат від 200 грн Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️

гра в бісер час стікає злощасною цівкою снігу по склу розливає озеро посеред квартири ріка машин впадає у вікно і чинить усесвітній потоп десь у грудях до літа ще надто далеко але сонце віднаходиться запечатаним в шкірі лагідним жасминовим безтурботтям червоними гойдалками квітковими спідницями сонце колихає невідане з темряви проте, мала, ніч це зовсім нестрашно вкрийся ковдрою й зіграй цю гру з містом кинь йому сонячного зайчика а воно тобі — бісеринку смутку лови, лови, лови падати, мала, це можливість звести погляд до Бога рани заживають, люба навіть на серці а сліди пташиних лапок що вервичкою тягнуться з грудей вони теж заживуть?.. не плач, мала а я уже не мала

Розчиняєш себе у структурі землі, і єднаєшся з нею в цíле.  Напуваєшся досвідом, силою – ти є породженням волі сильних.  t.me/reflexref #марина_горбатюк