Храм поезії (🖤)

Друзі, прошу підтримати збір для мого рідного брата Потрібен квадрокоптер DJI Matrice 4T для 95–ої окремої десантно-штурмової бригади для виконання завдань на Запорізькому напрямку. Посилання на банку Номер картки банки: 4874100026341522 Дякую 🙏🏻 🤍

Вчора пекла на замовлення імбирне печиво 🦋🦋🦋😈 Instagram: cozy.bakery.ua

* * * * Тобі тепер ніхто не винуватий. Минає літо. Може, скажеш, ні? Схотілося до півночі блукати, Чогось шукати, мабуть, на стерні. Обтерти грушку, стати на обніжку… А ніч пахуча, а роса – важка. І губи, губи – як у жодній книжці – Нема такої туги у книжках. І хоч би голос, музика чи вітер… Ні, ти один. Один на світі ти По цій стерні. І хтозна, що робити – Чи плакати, чи вже додому йти… Сергій Осока

Запрошую усіх, особливо тих, хто не з Києва і не з Вінниці, на онлайн-презентацію моєї збірки «Птаходім»! Етер буде в наступної суботи в інстаграмі зі сторінки www.instagram.com/halupoetry у складі Національного тижня читання від Українського інституту книги.

Душі човнів на дні плавають океанами, поки їхні тіла віддають себе світові води. Усе, що вище моєї ватерлінії, б'є по зовнішній оболонці внутрішнього. Рубежі душі зрушуються і змушують заглибитися у товщу відбутих днів, густина яких здатна заживити рани обшивки. Та шпангоути ниють на зміну погоди, передчуваючи бурю. Північні вітри пробурюють тисячі дрібних отворів у вітрилах, січневими комарями жалять нестерпно. Занурення неминуче. Важчаю. Кораблі виношують каміння три роки, а я ціле життя. Перекочуються черевом, надщерблюють опертя. Ерозії множаться, як щурі. Надії висипаються з дірок. Порожнію. Море закинуло сіті і я піймалася. Потонулі човни го(во)рять під водою голосно, але ніхто не від_чує, бо глибоко. ВМ півфінал п. с.: в межах поетичних тг конкурсів я тверда "четвірка" 😁

Ars poetica Nulla dies sine linea поезія про поезію мастурбація біля дзеркала метушливе нишпорення руки між рядків прочитаних задом наперед ніби помах перебитого крила пір’я розкидане по аркушу тремтить ненароком зачеплений залапаний всесвіт оберненого наративу нашорошується спазмом під ребрами спресоване повітря вже не вдих ще не видих канатоходець застиглий у тяглості між імпульсами борсається перше слово під язиком внутрішньої дитини вкляклої у пульсаціях живота оперезаної пуповиною обіцянок більше писати більше ніколи себе не торкатись на полях жодного дня без рядка так просто і страшно раптом вони заримуються раптом цей погляд порожній назавжди зависне у дзеркалі від вологи осінньої розбухають міжрядкові інтервали тугі шворочки літер вгрузають у плоть #сама Другий тур конкурсу у Храмі

Ми сиділи у парку і пили Живчик. Ми були щасливі у ту дивовижну мить. Ми танцювали, кохали і раділи Та несподівано прийшов кінець ідилії тій. Змінилось усе двадцять четвертого лютого. Хоча війна для нас вже давно не нова. Вона почалась з революційного опору, За свобідне майбутнє, людей життя Війна убивала людей всіх на сході. Нищила морально, змітала з землі. Біль проймав лише причетних до того, Всі решту ж у ілюзії миру жили. Та одного дня все кардинально змінилось. О п'ятій ранку вибухи всюди чути було. Панічно збирались речі, люди пхались у вагон. Вишиковувались черги повсюди, кругом. У містах довжелезні корки. Всі виїжджають подалі від частин. Хтось у натовпі тихо молиться: «Боже, спаси, сохрани живими усіх» Зараз іде вже сотий день війни, Сотий день повний хвилювання. Ці спогади холоду боротьби, Зможе перекрити лиш кохання... © @Tumofia_Bagranytska

Покинути дику яблуню (Вірш №30) Черв'яться та не падають кислиці. Блакитне яблуко кричить на гілці. Його гнила сім'я спостерігає. Воно жадає бути наодинці. Трясе себе, тому що не виситься, щоб, впавши, стати вільним серед гаю. Глузують мовчки родичі зіпрілі, лиш свердлять поглядом до серцевини. А яблуко, дуріючи, рве чуба! Зірвалося й летить воно дитинно. Нарешті падає, немов краплина. Воно вже може волю цю відчути! Політ свободи довго не тривав. Ховає шмаття м'якоті трава. Лежить воно і більше не кричить. З'їдає ненажерливий бур'ян. Мовчить глуха рубінова земля, бо вірить в те, що зникне вся блакить. © Анатолій Касперський 20.03.2026 #поезія

Гортає сніжні сторінки сріблястий січень. Гірлянда сонно мерехтить, фарбує настрій. Нові скрипучі килимки у гості кличуть Хапати клаптики зими, легкі, шпилясті. А ти, коханий, обійми, тепло і звично. Недільний вечір і без нас зустріне спадень. У котре сонечко пірнатиме за обрій. А вдома час навшпиньках ледь переступає. Ліхтар несміло зазирає : "Чи все добре?" Сніжинки туляться до скла, цілують палко. Хай хуга фугу виграє — в нас пісня інша. Розквітне сонячний Едем посеред бурі В куточку спальні, де танок тіней колише Енергопростір навкруги. Дарма турбує, Скреже гілками по вікну когтиста вишня. Сплетуться стомлені думки у павутиння. І разом з ковдрою накриють. Холоднечу На вході в серце брами пристрасті зупинять. Хай січень каже, що до нього ми не ґречні, Але і так удвох іскримося нестримно. @literospletinnia #оксана_приходченко #інтимнірядки

У застосунку «Повітряна тривога» можна обрати чоловічий або жіночий голос для сповіщень. Коли мене запрошував в укриття якийсь чоловік в 2:43, єдине що мені хотілося — матом послати його в... укриття. Але тепер, коли в налаштуваннях я змінив голос на жіночий... 1:45 Жіночий голос: «Увага! Повітряна тривога. Пройдіть в найближче укриття». Зриваюся з ліжка. Одягаю спортивний костюм, кроси. Рюкзак, розряджений телефон... Біжу. Бо десь там, у підвалі, чекає вона — володарка ніжного голосу із застосунку. Цікаво, яка вона? Мабуть, розпущене волосся, як мої думки. Губи – кольору стиглої полуниці, а очі — наповнені сонцем. Чекає мене в чорному латексному, або в короткому фіолетовому, халаті, щоб прив'язати мою душу до свого серця, а погляд до... Може чекає, що я її прив'яжу до холодної іржавої труби, порахую скільки поцілунків можна залишити на її тілі. Пальці будуть шукати точку, яка вимикає страх і вмикає хтивість. Ми будемо грітися, як вміємо: тілом до тіла, гарячими подихами, серця скажено розганятимуть кров; рухами, позами, втіленням таємних бажань... Молитися не буде сенсу, Бог не почує: у нього цензура на такий контент. А потім... А потім ми закохаємося. Одружимося. Закінчиться війна. Будемо нашим дітям розповідати, як займалися коханням в підвалі старої школи, під звуки ППО. Створювали щось нове, поки наш світ намагалися зруйнувати кляті сусіди. Розкажемо, як кінчали разом під звук: «Увага! Відбій повітряної тривоги», кінчали боятися. (А таке можна розповідати дітям?). 1:56 Жіночий голос: «Увага! Відбій повітряної тривоги». Не встиг до тебе. Що ж. Не сьогодні. Не нехтуйте сигналами повітряної тривоги. #маркітнийгербарій

Наш стяг майорить у кожнім куточку Землі, Тим часом вмирають люди дорослі й малі, Стають, помираючи, цифрами слізних промов Політиків різних традицій, культури і мов. Тим часом увесь Маріуполь в огні потерпа, Усіяна трупами кожна відома тропа... Між тим, з Ватикану папа в прямий ефір Єднає нас з ворогом, ще й пророкує мир. Тим часом розкосі очиці втупив бурят В обличчя в коморах захованих юних дівчат... На зустріч чергову вбира краватку Макрон: Немає загроз, поки в Франції чистий кордон. Тим часом співа колискову онучці дід: Куплет на сніданок, а решту співа в обід... Із вілли в Маямі хтось скаржиться назагал На скільки відсотків зменшився капітал. Вдягає наш прапор весь світ, мов аксесуар, Та їм це лиш гра в благочестя, а нам удар, Удар за ударом, що сипляться у бою… Спираймось, вкраїнці, лишень на Волю свою! @sweetruminations #румінації

Вона губить ключі, гаманці, документи, телефон, окуляри, квитки і сережки. Забуває в готелях, у потягах — за кілометри від початку шукань — в парках, на узбережжях... Добрі люди усюди — вона знає точно, і прозорі нитки в’ються крізь часопростір. Їй сказали, вона народилась в сорочці. Все загублене їй повертається. Просто вір шляхам незбагненним, які ведуть вгору. Що належить тобі, за́вжди буде з тобою. Вона навіть монетку не кидає в море, все одно повернеться у хвилях прибою. Вночі янголи зносять під вікна дари, і жаліють її, і сміються — роззява! Треба, кажуть, її берегти, бо холодні вітри, і тонкий темний лід взявся на переправі. Вона зранку збирає маленькі скарби, і летять вгору вдячні потоки слів. Каже: більше просити не буду; що би хто не губив, це не варте найменшого із Твоїх див, буду вчитись у лілій та у птахів, що не просять насущне на день. Те, що має піти — хай іде. Бачиш, очі сухі. І єдине прохання обличчям на схід: тільки не забирай людей. січень 2020

Хей, Київ 😮 Запрошуємо на музично-літературний ліловий вечір цієї п'ятниці 💐 Що на тебе очікує: ‒ виступи поетів та музикантів 🎤 ‒ затишний заклад на Подолі, з дуже смачною їжою та напоями 🍸 ‒ живий нетворкінг ‒ тут легко знайти своїх людей 👋 І як завжди, запрошуємо найкращих! Регламент: Поезія ‒ 3 твори Музика ‒ 2 композиції Проза ‒ 1 твір Ведучий: Андрій Буремний Коли? 🗓 20.03 ☹️ 19:00–21:30 Де? 📍 Stories Cafe вул. Костянтинівська, 20/14 Вхід за донат від 200 грн Запис артистів та слухачів: Андрій Буремний ✍️

гра в бісер час стікає злощасною цівкою снігу по склу розливає озеро посеред квартири ріка машин впадає у вікно і чинить усесвітній потоп десь у грудях до літа ще надто далеко але сонце віднаходиться запечатаним в шкірі лагідним жасминовим безтурботтям червоними гойдалками квітковими спідницями сонце колихає невідане з темряви проте, мала, ніч це зовсім нестрашно вкрийся ковдрою й зіграй цю гру з містом кинь йому сонячного зайчика а воно тобі — бісеринку смутку лови, лови, лови падати, мала, це можливість звести погляд до Бога рани заживають, люба навіть на серці а сліди пташиних лапок що вервичкою тягнуться з грудей вони теж заживуть?.. не плач, мала а я уже не мала

Розчиняєш себе у структурі землі, і єднаєшся з нею в цíле.  Напуваєшся досвідом, силою – ти є породженням волі сильних.  t.me/reflexref #марина_горбатюк

ким ти станеш коли виростеш? стану солдатом своєї країни про що мрієш? не бути безвісті зниклим скільки тобі років? до призову? не знаю але гляди що маю… у цій книжці з віконечками сидить снайпер а у цій – з наліпками можна наклеїти вогник на Кримський міст або “підірвати” склад ну як підірвати? наклеїти туди вогник чи FPV-дрон тут є наклейки Посейдона окремо тризуб якщо наклеїти на кораблик він піде на дно а це дивись книжка-вертеп “На щиті” на цьому малюнку потрібно знайти дві руки дві ноги тіло людини кароч повну комплектацію і скласти його в мішок тут є елементи які рухаються рука ліва – оп! права – оп! а ось тут голова а ще є контурні карти правда щоб обвести кордон за зразком один-дев’ять дев’ять-один на карту потрібно нанести купу всього людей техніку посадки навіть себе коли виросту і траншею в якій сидітиму ще є розмальовка антистрес “війни вистачить усім” але її фарбувати треба лише в один колір в червоний колір крові колір любові колір життя колір смерті здається все Валерій Пузік

лютневі вершники теліжаться переліском вузьким іще прозорого молодика‌ вінці‌ не жнивувавши де монотонно сон перебирає стесані фаланги пальців обізнаністю неминучих холодів й снує по крівлях снігових покривів звірино‌ю ніч облиш відраду споминів повитих плахтою облиш подібно скинутому шемроту біля похилого ослона зворотний відлік повагом сідає на підлогу і вихрипівши прохололий стогін зачина розмову пліч-о-пліч з розпашілим комином лиш звірина мовчить стослівно й безумовно вдивляючись приречено в лютневу ніч @nlitvinovapoetry #літвінова

Вітаємо! Відкритий набір на щомісячну добірку віршів від OWL Hub. Щоб податися на рубрику, надішліть свою роботу в цю гілку нашого чату. Всього у допис потрапляє 7 віршів: перше місце отримує аудіодекламацію, а друге – публікацію у нашому Інстаграмі. Попередня добірка

наосліп коли мої очі, як розтрощені лампочки, колять склом у повіки, я говорю дотиком, збираю на кінчики пальців вібрацію простору, замотуюсь у мотет наелектризованих літер – кокон. літрами заковтую дефрагментовані правди – напівжарти / напіввідвертості, щоби бодай одна стала живою водою в океані інфразвукового крику. боже, я не просилася у цей світ і залишаюся з остраху: що буде поза… ти дав мені стільки шансів, а я все ламаю пальці об антрацитові клавіші. кожна кода* – невірний код. комети піджали хвости і розвернули назад – туди, де немає кисню. небо сміється над ними, стікає смолою / дощем із крапок, випалює біле поле. . . . , , ) посмішки – зламані зачіпки, фальшива фіоритура, зірвана у фальцет. усе, що (не) істинно, хибно. хибне принаймні чесне. боже, я знаю, ти в кожному (не)випадковому стрічному. навіть у піксельному, особливо коли більше немає сил встати і йти до тебе чи хоча б виплисти з бермудського прямокутника. рядки тягнуться, мов нутрощі чорних дір – платонівські лабіринти, стиснені до товщини оголеного дрота. ловлю, пристискаю пальцем до грифу свідомості, доки нерівний біт вісімкових повторів не рве на молекули. я пробую ще раз. ліміт падінь перевищено. на преміум не вистачає – я витратила останнє на прокачку свого персонажа, яким так і не стала. лишається тільки грати наосліп за чи проти твоєї волі, поки цокає зворотний відлік. доки настане день, коли не лишиться часу і жодного стану, крім нотного – закрученого в галактичні спіралі. і навіть тоді, пролітаючи поміж ліній, я збиратиму твоє слово – біле на чорному, і буду лише половинною** фуги-реверберації твого нескінченного реквієму. боже, спи міцно. навіть якщо твої очі, як розтрощені лампочки, колять склом у повіки. ____ *кода (від іт. coda — «хвіст») — це завершальна частина музичного твору, заключний розділ, що підсумовує композицію. **половинна нота — це музична тривалість, яка дорівнює половині цілої ноти.

*** Я не знаю, що буде зі мною за рік, чи за два, чи за п'ять... Планувати майбутнє? Сьогодні здається: це дико, Бо війні все одно, хто старий, хто замало ще дихав, Скільки буде руїн і навік охололих зап'ясть. Серед спокою й миру — і мріється легко, а нині не час Говорити про власні бажання: щотижня в новинах Низки чорних звісток про загиблих ні в чому невинних. Ці реалії — злодійки: цуплять мій сон по ночах. Я не впевнена навіть: зустріну наступний світанок, чи ні... Є сьогодні — і досить, та доки вистукує серце, Поміж різних думок є одна, що ніяк не зітреться: "Я живу. Гинуть діти. Чому? Я ж не краще нічим..." ©Марія Чекарьова #зі_старого