☠️Тисячоликий✙Ніхто🇺🇦✡️ *ḱléwos n̥dhgʷʰitom☠️

Є тут знавці високої іспанської? Як завжди — лише якісна література. Без надії сподіваюсь, що ви існуєте!

Складність полягає передусім у тому, щоб розтрощити й розтулити Золото — цей замо́к особистості, — бо, як мовиться, легше створити Золото, аніж його зруйнувати. Друга ж складність — у збереженні квінтесенції, тобто діяльного, тонкого й сутнісного начала цього Золота, за будь-яку ціну, впродовж самого акту зламу. Вульгарне Золото перебуває й тримається здебільшого у «фіксованій природі», і звести його до стану «розчину», не позбавивши при цьому його потаємного внутрішнього начала — його Душі, — річ вельми непроста. Усе це відповідає такій метафорі: доки панує зовнішня свідомість, поєднана з мозком і вкорінена в органічній індивідуальності, вона почувається особистістю, «Я», проте водночас лишається відрізаною від інших, глибших станів буття. Тільки-но Золото виявляється розколотим — «розтятим», «розтертим», «розмеленим», «розкатаним у листи» тощо (у мові символів це все тотожні терміни), — воно переходить у ті безтілесні, «текучі» стани, де відчуття «Я» опиняється перед умовами, згубними для себе самого. І щойно настає цей стан — а внутрішній досвід переживає його так, ніби земля втікає з-під ніг, — постає невідворотна, інстинктивна реакція: органічний жах, що, мов пружина, відкидає нас назад, до вихідної точки — до «фіксованості», до «тіла», до «Землі». І брама знову зачиняється.

— Юліус Евола, "Герметична традиція"

Беме мовив: «Смерть є єдиним способом, яким дух може змінити форму», уточнюючи притому, що завдяки волінню духу можливо подолати «вогняну смерть». Уся відмінність тут — у тому, що «смерть філософська», mors philosophorum, є смертю активною: не тіло, розпадаючись, втрачає душу, а душа, зосередивши свою силу до краю, перемагає тіло. Порфирій виклав це в найясніших словах, додавши при тому, що глибоко хибним є переконання, ніби одна смерть неодмінно тягне за собою іншу — тобто ніби смерть звичайна сама собою веде до звільнення й перетворення (у чому й полягає теорія «спіритуалістів»), або ж ніби за смертю ініціатичною конче має настати смерть тілесна. Усе сказане не має жодного стосунку ні до станів містико-сентиментальних, ні до «умертвіння плоті» в сенсі релігійному. Мовиться тут про стани духу — про дійсні перетворення зв'язків між різними складниками людини цілісної, а не про образи, вигадані для заспокоєння побожного серця.

Алхімія говорить насправді в цілком наукових термінах, якщо вміти їх бачити — і тут навіть не потрібна якась ментальна гімнастика.

Щоб пояснити цей досвід, не апелюючи до вчень езотеричного порядку, достатньо констатувати простий факт: у міру того, як вгасає діяльність зовнішньої, неспаної свідомості, згасає й активність свідомості звичайної, профанної людини. Ця редукція, у своїй послідовності стадій, відповідає поступовому відокремленню Меркуріального принципу, який, щойно відділившись, перестає сприймати образи зовнішнього світу. Людина звичайного стану, здатна певний час орієнтуватися й без безпосередньої опори на ці образи, віднайде себе спершу у царстві мрій, а згодом — у стані сну, де енергія уяви, вже відокремленої від зовнішніх органів чуття, продовжує зазнавати редукції, звільняючись водночас від усвідомлення власного «я». Коли це відчуження поглиблюється, настає сон глибокий, і свідомість остаточно втрачається. За ним слідують транс, летаргія, стан каталептичний. Ще далі, коли розділення сягає повноти, приходить видима смерть, а після неї — дисоціація організму, який, позбавлений життєвої сили, що досі утримувала його в єдності, зазнає смерті дійсної. Такою постає феноменологія «розділення» й «розчинення» — байдуже, чи виникає вона раптово, пасивно й негативно, чи то звичайною ніччю, чи ніччю великою; чи викликана вона засобами особливого роду — наркотиками, анестетиками, отрутою. Це справжні стани, справжні обставини буття, а не метафори, вигадані для втіхи розуму.

— Юліус Евола, "Герметична традиція"

Друг написав мені з проханням:

Ми сьогодні разом з волонтерами дістали її з пастки під забудовою на цокольному поверсі (вона туди провалилася). До того її хлопець підгодовував (як виявилося, не лише він). Киця домашня, ручна і ніжна-тактильна

Якщо можете забрати (бажано назавжди) — пишіть в коментарях, я скоординую.

Друг написав мені:

Останнім часом тут було зовсім мало книжок — мабуть, уперше за довгий час. Тож час потроху буду повертатися до того, з чого цей канал, власне, і починався. Цими днями поповнила свою античну бібліотеку ще одним діалогом Платона — «Філебом». А ще нарешті придбала ілюстроване видання про Ніла Хасевича. Давно хотіла мати його у своїй колекції — зокрема, бо його графіка для мене є одним із найсильніших прикладів того, як мистецтво може одночасно бути естетичним, документальним і політичним.

Ну що, ви готові?

Райнер Марія Рільке Алхімік Всміхнувшись з безумом, відсунув лаборант ту колбу, що в ній диму вже замало. Він знав напевно, що не вистачало, аби всередині довершить гідний стан для виникнення Речі. Ер і днів потребував: щоб в колбі тій дозріло, що в ній – кипіло; розуму – світила; і щонайменше моря – в глибині. Жахне оте, чого він так волів, вночі він відпустив. Й воно вернулось, назад – до Усевишнього, в початок; він, наче пʼяний, ледве белькотів, схилившись над шухлядою понуро, він злота праг, над котрим мав вже владу. — В переспіві Семена Бондаря 🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍🤍 Der Alchimist Seltsam verlächelnd schob der Laborant den Kolben fort, der halbberuhigt rauchte. Er wusste jetzt, was er noch brauchte, damit der sehr erlauchte Gegenstand da drin entstände. Zeiten brauchte er, Jahrtausende für sich und diese Birne in der es brodelte; im Hirn Gestirne und im Bewusstsein mindestens das Meer. Das Ungeheuere, das er gewollt, er ließ es los in dieser Nacht. Es kehrte zurück zu Gott und in sein altes Maß; er aber, lallend wie ein Trunkenbold, lag über dem Geheimfach und begehrte den Brocken Gold, den er besaß. Rainer Maria Rilke, 22.8.1907, Paris

Дівчата, чому ви ще не алхімічному мистецтві з головою? От вам перший краш — Джованні Піко делла Мірандола. Про людську гідність промовляв, до речі.

Сьогодні я хотів вказати Вам лише на дві речі. Іронія: не дозвольте їй запанувати над Вами — надто в ті хвилини, коли душа Ваша не творить. У хвилини ж творення спробуйте вживати її як ще одне знаряддя для осягнення життя. У чистому своєму вигляді вона й сама чиста, і соромитися її не належить; та якщо відчуєте, що заблизько підійшли до неї, що лякає Вас дедалі більша з нею фамільярність, — зверніться до великого й поважного, перед лицем якого вона враз мізерніє й безпорадно змовкає. Шукайте глибини речей — туди іронія ніколи не сходить, — і, наблизившись у такий спосіб до самих меж Великого, спитайте водночас себе, чи не з потреби власної Вашої природи народжується цей спосіб бачення світу. Бо під тягарем речей поважних вона або відпаде від Вас сама, як щось випадкове й позичене, або ж, якщо вона справді вроджена і Вам належить, — зміцніє, обернеться на суворе й серйозне знаряддя і стане поруч з іншим начинням, яким доведеться Вам витворювати своє мистецтво.

— Райнер Марія Рільке, «Листи до юного поета».

Є тут знавці високої німецької? Рівень має бути сильно вище середнього. Пишіть в коментарях!

Адже насправді в найглибшому й найважливішому ми самотні — самотні безіменно. А щоб один міг порадити іншому, а тим паче — допомогти, мусить статися й скластися так багато, мусить зійтися низка обставин, щоб хоч раз справді пощастило.

— Райнер Марія Рільке, «Листи до юного поета».

Що ще я маю Вам сказати? Мені здається, усе розставлено по своїх місцях; і зрештою, я лише хотів порадити Вам тихо й серйозно проростати крізь Ваш власний розвиток. Ви не зможете порушити його сильніше, ніж тоді, коли дивитиметеся назовні й чекатимете ззовні відповідей на питання, на які, можливо, лише Ваше найпотаємніше почуття, у Вашу найтихішу годину, здатне дати відповідь.

— Райнер Марія Рільке, «Листи до юного поета». Незрівнянний поет.

Заглибтеся в себе. Дослідіть причину, що велить Вам писати; перевірте, чи сягає вона корінням у найглибший куточок Вашого серця; зізнайтеся собі, чи довелося б Вам померти, якби Вам заборонили писати. Це найголовніше: запитайте себе в найтихішу годину Вашої ночі — чи мушу я писати? Докопайтеся в собі до глибокої відповіді. І якщо вона виявиться ствердною, якщо Ви зможете зустріти це поважне запитання сильним і простим «Я мушу», — тоді збудуйте своє життя відповідно до цієї необхідності; нехай Ваше життя, аж до своєї найбайдужішої й найменшої години, стане знаком і свідченням цього пориву. Тоді наблизьтеся до природи. Тоді спробуйте, немов перша людина, сказати те, що Ви бачите, переживаєте, любите і втрачаєте.

— Райнер Марія Рільке, «Листи до юного поета». Зняток: Райнер Марія Рільке і Поль Валері.

Тож провідні культурні кола, що змінювали одна одну в Італії — переважно лівоорієнтовані, — вирішили ігнорувати Еволу. Особливо відразливими в очах демократичної й лівої культури видаються еволіанські теорії про раси [8], хоча йшлося насправді про расизм духовний, а не біологічний, у сакральному ключі. У цьому Евола залишився дадаїстом: він ніколи не переставав провокувати добру совість значної частини «прогресивної» інтелігенції. — Серджіо Бенвенуто, Дадаїзм і модернізм. На узбіччі Юліуса Еволи