☠️Тисячоликий✙Ніхто🇺🇦✡️ *ǵheslóm-wl̥kʷos h₁nékʷid☠️

Сократ: Видається мені, що завдяки Прометеєві людям було колись зіслано згори божий дар разом із палахкотливим вогнем. Давні люди, оскільки були кращими за нас і жили ближче до богів, переповідали таку притчу: всі речі, про які коли-небудь мовилося, що вони існували, походили як з одного, так і з багатьох і містили у своїй природі визначене й невизначене¹. Тому й ми [16d] завжди повинні приймати, що існує одна ідея щодо кожного, і завжди намагатися її відшукати — і віднайдемо, що вона й справді існує. А якщо вловимо її, то потрібно подивитися, чи після однієї є дві, а якщо ні, то чи є три або якась інша кількість. Також потрібно трактувати кожну з них у такий самий спосіб, щоб побачити, що початкове єдине не є лише одним, багатьма чи нескінченним і те, скільки саме їх існує. Але ідею нескінченного не потрібно застосовувати щодо множинного аж доти, доки не побачимо усе його число [16e] між нескінченним і одним, і тільки тоді зможемо приписати кожній ідеї поняття нескінченного. Тож, як я сказав, боги передали нам такий спосіб дослідження, вивчення і навчання один одного навзаєм: але тепер деякі розумні [17а] люди або надто поспішно, або надто поволі й надто випадково створюють множину з єдності, пропускаючи все, що посередині між ними, — а саме в цьому полягає різниця між діалектикою і софістикою в нашій дискусії. ¹ Йдеться про поняття перас / апейрон, скінченне й нескінченне як варіант.

— Платон, «Філеб» (в перекладі Павла Содомори).

Катерина Калитко в передмові до щ ріки Олега Каданова вирішила обрати містичний регістр. Мінусів, окрім останніх новин стосовно Агамбена, не виявлено.

Абсолютно чудова примітка Бориса Тена до Вільгельма Телля (в друкованій книжці їх, авжеж, нема)

Вільгельм Телль (1803–1804) 25 серпня 1803 року Фрідріх Шиллер занотував у робочому календарі: «Сьогодні ввечері приступив до «Телля», а 18 лютого наступного року в тому ж календарі з'явився ще лаконічніший запис: «Скінчив Телля». Шиллер використав детальні розповіді Гете, котрий мандрував Швейцарією, оглядав Фірвальдштетське озеро та інші місця, вивчав побут, звичаї, народні легенди, зокрема перекази про Вільгельма Телля, з іменем якого пов'язане визволення трьох кантонів від австрійського панування. Багато відомостей драматург дістав з різноманітної літератури, географічних карт, гравюр з пейзажами Швейцарії тощо. У драмі діють лише дві історичні особи: Вернер фон Аттінгаузен і герцог Йоганн Парріціда. Усі інші персонажі вигадані. Шиллер ніколи не бував у Швейцарії, але він чудово зобразив природу цієї країни, а також передав національні риси характеру Вільгельма Телля та його співвітчизників. Не випадково Шиллерову драму швейцарці й понині вважають своїм національним епосом. Долаючи тяжкі приступи невиліковної хвороби, Шиллер напружено працював над твором, плекаючи надію, що п'єса стане «величною річчю, яка потрясе німецькі сцени, приваблюватиме серця й уми, як народна драма». Сподівання письменника збулися. У січні 1804 року Шиллер одержав радісного листа від Гете, який, прочитавши першу дію, зауважив: «Це не дія, а вже ціла п'єса, і до того ж прегарна». Після першої вистави 17 березня 1804 року у Веймарському театрі Шиллер писав Кернеру: «...Телль мав куди більший успех, ніж інші мої п'єси». Саме «Вільгельм Телль» засвідчив найвищий ідейно-художній злет Шиллера, став його політичним заповітом нащадкам. Драма давно відома і в Україні. У перекладі Бориса Грінченка вона вийшла друком у Києві 1908 року, а також неодноразово видавалася пізніше.

https://www.youtube.com/watch?v=qn3ISrOpRzA

Любов — це вільна жертва, вільний дар,

— Фрідріх Шіллер Вільгельм Телль

Вільям Батлер Єйтс Зі збірки Майкл Робартес і танцівниця ПІД САТУРНОМ Мене Сатурн похмурий осінив; Ще раз любов, утрачена назавше, Погасла в споминах минулих днів; Колись я з нею, мудрости спізнавши, Щасливий жив. Та марний мій протест — Минуло все. Лиш пам’яти остроги Вертають Полексфена давній хрест І Мідлтона — хоч це ім’я нічого Не скаже вам... Там Єйтс живе рудий, Хоч він помер задовго ще до мене; Ви чуєте — у Слайґо, край води Він мовив, — ні, він прокричав натхненно: «Прийшла пора вертатися назад, Бо двадцять років — час такий тривалий...» Тут клятву він дитячу склав невлад: Не йти з долин, що предки домом звали.

Сьогодні, до речі, день народження великого поета Ірландії – Вільяма Батлера Єйтса. Колись давно я пробував перекладати кілька його поезій. Одну з них оце видобув з шухляди, переробив до більш-менш пристойного вигляду – і викладаю сюди: Другої Трої нема Як дорікати їй, що дні мої Печаллю вкрила, що мужів нечулих Привчила б до жорстокої борні І вулички з майданами зіткнула (Могла б одвага страсті дорівняти)? Щó подарує мир і тишу тій, Чий ум шляхетний, як вогонь – простий, Чия краса, мов тятива нап'ята – Сувора, тонка, самітнá – дзвенить? Наш вік, авжеж, не звиклий до такої. Що ще б вона тепер могла вчинить? Знайшлась би на погубу друга Троя? ——— Why should I blame her that she filled my days With misery, or that she would of late Have taught to ignorant men most violent ways, Or hurled the little streets upon the great, Had they but courage equal to desire? What could have made her peaceful with a mind That nobleness made simple as a fire, With beauty like a tightened bow, a kind That is not natural in an age like this, Being high and solitary and most stern? Why, what could she have done, being what she is? Was there another Troy for her to burn?

Блять. Взявся я, значить, таки дочитати Вільгельма Телля — текст бо чудовий, епічний, все як я люблю. І ладно б пропадали букви, ладно б змінились «у» і «в», бо редагувала ШІ, все це можна якось пережити. Але навіть на останніх десяти сторінках мене змогли щиро здивувати: просто помінялись місцями рядки. Хто копіював зі старих пдф-сканів, знає, що таке може бути — причина в пошкодженому документі. В інтернеті, до речі, лежить ідеально перенесений в ворд текст, ще з «рицарем», а не «лицарем». Знайти його можна навіть без ШІ. Хто б шукав?

Вічна коловерть знеславення Середньовіччя:

Думка, нібито текст піддається множинному прочитанню, властива Середньовіччю, такому знеславленому й такому непростому Середньовіччю, яке дало нам готичну архітектуру, ісландські саги й схоластичну філософію, де геть усе піддається сумніву. Й передусім дало нам «Божественну комедію», яку ми і далі читаємо, яка не перестає нас вражати й триватиме після нашого життя, після наших нічних читань, і яку збагачуватиме кожне нове покоління читачів. Тут варто згадати Скота Еріугену, який стверджував, нібито Святе Письмо — це текст, що містить нескінченні смисли і який можна порівняти з різнобарвним пір’ям павича. Гебрайські кабалісти вважали, що Святе Письмо було написане для кожного окремого віруючого; і це не видається неймовірним, якщо замислитися над тим, що творець тексту й творець людей той самий: Бог. Данте не мав підстав гадати, нібито те, що він нам явив, тотожне реальному образу світу смерті. Такого не існує. Данте не міг так вважати.

— Хорхе Луїс Борхес, «Божественна комедія»

Ти володар мій, ти імперський фогт, Але того не смів би й імператор, Що ти робив... Тебе в цей край послав він Чинити суд — суворий, та правдивий, А не на те, щоб злу ти втіху мав, Лиш кари сіючи, тортури й ґрати, — Єсть Бог відомсти в небі, щоб карати.

— Фрідріх Шіллер Вільгельм Телль Гравюра «Страшний суд» французького художника Гюстава Доре.

Такою має бути наша політика щодо української діаспори за кордоном. На кожну вагу має бути противага.

Річниця першого визволення Маріуполя. Рівно 12 років тому Маріуполь було звільнено з-під російського контролю. Ключову роль у цьому відіграв «Азов», який на той момент був батальйоном у складі МВС. До операції також долучилися бійці батальйону МВС «Дніпро-1», підрозділів НГУ та 72-ї ОМБр. Починаючи з 9 травня, бойовики зміцнювали барикади в очікуванні штурмових дій. Але копію цих барикад будували й азовці, відпрацьовуючи їх штурм. Вранці 13 червня бойовикам запропонували скласти зброю, а після їхньої відмови азовці почали штурм, поки суміжні підрозділи забезпечували оточення периметру. Дії «Азову» зірвали план окупації Донеччини, а Маріуполь отримав 8 років мирного та вільного життя. Сьогодні Маріуполь, як і інші міста Донеччини, лежить в руїнах, а сотні його захисників залишаються в полоні. Але ми не забуваємо нікого з них, і не забуваємо рідне місто. Ситуація для росіян ставатиме все гірше, поки вони не заберуться з української землі. 🦅Приєднуйся до лав 1 корпусу НГУ «АЗОВ» | Офіційний сайт корпусу | АЗОВ.ONE | Підтримати корпус фінансово | Telegram | Instagram | YouTube | X | Facebook | TikTok | WhatsApp | Threads

Нова стаття про Локі – веселуна, хитруна і красунчика скандинавської міфології. Про нього чули навіть ті, хто міфологією не особливо-то і цікавиться. Головним чином, звісно, через великобюджетні екранізації коміксів Marwell. Чи це на краще  – питання окреме. Та факт цілком очевидний: Локі у виконанні Тома Гідлстона багатьом припав-таки до душі, і не без причини. Це таки яскравий і харизматичний персонаж, засадничо – морально амбівалентний (наче поганець, а наче і не завжди), і принаймні почасти це ґрунтується на літературно-міфологічній основі, представленій обома староісландськими еддами. Але наскільки це все справедливо? Спробуємо розібратися. На перший позір, Локі на типового германського героя не скидається. Бо хто такий типовий германський герой? Насамперед воїн – у тому чи іншому вигляді. Прочитати статтю повністю можете за посиланням: https://plomin.club/the-tricksters-justification-lokis-heroic-aspect/

Фух, добре, що я читав Портнікова і не поведусь на це російське ІПСО.

Перед вами — геть без іронії — дуже можливий майбутній президент України. І я не про Трампа.

Ars Flavia Зірка о пʼять кутів — то символ Старших. Росте трава. Звивається змія. «Я йду — мені роки…» — той голос страшний гуде нізвідкіля (в яких краях?). На памʼяті — сліди — сліди води, солоність цукру, солодкавість соли. Вночі я перейшов із Ним на Ти, з Найстаршим Старшим. І тепер ніколи я не прокинусь більше іншим, як до тих хвилин. Тепер в мені — гіркота тмину. Іди, устань і йди — не знай мети, іди собі, іди — хоч до загину, іди собі, іди собі, іди у тишину, у спокій, у Не-Зміну. Ось бачиш — борня Світла й Темноти. Усюди — рух очей і ніг, і рух. А кліпнеш — і усе впада в Єдине. — Харків, 13.06.2026

Була така гностична секта в 4 сторіччі, борборити звалась. Проти них виступав св. Єпіфаній з Кіпру. І от писав про них багато чого цікавого (під спойлером, там контентище не для вразливих). Так от, що це я? Ніякі наші ліві теоретики не нові. Все це давня християнська секта. Так бачу.

Трохи 15-сторічного ниття. Або ні. У мене є близька подруга, яка має специфічні релігійні зацікавлення. Специфічні не в сенсі, що вони погані абощо, а саме в сенсі, що їх мало хто розуміє. Багато в чому я чудово розумію цю подругу. У 13 років я почав читати Еліаде, бо він мені випав в статті про… культуру чукчей:) І відтоді понеслося — я почав досліджувати безперервно різні релігії. Тому навіть бувши християнином, я заледве зустрічаю багатьох однодумців в межах християнства. Яке щиро люблю. В яке щиро вірю(в сенсі, що вірю в Христа). І коли ти виростаєш, то неминуче зустрічаєш лише дивні погляди. Що там може бути цікавого в мітраїзмі? Навіщо тоді ціла полиця книг про буддизм? Хіба ми вже не переросли оці міти про первородний гріх? І на все це ти мусиш спочатку ніяковіти, потім виправдовуватись, можливо, що ти ловиш бунтівливий настрій і починає повставати, але швидко втомлюєшся. І тоді просто сприймаєш світ як він є: більшість не розуміє цього пошуку. Можна подумати, що це ниття. Але це скоріше особливі стосунки з часом. З будь-яким. Люди живуть в інших параметрах і іншими метами. А ти або присмикаєшся, або — аполітея, як каже Евола: живеш, ігноруючи незрозумілість. Підсумую: якщо ви не відчуваєте себе зрозумілим іншими, то це не кінець світу. Кінець світу — це коли ви самі себе не розумієте. Але й це не кінець. Єдине не залежить від часу.