Σλάβο-Ἕλληνο-Ῥωμαϊκὴ Σχολή | Schola Slavo-Græco-Latina

Віченца — одне з моїх найулюбленіших міст колишньої Венеціанської Республіки. Чому? Бо гуляючи по ньому, я надихаюся. Воно справжнє і його красі віриш і повертаєш собі натхнення до греко-латинських студій. Міста Венеціанської Республіки абсолютно унікальні, але чим? Бо вони мають свій виключно стиль, який поєднав у собі й готику, й східні форми, і формувалися під впливом класицизму та барокового стилю. Але Віченца не просто чергове місто — архітектурно розбудоване воно здебільшого в стилі Андреа Паладія — зрілого венеційського класицизму (паладіанство).

Кожен раз, коли виходжу з підземної крипти особистих переживань — мене зустрічає торжество краси своїх пошуків, в добрі плоди яких я вірю.

Користуюся в цей період технологічними дивами паралельно - Gemini AI, ChatGPT й Claude AI (мав платну версію ChatGPT, недавно відмовився): мені здається, що Gemini поступається іншим двом ШІ.

Про окатоличення руського люду в Речі Посполитій в документі XVII століття Nouvelles de la République des lettres Праця 1687 року П'єрре Байле

Вони часто схильні до повстань, і автор зауважує, що причиною одного з їхніх останніх заколотів стала зміна релігії, яку польські пани хотіли запровадити в Україні та Русі, де всі народи були грецького обряду, а пани прагнули, щоб усі вони стали римо-католиками, що вони називали Унією. Русини, каже він, не всі могли знести цю новизну: чим більше вони бачили, що їх примушують їй підкоритися, тим більше вибухали скаргами й погрозами проти тих, хто хотів силоміць змусити їх до зміни, до якої вони мали велику відразу

[Т.12 Ст.894-895] 🔍Джерело #русини_українці #україна #русь #русини #тексти #XVII 🔱𝙿𝚊𝚢𝚜 𝚍𝚎𝚜 𝚌𝚘𝚜𝚊𝚚𝚞𝚎𝚜🔱

Повернувся до вивчення англійської: зазвичай до душі читати все у "високому стилі" (Old English і література, що писалася XVI-XVII ст.), і колись я читав більше, ніж зараз. В одному збірнику англійських пісень Середньовіччя та Відродження я знайшов вельми цікаву на початок пісню - "O Lord turne not away Thy face" (Thomas Ravenscroft), і захотілось її розібрати. "O Lord, turne not away Thy face from him that lieth prostrate," "Господи, не відвертайся від того, хто лежить долі," "Lamenting sore his sinneful life before Thy mercies gate," "Голосіння скорботне від грішного його життя у Твоїх милосердних воріт," "Which gate Thou openest wide to those that doe lament their sinne," "Ці ворота Ти широко відкриваєш для кожного, хто гріх свій спокутує," "Shut not that gate against me, Lord, but let me enter in." "І перед мною не закривай їх, Господи, а з милістю Твоєю увійти в них дозволь." "Thy", наприклад, є вельми архаїчним, займенник присвійний, і я вперше його зустрів, читаючи King James Bible (яка, напевно, є найвидатнішим екземпляром високої англійської мови); далі мається "lieth", де -th/-eth є архаїчним закінченням у третій особі однини теперішнього часу, а щодо другої особи однини теперішнього часу ("openest") -- мається закінчення -est/-st, що передусім прослідковується у KJB. Можна загалом прослідкувати варіативність деяких слів, заглядаючи у словник (користувався OED).

Продовжуючи читання філософа Кампанели, не одноразового єретика і провісника комунізму, ще один вельми цікавий фрагмент (і насправді дуже ґрунтовний, щоб зрозуміти його візію ідеальної держави, держави комуністичної): описуючи жителів Міста Сонця, говорить, що колись вийшли вони з Індії під натиском місцевих "здобичників та тиранів" ("che fuggiro la rovina di Mogori e d'altri predoni e tiranni", цитуючи передусім Державу Моголів), і серед них немало було філософів, і відтак "si risolsero di vivere alla filosofica in commune", "вирішили, що будуть жити спільно по філософським принципам". Далі "si ben la communità delle donne non si usa tra le genti della provinzia loro; ma essi [filosofi] l'usano, ed è questo il modo." -- "і хоч з їхніми жінками місцеві жителі острова Тапрована [Шрі Ланка] не водяться, але жителі Міста Сонця ними користуються, і ось яким чином" -- і зачинається пояснення того, як вони своїми жінками розпоряджаються: "Tutte cose son communi; ma stan in man di offiziali le dispense, onde non solo il vitto, ma le scienze e onori e spassi son communi, ma in maniera che non si può appropriare cosa alcuna." -- "Всі блага тут -- спільні [і зрозуміло, що жінка обʼєктизована, зведена до благів], однак влада саме у чиновницьких руках знаходиться: стосовно жителів та їхніх потреб, вони не тільки їжею розпоряджаються, а й освітою, визнанням та розвагами, що є для всіх громадян спільні, однак водночас у такий спосіб управовуються, щоб ніхто нічого собі не привласнив." Ось такий він, червоний пророк: єретик-утопіст, і виразний барокового світогляду представник.

Назовні — хмарно, всередині ж — зовсім не сумно.

Мужіє і жони книжнії, Христос посреді нас! Рціте: чи дієслово «осочити» («знайти») походить з руської (староукраїнської) лексики чи з лексики словʼянської мови? Знайшов у тексті XIV-го століття, який входить в категорію староукраїнських текстів (тексти, що писалися старословʼянською, але з місцевими впливами та лексикою).

Сьогодні в моєї мами день народження. Для мене це важливий день. Чому? Бо це не просто день першої людини, що тебе зустріла в цьому житті. Це велика вдячність Богові за те, що ми всі дожили до цього дня (в умовах "брані" - і зовнішньої, і внутрішньої). "Слава Тебі, Боже! — сердце гласом веліїм восклицаєть!" - бо ми живемо, ми святкуємо, ми усміхаємось. Ми просто радіємо, і нам це на сьогодні просто. (!!!) Здавалося б, в цьому світі ми не повна сімʼя: як родина ми отримали найстрашніше, як ніби прийняли звістку з невидимого світу, яку чорний дрізд приніс. Однак змогли переступити різні спустошення, й усмішка моєї мами в цей день є свідченням цьому. Також - сімʼя наша повна, і "ніхто ніколи" її "не знищить", як і "ніхто ніколи не знищить" - нашу любов, наше співчуття і щастя. Ба більше, не знищить і наше життя - адже якщо наша смерть тут - то це наше життя там. Мамо, дякую, що ти живеш - і усміхаєшся. Дякую тобі за твою мужність, за твою стійкість. Дякую, що ти є, що ти витримуєш: ти з татом наші "найкращі батьки в світі". І завжди були. Ваше щастя, ваша пристрасть, ваша гостинність, жертовність: я розумію, яка цьому ціна, аби зажити серцем знову. Я знаю, що Данило тішиться: він і в Царстві Небесному козакує, і нам тут допомагає. Дідусь в Раю пісні райські складає, і вони всі зі Святими бенкетуть. Вони вже у Отця, з Якого все у цьому світі взяло початок. ...а ви ж достойно Його продовжуєте. Многая літа! P.S.: земний уклін всім друзям, які по сьогоднішній день з моїми батьками.

Венеція — quasi alterum Byzantium: мені тут так добре. А особливо у кварталі еллінському — він самий улюблений, відколи я живу в цих краях. Чому? Бо саме він підтримував усіх православних, що коли-небудь зупинялися в столиці колишньої республіки. Тут стоїть опора греко-словʼянського світу — храм Святого Георгія. Це вісь. Чому, бо збудована була ще в XVI ст.: у 1573-му році, і з тих пір була прихистком для грекомовних та словʼяномовних парафіян. І сьогодні вона такою залишилася: добрі обличчя митрополита всієї Італії, Полікарпа, панотця Вісаріона, майстра візантійської музики, Димитрія, та решти греків, що оберігають цей храм, вони тут, ніби спокон віків: як і сам цей храм.

Відвідую музей ікон у Венеції: звернув увагу, що здебільшого ікони датуються XIV-XV-XVI-XVII ст. Фотографувати не дозволили. Чому так? Всі ці ікони, елегантно написані в рамках східного іконописання, часом це як мініатюри на дошках: це більше, ніж просто реалізм. Але до питання повертаючись — опинилися вони в період падіння Царгороду та після 1453-го року: свідчення про значне поповнення однієї з найвідоміших грецьких громад — у венеціанської. Також велика кількість ікон не має взагалі хоча б не прямих вказівок εἰς τὰς χεῖρας тих, хто їх писав — адже в рамках одного і того ж візантійського іконопису, але всі вони мають свою художню ідентичність. Чому так? Хоча це не так важливо, адже Господь Бог водив їхніми руками. Фото з манускрипту XIV-го століття, привезений у Венецію з Царгороду, знаходиться також в музеї — Оповідання про Александра Великого (Διήγησις Ἀλεξανδροῦ) Псевдо-Калісфена.

А ось ibidem і патрон перекладачів — Святий Ієронім Стрідонський. Яку історію зобразив Карпатій? Вельми відома в Західній Європі, що творець Вульгати колись привів лева в кляштор. Чому? Не тільки тому, що він Святий і творить чудеса, але тому, що він вилікував лева: потому цар звірів шанобливо почав за ним слідувати, куди б Святий не пішов. Фрагмент з праці Вікторія Карпатія — Святий Ієронім веде в кляштор лева (1502-1507). А чого боятись було ченцям, що так порозбігалися? Раділи б натомість новопредставленому жителю монастиря!

Omne malum vincitur. Святий Георгій вбиває дракона (1507), Віктор Карпатій

Все гарно, актуально, лиш хотілося б зрозуміти, що мали на увазі «старословʼянська» та «українська церковнословʼянська»: в наш час вірно, недооцінюють словʼянську мову, але ті, хто занедбують нашу «латину», часом навіть не розуміють різницю між «старословʼянською» та іншими реєстрами цієї мови. Якщо говорити про козацтво, згадане тут, то наші православні / греко-католики користувалися або текстами у київському ізводі, або вже синодальними: звідки взялася тут старословʼянська вищезгадана, яку недооцінюють — не дуже розумію. Тексти, підозрюю, у київському ізводі, та й говорячи про інші також — то всі вони вийшли зі старословʼянської. Хто її міг знати крім книжництва? Хто її міг оцінювати погано / добре, якщо на це потрібно було мати філологічні знання? Інша справа про київський ізвод. У Російській Імперії сформували стандарт для священних текстів — синодальний ізвод. Оскільки це виправлений ізвод, чорноруси заборонили видання в інших ізводах церковні книги. Саме на цьому базувалася заборона друкувати київським ізводом — бо існував більш досконалий (що по суті базувався на Граматиці М. Смотрицького, 1616 р.). Сьогодні ж більше всього потерпає від безглуздої та антинаукової критики синодальний ізвод — його звинувачують в усіх гріхах: він русифікований, його перекроїли під російську мову, відтак — це не наша літургійна мова (хоча синодальний ізвод якраз був відповіддю на латиномовну експансію Заходу в обличчі Речі Посполитої). Тож моє слово про те, що потерпає несправедливо саме синодальний ізвод: геніальний винахід київських (і не тільки) книжників. Це наша висококнижна мова останньої редакції, що значить «вдосконаленої».

Духовна культура українців значною мірою сформувалася під впливом конфесійної літератури, писаної старослов'янською мовою. У минулому старослов'янські Псалтир чи Євангеліє були першими, а часто і єдиними книжками, з яких наші предки черпали мудрість та життєву наснагу: Козацька школа, крита очеретом, благенькі стіни, плетені з лози, на піввікна заплющена заметом, три лави, стіл, Псалтир і образи (Л.Костенко «Маруся Чурай»). Вельми показово, що саме старослов'янський Псалтир став, як відомо, чи не єдиною шкільною лектурою нашого національного пророка Тараса Шевченка, яку той ще хлопчиною наполегливо опановував під керівництвом сільського дяка Совгиря і яка зрештою вивела його, упослідженого кріпака, до вершин у царстві людського духа. На жаль, в історії української культури роль та значення старослов'янської мови та її українського церковнослов'янського варіанта не лише належно не поціновано, а й навіть певною мірою зігноровано. Майже упродовж двох століть українська культура, собі на шкоду, легковажно жертвує власною старослов'янською спадщиною, наполегливо орієнтуючись лише на щиронародні джерела. Українці, приневолені тягарем російськоімперського рабства, необачно переоцінили однобоке глузування І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка зі старослов'янської мови, чим прирекли себе на практично повне «нановотворення» літературної мови. У пошуках щиронародних основ нової літературної мови більшість українських літераторів, мовознавців ХІХ - поч.ХХ ст. так і недобачила вишуканої краси вже українського, з походження старослов'янського слова, яке вражає шляхетною величчю філігранної витонченості думки і почуття, наприклад, у Шевченковій творчості останнього періоду: Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих! Пренепорочная, благая! (...) Воззри, Пречистая, на їх... У радянській Україні просторікуваті жарти Тетерваковського та Пістряка стали популяризувати аж надто запопадливо, бо, вважалося, саме в такий спосіб можна дієво боротися з виразником «релігійного мракобісся» - старослов'янськими конфесійними текстами. Наслідком однобокого ставлення до старослов'янської мови стала не лише її цілковита архаїзація та маргіналізація, а й відчуження набутків старослов'янської словесності (у т. ч. й українського походження) від новітнього українського культурного процесу. Любомир Белей, Олег Белей, із передмови до СТАРОСЛОВ'ЯНСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СЛОВНИКА, 2001р. Ілюстрація - могила Андрія Кичкіна, козака Дядьківського куреня. Київський Ізвод

Костомаров про так званий "один народ":

Едва ли есть на свете язык несчастнее малороссийского! Века проходили один за другим; все признавали, что на свете существует малороссийский народ и говорит своею речью; цари обращались к этому народу с своими грамотами, и царское слово именовало его «малороссийским народом», а для сношения с малороссиянами и уразумения их речи, в Москве при посольском приказе были особые переводчики. Никому в голову не приходило сомневаться в том, что такой народ со своим языком существует. Но в недавнее время книжные мудрецы выдумали, будто малороссийского народа нет вовсе и никогда не было, а в крае, называемом Малороссией, живет все такой же народ, как и в Москве, Твери и в Нижнем, — везде в русском государстве один только народ русский.

Н. Костомаров. Задачи украинофильства (рец. на укр. альманах "Луна". Киев, 1881). Вестник Европы, 1882 (февраль) | Літопис |

Якщо хтось читав твір Т. Кампанели La Città del Sole, "Місто Сонця", яку утопіст фантастично описує на острові Тапрована (сьогоднішня Шрі Ланка), з розповіді про устрої "філософської республіки" від мореплавця з Генуезької Республіки довідуємось, що Amore, "любов" (назва одного з принців, що під керівництвом головного жерця-філософа -- який називався Сонцем, або Метафізиком, він також голова Міста Сонця) то цей жрець Любови ha cura della generazione, con unir li maschi e le femmine in modo che faccin buona razza; e si riden di noi che attendiamo alla razza de cani e cavalli, e trascuramo la nostra, що перекладемо, як "Любов займається поколіннями людей, схрещуючи чоловіків з жінками так, аби більш вдосконаленим був рід людський, а також сміються з нас, що ми, схрещуючи між собою псів чи коней в очікуванні кращого виду, наш натомість вид занедбуємо". Роздуми, які породжує цей фрагмент, пишіть під цим дописом, цікаво буде ознайомитися: твір був написаний колишнім ченцем домініканського ордену у 1602 році італійською мовою.

Езоп, Ἀλώπηξ καὶ λέων (Лис та лев, переклад зі старогрецької) Лис, ніколи не бачивши раніш лева, один раз зустрів його випадково: бачачи, був вельми стурбований, аби на місці цар звірів його не зʼїв. Вдруге ж зустрівши його, побоявся, але не так, як вперше. А втретє побачивши, лис врешті зібрався духом та й пішов прямо на нього: і спілкувалися вони. Байка оповідає, що сміливий крок вперед прибирає страхи. * * * ἀλώπηξ μηδέποτε θεασαμένη λέοντα ἐπειδὴ κατά τινα συντυχίαν ὑπήντησε, τὸ μὲν πρῶτον ἰδοῦσα οὕτως ἐξεταράχθη, ὡς μικροῦ ἀποθανεῖν. ἐκ δευτέρου δὲ αὐτῷ ἐπιτυχοῦσα ἐφοβήθη μέν, ἀλλ' οὐχ οὕτως ὡς τὸ πρότερον. ἐκ τρίτου δὲ θεασαμένη οὕτω κατεθάρρησεν ὡς καὶ προσελθοῦσα αὐτῷ διαλέγεσθαι. ὁ λόγος δηλοῖ, ὅτι ἡ συνήθεια καὶ τὰ φοβερὰ τῶν πραγμάτων καταπραΰνει.

Як влучно зауважила Дарина Морозова, переклад із давньогрецької без дієприкметників - це весілля без нареченої.