Padre Poltava
Телеграм канал священика ПЦУ Олександра Дедюхіна Займаюся метафізичним обґрунтуванням України з точки зору Царства Небесного Приватне спілкування можливе через мессенджер фб https://www.facebook.com/strierej
Show more📈 Analytical overview of Telegram channel Padre Poltava
Channel Padre Poltava (@padrepoltava) in the Ukrainian language segment is an active participant. Currently, the community unites 12 674 subscribers, ranking 7 001 in the Religion & Spirituality category and 4 669 in the Ukraine region.
📊 Audience metrics and dynamics
Since its creation on невідомо, the project has demonstrated rapid growth, gathering an audience of 12 674 subscribers.
According to the latest data from 28 July, 2026, the channel demonstrates stable activity. Although there has been a change in the number of participants by -77 over the last 30 days and by -6 over the last 24 hours, overall reach remains high.
- Verification status: Not verified
- Engagement rate (ER): The average audience engagement rate is 24.98%. Within the first 24 hours after publication, content typically collects 10.55% reactions from the total number of subscribers.
- Post reach: On average, each post receives 3 167 views. Within the first day, a publication typically gains 1 337 views.
- Reactions and interaction: The audience actively supports content: the average number of reactions per post is 323.
- Thematic interests: Content is focused on key topics such as христос, полтава, різдво, церква, люда.
📝 Description and content policy
The author describes the resource as a platform for expressing subjective opinions:
“Телеграм канал священика ПЦУ Олександра Дедюхіна
Займаюся метафізичним обґрунтуванням України з точки зору Царства Небесного
Приватне спілкування можливе через мессенджер фб https://www.facebook.com/strierej”
Thanks to the high frequency of updates (latest data received on 29 July, 2026), the channel maintains relevance and a high level of publication reach. Analytics show that the audience actively interacts with content, making it an important point of influence in the Religion & Spirituality category.
Data loading in progress...
| Date | Subscriber Growth | Mentions | Channels | |
| 29 July | +1 | |||
| 28 July | +1 | |||
| 27 July | +3 | |||
| 26 July | +4 | |||
| 25 July | 0 | |||
| 24 July | +12 | |||
| 23 July | 0 | |||
| 22 July | 0 | |||
| 21 July | +1 | |||
| 20 July | +2 | |||
| 19 July | +2 | |||
| 18 July | 0 | |||
| 17 July | 0 | |||
| 16 July | 0 | |||
| 15 July | +1 | |||
| 14 July | +1 | |||
| 13 July | 0 | |||
| 12 July | +2 | |||
| 11 July | 0 | |||
| 10 July | 0 | |||
| 09 July | +2 | |||
| 08 July | +1 | |||
| 07 July | 0 | |||
| 06 July | +1 | |||
| 05 July | +4 | |||
| 04 July | +1 | |||
| 03 July | +1 | |||
| 02 July | +1 | |||
| 01 July | +1 |
| 2 | В Пархомівцях- Хмельниччина велику цинковіу миску, в якій давали свині помиї , називали рашка. Шось вже тоді українці знали про країну- помийку. | 1 524 |
| 3 | «Шо» — це не помилка. Не суржик. Не лінь вимовити «що». Це — жива пам’ять мови, яка проростає з глибини діалектів і вперто не піддається правописній стерилізації. Воно народжене не в конструкторських кабінетах філологічних кафедр, а у фоновому гулі українського життя — у розмовах на подвір’ях, на базарах, на кухнях, на перонах, у трамваях, на сценах, і, так — на сторінках творів класиків. Бо саме там, де мова справжня, де немає потреби вдавати з себе диплом, там і звучить: «Шо ти таке кажеш?» — із тоном, який жодне «що» не передасть.
Усім, хто спішить оголосити це слово неграмотним, суржиковим чи, не приведи Боже, русизмом — варто освіжити пам’ять. «Шо» не має нічого спільного з російським «что». Це продукт фонетичного розвитку давньоукраїнського «чьто», який пройшов природний шлях: чьто → што → шчо → шо. І цей процес — не ознака деградації, а закон мовної економії: чим коротше, тим ефективніше. Тим більше — коли в цьому короткому слові вміщується цілий спектр емоцій — від подиву й обурення до ніжної участі.
Географія «шо» охоплює простори Півночі, Півдня, Заходу, Центру України. Його чують на Поліссі, на Волині, в Закарпатті, на Полтавщині, на Донеччині. Це не випадкове явище, не жаргон, а діалектна тяглість, що тримається століттями. «Шо» є наддіалектною формою — тобто такою, що виходить за межі конкретного регіону й живе в загальноукраїнському розмовному просторі. А наддіалектне в мовознавстві — це не нижчий щабель, а форма, яка зберігає мовну гнучкість, тепло і музичність.
А тепер — до класиків. Франко вживав «шо» не з насмішки, а з правдивості. Бо писав не тільки книжки — він писав про те, що чув. Панас Мирний, Ольга Кобилянська, Леся Українка — вони також використовували це слово, коли показували живу мову персонажів. Не тому, що не знали, як правильно. А тому, що знали — що справжнє. Для них слово не було бруківкою, яку шліфують до блиску. Воно було полем — нерівним, живим, родючим.
І все це розбиває в друзки хисткий аргумент «шо — це суржик». Бо суржик — це механічна суміш української й російської, народжена під тиском, без органіки. А «шо» — це органіка. Це як дика яблуня в степу — не селекційна, зате справжня. Воно не вкрадене. Воно не принесене звідкись. Воно не лізе в літературні тексти з халяви. Воно в них було споконвіку.
Так, у діловому стилі вживають «що». Так, у літературній нормі закріплено саме цю форму. Але літературна норма — це не догма. Це компроміс між різними варіантами мови, часто сформований під тиском часу, політики, географії. І розмовна мова — це теж частина культури. Це її нерв. І коли ми тавруємо «шо» як щось нижче — ми не очищаємо мову, а позбавляємо її музики, емоцій, пластичності.
У слові «шо» — українська інтонація. Саме інтонація. Бо іноді досить просто глянути на людину й сказати: «Шо?!» — і цього буде досить, щоб зупинити безглуздя, викрити брехню, або просто дати зрозуміти, що ти ще не зламався. У цьому слові — реакція, захист, посмішка, сумнів. І кожен, хто виріс в Україні, це відчуває тілом.
Тому — шануймо «шо». Не як відхилення, а як правдиву частину мовної мозаїки. Воно не проситься в підручники. Але має повне право на місце в нашій свідомості. Воно — не село, не приниження, не «бидломовлення», як іноді люблять сказати мовні фашисти. Воно — наша ритміка, наші внутрішні голосові зв’язки, наш відгук на реальність. І поки живе це слово — ми ще маємо серце в мові.
«Шо» — це не помилка. Це пам’ять, емоція, інтонація і коріння. І його треба не виправляти, а розуміти.
(С) Брутальний реалізм | 1 743 |
| 4 | No text... | 1 630 |
| 5 | Росіянський потяг після зустрічі з благословенним українським дроном.
" Этот поезд в огне и нам не на что больше жать
Этот поезд в огне и нам некуда больше бежать" (с) | 2 209 |
| 6 | Насичення п'яти тисяч — це не просто чудо примноження хліба. Це одкровення способу дії Царства Божого. Людина приносить Христові своє мале — свої п'ять хлібів, тобто свої природні сили, свою працю, свою природу. Христос благословляє цей дар, і він стає причасником Божественного життя. Саме так звершується обоження: не через знищення людської природи, а через її преображення благодаттю. Євхаристія є найповнішим виявом цієї таємниці, коли людський хліб стає носієм нетварного Життя. | 2 269 |
| 7 | Сьогодні ми вшановуємо пророка Іллю — людину, яка не просто ревнувала за Бога, а дозволила Богові повністю змінити своє серце.
Ілля є образом людини, яка настільки очистила своє серце, що стала живим місцем явлення Божої слави. Його вогонь — це вогонь обоження, його мовчання — простір богоспілкування, а його сходження на Фавор поруч із Христом свідчить, що кінцева мета аскези не подвиг сам по собі, а участь у нетварному світлі Божества.
Зі святом, парафіяни! Нехай Господь, молитвами святого славного пророка Іллі, дарує всім нам мир, мужність, чистоту серця і Своє нетварне Світло. | 3 093 |
| 8 | Кожне євангельське зцілення — це ікона обоження.
Христос не додає людині чогось нового. Він повертає їй можливість бути тим, ким вона була задумана Богом від початку.
Саме так варто читати сьогоднішнє Євангеліє (Мф. 9:27–35).
Христос зцілює двох сліпих, виганяє демона з німого і проходить містами та селами, проповідуючи Царство Боже.
Це не три окремі історії.
Це три етапи відновлення людини.
Два сліпі — це образ людського розуму і серця.
Справжня сліпота — це не відсутність фізичного зору, а нездатність бачити Божественну присутність.
Не випадково Христос запитує:
"Чи віруєте, що Я можу це зробити?"
Бо віра передує спогляданню.
Лише очищене серце починає бачити Бога.
Після цього Христос відкриває уста німому.
Бо людина створена не лише для того, щоб бачити Бога.
Вона створена, щоб славити Його.
Гріх робить нас німими. Не обов'язково буквально. Ми втрачаємо здатність говорити правду, дякувати, благословляти, свідчити про Христа.
Коли ж Логос звільняє людину, її слово знову стає живим.
Розум бачить.
Серце любить.
Слово славить.
І насамкінець євангеліст говорить, що Христос проходив усі міста і села, навчаючи, проповідуючи та зцілюючи.
Це вже образ усього творіння.
Логос приходить не лише до окремої людини.
Він приходить відновити весь світ.
Бо спасіння — це не просто прощення гріхів.
Спасіння — це повернення всьому творінню його справжнього призначення.
Розум знову бачить істину.
Серце знову любить Бога.
Слово знову свідчить про Нього.
І вся людина починає здійснювати той логос, який був вкладений у неї від створення світу.
Саме це і є обоження.
Христос не робить людину кимось іншим.
Він повертає їй можливість стати собою.
Тією людиною, яку Отець задумав у Своєму вічному Логосі ще "перед заснуванням світу". | 3 110 |
| 9 | Колись святинею було ягня.
Тепер Святиня — Сам Христос.
Колись дорогоцінною була кров жертовної вівці.
Тепер Життя світу — Кров Сина Божого.
Колись Божа присутність перебувала в одному храмі.
Тепер храмом стає кожне серце, що відкривається для Духа Святого.
Колись Єрусалим був єдиним місцем зустрічі з Богом.
Тепер Новий Єрусалим сходить туди, де звершується Євхаристія, де ламається Хліб Життя, де Церква збирається навколо Воскреслого Христа.
Колись обітниця стосувалася одного народу.
Тепер благодать простягнулася до всіх.
Християнство не знає "священної географії".
Для нас немає місця, де Бог був би ближче, ніж будь-деінде.
Бо після Воскресіння Бог більше не мешкає за завісою храму.
Він оселився серед людей.
І не просто серед людей.
Він оселився в людині.
Тому слава Божа вже не прив'язана до одного міста чи однієї святині.
Вона може засяяти в маленькому сільському храмі.
У лікарняній палаті.
В окопі.
У волонтерському бусі.
На Літургії, звершеній серед руїн після російського обстрілу.
Бо там, де є Христос, там уже починається Небесний Єрусалим.
Пасха скасувала кордони благодаті та монополію на святість.
І тепер увесь світ покликаний стати храмом Божої присутності.
Саме тому Церква не тікає зі світу.
Вона йде у світ.
Щоб кожне місце стало місцем зустрічі людини з Живим Богом. | 2 629 |
| 10 | "Дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої." (Мф. 9:2)
Розслаблений, паралізований — це не просто людина, яка не може рухатися.
Це образ людської природи, ослабленої гріхом.
Гріх не знищує природу людини, але скалічує її. Людина створена, щоб усім своїм єством рухатися до Бога, бо в Ньому перебуває логос її буття. Після гріхопадіння цей рух втрачає свою мету: розум потьмарюється, воля слабне, а бажання прив'язуються до тлінного замість Творця.
Саме тому Христос починає не зі зцілення ніг.
Він починає з кореня.
"Прощаються тобі гріхи твої."
Бо справжня хвороба людини — це не параліч тіла, а розрив єдності з Богом. Прощення гріхів — це не лише скасування вини. Це початок відновлення людської природи, повернення її до того задуму, який Бог вклав у неї від початку.
Лише після цього Христос говорить:
"Встань."
У грецькому тексті стоїть слово ἐγείρου — "підведися", "воскресни".
Це вже мова Пасхи.
Кожне чудо Христа є не порушенням законів природи, а поверненням природи до її справжнього логоса. Логос, через Якого був створений світ, тепер відновлює творіння, пошкоджене гріхом. Він не творить нову людську природу — Він зцілює ту, яку Сам створив.
І ще одна деталь, яка часто залишається непоміченою.
"Візьми постіль свою."
Раніше постіль несла людину.
Тепер людина несе постіль.
Те, що було знаком її безсилля, стає знаком свободи.
Так діє благодать. Вона не стирає нашого минулого, але позбавляє його влади над нами. Пристрасті не перестають існувати, але перестають царювати. Природні сили душі, очищені благодаттю, знову знаходять свій правильний рух — рух до Бога.
Саме це є обоженням - саме це є стати Богом за благодаттю.
Не втеча від людської природи.
Не її заміна.
А її сповнення у Христі.
Тому сьогоднішнє Євангеліє — не лише про те, що колись у Капернаумі підвівся один розслаблений.
Воно про кожного з нас.
Бо кожен гріх — це певною мірою розслаблення душі.
І кожна зустріч із Христом починається не з осуду, а зі слів, які відкривають нове творіння:
"Дерзай, чадо!" | 3 505 |
| 11 | Мені тут релігійні матеріалісти дорікнули, що я все трактую духовно.
А як можна інакше?
Господь пише письмена Свого Царства на всьому, що нас оточує. Наше завдання — навчитися їх читати.
Як можна не бачити духовного сенсу в російсько-українській війні?
Як можна не бачити духовного сенсу в суспільстві, де, за словами Христа, "через примноження беззаконня охолоне любов багатьох"?
Як можна не бачити духовного сенсу в людських стосунках, у радості, у болю, у натхненні і слізах?
Саме так показує нам світ Святе Письмо.
У Біблії немає "просто подій". Писання має історичний, моральний і містичний сенси.
Пророк Єзекиїл пече хліб на кізяках — і це не про кулінарію, а про духовне приниження народу.
Пророк Осія одружується з блудницею — і це не сімейна драма, а образ любові Бога до невірного Ізраїлю.
Христос миє ноги учням — і це не лише приклад ввічливості, а відкриття нового способу існування Церкви.
Мідний змій — не просто мідний змій.
Смоківниця — не просто дерево.
Свині - не лише свині.
П'ять хлібів — не просто їжа.
Хрест — не просто знаряддя страти.
І Христос — не просто вчитель моралі.
Усе видиме говорить про невидиме.
У цьому й полягає різниця між біблійним і матеріалістичним поглядом на світ.
Матеріаліст бачить лише подію.
Християнин читає будь-яку подію як Слово Бога до нас, як явлення Логосу.
Бо весь світ — це книга, написана Богом.
І якщо навчитися її читати, то виявиться, що Господь говорить до нас значно частіше, ніж ми звикли думати. | 3 837 |
| 12 | Кожен із нас — творець.
Бо ми створені за образом Творця.
І якщо в нашому житті зникає творчість, життя поступово перетворюється на механічне існування.
Творчість завжди відкриває новий горизонт. Вона розширює межі світу. Хоч трохи, але розширює.
Є й інший шлях — хімічний: алкоголь, наркотики, азарт, секс, нескінченна гонитва за новими враженнями.
Усе це теж обіцяє «розширити свідомість».
Іноді навіть здається, що людина справді побачила щось нове, але найчастіше вона не виходить у вічність.
Вона просто тікає від себе.
Ми створені для іншого.
Для того, щоб змінювалася не лише свідомість, а саме її буття.
І найсильніше я відчуваю це на Літургії.
Коли стою перед Престолом, розрив простору й часу здається звичайною справою.
Начебто ти тут.
Читаєш сотні імен.
Готуєшся до проповіді.
Слідкуєш, щоб хор не сфальшивив.
І водночас уже не зовсім тут.
Бо Літургія — це не втеча від реальності.
Це входження в Реальність.
У ту саму Таємну вечерю, на Голгофу, у порожній гріб, у Царство Боже, у вічну раду Пресвятої Трійці.
Ти залишаєшся собою — і водночас стоїш як ікона Христа.
Не тому, що перестав бути грішником.
А тому, що Христос входить у твій час і відкриває в ньому вічність.
Стояти на межі світів? - звичайна справа.
До зустрічі на Літургії.
До зустрічі з Вічністю. | 3 443 |
| 13 | Подумалось: Якщо митра на голові попа символізує терновий вінець, то якта патріарха гундяєва має собою символізувати кита, що проковтнув пророка Іону. | 3 674 |
| 14 | Найстрашніше в історії про гадаринських біснуватих — не демони.
Найстрашніше — реакція людей, які молилися Богу про те, щоб він покинув їх і залишив в пеклі.
Христос звільняє біснуватих від влади демонів. Здавалося б, усі мають радіти, але вони просять Його... піти.
Чому? Бо в море втопилося стадо свиней.
Свині виявилися важливішими за людську свободу.
Свині — це образ життя, зануреного лише в земне, тілесне, чуттєве. Христос приходить не тільки вигнати демонів. Він приходить зруйнувати той спосіб життя, у якому демонам було комфортно.
І ось тут починається найважче.
Ми часто просимо Бога змінити наше життя, але не хочемо, щоб Він торкався наших "свиней": наших пристрастей, наших залежностей, нашого самолюбства, наших маленьких і великих ідолів.
Ми хочемо спасіння, яке нічого не коштує.
Хочемо Христа, Який благословить наше старе життя, а не створить нове.
Але так не буває.
Коли Христос входить у життя людини, Він завжди щось руйнує: не людину, а її рабство.
І тоді кожен із нас має або втопити своїх свиней і довіритися Богу, або молити Бога, щоб Він пішов. А коли Бог уходить - залишається пекло. | 4 473 |
| 15 | ШІ зробив гарне відео про шлях Патріарха Мстислава, полтавця, який свого часу був парафіянином нашого храму. | 3 404 |
| 16 | В коментах до посту про вдячність Богові написали:
«Як можна дякувати Богові за те, що цього разу загинув не ти, а "сусід"? Яка різниця, хто загинув?!»
Різниця справді не в цьому.
І я ж зовсім не закликаю дякувати за чужу смерть.
За смерть не дякують.
За смерть плачуть, моляться, і намагаються зробити все, щоб її було менше.
Але ми, українці, повинні нарешті усвідомити одну річ.
На москві російський режим давно виніс смертний вирок кожному з нас.
Не лише військовому.
Не лише мешканцю прифронтового міста.
Кожному українцю.
Тому кожен прожитий день — це не привід для байдужості, а привід для вдячності.
Не тому, що хтось інший загинув.
А тому, що Господь ще дав тобі час.
Час обійняти близьких.
Час сказати "люблю".
Час покаятися.
Час допомогти комусь.
Час зробити ще одну добру справу.
Ми не знаємо, наскільки саме Бог втручається в історію. Про це справді сперечаються богослови століттями.
Але ми точно знаємо інше: кожен день життя — це дар.
І якщо сьогодні ти ще можеш дякувати Богові, значить, Він ще довірив тобі цей день.
Не змарнуй його.
Господь відтермінував твій смертний вирок ще на один день.
Подякуй за це. | 3 358 |
| 17 | Після нічної атаки мені весь день пишуть люди.
Не з питаннями.
Не зі скаргами.
З одним проханням:
"Отче, відправте подячний молебень. Господь зберіг нас від смерті".
Після ночі вибухів, після безсоння, після страху люди насамперед дякують.
Не тому, що війна закінчилася.
Не тому, що більше не буде атак.
А тому, що ще один день подарований Богом.
Атаки ще будуть.
Буде важко, буде боляче, але найстрашніше — не втратити дім. Найстрашніше — втратити пам'ять про те, хто ми.
Ми — народ, який уміє не лише просити Бога про допомогу, а й дякувати Йому.
Народ, який навіть під обстрілами знаходить сили сказати:
"Слава Тобі, Господи!"
Тримаймося.
Молімося.
Дякуймо.
І пам'ятаймо: поки ми не втрачаємо віри, нас неможливо перемогти.
Слава Ісусу Христу! | 2 979 |
| 18 | У гріха завжди є пояснення
Гріх рідко приходить до людини зі словами:
— Я прийшов тебе знищити.
Ні.
Він приходить із поясненням.
"Так склалися обставини, усі так роблять, я просто захищав себе, я маю право".
У диявола ніколи немає сильніших аргументів, ніж наші власні.
Бо найбільша пастка — не сам гріх.
Найбільша пастка — навчитися його пояснювати.
Людина дивовижно влаштована. Вона здатна звикнути майже до всього. Навіть до духовної смерті. І якщо не хоче каятися, її розум починає працювати адвокатом диявола. Він знаходить причини, виправдання, психологічні теорії, складне дитинство, токсичних людей, неправильну генетику, невдалий збіг обставин...
Усе що завгодно, аби тільки не сказати прості слова: "Я згрішив"
Саме тому покаяння починається не тоді, коли ти знайшов причину, а тоді, коли перестав шукати виправдання.
Блудний син не повернувся до батька після довгого самоаналізу.
Він повернувся після короткої й чесної думки:
"Встану і піду до батька мого".
Ось і все.
Не тому, що зрозумів себе.
А тому, що перестав себе виправдовувати.
Покаяння — це не складне психоложество, це мужність перестати брехати самому собі.
І саме з цього моменту починається свобода | 3 056 |
| 19 | Петро і Павло — святі, з якими були проблеми. Як і з усіма справжніми.
Павло гнав Церкву, схвалював убивства християн. Петро так завзято повчав Христа, що почув: "Відійди від Мене, сатано!" А потім ще й тричі зрікся Його.
Фома не вірив навіть апостолам. Яків та Іоан, "сини грому", хотіли спалити самарян вогнем з неба. Матвій був митарем. Симон — політичним радикалом.
Коротше кажучи, проблеми були з усіма.
Лише з Юдою — майже жодних. Тихо носив скриньку, не сперечався, справно виконував свої обов'язки... А потім зрадив Христа і повісився. Зато за життя був безпроблемним.
У Бога і з нами проблем вистачає. Ми сумніваємося, падаємо, сперечаємося, зрікаємося, часом удаємо із себе кращих християн, ніж є насправді.
І це не привід для відчаю.
Бо святість народжується не з бездоганності, а з вірності. Не з безгрішності, а з покаяння. Не з ідеальності, а з любові, яка щоразу повертається до Христа.
Господь не боїться "важких людей". Він саме таких і кличе.
І ще. Саме апостоли були першими християнськими блогерами.
Без студії. Без мікрофонів. Без алгоритмів і монетизації.
Вони говорили до людей, сперечалися, відповідали на незручні запитання, писали довгі "пости", подорожували, збирали аудиторії, отримували хвилі хейту, їх "банили' - виганяли з міст, били камінням, саджали до в'язниць.
Єдина різниця в тому, що вони не збирали лайки.
Вони збирали хрести, а не рахували перегляди.
Вони просто збирали тих, хто через їхнє слово знаходив Христа.
Тож зі святом наших небесних покровителів, друзі - блогери!
Нехай святі Петро і Павло моляться за нас — таких самих незручних, поламаних, але дуже живих!
Слава Господу Богу нашому — і блогерам Його! | 4 582 |
| 20 | Релігія схожа на альпінізм.
Одні завдяки їй піднімаються на вершини, де повітря прозоре, а горизонт такий широкий, що починаєш бачити світ очима вічності.
Інші ж назавжди залишаються лежати десь на схилі.
Замерзлі, іноді до смерті.
З прапорцями правильної доктрини в руках.
З посвідченням досвідченого альпініста в кишені.
З купою фотографій чужих вершин у телефоні.
Але так і не піднявшись.
Бо проблема не в горі.
І навіть не в спорядженні.
Проблема в тому, що можна все життя вивчати карти, сперечатися про маршрути, сваритися через колір мотузки й так і не зробити жодного кроку вгору.
Христос не створив клуб шанувальників альпінізму.
Він покликав людей підніматися.
Не колекціонувати правильні слова про Бога, а йти до Нього.
Не поклонятися спорядженню, а долати висоту.
Не будувати базовий табір біля підніжжя гори, а іти.
Бо віра — це рух.
А релігія має бути мотузкою, яка допомагає піднятися.
Зрештою, якщо ти віру зробив морозильною камерою, хіба в цьому є провина Бога? | 4 085 |
