Храм поезії (🖤)

Порепаний óстов, Спросонку непрóсті Обачно чикрижать meridiem ante. «Покинь соромоту Поранніх прононсів» — Кухонні пророки мудрують лукаво. Стелити несила Щоденні молитви Незвиклим до суті commédia dell'árte. Інкогніто лінгви У вуха потрібні Долинуть уривки чужих отченашів. Січень-лютий 2026

Ті слова, що в глибинах народжені рибами, Залишають наживки з гачків язика під лускою. Мов у дзеркалі недоомріяне зчитую, Недовиловлене, недовимолене. Не з тобою. Я селюся у мушлях замріяних равликів, Плину голосом звуків знеструмлених за течією. Бачиш, зливою в серці спричинено паводок. Саме тими словами і мовою саме тією. Не замовчуй. Мовчи у розплавлених вигуках. Піднебінними веслами човен виштовхуй на берег. І пісок у долонях просіявши, вислухай. Як востаннє, як вкотре, як завжди, по колу, як вперше. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Пʼятдесята паралель Східної Європи. Приблизно 400 тисяч років тому. Неандерталець Инґолко виходить на полювання. Його здобич — альманах харківської андеграундної слемерської поезії. Це один із моментів історії харківського андеграунду 🦣 Альманах спокійно пасеться в тіні дерева. Він навіть не підозрює, що його час настав… Встигніть замовити альманах і собі, поки Инґолко не вполював усіх. Вартість примірника — 600 грн. Частина коштів піде на покриття витрат на друк, а решту ми передамо Силам оборони України. Будь альфою свого племені — замов альманах від LitSlamUA 🍗🥩🪨

#в_наявності

*** «Фіксуй простір!» — кажу малому, а сама сповиваю повітря в чорні грудки і скручую власну тінь в позицію ембріона Іноді здається, від нас лишилася тільки тінь зализана безсоромними рожевими півоніями, які підступно змінюють колір на чорний…

Слухай повітря. Не чуєш? Ракета летить зі швидкістю звуку. Стрімко, що навіть не встигнеш збагнути, Як життя обернеться в муку. Слухай. Мов звір, настороживши вуха. Місто затихло. Чекає удару. Лиш три хвилини є до підльоту... Серце завмерло. Працюють лиш вуха. Чуєш? Хвилі вже котяться містом. Облизують стіни, стукають в вікна. Чуєш...Впадеш на підлогу, Обіймами міцно притиснеш ти доню. Грім гуркотить від удару прильоту. Ти ще жива?.. Дякуй хлопцям за долю. Чуєш? Людмила Крохмалюк

Кажуть, дочки України синьокосі і золотоокі; кажуть, вони вмиваються снігом уранці і до нестерпності щирі. Кажуть, сини України народжуються у вишиванці; кажуть, у них й під сорочкою візерунки на шкірі. Кажуть, синів і дочок України ніхто не приймає, і ті ховають волосся кольору неба і очі кольору пшениці, здирають візерунки зі шкіри і не співають. Тільки говорять. Тільки мовами чужинців. Що би не говорили, але де б ти не був, всюди будеш чужим, крім землі, що живила корені; крім тієї землі, де під ноги Ісусу стелять вербу замість пальмових гілок; де всі вільні і зморені. Неважливо, як далеко тебе зане‌сло на цей раз. Всі шукають, де глибше, а тобі уже дуже глибо‌ко. Попливем проти течії, туди, до витоків і подивимось, скільки нас, синьокосих, золотооких. @buryanpoetry #хопта

«В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім» (с) Катерина Бабкіна

Птаходім — це збірка пані Олександри Хопти, поетки родом з Вінниці. І за сумісництвом моєю улюбленої поетки з Оленою Галунець. Центральною частиною, віссю, деревом Ігдрасіль збірки є — Дім. Він працює на декількох рівнях, як дім, який був у дитинстві, місцем народження та становлення власного Я. Та дім який шукаєш та набуваєш у процесі життя. Книга є інтимною, автобіографічною, наскільки це можливо. Вона про людей, які були з нами, які пішли або підуть. Які залишили слід й завдяки, яким ми є тими якими є. Відчувається, що тут на сторінках збірки заховалася пані Катерина, яка вплинула на написання цієї збірки. Птаходім дуже світлий, прекрасний, добрий. Він наповнений сфокусованим світлом, який відбивається з рядочків збірки на читача. Книга викликає світлий сум та щем. Працює на емпатійному рівні. Розрізає серце навпіл, щоб залишити жаринку тепла. Це зразкова поезія, наскільки доречно використовувати — це слово. Тексти глибокі, технічні, пропрацьовані, живі, органічні. Та що там — вони довершені. Недаремно їх писала програмістка. Відчувається точність, перфекціонізм, математика. Але залишається жива органічність. Поезія — дихає. У Саші може здатися, що начебто її поезія проста та зрозуміла, але — це оманливий прийом. Її поезія складна, глибока та працює на багатьох рівнях, такий собі макрокосм. Любов до Космосу, є важливою частиною збірки. І останнє, що я можу зазначати, що її тексти глибоко емоційні та емпатійні. Вони концентровані любов'ю, теплом, сумом, всім світлим та добрим, її поезія нагадує АСМР. І підсумку зазначу, що її поезія терапевтична. замовити збірку

Знай, ти — цінна і досконала, як квінтесенція літа в дівчинці, яка носить смішну панамочку, і сережки-черешні дібрані.

* дивитись уважно на форзацах сторінок, є позначка, де можна перейти за посиланням та почути голос вірша та побачити перфоменс та перевтілення і виокремлю три вірші: якби я була Прю Ми як два насторожені їжаки князі живуть на Золотих

…І краса сліпить очі, як відблиск з поверхні ріки. І краса тебе ранить, як лезо ножа. І ти думаєш чим же я заслужив стільки див, стільки добрих людей, і такий світлий жаль. І за тих, хто, як я, попри шкіру тонку не лякається гострого, і за те, що я дихаю і живу — тобі дякую, Господи.

Запрошуємо на благодійний літературний вечір в кав'ярні «Нафта» Учасники: Олександр Кудь Юлія «Тайра» Паєвська Дар'я Криж Іван Сенін Вхід: вільний донат на благодійність і чашка вашого улюбленого напою Коли? 9 липня, 18:00 Де? Кав'ярня «Нафта» вулиця Чернишевська, 15

Тут буде подія🩵

Вінниця, запрошую!❤️ Перша презентація наживо🥹

uapoets оголошує набір до поетичного альманаху «Марсове поле». Наша мета об'єднати в альманасі вірші та поезію присвячені війні, яка зараз триває. Згадати наших героїв. Загальна тема альманаху — Війна. Умови подання

вишкірене безсилля ляпасами по скронях хвацько горланить — долу! котиться рваним болем скручує голос в клубні страхом липким судомить в того не має втоми (в кого немає дому) кровоточива язва бурить з побитих вікон вʼїдливо пересміхом кіптявою без ліку вляжеться на проспекти килимом чорно-червоним в міста роздерте горло зреченням заборони в закутку без вдихання в зоні низького старту вимкни курсив лампади бісів нічних стрічати в темряві завше важче на кістяному троні теплиться напоготові будь-хто аби не воїн теплиться оковита у черепнім стакані тільця у целофані підданих неслухняних братку хіба нам гоже вити на волю суду правда докіль прибуде камінь закотить Юда * Іван Багряний «Людина біжить над прірвою» #вм9

танення – зняті покрови. мої оболонки сутності розливаються паводком на сотні світлових років до рідних порогів / точки першопочатку. здається, я не народжувалась… мене вивели з небуття тремтливою рукою дитини, що вперше тримала пензель, впустила його у глину солону, слизьку, багряну і, склавши долоні в молитві, заснула на грудях землі. прокидаюся від клекоту криги, від майбутнього запаху цвіту. скільки життів минуло? скільки мені іще?.. я занадто змінилась: у мене пташине серце і фотонові крила – не підрізати, не відтяти. я – натягнута траєкторія до точки першопочатку, до теплих порогів. я завжди повертаюся і приношу загублений ключ. @alefandco

Ніч — мерехтіння передзаписаних кадрів. Розтворись у очах моїх на каву та липовий мед. *Обійми, спалах* Розлетися на тисячі відблисків дзеркала часу, як вмієш, як буває щоразу в обіймах моїх. дивовижне створіння господнє, моя кохана. *Обійми, спалах* Повторити би дні, де мов діти, балділи під музику хлопів, обпалених сонцем, мов спаяні часом платівки старих програвачів. *Обійми, спалах* Чи лавочки парку вечірнього, де ховалися у власному Раю від дощу та хижих поглядів наших дитячих, і все ж не смішних, ворогів. *Обійми, спалах* Де тверда, мов каміння, Мівіна здавалась смачніше делікатесів, які від нас були навіть далі, ніж боги Олімпу від нашого дому. *Обійми, спалах* Нові простирадла біліють саванами духів, мов пам'ять про першу любов, як в старих італійських картинах по ТВ. *Обійми, спалах* Кава гірчить аж занадто, та більше за неї — надприродня потреба усього навколо завадити навіть останніми хвилинами обіймів поласувати. *Обійми, спалах* У кожному із моментів розривалася на сотні клаптиків, нібито ти не людина, а просто живий феєрверк, кохання моє останнє. *Обійми, спалах*

Двадцять. Вони зімкнули свої руки з докором змови, зирком зимовим прозвали тебе слабкодухим. Слабким слухом ти почув свист, що піднімав адреналін, робив нерви мінами, пульс — ударними рок-бенду… Такий був тренд — тікати десь на захід вперто. І ти так само у цю пустку, пастку втік. Тоді було багато обстрілів, і був час-пік на трасах, а у просторі було чимало фосфору. Дозволив ти собі пожити… В ожину зтовчать нас метеорити за долею динозаврів. Тому утік так нарвано в Нірвану. І думка: непідірваний снаряд — потяг на захід, ніколи назад. Там двадцять мін розкидано по місту, навколо колом втягує у присмерк, нестерпний гул стискає після свисту. Чи було варто в інше місто лізти? Немає сенсу співпереживати. Ти в пащі у патріархату, що тягне в свої руки всіх завзятих, взірве, зірве, задушить, з’їсть, візьме усе, почне із взятки… Але ж двадцять секунд — і не було б near-miss ефекту*. І ти б утік від небезпеки на безпечний спектр. Була ж лише тривога, нуль прикмет конкретних. Скільки всього загиблих під концертним центром? Двадцять секунд — було б сьогодні двадцять. На день народження б зізнався щодо орієнтації. Тобі б подарували двадцять доларів, і ти б собі купив новеньку Моторолу. Два нуль і двадцять друга спроба знайти вакцину від хвороби — «людський фактор». В одній із них ти став крилатим, крилами догори махати, засипаний землею.

*Near-miss ефект — психологічне явище, коли подія майже відбувається (або майже не відбувається), але через дуже малу різницю результат стає зовсім іншим. Чимось подібне до ефекту метелика. P.s: насправді цей вірш було важкувати писати, бо він відсилає до історії моєї знайомої з Луганська, брат якої помер під час одного з наймасштабніших вінницьких обстрілів (мова йде про обстріл Будинку Офіцерів 14 липня 2022). Тож тут можуть бути відсилки до його життя

#віршіPhoenix

І ти говориш: «Мені хуйово, отче, на цім шляху. Бо тут немає квітів, самі цвяхи. Я бачив річку та шир. Таку — що важко зором сягнути, так сліпить очі, і там — птахи! Вони накреслюють обрій, ведуть на схід, Вони тримають напрям, торують шлях І крила вітру дають і не залишають слід, Легкі та вперті, тінями по полях — Як видих соняхів, пил в крутоверті, сніг, Як поклик, пісня, відзвук чи просто крик. Вони прямують в світ, де хтось точно почує їх, Де хтось побачить, був — і відразу ж зник. Чи це свобода? Танок чи може дзен? Я не для себе, отче, другу, йому скажіть, Чи в тому сенс, щоби вперто летіти ген, Чи далі йти, просто йти, ще на милю, мить, А що там далі? Пристань, а може — смерть? А може хтось, хто так само кричить в пітьму? Я не знаходжу сенсів відколи я тут і геть Не розумію напрям та шлях, чому?» І він говорить: «Відповідь — це ти сам». І далі курить мовчки свій лакістрайк. І птах не креслить руни по небесам Та не розписує жоден їх твердь літак. 2025

*бззз* вночі починаєш сприймати світ зовсім інакше вчишся вслухатися в тихий гул холодильника заблукавшу воду у трубах крапання крану на кухні що відбиває секунди замість годинника кап кап кап кап помічаєш яка все ж холодна підлога для твоїх оголених пальців як плитка на стінах тримає у собі чужі руки й роки двері у ванну не до кінця прилягають лишаючи тонку смужку темряви шпалери біля вимикача зморщилися наче шкіра на пальцях після води тіні від гілок на стелі нагадують тріщини у сухій землі дім уночі стає точним математичним: вісім кроків чотири секунди дві стіни до затамовую подих ніби я під водою і слухаю як наближається звук комара до вуха тільки це не комар і я не під водою а між двох стін у коридорі вслухаюся у наближення шахеда і думаю як же хочеться жити будь ласка схиб бзззззззззз кап кап кап кап продовжує відбивати годинник за вікном світає починають співати птахи час збиратися на роботу сьогодні не ти травень 26