Храм поезії

Дивився одне кіно, дуже цікаве, а нирку реально законно продати в Україні? Нащо їх взагалі дві, якщо однієї вистачає

У ранок ранньостиглої весни звістив я про появу голосінням, Насіння під цей зойк дало шести росткам плести життя багатогранне, Зібравшись у секстет раз голоси розверзнули свідомість батогами: В нейронній діаграмі, мовби пси, змагалися шість постатей всесильних. Одна із них накаже: "Йди вперед, виходь на сцену гордо і крилато. Відправ тим аутсайдерам торпед, сортуй за кольорами всі цукерки. Досліджуй світ, як Тесла й Архімед, у віршах будь нестерпним і нестертим. Ти ж зумер, ти герой "людина-Z", то не кричи з сусідньої палати." А в сутінках видніється дракон і другий голос десь в душі шепоче: "Збирай світи, тримай в собі вогонь, за рогом знов чатує небезпека, Химер церковних взявши у полон, для себе особисте створиш пекло, Їх рев заглушить пиво "Оболонь". З пігулками ковтаєш зло і спокій." А спокоєм запалюється гнів і тліє кумачевим сигарета. "Впаде один з богів до моїх ніг, - до себе манить жриця на підборах. - Загубить власний світ поміж колін, а я - беззаперечна і сувора - Візьму знов погодинно, не за ніч, як плотських задоволень королева". Та змішуються різні кольори - усе по експоненті почалося: І в оргії сплелися автори, що вірші переплавлять на медалі. Верховний Пес мене й тебе створив, і написав ім'я Своє в скрижалях. У пустці префронтальної кори ще й відгомін звучав від безголосся ___ Шепочуться нервові голоси. Недуг невиліковно-термінальний. Я, вулицею вихований син, прокинуся й підкину ліве вухо, Побачу стертий знак "увага, злий...", ланцюг, який розтягується рухом, Замкну своїх примар назад у сни й зустріну день. © ваш вірний пес з лікарні команда: псивлікарні

🐺 Перевертень Веселка 🐺 Замріяне сонце дзеркалить проміння у вежах, Струмить помаранчевий сік між блакитних висоток. Дівча в кольорових кросівках бетонними стежками Гуляє по краю безодні пліч-о-пліч з істотами. У вухах – Нірвана, волосся заплетене косами, Всі пасма веселкові стрічкою перекручені. Скляні ходоки заправляють між хмарочосами, Та це вовченя не бувало ніколи прирученим. В зіницях дівчати веселі вогні над Хрещатиком Спливають у Либідь болотяними примарами. Під Фредді співає, під Скорпіонс згодом мовчатиме, Коли розпочне чарувати в туманному вареві: – Червоне пасмо – залізні птахи даремно Сталеві дзьоби націлили у буремне Зчароване біле місто, яке не згасне В ріці недремній. – Наступне пасмо – відтінок як в апельсину, Хоробрі браття в краях чужинних не згинуть, Ворожа кров проливатиметься так рясно Дощем невпинним.  – Ще жовте пасмо – світила довгасті вії Впадуть на ворога, буде він без надії,  Отруйні ікла ворожі даремно ляснуть, Пустими стліють. – Зелене пасмо – най будуть живі та цілі, Нехай не візьме серця зеленава цвіль і Най побратими ідуть по землі прекрасній, Такі стокрилі. Брати її дикі блукають на березі Дарниці,  Собаками битими кості гризуть за Приоркою, Війна на порозі кипить та обурено вариться, Кудлаті вояки ідуть її люто приборкати. Говорять – «Веселка, мала ще гуляти безоднями, Сиди у норі та кури своє зілля заморене, Коли виступатиме зграя, із нею сьогодні ми Підемо на битву, щоб долю ікласту прискорити» Киває та йде собі. Місто їй – домом та школою.  Колючкою гостро росте між татарнику з айстрами.  Проспекти міські розсипаються срібними колами, Як знову звучить біля скроні раммштайнів індастріал.   – Блакитне пасмо – чаклую на рідну зграю, Нехай ніхто на кордоні не помирає, Нехай вернуться із бою сьогодні вчасно, Йдучи по краю. – Ще синє пасмо – простори ведуть додому, Віднині не чути в небі лихого грому, У дусі твоєму є громовиця власна, Гори без втоми. – Бузкове пасмо – між смертю та ніжним вітром Борвій понад серцем в себе сьогодні викрий, Гарчання люте у горлі – єдине гасло, Розпалюй іскри! На стінах висоток розводи примарно-бензинові, В світах у істот та людей є проміжки між гратами. Сьогодні в рожевому светрі гуляє низинами, А завтра у хутрі між флюгерів хутко стрибатиме.   Ступає босою у світ перегорнуто-вітряний, Вдихаючи дим чарівної цигарки упевнено. Високі дерева кивають живими макітрами, Дніпро огортає ласкаво зеленими стегнами. Студентка, дитина, щеня та могутня провидиця, Веселка плотвою пірнає у дигерську темряву, Щоб там із туманом підземним невидимо злитися, Щоб випити суміш похмуру з дурману і терену. – Ще чорне пасмо – най ворог скоріше згине, Ще сиве пасмо – най знайде покуту винний, Ще біле пасмо – щоб сонце горіло ясно, А небо – синьо. В тінях у Софії, на схресті Золотоворітському, На сонці Майдану сліди переплутано-виткані. Чарує, сплітає, веселкою з дзеркалець бризкає Хранителька міста, перевертень, дівчина-підліток. @worldscrossroads #alldoroga

Дедлайн: включно до 15 липня

ніжність ніжності все одно, що за пора, чи темінь, чи сонця схід - вона притулиться крадькома, як рудий муркотливий кіт, вона притулиться й там, де страшно, і там, де наче й не можна - як відважна сонце-комашка, як лікуючий подорожник. пригріти б її, на щодень приручити. з усіх суперсил на світі - мати б її як свого вчителя. в обидві руки помістити. і там, де до цього було неладно - внести, щоб стало спокійно. ніжність піддатлива, безоплатна - кожному по аж стільки! Олена Левченко

тріснули в вікнах скельця. стихло дитяче серце. стих увесь люд, ковтаючи дим: «є живі? хтось одізветься?» вкритий кривавими плямами, долями під завалами - ранок сиве волосся скубе, виє відкритими ранами. ранок, що ніс день родини, виронив свій годинник, впав і завмер серед скалок ракет, серед страчених безневинних. тліє, шепоче тихо: лихо, яке не стерти… ранок, що ніс із собою життя - знову завмер серед смерті. 8 липня день родини влучання у дитячу лікарню «Охматдит» Олена Левченко

Сьогодні останній день

​​сьогодні мені написав друг з луганська я думала: він вже вмер але ні, ось пише, що все буде україна ви можете подумати: як це друг з луганська, ано? а я скажу вам, він взагалі з алчевська теж вже 8 років, як окупованого міста донецько-юр‘ївського заводу що його засновник — олексій кирилович алчевський — кинувся під потяг у петербурзі 1901 року я була на другому курсі, україна — на другому році війни працювала тоді після пар в торговому центрі друг з луганська приніс мені книжку потім прийшов ще раз і ще вчився на диригента, разом з вишем переїхав з війною у київ, мав оксамитовий голос і музикальні пальці грав мені на гітарі біля озера на лісовому розповідав про луганське море працював після пар у конторі обробки шкіри вихідними — купував пелюстки у ромської жінки, що торгувала в підземці на позняках і збирала щотижня відмерлі троянди для нього побачення на даху — пам’ятаєте була така розвага у києві? за спинами чужих поцілунків, ми курили й тілами торкалися хмар потім мій друг з луганська повернувся в окуповане рідне місто і я не могла збагнути наскільки ж сильно треба любити бетонні брили щоб обрати життя під дулами автоматів наскільки ж сильно треба бути самотнім щоб шукати любові серед страху заспівати української пісні можливо, це все олексій кирилович алчевський ділиться смутком з народженими у місті двох заводів — коксохімічного й металургійного можливо, це надто ворожий київ, що перемолов його і його музикальні пальці а може і дім буває так глибоко врослий у серце мій дім — це згусток тепла поза простором мабуть, не для всіх так не для мого друга з луганська, тобто з алчевська він живий, не пішов убивати мене і тому ще не вмер видихаю з полегшенням й думаю як існувати у цьому світі, де соромно й сказати комусь, що радієш життю друга в окупованому луганську @morskihuyorski

Мій дід був майстром своєї справи. Вона любила його, вона довіряла його рукам. Коли чіпкі розпечені сонячні пазурі роздирали її ніжну шкіру, вона видихала з останньою парою хмаринку його імені, що поступово набирало вагу і значення І зненацька розсипáлося коштовним вологим блиском на її потьмяніле волосся, заповнюючи кожну лусочку, проникаючи до самих коренів. Вона вдивлялася в росяні люстерка, милуючись своєю красою, і чекала. Дід знав: це його зоряний час. Він був митцем, інструмент співав в його руках. І коли її розкішні мавчині коси падали додолу, світанок вбирав ніжні аромати польової веселки, щоб зберігати їх у вузликах своєї пам'яті до наступної косовиці і додавати у ранкову склянку теплого молока. © Таланна

Ти ще знаходиш моє волосся кольору липня у спальні? десь у складках шовкових сорочок чи на полицях дальніх? ти вже відтер всю мою помаду із чашок, футболок і шиї із простирадл, кінчиків пальців та із сидіння машини? Ти допалив останню у пачці забуту на підвіконні? а після опівночі , ще відкриваєш бляшки із zero-Cola? Ти вже навчився кидати у Бренді кілька кубиків льоду? Щоби на ранок не так боліло, в ті дні як я не приходила. Чи вже забув запах парфумів, що розлітався повсюди? І ніжно-солодку по тілу втому, яка накривала і нудила. Милуєшся Вегою, Оріоном, знаходиш Полярну без мене? А я і досі ночами чую, як кров рухається по твоїх венах.