Храм поезії (🖤)

як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє, так дерева тримають коріннями силу землі, беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску, зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало, торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя, тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь, а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить, як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу, як дитина, що вперше зустріла справжню брехню, як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося, лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах, адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного, як зруйнована хата тримає спалений стріх @iyakiva #ія_ківа

життя мазок сперми на полотні всесвіту лягає раптово ще ґрунт не встигає висохти розтікається в композицію синьожовтийрожевофіолетовосиній твоя особиста палітра пиши цвяхи забиті у дерево поки що тільки рамка тож мусиш проводити лінії навіть із болем у кисті часом з надмірним тиском на себе та на папір сіро та брудно коли змішуєш фарби навпомацки найяскравіші спогади врешті мають тенденцію вицвісти затерті до мʼяса ескізи зламайте руки художнику або вбийте в долоні пензлі залежить від вибору техніки по лікоть в пастелі й гуаші і скільки навкруги не дивися ніщо від відсутності хисту не рятує мій натюрморт порушують перспективу мої чорно-білі нутрощі дайте жменю фломастерів обведу @crescent_poetry #онофріюк

вдаване уповільнення горіхового равлика як усмішка поезії — не доходить до кришталика ока навколишнього світу за винятком твого принагідно не квапиться всотуючи віджилу тисняву води міжсезоння на сходовій клітці будиночку що на спині щоб було де ховати від снігу підталоло зоряниці історії ті, що видимі невидимо під чулими віями /а ми сміємося і затуляємо один одному очі — давай не виходити далі МИ безмежно/ @nlitvinovapoetry #літвінова

Я слухаю твій сон Теплий промінь торкається моєї ступні, Запах липи стікає з мережива фіранок. Я слухаю твій сон, як вітер слухає ліси, У несміливий перший літній ранок. Беззвучне зітхання лине крізь дрімоту, Твій пульс б’ється у моїй теплій долоні. Ми злилися з тобою в єдину наготу, І поклали поруч наші душі беззбройні. Мені важливо знати, як ти живеш роки, Які вони для тебе на запах, на дотик. Я слухаю твій сон, як місяць слухає зірки, У сяйві еліпсів пульсуючих галактик. Сонце липне до рожевих шовковистих пелюсток садових півоній у кришталевій вазі. Кішка муркоче серед білих подушок, Де заховалися нічної втоми фрази. Хай світ чекає за божевіллям відчинених вікон З його тривогами, війнами, прогнозами, Тому що у цю мить я слухаю твій сон, Як небо слухає земля, умита грозами. @mylobog

"Тихо в'яну" Невже це сон, в якому я знов в'яну, Залежний від часу, прихований, від думок, Повірте я зможу мовчати, та жити без драми, Бо інакше даруйте мені, купу чорних квіток. Так гірко що я, після себе, нічого не лишу, Здається пустий я, і гола душа. На серці так туго, й мокро, осінньою ніччю. Я людина складна, та давно не свята.

*** Заламуєш руки до хрускоту в пальцях. Тобі вже шістнадцять... Найбільша із драм — Найперше кохання. Йому ще п'ятнадцять... Нервово закусуєш губи до ран. Ночами себе запевняєш усоте, Що зовсім не любиш: «Подумай, невже Він кращий за інших? Хіба що високий, А в погляді синь», — і в подушку ревеш. Уранці до бою: розпущені коси, Коротка спідниця, помада та туш. Учителька гримає: «Де тебе носить? Мальована лялька. Зроби ще тату. Тут школа, навчання! Урок — це не показ. Ще раз запізнишся — не зайдеш у клас. Ще й цмокає... Вийди! Удома поцмокай!» Дрібниці... Він шепче: «Забий, ти крута!» Наступний урок пропускаєш повз вуха: Він поруч усівся — спортивний, рвучкий... Згадав анекдот — засміявся: «Послухай...» Казав про футбол і... торкнувся руки. Удома від радості схлипуєш: «Скоро Він буде моїм...» — і смієшся крізь плач. За тиждень удар. Він іде коридором: Вже іншій на талію руку поклав. Спідниця й помада віднині не діють. Ти — світло, він — спалах: мінливо-стрімкий. Урешті втрачаєш останню надію. Щоденний тягар — мимовільні думки: «Поставити крапку. Усе перервати... Пігулки чи в море...» Марнієш. Тремтять Постійно долоні, бо певна він вартий Того, щоби втратити навіть життя. Навчання нестерпне, уроки марудні... За крок до нещастя спиняєшся, бо Зненацька на вухо нашіптує мудрість, Можливо, твій янгол, а, може, сам Бог. У відчаї бачиш барвисте розмитим, Ввижається сірим небесний намет. Рятує прозріння: «Його так любити Не зможе ніхто, як не стане мене. Ще зовсім дитя... Легковажно-дотепний. Хай буде щасливим... Щасливим за двох...» Любов милосердна. Любов довготерпить. Любов, попри біль, не шукає свого. *** Роки, як уроки: занудно-тягучі... Лишаються шрами, та й ті вже слабкі. Коли вже живеш, підлаштовує зустріч Невидимий цинік, можливо, сам біс. Спиняєшся в натовпі, здавлює подих. Неспроста говорять, що світ затісний... Тебе не впізнавши, він мимо проходить. Вже інший, змужнілий. А в погляді синь... Єдина хвилина — і сходять намарно Роки забування. Пройшов, як на гріх... Любов не гордиться. Любов не минає: У двадцять із гаком — ті самі граблі. Утративши спокій, стаєш, мов залежна. Нічого не вернеш: запізно... Проте Щодня моніториш його в соцмережах, Ховаєш в альбомі знайомий портрет. Де-юре — ще вільний, де-факто — жонатий: Живе в неформальному шлюбі вже рік. Бог людям дав припис: «Не варто жадати Чужого», та Він же й «любіте!» велів... І плани, і сенс, як помилку закреслив, Водночас новий і знайомий до сліз. Принаймні б зустріти... Не знаєш адреси — Знаходиш. Від ніжності розум осліп. Приходиш, як леді з «Листа незнайомки»: Стоїш біля вікон, чекаєш — дарма... Пророцтва минають — любов не замовкне: Святиня і разом найбільша із драм. *** Війна — педагог, що рішучо-жорстокий: На все, чим живеш, накладає тавро. Доносить ударом важливі уроки, Навчає не словом — ревінням тривог. Колишні проблеми присипало пилом. Не впасти би... Світ оніміло застиг. Стоїш, ціпенієш, раптово поблідла: Влучання в будинок. Знайомий масив, Де сіро-однакові вежі-висотки Врізанням у небо плюндрують ландшафт. Твій частий маршрут. Там живе синьоокий, Смішливо-безжурний: ще юна душа, Хоча вже дорослий... До Господа вперше Звертаєшся серцем, без завчених слів: «Візьми, що завгодно: від грошей до звершень... Лишуся ні з чим — буду вдячна й за хліб, За промінь між хмар хаотично-подертих, За те, що у грудях ця ніжність навік... Єдине почуй: він завчасно померти Не має. Хай я... Тільки, Боже, не він... Спаси, збережи, бо Тобі ж це посильно... Хай буде щасливим, хоча й не просив У неба нічого... Пошли йому сина: Такого як він — щоб у погляді синь. Якщо не почуєш, то, Господи, де Ти?» Любов довіряє і, що б не було, Надіється, вірить, усе перетерпить, Якщо це не примха, а дійсно любов. ©Марія Чекарьова друга половина серпня, вересень 2025 року За відео дякую Олені Галунець🤍Декламую я.

холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть, хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули, не затулити мій голод словом, емоцій сплеском, піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце, де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко, я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло, я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу, я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя, ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків, просто чотири сири до купи і можна їсти, просто тут ставлять високі цілі, складні задачі, я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу, це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо, піца «чотири сири» готова і ніц не треба, я задоволений і спокійний, міцний та юний, піцу за щоки собі закину і все забуду. @diominpoetry #дьомін

як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє, так дерева тримають коріннями силу землі, беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску, зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало, торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя, тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь, а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить, як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу, як дитина, що вперше зустріла справжню брехню, як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося, лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах, адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного, як зруйнована хата тримає спалений стріх @iyakiva #ія_ківа

кожне зло десь виробляють на якихось заводах фабриках це ж повинні бути обладнання колективи єйчари кадри майстер ходить по цеху такий вусатий поважний каже бля ти відстаєш від графіку і пише на виробі made in смерть щоби до кінця тижня виправився і йде далі що такого ти мені тоді не сказала що я досі прокидаюся вночі Авва мамо і рахую скільки ще треба виробити зла щоб мене не полишала надія на краще життя

поетичний конкурс Зима близько вітаю, наші переможці: 1 місце — @sun_with_saturn 2 місце — Ольга Ритик 3 місце — @sun_with_saturn 3 місце — Раміна Солнцева результати вірші судили Ольга Далабожак та Ліля #конкурс #поезія #вірші #храм

коли починаєш писати про вбивство не тому що хочеш податися на конкурс горорів або створити незабутнього персонажа проникнути у підсвідомість зрозуміти мотиви а просто тому що вбивство — це весело вбивство додає епатажності твоїм віршам тому що вбивство — це просто по-модньому в суспільстві запит на легальну ненависть а твоїм текстам не вистачає вподобайок на хайпі, — жити стає просто бо зникають усі питання екзистенційні / змістоутворюючі / до колишнього бо світ ділиться як у дитинстві — на зелених та червоних одразу зрозуміло хто є хто не треба ховати звіра прикидатися нащадком цивілізованого світу бо те що всередині не потребує пояснень чи виправдань хто ж не мріяв хоч раз вбити і щоб за це н і ч о г о не було вкласти туди все своє недолюблене недопрожите забулене у шкільних дворах зневажене у коридорах малосімейок щоб нарешті помститися усім кривдникам відігратися та хапнути хайпу осідлай хвилю лови кайф вбивства з правильним вектором усіх отих потвор без людських облич бо звір всередині прокинувся і хоче жерти так легко бути на правильному боці кожного ранку активуючи загальноприйнятну точку зору єдине бачення яке продукує твій ретельно прикритий волоссям доброчеснопавуконогий потиличний чіп @viknapoetry #єва_верле

зіниці порожні мов космос космоса суть - це лють зіниці змінили мій голос тяжко почергово працюють мов вахтер полярної станції мов корабель, у пляшці з під пива випивши пива, зʼєднаємось в танці «яка ж ти голубко красива» промовлю я до ганчірки штовхнувши порожню бляшанку космос порожній - до першої зірки я порожня, після світанку шукаю полярну зірку в темноті потім сузірʼя й від супутників смуги але в мене є розважальне асорті кросворди та екзистенційні думи X̷a̷n̷a̷x̷ #вірші_підписників

ДУЕЛЬ №3 Ксенія Нестеренко⚡️Карина Вишковська Декламація вірша Джессі Галлівела “Бо люди є люди” 🎂 Розпочинаємо голосування підписників: напишіть у коментарях до цього допису, чия саме декламація сподобалася найбільше, — це і буде ваш голос. Зарахуємо голоси лише від тих людей, які були підписані на канал до цього допису. Голосування слухачів та оцінювання суддів триватимуть 2 доби. 📌Інформація: про конкурс, про суддів. 🫙Поповнити призовий фонд Грандбатлу: https://send.monobank.ua/jar/4WUyM92KL3 💳Номер картки банки: 4874 1000 2085 0015 50 % буде перераховано на актуальний збір, 50 % — приз переможцеві змагання. Звіти опублікую після фіналу. #грандбатл @virshoplitkarka

і коли, чуєш, напишеш вірш, кинеш його, мов м'ясо собакам, я просто знатиму - ти знов не спиш. і ніяка спідниця вже нічого не прикриватиме, бо темні важелі зійшлися у часі, коли стоїш на коліні, мов бовдур, у стінах внутрішнього Алькатрасу, немов апельсинова шкірка, згорблений коли збираєш останні фільтри щоб не сказати про щось важливе лонгрід, непослух... а далі - титри, а далі - губи до губ під зливою в лімфовузлах північного сходу, у трасах Гаусса паранормальних, безліч світанків себе ми знаходили торкаючись сонця цілунком останнім

котики, дуже ціную що ви існуєте. Сьогодні мені виповнюється 21 (аж самому не віриться, у таке). Ви можете привітати декількома способами на вибір: зробити маленький донат на — 4441111039661313, добрим словом або парою ключиць в пп.

Смоли стікають з дерев на межі, вигини тануть в руках, це оніміння — мов мед на ножі, тепле тремтіння так манить, скажи? ти – моя воля й аркан. Пальці топлю у джерелах краси, плине ритмічно наш час, в морок пірнає весь вулик-масив, сяй, не згасай, ще хвилинку відсип. Для забуття. Від нещасть. Хочеш, у вирі з інстинктів і дій чари вплету у живіт? Ми у синергії грішно-святій. От і сирена кричить про відбій, ми як ніколи живі. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець #інтимнірядки

🐈 #в_наявності

світ обертається довкола родимки внизу її живота. у мене є небо чи будь-яка інша стрімка висота, є бог, що за кожен мій вчинок щедро колись воздасть, але наразі світ обертається довкола її зап’ясть. є гори, річки, дерева, птахи, міста, дорога врешті-решт, є це неспішне існування, що схоже на заслання чи арешт, є гармонія, музика, тиша і спокій, дзвінке суголосся, але наразі світ обертається довкола її волосся. у мене є все (і навіть більше), чого я коли-небудь хотів, є соняшники ван ґоґа і зграя бройґелівських хортів, є перманентний смуток, є радість, є сльози і сміх, але наразі світ обертається довкола її ніг. є безліч релігій, є пекло, нірвана, шеол, джаханнам, є дні і тижні, й місяці, коли найбільше довіряєш снам, є незліченна кількість незрозумілих мені речей, але наразі світ обертається довкола її очей. є несміливий і дуже довгий початок (але немає кінця), є темрява, в якій можна почути, як б’ються серця. і як до лаури молився петрарка, а дон кіхот до дульсинеї, так я молюсь в цій темряві до світу, що зупинився врешті біля неї Мірек Боднар #мірек_боднар

Четвертак Підошви риплять, а сніжинки — гладять. Замети ковтають ноги. Коли тобі п'ять, ще доволі складно допетрати, що до чого. Дорога з садка — це така ж пригода, як вийти на бій з драконом. Сніжок у руках перетік у воду, в якій він поволі тоне. Всі друзі — надворі, і вже до тебе гукають, як тільки бачать. Бабуся говорить, що спершу треба посьорбати щось гаряче. Ялинка стоїть у кутку, і хата уже не така порожня. Спочатку — поїсти. Тоді — гуляти. Коли тобі п'ять — то можна. У центрі двора палахтить багаття, зриваючи сутінь літа, У десять — пора уже дещо знати, та мало що розуміти. Дівчата — нудні, але пахнуть мило, а ще у них гарна шкіра. Розпечені дні відбирають сили, та сон — це для тих, хто виріс. Багаття тріщить під серйозні теми — що краще, кавун чи диня? Дівчата сміються чомусь своєму. Якісь вони справді дивні. На дружніх обличчях разом з вогнями танцюють вечірні тіні. З вікна уже кличе додому мама. Випрошуєш півгодини. Рюкзак — на плечах, а під ноги осінь лягає асфальтом сірим. П'ятнадцять — це час, коли ти дорослий, та інші у це не вірять. Із півночі суне гроза, та поки останні хвилини сухо. Її поцілунок — м'який та мокрий, з блідим тютюновим духом. Віконце — запріле, сидіння — дерті, волосся на очі впало, У плеєрі — цілих п'ять сотень метрів, забитих важким металом. Дороги — розмиті. Повзеш по місту, що тоне в осінній зливі. Як вийдеш — купити би щось заїсти, бо ж тато почує пиво. Сніжинки летять крізь небесне сито усюди, де тільки бачиш. У двадцять життя ще здається світлим, але уже трішки лячно. В нечуваній тиші нори на очі сповзає вечірня втома. В листопаді вийшов Скайрім, а отже — нагода сидіти вдома. Внизу, у заметах, іще з обіду спалахують сніжні битви. Висвічує месидж "Нема сусідок. Приходь. Не забудь купити". Пляшками з-під пива забита спальня. Прибрати би все це якось. Общага — сонлива. Аптека — дальня. А значить, піде і ятка. Вітрила нап'явши, тікає літо, як довгий тягучий спогад. Тобі двадцять п'ять, і пора платити за все, що було до цього. На носі — субота. Веселий гамір збиває думки в болото. Додому з роботи ідеш ногами — на вулицях менш самотньо. Рахунки за хату прийшли невчасно — з зарплати лишилась сотня. Шпана у під'їзді говорить "Драстє" і швидко ховає водний. Доріжки — старі. У квартирі — тихо. У простині зяє дірка. З усіх твоїх мрій залишились тільки присипані пилом збірки. Холодне плацебо зігріє душу. Ти ллєш, доки є, що лити. Пускаєш на себе окріп у душі, обпершись об мокру плитку. І спогади лащаться, псами лізуть, аби зазирнути в очі. А ти — четвертак, що летить донизу, піймавши найвищу точку. @nikolasson