Храм поезії (🖤)

Warsaw серпень — нитка, зараз стоншиться і порветься проведе тебе до осінньої меланхолії і хапаєш-п’єш повітря, і йдеш по коліях добігають кінця літніх подорожей кілометри   і вмирає в тобі одне, іншим повнишся надмір кожен серпень п‘янить безповоротно втраченим все, чого боїмося, кому надаємо значення розпадеться на пил і тільки тоді стане явним   кожне «зараз» у шкіру знемогою вмить врізається кожне «потім» з поправкою на «якщо виживем» відриваєш частинку себе — стане комусь поживою але серпень йде сміючись, йому байдуже @novakain_poetry

Дряпає день Душна пітьма Й імена звірині В палкій молитві тіней Потворне плем’я Фарбує лиця Лементує в мені Спадень на дні Застінне Затайне Незвідане як лоно Важче столітнього полону Пеленою крайньою Притягує вогні Спадень в імлі Як? Де? Лукаве минуле Мене притягнуло Промінням у небо Спалює сосни Розламує землю В соляному стовпі Спадень в мені @ankolesan #анґа_зелена

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти @buryanpoetry #хопта

що означає бути цілими? чи ціле — червиве яблуко чи ціле яблуко більше за суму його частин: яблуко, червʼяка, дірку від червʼяка а дірка від бублика а коли червиве серце а як ціла держава? чому ми памʼятаємо, що Ян Смутс ввів термін «холізм», філософія цілісності, та не те, що він був за расову сегрегацію цілісність у сортуванні за фактом народження? чи я тепер — теж фашистка, бо зву росіян другосортними? — ти ціла? — всі цілі? всі цілі уражено ворогом що означає бути цілими? що означає бути цілями? кожного дня прокидатися з думкою «сьогодні не я» дивитися, як росіяни на червоних доріжках розсипаються червʼяками заповзають у ваші західноєвропейські яблука як їм там тісно і затишно разом з тим сучасна імперія колишній імперії — дім що означає бути цілими? булí колонії майже ніколи цього не знали від зміни доданків сума не зміниться окупація — інша форма війни відійди від вікна осколок летить «сьогодні не ти» «сьогодні не ти» «сьогодні не я» питання: чи лишишся цілою завтра? й скільки російським вбивцям здасться бієнале й кіна щоб стерти твоє імʼя щоб стерти тебе цілу

Ми прокинемось разом о 7.15. В тихім затишку дому й обіймах весни. Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято. Про цей день ми молились і бачили сни. Ти відкриєш повільно жаккардові штори. Вони знехотя світло запустять в наш рай. Я сховаюсь від нього в ковдряному морі, В його хвилях принишкну,  як в храмі лихвар. Ти котячими кроками підеш до кухні. Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь. Всі причини боятися звуків відсутні. Лише пам'ять озветься тривожно чомусь. Я покину свій сховок й вгамую цікавість. Обережно, немов в кукурудзі байбак, Зазирну й милуватимусь таїнством кави, Причаститись яким ти так любо забаг. Я водитиму поглядом по твоїх рисах, Карбуватиму обриси вранішніх див. А ти будеш мене дратувати навмисно Наготою своєю, як завжди любив. Ти запросиш мене на прогулянку містом. Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир. Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно. Ми ж так довго чекали цей сонячний мир. @zapyskyneofitky #ковтокперемоги

Принесла до вас новини: у мене вийшла книжка. Це феміністична антиутопія про світ, де жінок вчать коритися, не ставити запитань і не довіряти власним думкам, а релігійну мову використовують як інструмент влади. Тут є дві героїні, дві дуже різні оптики, закрите теократичне суспільство, культ покори, контроль над тілом і пам’яттю - та сумнів, який у такому світі майже дорівнює злочину. Якщо любите темну соціальну фантастику, антиутопії, історії про жіночий спротив, релігію, владу й маніпуляції - це вона. Ілюстраторка - Вік Файфер. За підтримки журналу KANVA. Книжку можна замовити на Readeat: https://readeat.com/product/624867-pravda-v-slovah-togo-hto-govoryt І, як завжди, дуже чекатиму на ваші відгуки після прочитання.

О шостій ранку не прийнято посміхатися, Особливо в громадському транспорті. Це культура робітничого класу, Буть культурним хоча б біля «каси» Водію, простягнувши купюру, Будь серйозним і трошки похмурим. Так, разом ви зустріли світанок, Проте посмішка? Друже, зарано… І дантисти - девʼять з десятки Із рекламою пасти як пастки. Говорили про стан та здоров’я А не рот, що відкрився дугою. Ти не можеш радіти в трамваї! І в тролейбусі, це - заважає! Тож маршрутка чи новий автобус, Твоя посмішка - смутку розфокус. Половина не хоче тут бути, Від похмілля пʼятірку з них мутить. І вони передмістям помʼяті Сидять, А хтось має стояти… Дозрівають в сидіннях бабусі Для ранкових на ринку дискусій. А фундамент нового будинку Чоловіка чекає і пилку. На заводи спішить пролетарій. А у офіс - фанат канцелярій. Паралельно колона заторів І ніхто! Не ворушить губою. І який би не був в тебе привід, Місто буде холодне, як брила. Навіть сонце, що сліпить-фліртує, Робить писок твій, як у підбуля. Проживи пасажиром зупинки, Хай сидіння штовхає колінки, Хай місцевих захоплює гомін. Тебе теж пнуть в амбре невдоволень! Це звичайна картина у будні Прокричиш: «зупиніть на наступній» Підеш пити із кулера воду Як дорослий, що має роботу, Як дорослий ти будеш «не в змозі», Не в ресурсі, Ще там на порозі. Пильнувати ти вирушиш стрілки, Щоб секундна штовхала сусідку. І о шостій, але пополудні, Не повірите, в нашій культурі Робітничого чесного класу… Якщо вечір - гайда посміхатись! 23.05.2026 Соцмережі автора

лінії за кришталиком сонного неба давно зійшлися на тобі чи то хрестом чи то шитим хрестиком приймаємо один одного наче таблетки від тиску — час витрачатися давно сягнув межі а за нею лише тьмяні бульбашки мильних озер плакáти наплаканих котами джерел миргородської щоб на печінці не гірко алкогольні витрішки закінчуються ранковим усвідомленням заперечення злість торг депресія все по канону хоча прийняття не поспішає з ложкою сиропу доведеться ще довго викашлювати а я досі виводжу літери на твоїй спині вгадаєш, якою буде остання? @viknapoetry #єва_верле

Ось такі рибки вийшли Можливо якось зніму при кращому світлі🩵

донорство випростовує крила плануючи наче Сайракс над Лондоном звичка віддавати тепло до останнього така ж рефлекторна як спазми шлунку після приходить чоловік вмикає ожинові сутінки напускає туману з рептильних глибин говорить мовою тіла а ти мовчиш бо твоє звикло не відчувати бери мої очі від першої до найчервонішої зорі тримай мої пальці допоки гілка хирлява не хрусне пий моє серце з гарячих вуст захлинаючись його океанами а як дійдеш до останньої кісточки що твердо засіла ядром зміни правила тілесності так як змінюють замок на дверях а я залишу їх відчиненими — з відбитками пальців на внутрішніх островах зі слідами пороху біля маминих настанов з кратером від космічних програм на місці серця що з цим усім робити — вирішувати тобі я просто залишу ключі на тумбочці біля входу впізнаєш за чорним склом ожини від брязкальця я зовсім не боюся гучного голосу незнайомця на кручених сходах не соромся випускаючи крила дверей тріпотіти під порожнечею протягів — красти більше нічого. @viknapoetry #єва_верле

Половинами Ти спиняєш слова мої й подихи На півзвуках, півмірах, півпоглядах. Ми не матимем пристрасних споминів, Бо залишимось напівзнайомими. Напівкроками в крапках із комами Кожен матиме шанс на півпомилку - Розірватися снами й піввтомою, Загубитися у півсвідомому. Не добігти до нас півдорогами, Напіврухи тепер затамовані. Можна, буду тобі неповторною, Напівніжною, напівпрозорою? Трохи поряд, півдалями, колами, Напівлеготом теплим над скронями, Півнадії накрили долонями, Не порушили напівзакони ми. Може десь, над гірськими потоками Напівмріями злину й півдобами, Розлечусь на клітини півросами - Не добігли... лишилися босими... 29.06.2023 © @olesya13r

донорство випростовує крила плануючи наче Сайракс над Лондоном звичка віддавати тепло до останнього така ж рефлекторна як спазми шлунку після приходить чоловік вмикає ожинові сутінки напускає туману з рептильних глибин говорить мовою тіла а ти мовчиш бо твоє звикло не відчувати бери мої очі від першої до найчервонішої зорі тримай мої пальці допоки гілка хирлява не хрусне пий моє серце з гарячих вуст захлинаючись його океанами а як дійдеш до останньої кісточки що твердо засіла ядром зміни правила тілесності так як змінюють замок на дверях а я залишу їх відчиненими — з відбитками пальців на внутрішніх островах зі слідами пороху біля маминих настанов з кратером від космічних програм на місці серця що з цим усім робити — вирішувати тобі я просто залишу ключі на тумбочці біля входу впізнаєш за чорним склом ожини від брязкальця я зовсім не боюся гучного голосу незнайомця на кручених сходах не соромся випускаючи крила дверей тріпотіти під порожнечею протягів — красти більше нічого. @viknapoetry #єва_верле

Почали етер, заходьте) Трошки почекаємо і будемо судити: https://www.twitch.tv/kildun4ik

літо стартує з невизначеності думки накрути, як пасма на бігуді поруч із ними сум – на одну гіркоту – на іншу бездію – по всій голові скрегіт минулого за плечем не соромно, не стидно просто пекучий щем забуті щасливі дні виринають з хвиль памʼяті ми часто були дуже зайняті тепер вже не ті залиш у спокої совість дочасний червень крокує вітром збий мої шибки швидко! ми не набридлі, ні ми просто тепер надто рідні #вірш © ольга ритик

осколки кохання (Вірш №38) Ти вчора принéсла малиновий посуд до мене додому. Тепер ця квартира наповнена спільними світлими сенсами. Ми, мабуть, відчули, свідомо або несвідомо, утому від того, що разом живемо вже декілька днів у саспенсі. Але обійшлося без болісних сварок — ми дякуєм долі. Щоранку співаємо знову і знову «Пиріг і Батіг». І очі твої — наче пара чудових бурштинових штолень, а мій задоволений погляд — шахтар, що досліджує їх. Пряди візерунки своїми словами в моїй голові! Розкручуй уяву мою — і навзаєм ми станем величними! Ти зараз і тут — і тому ти найкраща моя візаві! Прошу: намалюй поцілунком пейзаж кольорами Павличка! Тарілка розбилась мені об макітру — і я знов самотній. Прибравши підлогу, збагнув, що у роті застигла оскома. Наступного дня зрозумів швидкоплинність стосунків на плоті. Циклічність історії впилася в п'ятку блакитним осколком. © Анатолій Касперський 21.06.2026 Канал автора

Покинула канал «Топор 18+» Тепер не підгляну, що там за курва-мати на болотах Не побачу солєвой васторг з оторванимі хуями Розйобаних дітей Зворушливих пригод матерів-убивць Не підмічу як фсбешні адміни згадують лише назву міст без назви країни Як дроч на смерть стирає культурні кордони і повзе куда глаза глядят любителів лобних місць і засцяних ешафотів Обійдуся Не хочу спостерігати чиюсь смерть Щоб погляд на ній і на мить не застрягав Не підтримую владу інстинктів Вистачить власної уяви Далі про особисте Про самогубців під час війни Мабуть до психолога запишусь Бо настирливі свердла думок пробурюють цивільні пласти Знову й знову Особливо перед сном Зі свистом під тиском Скинувся з висотки Тепер думаю про нього Про матір одну в Горішніх плавнях Про установку: «Успіх або смерть» Про те що не написала йому, не підбігла до тієї висотки, не вмовила на 18-му, не прихистила, не вписала Уявляю як він їхав з правого на лівий Через Дніпро, бо сам з Дніпра Як брів від кінцевої маршрутки Видивлявся будинок Як падав Мабуть закрив очі і відчув вітер Чому у мене це в голові? Що я від цього хочу? Чому уявляю як піднімаю розбиту голівоньку з гранатовою хризантемою у волоссі Як жалію, як гладжу руки, ніби заспокоюю Щоб заспокоіти вже спокійного Тому що він – це я? У мене ж і ава в інсті така То чому ж від нього морозилась? І це не лише тому, що я спадковий параноїк Морозилась від вузькоокої посмішки, що ніби хоче тебе з’їсти Від штовхання стегном мого коліна, яке було поруч, коли дивилася глянцеві фото в альбомі Фіджі фільм з його тусовок у клубах з молодими засновниками нашого Клозеру Хоча ж то єрунда Все в цьому вимірі єрунда Єрунда доки Джабба Гатт не піднімає жировий фартух і не показує, куди тобі треба Хоча, коли на тебе говорять: «Собака бєшана», бо ти хочеш пройтися з Арсенальної на Поділ… Та то теж дурниці! Морозилась бо чувак написав: «Я знаю, как на тєбя зайті» І я гугнила, які ще є прийменники Хоча: «У тебе такі вірші, що я радий тебе просто знати» – теж його слова Кому ж таке не приємно? Він ходив з сумкою по косметичних кабінетах і пропонував ін’єкційні засоби Колектори телефонували його мамі Востаннє він подарував мені вінтажну чорнильну ручку і чорнило сепію, а до того молескін, а до того футболку, а до того… Хай його душі буде тепло і легко як від усіх його добрих справ іншим! Мабуть він був тоді п’яний Йшов і пив з пляшки у пакеті Неодмінно так, і все саме так, щоб ніщо не зупинило І йому було добре і спокійно, він все зробив як міг і по максимуму І це був найправильніший його ексодус @ankolesan Лютий 2024 #лібротелінг #вірші

Повтор Ця схема поки сама популярна)

Колись я точно знав більше, аніж тепер, колись я просто міг не могти взагалі нічого. Колись я був корабель, літак, піонер, я виглядав на убогого чи сліпого, оголювався на пляжі, обговорював Бога. Я щось на себе прийняв, про що не просив. Я винен собі за щось, чого не позичив. Мені бракує тепер постійно часу і сил, я світло колись таке у собі носив, котрого, здається, не дозволяє звичай. І от що я думаю – все, що зникає з нас, коли ми стаємо прийнятні і зрозумілі, десь має лишатися. Як золотий запас. Як еталонний метр. Як минулий час. Як хвиля, котра передує наступній хвилі. І ось коли тобі звідусіль кричать “не впади”, коли тобі в руки дають не зброю, а одразу синицю, коли ти на вісімдесят відсотків складаєшся із води, коли твій дух важить двадцять одну одиницю, коли ти вже напевне не помер молодим – потрібно зникнути, розчинитися, зупинитись. Так, як зникає над травою туман, так, як розчиняються видихи у тумані. Так, як дощ, що народжується в океані, повертається, зникаючи, в океан. І тоді ти потрапиш туди, де всі, хто зумів позбутися світу цього, прорости у нього, зустрічаються й зустрічають, усміхнені, кожен новий приплив. І кожен легко відмовляється від усього, про що не просив. Оголюється на пляжі. Обговорює Бога. Катерина Бабкіна #катерина_бабкіна

Літо в зеніті Падає липовий цвіт на повернхю води Липень востаннє стрибає у воду - і вирине молодим серпнем; листя тонке, просвічені сонцем прожилки Ми дожили аж до серпня - бачиш, як нам пощастило Ти ж пам‘ятаєш про всіх, кому пощастило менше? Ти ж тепер замість них маєш берегти межі Ти ж тепер замість них маєш сміятись любити дивитись у небо Кожна новина - гострою скалкою в нерви Місяць в повні червоний від крові і жару Навіть він у жалобі, але ті, хто стріляють, безжальні Де твоя легкість, де все, що тебе тримало? Носиш війну із собою усюди як носять помаду Ти забагато говориш про смерть, ти це знаєш? Ось тобі пісня в машині і вікна відкриті навстіж Ось тобі теплий пісок і мокре коротке волосся Ось тобі все, щоб тільки забути вдалося Щоб тільки забути місто, в яке прилетіли ракети Щоб не пам‘ятати, хто ти Щоб не пам‘ятати, де ти @buryanpoetry #хопта

пизда ці ваші поетичні конкурси, ні ногою більше