Храм поезії (🖤)

Запрошуємо на благодійний літературний вечір в кав'ярні «Нафта» Учасники: Олександр Кудь Юлія «Тайра» Паєвська Дар'я Криж Іван Сенін Вхід: вільний донат на благодійність і чашка вашого улюбленого напою Коли? 9 липня, 18:00 Де? Кав'ярня «Нафта» вулиця Чернишевська, 15

Тут буде подія🩵

Вінниця, запрошую!❤️ Перша презентація наживо🥹

uapoets оголошує набір до поетичного альманаху «Марсове поле». Наша мета об'єднати в альманасі вірші та поезію присвячені війні, яка зараз триває. Згадати наших героїв. Загальна тема альманаху — Війна. Умови подання

вишкірене безсилля ляпасами по скронях хвацько горланить — долу! котиться рваним болем скручує голос в клубні страхом липким судомить в того не має втоми (в кого немає дому) кровоточива язва бурить з побитих вікон вʼїдливо пересміхом кіптявою без ліку вляжеться на проспекти килимом чорно-червоним в міста роздерте горло зреченням заборони в закутку без вдихання в зоні низького старту вимкни курсив лампади бісів нічних стрічати в темряві завше важче на кістяному троні теплиться напоготові будь-хто аби не воїн теплиться оковита у черепнім стакані тільця у целофані підданих неслухняних братку хіба нам гоже вити на волю суду правда докіль прибуде камінь закотить Юда * Іван Багряний «Людина біжить над прірвою» #вм9

танення – зняті покрови. мої оболонки сутності розливаються паводком на сотні світлових років до рідних порогів / точки першопочатку. здається, я не народжувалась… мене вивели з небуття тремтливою рукою дитини, що вперше тримала пензель, впустила його у глину солону, слизьку, багряну і, склавши долоні в молитві, заснула на грудях землі. прокидаюся від клекоту криги, від майбутнього запаху цвіту. скільки життів минуло? скільки мені іще?.. я занадто змінилась: у мене пташине серце і фотонові крила – не підрізати, не відтяти. я – натягнута траєкторія до точки першопочатку, до теплих порогів. я завжди повертаюся і приношу загублений ключ. @alefandco

Ніч — мерехтіння передзаписаних кадрів. Розтворись у очах моїх на каву та липовий мед. *Обійми, спалах* Розлетися на тисячі відблисків дзеркала часу, як вмієш, як буває щоразу в обіймах моїх. дивовижне створіння господнє, моя кохана. *Обійми, спалах* Повторити би дні, де мов діти, балділи під музику хлопів, обпалених сонцем, мов спаяні часом платівки старих програвачів. *Обійми, спалах* Чи лавочки парку вечірнього, де ховалися у власному Раю від дощу та хижих поглядів наших дитячих, і все ж не смішних, ворогів. *Обійми, спалах* Де тверда, мов каміння, Мівіна здавалась смачніше делікатесів, які від нас були навіть далі, ніж боги Олімпу від нашого дому. *Обійми, спалах* Нові простирадла біліють саванами духів, мов пам'ять про першу любов, як в старих італійських картинах по ТВ. *Обійми, спалах* Кава гірчить аж занадто, та більше за неї — надприродня потреба усього навколо завадити навіть останніми хвилинами обіймів поласувати. *Обійми, спалах* У кожному із моментів розривалася на сотні клаптиків, нібито ти не людина, а просто живий феєрверк, кохання моє останнє. *Обійми, спалах*

Двадцять. Вони зімкнули свої руки з докором змови, зирком зимовим прозвали тебе слабкодухим. Слабким слухом ти почув свист, що піднімав адреналін, робив нерви мінами, пульс — ударними рок-бенду… Такий був тренд — тікати десь на захід вперто. І ти так само у цю пустку, пастку втік. Тоді було багато обстрілів, і був час-пік на трасах, а у просторі було чимало фосфору. Дозволив ти собі пожити… В ожину зтовчать нас метеорити за долею динозаврів. Тому утік так нарвано в Нірвану. І думка: непідірваний снаряд — потяг на захід, ніколи назад. Там двадцять мін розкидано по місту, навколо колом втягує у присмерк, нестерпний гул стискає після свисту. Чи було варто в інше місто лізти? Немає сенсу співпереживати. Ти в пащі у патріархату, що тягне в свої руки всіх завзятих, взірве, зірве, задушить, з’їсть, візьме усе, почне із взятки… Але ж двадцять секунд — і не було б near-miss ефекту*. І ти б утік від небезпеки на безпечний спектр. Була ж лише тривога, нуль прикмет конкретних. Скільки всього загиблих під концертним центром? Двадцять секунд — було б сьогодні двадцять. На день народження б зізнався щодо орієнтації. Тобі б подарували двадцять доларів, і ти б собі купив новеньку Моторолу. Два нуль і двадцять друга спроба знайти вакцину від хвороби — «людський фактор». В одній із них ти став крилатим, крилами догори махати, засипаний землею.

*Near-miss ефект — психологічне явище, коли подія майже відбувається (або майже не відбувається), але через дуже малу різницю результат стає зовсім іншим. Чимось подібне до ефекту метелика. P.s: насправді цей вірш було важкувати писати, бо він відсилає до історії моєї знайомої з Луганська, брат якої помер під час одного з наймасштабніших вінницьких обстрілів (мова йде про обстріл Будинку Офіцерів 14 липня 2022). Тож тут можуть бути відсилки до його життя

#віршіPhoenix

І ти говориш: «Мені хуйово, отче, на цім шляху. Бо тут немає квітів, самі цвяхи. Я бачив річку та шир. Таку — що важко зором сягнути, так сліпить очі, і там — птахи! Вони накреслюють обрій, ведуть на схід, Вони тримають напрям, торують шлях І крила вітру дають і не залишають слід, Легкі та вперті, тінями по полях — Як видих соняхів, пил в крутоверті, сніг, Як поклик, пісня, відзвук чи просто крик. Вони прямують в світ, де хтось точно почує їх, Де хтось побачить, був — і відразу ж зник. Чи це свобода? Танок чи може дзен? Я не для себе, отче, другу, йому скажіть, Чи в тому сенс, щоби вперто летіти ген, Чи далі йти, просто йти, ще на милю, мить, А що там далі? Пристань, а може — смерть? А може хтось, хто так само кричить в пітьму? Я не знаходжу сенсів відколи я тут і геть Не розумію напрям та шлях, чому?» І він говорить: «Відповідь — це ти сам». І далі курить мовчки свій лакістрайк. І птах не креслить руни по небесам Та не розписує жоден їх твердь літак. 2025

*бззз* вночі починаєш сприймати світ зовсім інакше вчишся вслухатися в тихий гул холодильника заблукавшу воду у трубах крапання крану на кухні що відбиває секунди замість годинника кап кап кап кап помічаєш яка все ж холодна підлога для твоїх оголених пальців як плитка на стінах тримає у собі чужі руки й роки двері у ванну не до кінця прилягають лишаючи тонку смужку темряви шпалери біля вимикача зморщилися наче шкіра на пальцях після води тіні від гілок на стелі нагадують тріщини у сухій землі дім уночі стає точним математичним: вісім кроків чотири секунди дві стіни до затамовую подих ніби я під водою і слухаю як наближається звук комара до вуха тільки це не комар і я не під водою а між двох стін у коридорі вслухаюся у наближення шахеда і думаю як же хочеться жити будь ласка схиб бзззззззззз кап кап кап кап продовжує відбивати годинник за вікном світає починають співати птахи час збиратися на роботу сьогодні не ти травень 26

фатум збирає клапті бувальщини під шелест Древа життя. триклята омела вросла у буденність. телющусь по світу в пошуках наїдок, смага бринить у свідомості. хай. мені потрібна брехня. моя прірва волає, пожирає єство, прагне омани. я ш у к а ю. поглинаю весь бруд, мов ірбіс ягня. жадаю плюгавства, мов матіола вечірнього сяйва. підлота тече замість крові гадюкою. я зголоднів. мені потрібна брехня. #ігриНесписаних #мисливцізавраженнями

Шагане ти моя, Шагане. Катували сьогодні мене. Завжди стане причин у катів: Бо насмілився жити, як хтів, Говорити, любити, як хтів. Добрим був до собак і котів. Свою землю любив, Шагане. І за це убивали мене. Шагане ти моя, Шагане, Як ти зможеш впізнати мене? На шевроні - розлючений птах. Жовто-синій браслет на кістках, Будь-хто зараз впізнАє мене, Дивна слава бува, Шагане. Шагане ти, моя, Шагане, Сплю між соснами, бачу страшне: Нас тут сотні, ось мама, там син, Ти дізнаєшся все із новин, Не заплющуй очей, Шагане, Все минає, і це теж мине, Але пам'ять міцна, як алмаз, Пам'ятай і розказуй про нас, А як прийдуть тобі, Шагане, Заливати про рож прі лунє, про раздольє і сєвєрний край, Посміхайся, кохана, й стріляй. Хай твоя не здригнеться рука, Будь упевнена, вільна й легка. Кожна куля мене пом'яне. Кожна куля — це ми, Шагане. Світлана Дідух Романенко

Він приходить в подобі крука, пахне димом та розмарином. І поранені тягне руки до палаючого каміну. Наливаю йому глінтвейну - подаю у закляклі пальці. Очі в нього - як води Рейну, очі виснаженого скитальця. Пробирають мене шипами раз у раз по сорочці білій. Він ховає на ребрах шрами - візерунки на мерхлім тілі, Ніби крила йому зламали у забльованих казематах, У багнюку оту втоптали і залишили подихати. І гнояться на серці рани (химородні безсилі трави), А на спині - рубців багряних квітнуть спогади про криваве. «Затаврований я безхатько, а життя не таким здавалось. Я купався в любові батька - та брехнею вона звивалась, Для братів я був ладен бути тим хто піде за них на плаху… Та вони не хотіли чути і вклонялись сліпому страху. Кожен зрадив мене і продав, сто ножів устромили в спину, Лише за те, що я їм свободу показав та кайдани скинув» Мʼяко гладжу сутулі плечі, розумію - цього замало. І молюся, хоч трохи легше щоб йому ненадовго стало. Та стираються покоління на кордоні між сном та Навʼю, І віки на моїх колінах до світанку рида Диявол @dr_in_black

особисті кордони розквітають жовтим сонечком, боронять гостротою голок-променів у тепличній мертвій петличці білого комірця, який все стискає шию… чи це алергія на пилок? подих холоне. і нехай. і вдихай. раз-два, раз-два… три? рази перевірити: чи вимкнено світло, вода, замкнені двері… три — кити, на яких тримався світ, доки не затонув. три! чимдужче, ледащо, рушником чи наждачкою кляту закляклу гримасу обличчя… чи зітреться стара ідентичність? видихай, вдихай… і дмухай! кульбабка відцвітає, минулі кордони розлітаються. сніжить — білі клаптики кружляють у похоронному марші Мендельсона. і в радості, і в горі? краще і нагорі, і внизу; до óсуду — потім під суд. летіли до сонця? не проростуть. скляна стеля — не родючий ґрунт. не пробʼєш головою, хіба додасться сивих пасм від інею білої плісняви. годі. пора на роботу, не запізнюйся. @poetkapilotka

https://send.monobank.ua/jar/A43vWGoVWp Я відкрила банку, хто може долучайтесь. Хто не може - чекайте ЗП і долучайтесь тоді 😏 Плануємо придбати: - турнікет SICH - 100 шт. 100х700=70000 Номер картки банки: 4874 1000 3892 6914 Instagram: @medicine_4_ukraine 🎯 Ціль: 20 000 ₴

Послухай хвилі повітря та дихай за ритмом тихо, тук-тук, обирай закляття і грайся зі світлотінню. Звільняйся, бо ти — не тіло. Он привид крутого Гудіні стрибає з трамвая вісім на острів туманів — Сихів. Ти кажеш, що смерть звільняє, а ти за життя звільнися. Тумани когось з’їдають, а хтось з них збирає згустки енергії для мистецтва, що зводить фортеці в пустках. Фортеці, а не в’язниці. Над ними вже сяють зіниці. Під ними — підземні води, що живлять тебе чудесами, що прагнуть піднятись над нами. Цей імпульс хіба не вабить? Страхи — це ілюзії втрат, що давні, як рід баобабів. Не бійся: я ще з тобою і привид із нами (той самий). Стрибай із трамвая вісім на острів веселки — Сихів, Зі звивин сплети павутиння у замку в країні Оз, тук-тук, загадай бажання. От бачиш, воно вже збулось. Жени вже того Гудіні. Це тільки між нами… Тихо. Дихай. Тс-с-с. © Олена Галунець @virshoplitkarka 🚃 #олена_галунець

шкірі твоїй зізнаватись в любові падати вниз серце моє з глоду і крові не зупини що таке спокій, що таке вічність, нащо вони спалахом миті ми пересвічені в світі гонитв розсипи родимок креслити-креслити дотиком губ з рук, простирадел плести перевесло з слів – перегук в очі – безодню горіхову – прірвисько падати вниз пісне моя, неназване прізвисько, не перервись Іванка Світляр (@bukhtasvitla) #поезія #вірші

Небо згортає докупи осяйні нитки, Серед сумливих клубків калатає гроза. Вітер і дощ залишилися на самоті, Вицвіт химерних ромашок похмуро тремтить, Від танцю заливи утомлений світ замовчав. Захисток сповіді чахне побіля хатин, Невід гризот огортає смагляві хрести. Гінко ступає, узявши барвінок пахкий. Парох чекає…Та тіло істотно дрижить. «Тихо, Явдохо, не вдасться святому втекти!». Хвиля жаги обіймає незайману плоть. Розум зникає від погляду темної зʼяви, Магія відьми схопила руїни думок. Всесвіт одразу спинився і шпарко замовк. Вирвала серце раба і з собою забрала. Лячне житло похилилося біля пітьми, Морок гріхів окуповує врунистий ліс. Гарпія прагне довічне життя зберегти, Суще чаклунки, насправді, не має ціни. Маска красуні не зникне багато століть.