Храм поезії (🖤)

Горнути до себе світ, ненародженим плодом, весною озимою квіткою. Збирати пелюстя розсипане, доки й воно не всоталося в хижий ґрунт. Доки нитка довіри струною тягнеться від коробки квартири в імлисту примарну безвість. Так стаєш на канат — він врізається міцно в стопи. Хапаєшся по-пташиному короткими пальцями ніг. До грудей притискаєш пам'ять про світ, чи квітку, вже і не роздивитися в темноті. За маяки — розставлені ліхтарі, десь під тобою, далеко у ринві прірви. А послизнешся — спадатимеш вниз дощем, медовою зливою, на тисячі‌ плечей, ти б цього не хотіла, а значить лови баланс. На запах тепла, того, що було про нас, а тепер згорнулося на руках кошеням безхатнім. З усього що залишилося маємо тільки час, і надмірну вразливість до шереху, звуку, крику. Оберігатиму й хлібну крихту, бо до неї торкалась твоя земля. Ще кілька кроків, струмом роса іскриться у відблисках ліхтаря. Як жива

🩶🪩

В країні, в якій немає війни, шумлять вулиці і ресторани, не згасає життя о десятій, тут відсутнє поняття «комендантська година», і тривога не ріже повітря металевим сигналом сирени. Пам’ятаєш, такими були ми, не казали — сніданок в підвалі? Дуже добре, це майже як шелтер, занотуйте — хороший готель. Тут усе шелестить, і гуде, і свистить, і кричить, і дзвенить, та ніхто навіть мить не чекає від звуків тих смерті, бо це звуки життя, але сам ти вже не віриш у це до кінця. В країні, в якій немає війни, стався жовтень — сипле листя на битий асфальт, з середи безупинно дощить і збирається ще, якщо вірить прогнозу. Тут говорять про різне, та ніколи про те, про що ми. В країні, в якій немає війни, я на чотири дні, потім їду в країну, де є війна, і вона найпрекрасніша в світі.

В скриньку Пандори запечатаю страхи, приглушені з дитинства падолистом хай летять у вирій. Вирву кліщ із серця, у намисто заплету емоції, потисну руку травмам. Правда починається зсередини свідомості. “Все добре?” Нерви скачуть на спідометрі. “Спіть вдома!” Домальовані уявою відсутні елементи спогадів заповнюють розбитий пазл …віконних рамок. У цій повісті нема героїв — є лише антагоністи.  “То гоніть їх!” Пам'ять — площина гнучка: з цієї глини зліплю все, що хочу. З нерухомості  зароджується іскра. Імпульс з хаосу витворює макет реальності. Здригається  твердиня світосприйняття салютними оркестрами. “Тонке — то й рве…” Єдиний тригер, спогад — й вся будована модель розвалиться. Я знаю це!  Я бачила  інертність світу в кожній барві й прояві, на пробу брала кожен із інгредієнтів відчаю. Відчинене нутро (плацебо “опенмайнду”) Майже вийшло! Пересилити, перебороти… Перестати. Вже проходили… Приймали позитивне мислення — та позитрони, короновані печаллю, прилипали до душі магнітними зарядами, роз'ядрено плели антиматерію із почуттів… Плеяди вже не світять серцю в секторі страждання. Жити далі… Дихати. Сміятися. “В наявності немає щирості — купуйте залишки лояльності” *із позначкою "Made in China". Чай на м'ятій скатертині м'ятою не пахне як в бабусі… Крізь опуклі лінзи часу ще гірчавить. Листя в чашку, цукророзчином з мішків важкі метали роздумів росяться. Недосяжність — в двох ковтках тепла, гаптованого втомою. Дні обертонами по колу обертаються — як в дідовім годиннику. “Тидинь!” Думки минулим шантажують, їх нетлінні тіні — ніби папараці у прострації. Крізь простір над світлинами в альбомі нахиляюся. (Не)чайний опік. Зойк. Анігіляція. Знов на гілляці я. Вишу, морально розіп'ята. В ящики  зриваю груші із верби вже три доби — щоб був харч для ілюзії. #feel_blue Під блюзкою крохмалиться знемога. Мокну, мов той голий кущ під снігом-содою. Осядуть, спогади остиглим листопадом …на дно чашки. Пройде час. Остання осінь, як завжди, триматиметься осторонь, осиплеться осиротілими осиками. О сива осока! Осліпла осінь від осколка гострого. Осліпла я — не бачу звідси виходу… 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖    © Лана д'Арк 🫖🧩🪟🫖🧩🪟🫖

"час грати білими". але натяків на перемир'я ніколи не було. нічия шепоче за спиною відчаєм. страх поразки бігає по спині не мурахами - конями, гарцює без вершника, залишаючи сліди-синці. найбільше за мене вболівають мертві.

Як намалювати жінку Починаємо з тіні, із найтемнішої тіні. Її вигини вирізьбить місяць на мідних пластинах. Ще нічого немає. У темряві вгадуєш сад. Перейшла щойно перша у світі гроза. Зблизька зблиск зміїної шкіри в вологій траві, і на листі вже пишеться слово, що було правік. Руки жінки. Коштовні зап’ястя тонкої роботи Напівтіні як натяки, подиху швидкі штрихи. Напівшепіт і подив. О, жінко! О, хто ти? І чи знаєш сама, що тобі до снаги? Сфумато уст, за спиною — гравюри гір. Такою тебе бачать уві сні вулкани. Скажи це перша — і твої слова схвилюють води світового океану. І як він любить слухати твій голос — це живопис. І як цінує поцілунків акварелі, п’янкі мережива на шкірі акватинт. Пастель твого рум’янцю — яблуневий цвіт. І як твій сміх так стрімко заливає фарбою весь світ. Тремтить мольберт, ти саме винаходиш алфавіт. А на десерт сьогодні в вас із Древа пізнання добра і зла цей плід. 2024, зі збірки «Світлочутливі»

Тчеш мене, господи, нібито щільне рядно; очі димаві виблискують тепло сатиново. Чуються лоскітні дотики ребрами, спиною – осьде і осьде ворушиться ворсом любов, – що цьому світові, господи, нині дамо!? Видихну. День спорадичний, викохує дику імлу – холодом вогким пройме кожну стоншену ниточку. Рветься – де тонко, чи міці основі та вистачить? Мит(ь)(і)cнування – неначе у воду мілку кинуто камінь, вишуркує – тут і вікуй. Вимокну. Латаєш, господи, тіло і душу мою; байковий клапоть на груди пошарпані – лептою. Нитку втинаєш і врешті плащиною, смертною. Та доточи мені вічності, боже, молю; може зігрію когось у холоднім краю вперше я. #17

в тебе все в порядку. я за тебе рада. сумно, що не поруч. але й так бува. в тебе наді мною надто сильна влада. я щось відчувала. я була жива.  гірко, що розбіглись по містах країни. десь щодня стріляють. десь нема сирен. але все, що спільне — це було безцінно. без контролю, часу, статусів, імен. спогади гортаю, як фотоальбоми, коли сум під вечір трохи нагребе. і хоча сьогодні ми лише знайомі — будь в своєму щасті. бережи себе. Дарʼя Лісіч

Всіх вітаю! Знову відкриваю допоміжну баночку з розіграшем для Вероніки Мовчан на авто, інфо тут 👉🏻https://t.me/c/1718515598/3423 Цього разу розіграю три силянки створені Анастасією https://www.instagram.com/saffron.ua_art?igsh=M2drYzR0MDQ5bW9q і передані мені при зустрічі. За донат від 35 грн можна отримати цю красу. Буде три переможці, розіграємо в моно як набереться потрібна сума. Донатити за посиланням обовʼязково вказавши свої контактні дані👇🏻💰 https://send.monobank.ua/jar/8AfPe9jSxX *відправлю в своєму пакуванні зі смаколиком😏 *доставка за рахунок переможця Будемо вдячні за донати і поширення! #збір

Заховавши себе у книги та фільми, поки за вікном гримить черговий вибух, Ти тримаєш шматки довіри, мов цінність, зникаючий вид – і в серці стає тихо. Але тільки на мить звільняється розум, вщухає тривога та, яка у грудях – Бо врізається звук ракети у скроні, та згущує ніч прискіплива напруга. І від цього болить, схиляє, канудить, штовхає у розпач... Що з цим, сука, зробиш? На порожніх столах запилені шибки в сусідському місті так хочуть свободи. 16.11.2022 #adelispoems2022 #Вірші_Аделіс

* На перехресті вінницької «Юності» мене не спиняють трамвайні платформи й тролейбусні навіси. Пункт призначення — ще не окреслено. Обличчя не виказує років. Темно-русяве волосся ловить весняні відтінки затишку. Кредо просте: не дати життю збити кеди, що гаптують босі стежки незвіданих маршрутів. Амбіції прилипають до шкіри, як солодка бульбашка Hubba-Bubba, що щойно луснула — із присмаком полуниці й дитинства. На тілі — жодного татуювання. Скоро це можна буде внести до Червоної книги зникомих явищ. Чверть на п’яту. Ми більше не чуємо дзенькіт четвертаків — вони зникли з обігу. Так зникають і люди. 03.05.25

Каміння і рими вона кидала каміння в ментів, а я — метафори в її слід, мов пси, що не вміють гавкати, але гризуть асфальт. у неї був рюкзак із нашивкою "ACAB", у ньому — трохи гречки, запальничка і маленький примус, у вигляді газової плитки на якому вона варила борщ, щоб побороти патріархат біля річки, під мостом, із гаслом «смерть нормам». говорила сленгом 2013-го: «базару ноль», «шариш», «ламай систему» — і ламала мене, так просто, ніби я — ще один чортів ліхтар на площі, ще й не той, що світить. вона не писала віршів — а була ними. кричала, що поезія — це для ботів. і все одно зберігала в кишені зім’ятий «Кобзар», який рвала на сигаретні листки, щоб дим був із сенсом. одного разу сказала: — ти мене не врятуєш. і пішла — в балаклаві, в чорному, в ніч, про яку я досі пишу. а я залишився — захлинаючись, переписувати її борщ у вірш. він пахнув димом, каменем гірської річки, і трохи – любов’ю. © Кудлатий #поезія #Кудлатий задонатити на розвиток проєкту

Я лежала на землі і була жива. Дивилася на небо, з нього долу опускався густий сніг. Очі мої були розплющені і не закривалися навіть тоді, коли колючі сніжинки падали мені на рогівки. Не так це вже й страшно, не так вже і боляче. Мені якось робили корекцію лазером - тоді було дійсно страшно, дійсно боляче, тоді я ще хотіла жити. Я лежала на землі і була жива. Спочатку сніг танув, торкаючися мого тіла. Тіла, у якого нормальна людська температура - це тридцять шість і шість градусів за Цельсієм. Але моє людське тіло вже не хотіло бути людським, моє людське тіло хотіло бути небесним. Відповідно ж до правил переходу з людського в небесне сніжинки, які спускаються долу не можна нищити. Не можна спрямовувати своє тепло на холод сніжинок. Вони мають жити. Я лежала на землі і була жива. Моє людське тіло якийсь час опиралося правилам переходу. Але недовго. Надто воно хотіло стати небесним. І тоді градуси мого тіла перестали перечити снігу. Тіло повністю підкорилося правилам переходу з земного в небесне. Сніг опускався з неба і більше не танув. Очі мої були розплющені, але цього не було видно. Нічого не було видно, лише сніг опускався долу з неба. Я лежала на землі і була нежива.

немає часу жити мій хмельний баобаб блокує повітря забагато справ — кепсько картузи тиснуть углиб макітри спів резонує з мікро слова вислизають з вуст і питають: чи ладен себе спинити? жодної миті жодної миті ми — ті той та ти портативний розум колективного психозу під кодовою назвою «Досить» досить боятися жалітися ненавидіти себе кричати бути собі палачем мов той мем що вийшов із-під контролю мов дія вакцини від ковіду яку вкололи п’ять років тому бл*ть я вже, напевно, мертвий скільки ще воно буде мене зсередини жерти давати уявну надію спотворювати думки бігти по уяві тільки не кажи мамі про свої невдалі стосунки про пошуки сенсу життя роботи і всього цього «дорослого» може, ще років за п’ять я переїду в Осло чи Оттаву якнайдалі від поганих думок а так — все ок все ок все ок @buremne

Поцілунок Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Коли ти вперше зайшла, самовдоволено посміхаючись, я подумав: характерна. Люблю характерних. Від них є чим підживитися. Мені часто випадало стерегти те крило вежі, де була твоя камера. Ти уважно стостерігала за моїми рухами — часом каптур заважає бачити, але не відчувати. Хлопці дражнили мене, наперебій розказуючи, як будуть тебе цілувати, як перейматимуть все красиве і цікаве, що ти колись бачила, збираючи до скарбнички: ранкові пробудження з татом на риболовлю; обійми з великим рудим собакою; велосипедні перегони лісопосадкою і поле — гарні з тих квітів виходили вінки; а ще вигадки — де була так довго і чого знову вся футболка в черешні. Я дратувався, але знав. Ці спогади не для них. .... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Таки мені не здалося, ти слідкувала за мною. Невже такий, як я міг сподобатися? Часом і я думав собі, як тебе поцілую. Як зберу і сховаю в кишені свого каптура: всі твої доторки — не пальчики, а кераміка — шорсткі і тендітні; запахи — густі арабськонічні й ледь вловимі — сонячні зайчики; поцілунки — кришталеві та крихкі — не впустити б і слова — муркотики, солодусі і динозаврики. Знайти би місце в кишені. Знайшов. ... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Тієї ночі ти підкликала мене ближче до своєї камери. Мовляв, надто вітряно. Попросила мене затулити собою від протягу. Ви ж не відчуваєте холоду — мовила. Я не відчував. Тож став проти вітру, даруючи тобі подобу тепла — справжнього тепла я не міг дати. Так стояв і не смів повертатися, вперше за все своє буття теплішаючи. Потім ти ще не раз просила мене так ставати. Поміж тобою і вітром. І я ставав. ... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. В одну з таких вітряних ночей хтось доніс керівництву, що я покидав пост. Мене довго-довго перевіряли, нишпорили холодом у закутках мого каптура і врешті знайшли. Знайшли одного динозаврика на дні кишені, я, певно, забув його по дорозі заморозити. І тоді вони повели нас на площу. Ту саму. Площу Поцілунків. І сказали дивитися — часом каптур заважає бачити, але не відчувати. І я відчув, відчув, як з тебе виціловують всі теплі спогади. відчув, як з тебе виціловують всі гіркі спогади. відчув, як з тебе виціловують все, що було твоєю пам'яттю. І я відчув — від тебе більше нічого, нічого не залишилось. ... Ми попрощалися в Азкабані — я і твої спогади.

Вітаю тих, хто успішно пройшов Ініціацію! Тепер ви гідні долучитися до таємниць герметичної поезії, і одну з них я відкрию вам прямо зараз. Цей сезон Віршометрії присвячений алхімії, адже хто як не поет здатен перетворити звичайні речі на справжнє золото. З кожним туром ви освоюватимете один з матеріалів, з кожним туром завдання будуть ставати все складнішими, а судді - все суворішими. І лише справжні майстри подолають всі перешкоди, опанують матеріали та зійдуть на вершину скелі де їх чекатиме останнє випробування. Отже, ласкаво просимо до другого туру, де ви освоюватимете найпростіший, звичайний, гнучкий матеріал - тканину. Завдання туру: Вам потрібно вплести у полотно вірша щонайменше дві нитки назви тканини. Обмеженого обов'язкового списку немає, все на ваш розсуд і креативність, назви можна брати у будь якому відмінку та формі. Для натхнення пропонуємо кілька назв тканин, які ви можете використовувати: сатин ситець бязь маркізет батист муслін фланель плюш вельвет корд байка перкаль поплін драп лудин (архаїчне) кирея (щільне вовняне сукно) бродун ладанка (густе сукно для верхнього одягу) шовк атлас парча креп шифон органза муар тафта камчат брокат (ваш варіант) Дедлайн: включно до 30 грудня о 23:59 призовий фонд: 3802 грн. якщо є бажання збільшити, то — 4441111039661313

Атлантида. Атлант — ти. Таланти! Толокти  колотнечу по лікті по клітці — поки цілі кістки… Підіймайся, атланте — долати долю мультитаскові гірки депресії! Таскати на своєму гробі невдалі спроби… Роби! Твої гірки — гіркі. Згортаєш горизонти       очікувань. Твої ріки — рідкі. Твої плечі плачуть потом. Ти ловиш губами дощівку, надриваєшся до півпритомності… Твоя сила — сіла. Навіть ржавий тюремний метал не розсиплеш! Ноги нагадують про колишні мандрівки й геройства. Вставай! Час стинати тенета! Ти не та А т л а н т и д а. В тлань ти дав  но вий шов за буття. Тламитись та ламатись. Тлумачення стану — немає. Тло латане зла мом  ментальним викидом. Слабнеш? Атланте! Чи шабля іще при тобі —               для походу        в незораний лан? ЛІНЬ. Статика. Стати каменем — неживим і байдужим. Розбитись об море (чи об мару?) успіху. Усміхатися. Стіни не стануть перешкодою пішоходу (якщо він зацікавлений). Перест РИБ нути по той бік? Підсісти на вудку винагороди? Сила не всесильна. Океан, на жаль, вичерпний. Ти не бачиш цього, поки черпаєш, — аж доки не вдаришся головою об спиці недобудованих катедралів.  Твоя хата хитається. Ти небо              не втримав. Затиснутий в клітці трьох стін —                                   без даху                         без духу           без змісту. Неефективність мете мотивацію по підтопленій підлозі… Прокидайся, атланте! Де твої таланти? Де твій невмирущий вогонь? Ти втомився, атланте, все в собі тримати й вдавати, що зовсім не важко…

*** і знову пуск, і діти — ціль, у вухах — глухо й дзвінко. стискає іграшку в руці маленька українка рожеві щічки, чорний свист, обійми не від мами. біжить земля, і ми кудись, допоки не загнали нас на поталу лихварів, убивць і землекрадів. володарі похилих брів байдуже-дуже-раді. паради зброї, сі-дзінь-дзінь! хідник для зла в Алясці, хрипить синиця у руці, усіх лелек — на м'ясо у лапах старців світ загруз, здурів, зомлів, загинув. бридкі дорослі тиснуть “пуск”. дітей виносять з диму © Олена Галунець 💔 @virshoplitkarka #олена_галунець

ранок палимо на балконі дивись як поперек розтяглася смужка ніжно бузкового під іще сонним поглядом поржавілі дахи будинків здрібнюються й тікають геть до самого обрію закреслені лініями дротів як недбалими мазками художника де-не-де вихоплюєш поодинокі тіні чи то відьом чи то котів а може маленьких принців з трояндами під пахвою я хочу вірити що там де вони закінчуються – завжди починається море ось ось і солоний бриз дотягнеться й залоскоче ось ось і оговтаєшся від млосності ночі запашним ароматом кави гляди не проґав бо вже починає пінитись ковток і видих ковток і густо тебе заповнює тиша неначе смола тріщини молодого стовбура грішний цей світ прокидається соковитою абрикосою у якій ми – кісточка не з тих що розкушуються надвоє це не вітер це бог перевіряє своїх навпомацки чи достатньо у тобі світла чи стане тобі любові триматися аж до заходу роздимає в'юнке волосся – тобі так гарно нарешті я із розхристаною своєю тривожністю переконалася нам із тобою стане стане всього