Храм поезії (🖤)

Приходь. Будемо знову малювати променями траву на небі. Як тоді, того безіменного восьмого дня, коли третє сонце ще не зійшло, а перше вже ховалося за край обрію. Хрущі заплітали нам коси і теревенили про щось своє хрущаче, хрускотливе, хрустке. Наші прозорі руки лише здавалися такими, а насправді були кольору молочного киселю. Тоді тіла ще були легкими, а думки повітряними. І зелений в моїй голові такий слухняний. Так гарно лягав на твої сподівання. Хмари не виковзували з долонь – м'яко трималися шкіри. Приходь. У спалахи ранкової зірки, яка тривожить сонні очі, зашторені спокоєм невідомого. Літо уповні для теплого і ніжного. Для шурхоту слів і осоння поглядів. Час збирати насіння вітру і випускати з домівок останніх боягузів, що ще не навчилися літати – час топити страхи і згадувати, як це пірнати глибоко. Як тоді, того довгого польоту на дно, коли коріння виштовхувало нас нагору, а крони не приймали у свої гнізда. Коли ніч вважала нас дикими і усіляко цуралася. Приходь. Бо двадцять п'ята година втомилася чекати наших рухів і не триватиме вічно. Бо промені вицвітають, а наші тіні коротшають надто швидко, і, хто зна, чи наступного разу зможемо дотягтися тінями до зелених променів одне одного. Приходь. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

У світі, де просто зараз когось катують, хтось досі готує родинну вечерю, коле горіхи для солодкого пирога; ламаються кості, розриваються жили, бура калюжа крові густішає на підлозі; у кафе роблять гучніше колядку, діти біжать зі школи; тіла розчиняються в кислоті. Жодна кров не червоніша за іншу. Біль роздавали порівну на поминках справедливості, ніби коливо. Я так хочу за нею заплакати, але не маю чим: всю вологу з душі невидимі спраглі випили крізь ангельську соломинку. Спорожнілі, минущі, крихкі, як ялинкові іграшки, погойдуємося на гіллі світового дерева; ще трохи до того, як безокий звір апокаліпсису повалить його, усіх нас безладно розбивши. Хай не зможу більше заплакати, але можу тебе обійняти. Бо так хочу, щоб ти вцілів і тоді. Я розіб'юся за тебе. Кактерина Калитко #марор

Снилося, наче мені прокололи артерію (десь на правій руці – між зап'ястям і передпліччям). Снилося, наче вийняли дріт із неї. Снилося, наче тоді пульсувало пришвидшене серце, давало збої. Снилося, наче м'язи боролись за кисень. Снилося, наче я йду травою до нескінченно прекрасного світу планет – і одна за одною вони вибухають обабіч. Навколо снилися чорні діри. Або прозорі. Снилося, наче голка сіріє, стає солона. Стає уламком, росте міжвенно. Снилося, наче повільно пливе, наче гостро вдаряє в ребра, колеться в серці (біль віддає у м'язи). Снилося, наче зір мій знову вже гострим став і – зрештою, я все бачу: світ невблаганно довгий, світ нескінченно вічний, крутиться куля – глобус ділить його зиґзаґом, ділить його надвоє, ділить його навзаєм [в підсумку все означить]. Сон мій трикратно множить світло в кінці початку входження в поле зору. Краплі стікають з голки в море з твоїм найменням, в море з твоїх причалів, зроблене з тебе, тепле. Сон поглинає простір, час і вичéрпність значень, я загортаюсь в постіль, наче в покрóв, у сталість. Голка тернова твердне, болю уже немає, світ під ландшафтом дерми тихо собі згасає. @reflexref #марина_горбатюк

«спа‌день рожевий нагонить думки про все те перебуте. далекі скитання пропахли вишневим суцвіттям. розвівся буремний вогонь – насолоджуюсь миттю: звільняю усе, що так довго тримав аби знову відчути. хмарини помірно сповзають – крильми‌ то махають фламінго пухкі, наче губи і хочуть з‘єднатись скоріше. дивлюся на них, розуміючи: бісова тиша! скорила й пришвидшила сум – де собака заритий. поблід я. той оболок-птиця потроху просякне багряно-червоним і так поступово стемніє під натиском ночі. палка ностальгія звільнилась – римується стовпчик, тепер вже не тільки ігристим розсудок нарешті наповнено. розгладились стомлені хмари і зшились в одне простирадло, лиш присмерки скрізь тут засіли, а схід неминучий… отак, зазирнувши в минуле й згадав, як світами мандруючи, не бачив подібного неба – нестерпно ж, та, трясця, як гарно.» 💗🦩🍷 © Ольга Ритик @in_vino_vino

Вразливі ега просимо відійти від екрану, post impreza запускає «Herstory: Феміністичний літературний гурток» 🧚‍♀️ Запрошуємо журналісток, фемактивісток та письменниць дослідити разом з нами маловідомі феміністичні ініціативи Франківщини або ж такі, які ще не називали себе феміністичними, бо ще не існувало такого означення, але за характером роботи були протофеміністичними. Досліджувати будемо в полі, тобто в поїздках, а саме: 🔹8 червня, Болехів: до Наталії Кобринської — досліджувати витоки організованого українського фемінізму (якраз у її день народження). 🔹10 червня, Коломия — розбиратися з феноменом журналу «Жіноча доля» (1925–1939) та товариством «Руський жіночий кружок». 🔹16 червня, Калуш — поговорити з Союз українок Калуша та дослідити активістську й драматургічну практику Люби Липовської. 🔹23 червня, Криворівня —досліджувати спадщину Параски Плитки-Горицвіт — гуцульської фотографині та філософині, чий масштаб ми досі не осягли. Перед поїздками проведемо воркшоп із німецькою дослідницею Ніною Мартін з берлінського мистецького центру Oyoun, який працює з квір та деколоніальними спільнотами. Ніна поділиться своїм досвідом збирання голосів та фіксування історій тих, кого не помічає «велика» історія. Після поїздок радо чекатимемо на тексти (за гонорар), які ми не тільки опублікуємо, а й зробимо читання. Всі витрати та вся організація дослідницьких поїздок — з нас, і можна обрати одну поїздку, можна кілька, а можна всі — зважаючи на ваш інтерес та часові можливості. Традиційно радіємо зголошенням колежанок як з Франківська та регіону, так і з інших міст. Подача — за лінком, дедлайн — 30 травня. Проєкт отримав підтримку в межах Фонду стійкості (Resilience Fund) від Goethe-Institut в Україні. Вже четвертий рік поспіль програма продовжує підтримувати культурні та освітні інституції, а також громадські організації, які демонструють виняткову стійкість в умовах повномасштабної російської агресії.

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує. Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни. Заручниця щоденних новин і низького тиску, і побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним. Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави, а потім ми сядемо поруч з простими обличчями, і я вибиратиму всі спогади з його голови. А потім поставлю чай із гілочками смородини, вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг, і сонце впаде в кропиву за чужими городами, і нитимуть груди у передчутті його темних рук. Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими. Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки. Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі. Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці. Мурашка повзе виступами її худої спини. Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.  А потім бере відро, набирає води пригорщу, Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах. Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу! Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б. Ірина Цілик #ірина_цілик

бриниш струною ммм cantabile навпомацки знаходиш пульсуючий нерв звуками в простір вростаючи тонкими канатними дорогами зустріч боги(!) всі втілення за музику його вібрацій (смієшся) ніким не розвʼязані домінанти — трофеї тривкої революції тримай не буде високих слів МИ про інше божевіллю навчи бо коли, як не зараз любове моя

Перемовини Недомовлене скроні наповнює, І пульсує, де прояви скупчення. Та чи зможу для тебе озвучити, Що маскується під перепонами, І куди всі зусилля залучені, Коли біль помережаний  втомою? Намистини проблем нерозв'язаних Заховаються, та не розчиняться, Проковтнуться гіркою перчинкою Чи раптово штрикнуть поміж м'язами. Не пробачене — часом незчитані Намагання добра. Це обтяжує. А казкар помилився: не тільки-но Горошини відчутні лиш обраним. Доки сонце мандрує за обрієм, Сон годує старими платівками. Голку думки нема чим задобрити. Що спроможне обох нас утішити? Бісеринки бажань загубилися? Та на поміч прийду — відшукаємо. Нехай зноситься спокій вулканами І сиренно-тривожними битами, Бачу я у тобі віддзеркалення Своїх прагнень і сенсів незбираних. Чи відчуєш усе  недосказане Через доторки подихів-поглядів? Та чи створені ночі задовгими, Щоб лиш м'яко стелитися фразами. Перемовини, зрощені повнею, Ланцюжки обнадійливо зв'язують. @literospletinnia #оксана_приходченко #цюрих

блиснули зорі з-за віяла віхоли. погляд мій стигне Полоз липкої колії вигинається під вагітними животами вагонів. Встигла. Попереду — дивний новий світ, до якого ми думали, що готові. Металевий скрегіт засвердлюється в голову безкінечним повтором, ритмічним тіком коліс, питанням: що якби? Паперовий журавлик, зім'ятий квиток на ковчег. Депортація далі від себе, в ілюзію спокою. Обіцяний Неверленд на повірку — труха і попіл європейської якості, вартістю в битий цент. На шляху від тривог до картону чужого порогу неминуче утворюється акцент. Божевільний Вінсенте, знала би, відсікла би обидва вуха за твоїми завітами. Тільки б не чути, як голодні круки з кістяними ротами-бритвами поступово ставатимуть ситими. З тими, хто поруч, доводиться усміхатися вдвічі ширше: за двох. Такий собі Гуїнплен серед сонних і апатичних, заплаканих та затихлих. Різних, однаково поєднаних відчаєм. Скільки ще залишилось часу? Зі швидкістю п'ять сантиметрів на секунду потяг розтягує шлях з А до Б. Вчепився зубами в ослаблу руку, як пес, що намагається відтягти тіло своєї знепритомнілої людини від розкритої навстіж духовки. Скільки нам ще залишилось? Скільки Їх залишилося там, куди так хочеться повернутися? Застрягаю у горлі аскетичного коридору крихкою кісткою — ні відкашляти, ні ковтнути. До кінцевої дихання бути тут легше, ніж там тонути в клітці евакуації два на два. Безупинно пташину шию гризе вина, бо жива. Промальовую сценарії в голові. Уявна підлога всіяна паперовими кульками можливостей. Натомлений лоб укривається росяними краплями. Цьогоріч аномальна зимова спека. Залишитись? Поїхати? Куди взагалі прямує цей бісів потяг? Затуляю міцніше вуха. "...І коли ти підеш долиною смертної тіні, на світіння лампади чи жовчі настільної лампи, по обидва боки дороги підпиратимуть вогкі стіни, ті, хто так як і ти, опинився у списку "значні втрати" На цьому пероні виявилося не так вже й багато людей. В розумних книжках писали, що нас мали би зустріти крилаті волонтери з жовтими блокнотами, де маркованим списком значитимуться наші хороші й погані справи. Може, навіть ті, що ми так і не встигли почати. Надії залишаються не на порозі пекла, а тут, на тлі пустого зимового поля, під зігнутим від вибуху черевом металевого пса, з-під якого сьогодні чомусь особливо яскраво... блиснули зорі з-за віяла віхоли. погляд мій стигне. @snigpoetry #мері

*** Зморене сонце зненацька сповзає за схил. Залишки світла спадають за стіни собора. Савани сутіні стеляться стежкою. Сполох Сизим сичем серед сонного світу застиг. Сяйво зірниці затьмарили змії-страхи — Сестри смеркання. Стривожене сойчине соло. Зморене сонце зненацька сповзає за схил. Залишки світла спадають за стіни собора. Сенс загубився. Зривається здавлений схлип. Змучене серце стомилося стукати. Скоро Знайде спочинок — завчасно здаватися — сором. Золото заграви зникло: зайшло за хрести. Зморене сонце зненацька сповзає за схил. ©Марія Чекарьова травень 2026 року Фото автора

Ходімо зі мною попереду запах дощу і проміння сонця, що ніжно огортає обіймами живе й неживе на підвіконні твої тюльпани розпускають пелюстки і гинуть за тиждень але ти їх любиш бо вони гарні і до того ж дарують бажане відчуття свіжості хоча б на маленьку вічність у сім веселкових днів ти любиш квіти більше ніж березень або квітень і точно знаєш більше за інших чому вони гинуть віддавши усе, що мали ти шкірою ловиш сонячних зайчиків поки я мовчки дивлюся на тебе і омиваю душу теплими березневими дощами знову співають птахи і вуличні музики знову коти починають вигинати спини і ліниво про щось нявчати діти заливають сміхом раніше порожні вулиці хтось знову жаліється на нестерпну алергію а інші п'ють чай на балконах і нарешті можуть вільно дихати ходімо зі мною скоро цвістимуть твої улюблені вишні а запах бузкового цвіту нагадає молодість п'янку та мінливу як та погода, яку ми досі не можемо передбачити та приборкати ходімо, я знаю стежку де немає твердого каміння де всі кольори веселки стрічками малюють шлях не лякайся нічого ті хмари над нами — лише діряві парасольки чиїхось забутих мрій крізь які сочиться декілька сотень крапель — джерельно прозорих сліз ходімо на мить зі мною туди, де можна обіймати старі дерева ходити босоніж і чути кожен подих густого лісу ти більше не можеш сидіти в цегляній коробці якщо у мене в долонях твоя ледь вагома душа ходімо, вже час і попереду день в якому я досі на тебе чекаю загублена твоя весна @sadlovawrites #марта_садлова

Випадкова стріча мов зілля на камінь. У гирлі ріки присмерк розмикав застіжі комишу. випадком на плесі водному постали дві тіні. Білі лілеї мов забуті язики послань покоїлись. в прозорих пащах глухі сонні риби намул перекочували, наче ймення шукали. знамення віднайшли в моєму волоссі, що пахло мокрим залізом і яблуками без осені, без осоння, без ос. осанна. Вони ще довго проростатимуть крізь імлу в наш білий бік. туди, де місяць зазирнути не наважиться. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Коли поринаєш вкотре у знайому заводь, усе одно нові відчуття будуть. Це як первісні люди зловили вперше космічні вайби: з роздовбаних каменів винайшли спис та з розтертими паличками дійшли до того, що можна зробити ватру — маленьку частинку Сонця. Усе одно, у Всесвіті вже усе було. Найчастіше, було у Біблії. Так, наприклад, ти бачиш видіння: Мойсей розсуває посохом блакитні води. А може, ти розсуваєш ненависні ребра ножем? І хлине обраним народом між них не блакитне — червоне море, змішуючись з водами. За колористикою вийде чорний відтінок гіпотетичних матерій. Але ця темінь, котру не розвіє вогник, не вийде після цього з тебе. А може, це не море поміж ребер — ванна із різнокольоровою піною, із низкою маленьких червоних та синіх бульбашок, що виблискують палаючим камінням неба. Ковшем Великої Ведмедиці черпаю Чумацький Шлях і виливаю додолу зірки, змиваючи космічний пил побутової втоми. Поруч лишились дві пари — уважно за мною стежать. Сіра пухнаста вежа лоскотом вивела з орбіти думок. Нявчить мені: ти вдома, годуй, бля. У його мисці народжується нова галактика гранул зі смаком кроля. Згодом паличка естафети годування котика переходить до іншої. І тоді, окреслена двома уважними зірками, що слідкують поглядом за рухом космічних тіл з сектору тарілки до чорної діри рота, народжується ще одна галактика. Чи релігія, в якій Біблія розірвана на клаптики сенсів, храм її розібраний на камінці та збудований зірками наново? Я люблю тебе, Марто Садлова. @defirtonpoetry #федько

Вірш, із яким я перемогла на Котолисах: Жанр: вірш-персоніфікація. Меседж: тваринолюбний. Вік: 9-17 років. Якби собаки вміли говорити Я вільний. Та життя моє – не казка. Щасливий час – мов подих: був і щез. Ніхто б не кинув пуделя чи хаскі. А безпорідні – «тьху, глядіти жаско». Який до мене людям інтерес? Та ласку їхніх рук не забувають. У мене теж були сім’я і дім. Колись. А нині – пустище безкрає. Домашньому не вжитися у зграю, А доброму й слабкому – поготів. Я досі бачу сон: господар їде. Закриті двері хати – і мороз. Хурделиця гуде. Ні зги не видно. В автівку сіли жінка, діти, злидні – Для мене більше місця не знайшлось... Я виживав. Ішов десятий квітень І горе пелюстками вистеляв. А ночі опадали зорецвітом. Якби собаки вміли говорити, Я загадав би дрібочку тепла. А вийшло тільки «гав». І впала мрія В ковбаню. Усевидяча, без меж. Я зірку до грудей притис несміло. Подумав, може, небо розуміє Таке, для чого слів не підбереш. *** Я не чекав. Не вірив. Тільки марив Родиною. Теплом. Новим ім’ям. Бо зірку ще беріг. Гадав, що марно. Та хтось озвався лагідно. Не старість – А босе і розтріпане хлоп’я. Тобі було без мала десять років. Одноліток... І чути не хотів, Що вік собачий людям закороткий. Не знав, чому дивлюсь на тебе вогко І ніжно, як востаннє у житті. Одного дня ти виростеш великий. Знання і зброю братимеш до рук. А я вночі прокинусь тихо-тихо І вийду невагомо у кватирку – На небо поверну свою зорю. А поки сіє щастя пізньоцвітне Весна крізь пальці вітру голубі... Якби собаки вміли говорити, В одну із золотих останніх митей Прошепотів би: «дякую тобі».

усі перлини ночі неправильної форми, і ти, мій любий хлопче, що вдягся весь у чорне, зривай із себе тіні, бо ми самі сьогодні, такі примарно вільні, мереживо оголюй, театром стань, о горе, реальність — лігво вовче, без правди спиться добре, ілюзія шепоче   а місяць вже уповні, як цей корсет з Болоньї, а ми б тримали небо, немов атлант з колони, хоча воно безформне — із фатуму та газів — впаде колись в безодню, та, знаєш, не одразу мій шлюб змілів до ставу, біжи від хвойди, хлопче, та спершу — акт вистави, іди за спільним «хочу» сяйні перлини ночі посипались за обрій, лови-лови, бо сонце — дозрілий плід в утробі, життя безмежно довге, якщо перука вп’ялась, життя таке коротке, коли тобою п’яна. Хтось першим кине камінь, натисне кара важіль — розсіємось мазками в полотнах Караваджо. © Олена Галунець @virshoplitkarka 💃🏻 #олена_галунець

Я птаха вогню – Тож ліпше такою не грайся. У серці моїм заховалася сталь. Від жару мого ти ніде не втечеш – не старайся, Лиш дихай на попіл, щоб щезла моя вся печаль. Мої крила – то іскри, що стелять дорогу до неба. Я випалю вщент усе, що боліло давно. Мені не потрібні дарунки і клятви від тебе – Стань вітром, що дме мені в спину, і дивись, як спалахую знов. © @elyzaveta18_11 20.05.26 16:38

Хлопче із білим, як світ, волоссям, блідим півпрозорим обличчям, нам відведено вічність в уламках прощі, минущу скінченність буття. І час: якби ж хто дозволив здолати повню, торкнутись запʼястям до срібних снів — здіймає знамена червоно-жовті озорий серпанок чужих життів. Коли серед ночі увійде весна в сади, помережані зимним мовчанням, спини її, дай їй напитися з дна криниці студеної. І — не востаннє — торкнися до губ охололих. Зігрій тремкими долонями пальці поблідлі. Крізь темряву часу, північні вітри — пройди й оселися в покоях світла. Вабливий світанок нового дня впивається в шию вустами спрагло — явись мені свідком мовчання, та залишся у памʼяті ніжним ранком. @reflexref #марина_горбатюк

🎙Презентація весняної аудіодобірки 2026 Слухати на YouTube: https://youtu.be/jY59rs0X12Q 🎵 N.Litvinova — Una corda 🎙 Декламаторка: Олена Галунець 🌤 Юрій Іванов — Анестезія 🎙 Декламаторка: PecherskaPoet 💊 Анет — Ліки 🎙 Декламатор: Elvis 🖤 Немаксим — Гільза 🎙 Декламатор: Саня Ставицький 🚙 Єва Верле — Шлях 🎙 Декламатор: Андрій Мальва 🌱 Алеф — Коли я стану садом 🎙 Декламаторка: Ксенія Нестеренко ⚪ Mr.Nobody — Відбитки війни 🎙 Декламатор: Тадеуш Брауш Доєднуйтеся до спільноти Віршопліткарка FM та популяризуйте поезію разом із нами! #плейлиствіршопліткарки #трекипереможців @virshoplitkarka

по вертикалі плаче холодна сльота, воєм вітру лісам розказує: там, де і звір не тропив – пнеться шлях між камінних пазурів, там, де і птах не літав – хтось повзе по стіні гранітовій в небо – назустріч тобі, милосердний гірський Хранителю. милість твоя – монумент, подарований найвідважнішим: прийшлим по божих костях – приліпитись до скелі намертво.   хай же мене омине правосуддя всесвітніх важелів, доки мій дух не застряг в одиночній тюремній камері – в череві міста. а там тільки злидні хапають за руки. жоден живий не спитав, нащо граю в смертельні забавки. доля кумедна й проста – навіть з нею мені не зладити.  тільки сестриця-сльота провела понад хмари лагідно. там, де лиш сонячна мла – крок за кроком / за вдихом / видихом ближче небес береги і шпилі, що їх час вигострює. по вертикалі прийшла –  через тихе, святе й невидиме. здрастуй, Хранителю гір, можна, буду твоєю гостею? тут, на вершині, межа, а за нею… кого ти згадуєш?  навіть якщо не їси, розламаю хлібину надвоє. навіть якщо не бажав, я в обіймах твоїх затримаюсь данню жорстокій красі. бо і ти був колись людиною. та ненадовго, аби завітати ще раз непрошено. білим по білому тче міріади шляхів неходжених сотня закоханих зим і ховає сліди порошею…  холодом сивих очей стану згодом на тебе схожою.  знаю, Хранителю, всі ми опинимось там, де скорює гордість дорослих дітей, що не стали колись героями. ми – зоренитяні сни, переплетені в сніжну мандалу. хто за тобою іде, обертається тінню / згадкою. *** стихне сльота, і один із богами забутих янголів мовчки до сотні полічить, бо так повелося. тільки на цій висоті домовини мені не злагодять. вмерзну в розріджену вічність  обличчям до сонця.  @alefandco #алеф