Храм поезії (🖤)

Тчеш мене, господи, нібито щільне рядно; очі димаві виблискують тепло сатиново. Чуються лоскітні дотики ребрами, спиною – осьде і осьде ворушиться ворсом любов, – що цьому світові, господи, нині дамо!? Видихну. День спорадичний, викохує дику імлу – холодом вогким пройме кожну стоншену ниточку. Рветься – де тонко, чи міці основі та вистачить? Мит(ь)(і)cнування – неначе у воду мілку кинуто камінь, вишуркує – тут і вікуй. Вимокну. Латаєш, господи, тіло і душу мою; байковий клапоть на груди пошарпані – лептою. Нитку втинаєш і врешті плащиною, смертною. Та доточи мені вічності, боже, молю; може зігрію когось у холоднім краю вперше я. #17

в тебе все в порядку. я за тебе рада. сумно, що не поруч. але й так бува. в тебе наді мною надто сильна влада. я щось відчувала. я була жива.  гірко, що розбіглись по містах країни. десь щодня стріляють. десь нема сирен. але все, що спільне — це було безцінно. без контролю, часу, статусів, імен. спогади гортаю, як фотоальбоми, коли сум під вечір трохи нагребе. і хоча сьогодні ми лише знайомі — будь в своєму щасті. бережи себе. Дарʼя Лісіч

Всіх вітаю! Знову відкриваю допоміжну баночку з розіграшем для Вероніки Мовчан на авто, інфо тут 👉🏻https://t.me/c/1718515598/3423 Цього разу розіграю три силянки створені Анастасією https://www.instagram.com/saffron.ua_art?igsh=M2drYzR0MDQ5bW9q і передані мені при зустрічі. За донат від 35 грн можна отримати цю красу. Буде три переможці, розіграємо в моно як набереться потрібна сума. Донатити за посиланням обовʼязково вказавши свої контактні дані👇🏻💰 https://send.monobank.ua/jar/8AfPe9jSxX *відправлю в своєму пакуванні зі смаколиком😏 *доставка за рахунок переможця Будемо вдячні за донати і поширення! #збір

Заховавши себе у книги та фільми, поки за вікном гримить черговий вибух, Ти тримаєш шматки довіри, мов цінність, зникаючий вид – і в серці стає тихо. Але тільки на мить звільняється розум, вщухає тривога та, яка у грудях – Бо врізається звук ракети у скроні, та згущує ніч прискіплива напруга. І від цього болить, схиляє, канудить, штовхає у розпач... Що з цим, сука, зробиш? На порожніх столах запилені шибки в сусідському місті так хочуть свободи. 16.11.2022 #adelispoems2022 #Вірші_Аделіс

* На перехресті вінницької «Юності» мене не спиняють трамвайні платформи й тролейбусні навіси. Пункт призначення — ще не окреслено. Обличчя не виказує років. Темно-русяве волосся ловить весняні відтінки затишку. Кредо просте: не дати життю збити кеди, що гаптують босі стежки незвіданих маршрутів. Амбіції прилипають до шкіри, як солодка бульбашка Hubba-Bubba, що щойно луснула — із присмаком полуниці й дитинства. На тілі — жодного татуювання. Скоро це можна буде внести до Червоної книги зникомих явищ. Чверть на п’яту. Ми більше не чуємо дзенькіт четвертаків — вони зникли з обігу. Так зникають і люди. 03.05.25

Каміння і рими вона кидала каміння в ментів, а я — метафори в її слід, мов пси, що не вміють гавкати, але гризуть асфальт. у неї був рюкзак із нашивкою "ACAB", у ньому — трохи гречки, запальничка і маленький примус, у вигляді газової плитки на якому вона варила борщ, щоб побороти патріархат біля річки, під мостом, із гаслом «смерть нормам». говорила сленгом 2013-го: «базару ноль», «шариш», «ламай систему» — і ламала мене, так просто, ніби я — ще один чортів ліхтар на площі, ще й не той, що світить. вона не писала віршів — а була ними. кричала, що поезія — це для ботів. і все одно зберігала в кишені зім’ятий «Кобзар», який рвала на сигаретні листки, щоб дим був із сенсом. одного разу сказала: — ти мене не врятуєш. і пішла — в балаклаві, в чорному, в ніч, про яку я досі пишу. а я залишився — захлинаючись, переписувати її борщ у вірш. він пахнув димом, каменем гірської річки, і трохи – любов’ю. © Кудлатий #поезія #Кудлатий задонатити на розвиток проєкту

Я лежала на землі і була жива. Дивилася на небо, з нього долу опускався густий сніг. Очі мої були розплющені і не закривалися навіть тоді, коли колючі сніжинки падали мені на рогівки. Не так це вже й страшно, не так вже і боляче. Мені якось робили корекцію лазером - тоді було дійсно страшно, дійсно боляче, тоді я ще хотіла жити. Я лежала на землі і була жива. Спочатку сніг танув, торкаючися мого тіла. Тіла, у якого нормальна людська температура - це тридцять шість і шість градусів за Цельсієм. Але моє людське тіло вже не хотіло бути людським, моє людське тіло хотіло бути небесним. Відповідно ж до правил переходу з людського в небесне сніжинки, які спускаються долу не можна нищити. Не можна спрямовувати своє тепло на холод сніжинок. Вони мають жити. Я лежала на землі і була жива. Моє людське тіло якийсь час опиралося правилам переходу. Але недовго. Надто воно хотіло стати небесним. І тоді градуси мого тіла перестали перечити снігу. Тіло повністю підкорилося правилам переходу з земного в небесне. Сніг опускався з неба і більше не танув. Очі мої були розплющені, але цього не було видно. Нічого не було видно, лише сніг опускався долу з неба. Я лежала на землі і була нежива.

немає часу жити мій хмельний баобаб блокує повітря забагато справ — кепсько картузи тиснуть углиб макітри спів резонує з мікро слова вислизають з вуст і питають: чи ладен себе спинити? жодної миті жодної миті ми — ті той та ти портативний розум колективного психозу під кодовою назвою «Досить» досить боятися жалітися ненавидіти себе кричати бути собі палачем мов той мем що вийшов із-під контролю мов дія вакцини від ковіду яку вкололи п’ять років тому бл*ть я вже, напевно, мертвий скільки ще воно буде мене зсередини жерти давати уявну надію спотворювати думки бігти по уяві тільки не кажи мамі про свої невдалі стосунки про пошуки сенсу життя роботи і всього цього «дорослого» може, ще років за п’ять я переїду в Осло чи Оттаву якнайдалі від поганих думок а так — все ок все ок все ок @buremne

Поцілунок Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Коли ти вперше зайшла, самовдоволено посміхаючись, я подумав: характерна. Люблю характерних. Від них є чим підживитися. Мені часто випадало стерегти те крило вежі, де була твоя камера. Ти уважно стостерігала за моїми рухами — часом каптур заважає бачити, але не відчувати. Хлопці дражнили мене, наперебій розказуючи, як будуть тебе цілувати, як перейматимуть все красиве і цікаве, що ти колись бачила, збираючи до скарбнички: ранкові пробудження з татом на риболовлю; обійми з великим рудим собакою; велосипедні перегони лісопосадкою і поле — гарні з тих квітів виходили вінки; а ще вигадки — де була так довго і чого знову вся футболка в черешні. Я дратувався, але знав. Ці спогади не для них. .... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Таки мені не здалося, ти слідкувала за мною. Невже такий, як я міг сподобатися? Часом і я думав собі, як тебе поцілую. Як зберу і сховаю в кишені свого каптура: всі твої доторки — не пальчики, а кераміка — шорсткі і тендітні; запахи — густі арабськонічні й ледь вловимі — сонячні зайчики; поцілунки — кришталеві та крихкі — не впустити б і слова — муркотики, солодусі і динозаврики. Знайти би місце в кишені. Знайшов. ... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. Тієї ночі ти підкликала мене ближче до своєї камери. Мовляв, надто вітряно. Попросила мене затулити собою від протягу. Ви ж не відчуваєте холоду — мовила. Я не відчував. Тож став проти вітру, даруючи тобі подобу тепла — справжнього тепла я не міг дати. Так стояв і не смів повертатися, вперше за все своє буття теплішаючи. Потім ти ще не раз просила мене так ставати. Поміж тобою і вітром. І я ставав. ... Ми зустрілися в Азкабані — я і твої спогади. В одну з таких вітряних ночей хтось доніс керівництву, що я покидав пост. Мене довго-довго перевіряли, нишпорили холодом у закутках мого каптура і врешті знайшли. Знайшли одного динозаврика на дні кишені, я, певно, забув його по дорозі заморозити. І тоді вони повели нас на площу. Ту саму. Площу Поцілунків. І сказали дивитися — часом каптур заважає бачити, але не відчувати. І я відчув, відчув, як з тебе виціловують всі теплі спогади. відчув, як з тебе виціловують всі гіркі спогади. відчув, як з тебе виціловують все, що було твоєю пам'яттю. І я відчув — від тебе більше нічого, нічого не залишилось. ... Ми попрощалися в Азкабані — я і твої спогади.

Вітаю тих, хто успішно пройшов Ініціацію! Тепер ви гідні долучитися до таємниць герметичної поезії, і одну з них я відкрию вам прямо зараз. Цей сезон Віршометрії присвячений алхімії, адже хто як не поет здатен перетворити звичайні речі на справжнє золото. З кожним туром ви освоюватимете один з матеріалів, з кожним туром завдання будуть ставати все складнішими, а судді - все суворішими. І лише справжні майстри подолають всі перешкоди, опанують матеріали та зійдуть на вершину скелі де їх чекатиме останнє випробування. Отже, ласкаво просимо до другого туру, де ви освоюватимете найпростіший, звичайний, гнучкий матеріал - тканину. Завдання туру: Вам потрібно вплести у полотно вірша щонайменше дві нитки назви тканини. Обмеженого обов'язкового списку немає, все на ваш розсуд і креативність, назви можна брати у будь якому відмінку та формі. Для натхнення пропонуємо кілька назв тканин, які ви можете використовувати: сатин ситець бязь маркізет батист муслін фланель плюш вельвет корд байка перкаль поплін драп лудин (архаїчне) кирея (щільне вовняне сукно) бродун ладанка (густе сукно для верхнього одягу) шовк атлас парча креп шифон органза муар тафта камчат брокат (ваш варіант) Дедлайн: включно до 30 грудня о 23:59 призовий фонд: 3802 грн. якщо є бажання збільшити, то — 4441111039661313

Атлантида. Атлант — ти. Таланти! Толокти  колотнечу по лікті по клітці — поки цілі кістки… Підіймайся, атланте — долати долю мультитаскові гірки депресії! Таскати на своєму гробі невдалі спроби… Роби! Твої гірки — гіркі. Згортаєш горизонти       очікувань. Твої ріки — рідкі. Твої плечі плачуть потом. Ти ловиш губами дощівку, надриваєшся до півпритомності… Твоя сила — сіла. Навіть ржавий тюремний метал не розсиплеш! Ноги нагадують про колишні мандрівки й геройства. Вставай! Час стинати тенета! Ти не та А т л а н т и д а. В тлань ти дав  но вий шов за буття. Тламитись та ламатись. Тлумачення стану — немає. Тло латане зла мом  ментальним викидом. Слабнеш? Атланте! Чи шабля іще при тобі —               для походу        в незораний лан? ЛІНЬ. Статика. Стати каменем — неживим і байдужим. Розбитись об море (чи об мару?) успіху. Усміхатися. Стіни не стануть перешкодою пішоходу (якщо він зацікавлений). Перест РИБ нути по той бік? Підсісти на вудку винагороди? Сила не всесильна. Океан, на жаль, вичерпний. Ти не бачиш цього, поки черпаєш, — аж доки не вдаришся головою об спиці недобудованих катедралів.  Твоя хата хитається. Ти небо              не втримав. Затиснутий в клітці трьох стін —                                   без даху                         без духу           без змісту. Неефективність мете мотивацію по підтопленій підлозі… Прокидайся, атланте! Де твої таланти? Де твій невмирущий вогонь? Ти втомився, атланте, все в собі тримати й вдавати, що зовсім не важко…

*** і знову пуск, і діти — ціль, у вухах — глухо й дзвінко. стискає іграшку в руці маленька українка рожеві щічки, чорний свист, обійми не від мами. біжить земля, і ми кудись, допоки не загнали нас на поталу лихварів, убивць і землекрадів. володарі похилих брів байдуже-дуже-раді. паради зброї, сі-дзінь-дзінь! хідник для зла в Алясці, хрипить синиця у руці, усіх лелек — на м'ясо у лапах старців світ загруз, здурів, зомлів, загинув. бридкі дорослі тиснуть “пуск”. дітей виносять з диму © Олена Галунець 💔 @virshoplitkarka #олена_галунець

ранок палимо на балконі дивись як поперек розтяглася смужка ніжно бузкового під іще сонним поглядом поржавілі дахи будинків здрібнюються й тікають геть до самого обрію закреслені лініями дротів як недбалими мазками художника де-не-де вихоплюєш поодинокі тіні чи то відьом чи то котів а може маленьких принців з трояндами під пахвою я хочу вірити що там де вони закінчуються – завжди починається море ось ось і солоний бриз дотягнеться й залоскоче ось ось і оговтаєшся від млосності ночі запашним ароматом кави гляди не проґав бо вже починає пінитись ковток і видих ковток і густо тебе заповнює тиша неначе смола тріщини молодого стовбура грішний цей світ прокидається соковитою абрикосою у якій ми – кісточка не з тих що розкушуються надвоє це не вітер це бог перевіряє своїх навпомацки чи достатньо у тобі світла чи стане тобі любові триматися аж до заходу роздимає в'юнке волосся – тобі так гарно нарешті я із розхристаною своєю тривожністю переконалася нам із тобою стане стане всього

світ дрім (Вірш №24) Жувілендові ведмеді десантуються із неба. Обісцяли желатином горизонт казкових мрій. Я бажаю потонути у цистерні актімелю і потрапити у вимір мармеладових повій. Де іриски прилипають не до столу, а до мене, стриптизерки-стриптизірки розкидають шоколад. Поцілунок — я прокинувся. Зали‌шились проблеми, обіцянки-обісцянки і вчорашній мармелад. © Анатолій Касперський 20.12.2025 Кельн, Німеччина #поезія

От що буває коли пробуєш в сонет, а потім виявляється, що він і не сонет зовсім. Але непоганий вірш :) Вдихаю пристрасть в білі мушлі вух, До пальців плечі тягнуться звабливо. П'янку духмяність вишні і поли‌ну Збудив у косах обережний рух. На аркуш спи́ни родимки лягли. Єднатиму вологими губами, Пунктирами, блискучими стежками, Сягаючи твоєї глибини. Та не спіймати пташку — духом вільна, Окрилена, від мене полетіла. Лиш світло доторкнулось до вікна. Мені лишились на таємну згадку В нічній тишí зірок багатокрапки, Як родимок містична множина.

між яремними до хребтових вологими дорогами дорогами дотиків дорогою розкутості від щирості щему пристрасті між довірою й оголеністю міжпідреберно міжніжно руки плечі стегна між подихом між сантиметрами між стогонами підключичною веною рідка гаряча рубінова аж до серця між тілесною сповіддю від шрамів до родимок від поцілунків хижих до поцілунків — котиків між лопатками та ключицями до ситості дорогою дорогою дорогою до спокою ніжні обійми грітись під рідними віями по колу знову  до голоду дорогою вологих дотиків по колу поки поряд поки є час #маркітнийгербарій

▪️дівчина▪️ Це місто було твоїм, між пальців не було відстаней, а тепер між нами різниця у кілька років більшає щохвилини мовчання твого. Я буваю в твоєму саду і обережно ходжу цими вулицями, бо на швидкості вітер здмухує з них твої кроки. Рої дерев повсюдно гудуть: куди б не зібралась, розібрана, йду, потрапляю у пустку між входом в метро і осінніми хмарами. Ти досі в моєму серці, на світлині та у кімнаті. Ти проріс у мені одразу глибокий, теплий, крислатий. Ти досі в моїй руці, у перегрітій мобілці застрягли останні слова, що ти зміг надіслати... Її привели розгублену, зблідлу тінь. Що хотілося, не вдалóсь, що бажалось їм, не збулося. Інквізиторська рада суспільства з батьками загиблого в голові підносять до неї словами розпечене залізо злості. Ти боявся померти, щоб лишити мене саму. Ти хотів не лишати мене вдовою. Якщо і вмирати, то разом у спільний день: у стулках обіймів немає місця для воєн. Ніч бойових – наче вічність, між ночами – і світла нема, то діра. У перервах, відпустках, купе, на вокзалах ми намагалися встигнути жити, прожити чотири найкращих життя! Радіус дальності забирає площі квадратів, скоординовані по координатах.. ..і функція серця стискається в точку нуля, розтікається поверхнею скла. Лишити сльози вдома. Їм не бачити, як бачить вона калейдоскоп їхнього світу крізь скалки і дзеркало болю, що містить сльоза. Постаті міняться каруселлю, сумна галерея облич. Все сказане вмить видається занадто дзвінким і недолугим. Вона стоїть і тримається. За маривом украденого лиця чи важливо, хто там.. до неї.. говорить навпроти? Це місто стало твоїм, між пальців голки морозу... Начальник патронатної служби. Замкомандира роти. Прапор. Шеврон. І медаль. Ось вона із трикутником в колі чужих і знайомих. Ті, що ближче, лізуть до рота, ті, що катають заяви, що 'вкрала' медалі у них, тих, кого раніше цікавили не-все-так-однозначності та кількість знаків у бойових. А повітря струнке все не має ваги... Вони хочуть мене розібрати, на осуд суспільної ради. І раді, коли їм вдається вдаряти по серцю на східцях інстанцій та установ, бо 'я – дівчина, я – ніхто'. І потім одне лише скло. У ній – його джерело, у кишені – його обручка. Ти не є колишнім. І що б не було, ти не маєш бути забутим. 02.12.2025 Copyright: Чурков Максим #віршневий_сад * У порядку появи фрагментів: Ростислав Кузик Олексій Каркачов Максим Чурков Любов Якимчук Олександра Пуляєва Роман Коржик Максим Холявін

_____ Я б так хотів знайти хвилину Коли не думаю про тебе Увесь мій світ ти полонила Цим сном про нас, що лине в небо І вже не бачу я зірок Ні хмар, ні місяця, нічого Лиш безліч щирих усмішок Обличчя світлого твойого Я б так хотів, щоб ми навіки Завмерли в ніжному цілунку Щоб сльози радості, мов ріки Злились в оазис порятунку В пустелі відчаю й журби Що нам здається нескінченна В безодні тій блукаєм ми В безодні буднів незліченних Я б так хотів, щоб ти збагнула Те почуття, що відчуваю Якби ти знала — потонула В морях, що в серці обіймаю Якби ти знала — не казала Що все це було надаремно У снах моїх ти так кохала Мене безстрашно та взаємно…

Фото і текст: Ольга Далабожак (Helga) Зачекай!!!! Пишу для тебе листа.📝💌 Витонченим, тендітним жестом своєї руки кличу тебе туди, де безмежні зелені трави... 🌿 Не бійся... Темряви не буде!!! Адже🌄 весняне сонце в розквіті сил обійматиме сентиментально наші душі... Приходь! Посидимо так тихо, щоби об'єднані серцебиття💞 лунали на весь світ... Покупаємось в ніжних просторах, відкинувши відлік буття... І... я... проситиму тебе про дещо важливе, торкаючись несміливо твого лиця: Зірви самотню кульбабу. Подмухай на неї, так щоб вітер приніс насіння у мій сад; щоб наступної весни я милувалась жовтавим м'яким коциком і згадувала про тебе... Про нас... P.s. на фото моя рука ☺️