Храм поезії (🖤)

бриниш струною ммм cantabile навпомацки знаходиш пульсуючий нерв звуками в простір вростаючи тонкими канатними дорогами зустріч боги(!) всі втілення за музику його вібрацій (смієшся) ніким не розвʼязані домінанти — трофеї тривкої революції тримай не буде високих слів МИ про інше божевіллю навчи бо коли, як не зараз любове моя

Перемовини Недомовлене скроні наповнює, І пульсує, де прояви скупчення. Та чи зможу для тебе озвучити, Що маскується під перепонами, І куди всі зусилля залучені, Коли біль помережаний  втомою? Намистини проблем нерозв'язаних Заховаються, та не розчиняться, Проковтнуться гіркою перчинкою Чи раптово штрикнуть поміж м'язами. Не пробачене — часом незчитані Намагання добра. Це обтяжує. А казкар помилився: не тільки-но Горошини відчутні лиш обраним. Доки сонце мандрує за обрієм, Сон годує старими платівками. Голку думки нема чим задобрити. Що спроможне обох нас утішити? Бісеринки бажань загубилися? Та на поміч прийду — відшукаємо. Нехай зноситься спокій вулканами І сиренно-тривожними битами, Бачу я у тобі віддзеркалення Своїх прагнень і сенсів незбираних. Чи відчуєш усе  недосказане Через доторки подихів-поглядів? Та чи створені ночі задовгими, Щоб лиш м'яко стелитися фразами. Перемовини, зрощені повнею, Ланцюжки обнадійливо зв'язують. @literospletinnia #оксана_приходченко #цюрих

блиснули зорі з-за віяла віхоли. погляд мій стигне Полоз липкої колії вигинається під вагітними животами вагонів. Встигла. Попереду — дивний новий світ, до якого ми думали, що готові. Металевий скрегіт засвердлюється в голову безкінечним повтором, ритмічним тіком коліс, питанням: що якби? Паперовий журавлик, зім'ятий квиток на ковчег. Депортація далі від себе, в ілюзію спокою. Обіцяний Неверленд на повірку — труха і попіл європейської якості, вартістю в битий цент. На шляху від тривог до картону чужого порогу неминуче утворюється акцент. Божевільний Вінсенте, знала би, відсікла би обидва вуха за твоїми завітами. Тільки б не чути, як голодні круки з кістяними ротами-бритвами поступово ставатимуть ситими. З тими, хто поруч, доводиться усміхатися вдвічі ширше: за двох. Такий собі Гуїнплен серед сонних і апатичних, заплаканих та затихлих. Різних, однаково поєднаних відчаєм. Скільки ще залишилось часу? Зі швидкістю п'ять сантиметрів на секунду потяг розтягує шлях з А до Б. Вчепився зубами в ослаблу руку, як пес, що намагається відтягти тіло своєї знепритомнілої людини від розкритої навстіж духовки. Скільки нам ще залишилось? Скільки Їх залишилося там, куди так хочеться повернутися? Застрягаю у горлі аскетичного коридору крихкою кісткою — ні відкашляти, ні ковтнути. До кінцевої дихання бути тут легше, ніж там тонути в клітці евакуації два на два. Безупинно пташину шию гризе вина, бо жива. Промальовую сценарії в голові. Уявна підлога всіяна паперовими кульками можливостей. Натомлений лоб укривається росяними краплями. Цьогоріч аномальна зимова спека. Залишитись? Поїхати? Куди взагалі прямує цей бісів потяг? Затуляю міцніше вуха. "...І коли ти підеш долиною смертної тіні, на світіння лампади чи жовчі настільної лампи, по обидва боки дороги підпиратимуть вогкі стіни, ті, хто так як і ти, опинився у списку "значні втрати" На цьому пероні виявилося не так вже й багато людей. В розумних книжках писали, що нас мали би зустріти крилаті волонтери з жовтими блокнотами, де маркованим списком значитимуться наші хороші й погані справи. Може, навіть ті, що ми так і не встигли почати. Надії залишаються не на порозі пекла, а тут, на тлі пустого зимового поля, під зігнутим від вибуху черевом металевого пса, з-під якого сьогодні чомусь особливо яскраво... блиснули зорі з-за віяла віхоли. погляд мій стигне. @snigpoetry #мері

*** Зморене сонце зненацька сповзає за схил. Залишки світла спадають за стіни собора. Савани сутіні стеляться стежкою. Сполох Сизим сичем серед сонного світу застиг. Сяйво зірниці затьмарили змії-страхи — Сестри смеркання. Стривожене сойчине соло. Зморене сонце зненацька сповзає за схил. Залишки світла спадають за стіни собора. Сенс загубився. Зривається здавлений схлип. Змучене серце стомилося стукати. Скоро Знайде спочинок — завчасно здаватися — сором. Золото заграви зникло: зайшло за хрести. Зморене сонце зненацька сповзає за схил. ©Марія Чекарьова травень 2026 року Фото автора

Ходімо зі мною попереду запах дощу і проміння сонця, що ніжно огортає обіймами живе й неживе на підвіконні твої тюльпани розпускають пелюстки і гинуть за тиждень але ти їх любиш бо вони гарні і до того ж дарують бажане відчуття свіжості хоча б на маленьку вічність у сім веселкових днів ти любиш квіти більше ніж березень або квітень і точно знаєш більше за інших чому вони гинуть віддавши усе, що мали ти шкірою ловиш сонячних зайчиків поки я мовчки дивлюся на тебе і омиваю душу теплими березневими дощами знову співають птахи і вуличні музики знову коти починають вигинати спини і ліниво про щось нявчати діти заливають сміхом раніше порожні вулиці хтось знову жаліється на нестерпну алергію а інші п'ють чай на балконах і нарешті можуть вільно дихати ходімо зі мною скоро цвістимуть твої улюблені вишні а запах бузкового цвіту нагадає молодість п'янку та мінливу як та погода, яку ми досі не можемо передбачити та приборкати ходімо, я знаю стежку де немає твердого каміння де всі кольори веселки стрічками малюють шлях не лякайся нічого ті хмари над нами — лише діряві парасольки чиїхось забутих мрій крізь які сочиться декілька сотень крапель — джерельно прозорих сліз ходімо на мить зі мною туди, де можна обіймати старі дерева ходити босоніж і чути кожен подих густого лісу ти більше не можеш сидіти в цегляній коробці якщо у мене в долонях твоя ледь вагома душа ходімо, вже час і попереду день в якому я досі на тебе чекаю загублена твоя весна @sadlovawrites #марта_садлова

Випадкова стріча мов зілля на камінь. У гирлі ріки присмерк розмикав застіжі комишу. випадком на плесі водному постали дві тіні. Білі лілеї мов забуті язики послань покоїлись. в прозорих пащах глухі сонні риби намул перекочували, наче ймення шукали. знамення віднайшли в моєму волоссі, що пахло мокрим залізом і яблуками без осені, без осоння, без ос. осанна. Вони ще довго проростатимуть крізь імлу в наш білий бік. туди, де місяць зазирнути не наважиться. @sarahwatsonrhymes #оксана_мовчан

Коли поринаєш вкотре у знайому заводь, усе одно нові відчуття будуть. Це як первісні люди зловили вперше космічні вайби: з роздовбаних каменів винайшли спис та з розтертими паличками дійшли до того, що можна зробити ватру — маленьку частинку Сонця. Усе одно, у Всесвіті вже усе було. Найчастіше, було у Біблії. Так, наприклад, ти бачиш видіння: Мойсей розсуває посохом блакитні води. А може, ти розсуваєш ненависні ребра ножем? І хлине обраним народом між них не блакитне — червоне море, змішуючись з водами. За колористикою вийде чорний відтінок гіпотетичних матерій. Але ця темінь, котру не розвіє вогник, не вийде після цього з тебе. А може, це не море поміж ребер — ванна із різнокольоровою піною, із низкою маленьких червоних та синіх бульбашок, що виблискують палаючим камінням неба. Ковшем Великої Ведмедиці черпаю Чумацький Шлях і виливаю додолу зірки, змиваючи космічний пил побутової втоми. Поруч лишились дві пари — уважно за мною стежать. Сіра пухнаста вежа лоскотом вивела з орбіти думок. Нявчить мені: ти вдома, годуй, бля. У його мисці народжується нова галактика гранул зі смаком кроля. Згодом паличка естафети годування котика переходить до іншої. І тоді, окреслена двома уважними зірками, що слідкують поглядом за рухом космічних тіл з сектору тарілки до чорної діри рота, народжується ще одна галактика. Чи релігія, в якій Біблія розірвана на клаптики сенсів, храм її розібраний на камінці та збудований зірками наново? Я люблю тебе, Марто Садлова. @defirtonpoetry #федько

Вірш, із яким я перемогла на Котолисах: Жанр: вірш-персоніфікація. Меседж: тваринолюбний. Вік: 9-17 років. Якби собаки вміли говорити Я вільний. Та життя моє – не казка. Щасливий час – мов подих: був і щез. Ніхто б не кинув пуделя чи хаскі. А безпорідні – «тьху, глядіти жаско». Який до мене людям інтерес? Та ласку їхніх рук не забувають. У мене теж були сім’я і дім. Колись. А нині – пустище безкрає. Домашньому не вжитися у зграю, А доброму й слабкому – поготів. Я досі бачу сон: господар їде. Закриті двері хати – і мороз. Хурделиця гуде. Ні зги не видно. В автівку сіли жінка, діти, злидні – Для мене більше місця не знайшлось... Я виживав. Ішов десятий квітень І горе пелюстками вистеляв. А ночі опадали зорецвітом. Якби собаки вміли говорити, Я загадав би дрібочку тепла. А вийшло тільки «гав». І впала мрія В ковбаню. Усевидяча, без меж. Я зірку до грудей притис несміло. Подумав, може, небо розуміє Таке, для чого слів не підбереш. *** Я не чекав. Не вірив. Тільки марив Родиною. Теплом. Новим ім’ям. Бо зірку ще беріг. Гадав, що марно. Та хтось озвався лагідно. Не старість – А босе і розтріпане хлоп’я. Тобі було без мала десять років. Одноліток... І чути не хотів, Що вік собачий людям закороткий. Не знав, чому дивлюсь на тебе вогко І ніжно, як востаннє у житті. Одного дня ти виростеш великий. Знання і зброю братимеш до рук. А я вночі прокинусь тихо-тихо І вийду невагомо у кватирку – На небо поверну свою зорю. А поки сіє щастя пізньоцвітне Весна крізь пальці вітру голубі... Якби собаки вміли говорити, В одну із золотих останніх митей Прошепотів би: «дякую тобі».

усі перлини ночі неправильної форми, і ти, мій любий хлопче, що вдягся весь у чорне, зривай із себе тіні, бо ми самі сьогодні, такі примарно вільні, мереживо оголюй, театром стань, о горе, реальність — лігво вовче, без правди спиться добре, ілюзія шепоче   а місяць вже уповні, як цей корсет з Болоньї, а ми б тримали небо, немов атлант з колони, хоча воно безформне — із фатуму та газів — впаде колись в безодню, та, знаєш, не одразу мій шлюб змілів до ставу, біжи від хвойди, хлопче, та спершу — акт вистави, іди за спільним «хочу» сяйні перлини ночі посипались за обрій, лови-лови, бо сонце — дозрілий плід в утробі, життя безмежно довге, якщо перука вп’ялась, життя таке коротке, коли тобою п’яна. Хтось першим кине камінь, натисне кара важіль — розсіємось мазками в полотнах Караваджо. © Олена Галунець @virshoplitkarka 💃🏻 #олена_галунець

Я птаха вогню – Тож ліпше такою не грайся. У серці моїм заховалася сталь. Від жару мого ти ніде не втечеш – не старайся, Лиш дихай на попіл, щоб щезла моя вся печаль. Мої крила – то іскри, що стелять дорогу до неба. Я випалю вщент усе, що боліло давно. Мені не потрібні дарунки і клятви від тебе – Стань вітром, що дме мені в спину, і дивись, як спалахую знов. © @elyzaveta18_11 20.05.26 16:38

Хлопче із білим, як світ, волоссям, блідим півпрозорим обличчям, нам відведено вічність в уламках прощі, минущу скінченність буття. І час: якби ж хто дозволив здолати повню, торкнутись запʼястям до срібних снів — здіймає знамена червоно-жовті озорий серпанок чужих життів. Коли серед ночі увійде весна в сади, помережані зимним мовчанням, спини її, дай їй напитися з дна криниці студеної. І — не востаннє — торкнися до губ охололих. Зігрій тремкими долонями пальці поблідлі. Крізь темряву часу, північні вітри — пройди й оселися в покоях світла. Вабливий світанок нового дня впивається в шию вустами спрагло — явись мені свідком мовчання, та залишся у памʼяті ніжним ранком. @reflexref #марина_горбатюк

🎙Презентація весняної аудіодобірки 2026 Слухати на YouTube: https://youtu.be/jY59rs0X12Q 🎵 N.Litvinova — Una corda 🎙 Декламаторка: Олена Галунець 🌤 Юрій Іванов — Анестезія 🎙 Декламаторка: PecherskaPoet 💊 Анет — Ліки 🎙 Декламатор: Elvis 🖤 Немаксим — Гільза 🎙 Декламатор: Саня Ставицький 🚙 Єва Верле — Шлях 🎙 Декламатор: Андрій Мальва 🌱 Алеф — Коли я стану садом 🎙 Декламаторка: Ксенія Нестеренко ⚪ Mr.Nobody — Відбитки війни 🎙 Декламатор: Тадеуш Брауш Доєднуйтеся до спільноти Віршопліткарка FM та популяризуйте поезію разом із нами! #плейлиствіршопліткарки #трекипереможців @virshoplitkarka

по вертикалі плаче холодна сльота, воєм вітру лісам розказує: там, де і звір не тропив – пнеться шлях між камінних пазурів, там, де і птах не літав – хтось повзе по стіні гранітовій в небо – назустріч тобі, милосердний гірський Хранителю. милість твоя – монумент, подарований найвідважнішим: прийшлим по божих костях – приліпитись до скелі намертво.   хай же мене омине правосуддя всесвітніх важелів, доки мій дух не застряг в одиночній тюремній камері – в череві міста. а там тільки злидні хапають за руки. жоден живий не спитав, нащо граю в смертельні забавки. доля кумедна й проста – навіть з нею мені не зладити.  тільки сестриця-сльота провела понад хмари лагідно. там, де лиш сонячна мла – крок за кроком / за вдихом / видихом ближче небес береги і шпилі, що їх час вигострює. по вертикалі прийшла –  через тихе, святе й невидиме. здрастуй, Хранителю гір, можна, буду твоєю гостею? тут, на вершині, межа, а за нею… кого ти згадуєш?  навіть якщо не їси, розламаю хлібину надвоє. навіть якщо не бажав, я в обіймах твоїх затримаюсь данню жорстокій красі. бо і ти був колись людиною. та ненадовго, аби завітати ще раз непрошено. білим по білому тче міріади шляхів неходжених сотня закоханих зим і ховає сліди порошею…  холодом сивих очей стану згодом на тебе схожою.  знаю, Хранителю, всі ми опинимось там, де скорює гордість дорослих дітей, що не стали колись героями. ми – зоренитяні сни, переплетені в сніжну мандалу. хто за тобою іде, обертається тінню / згадкою. *** стихне сльота, і один із богами забутих янголів мовчки до сотні полічить, бо так повелося. тільки на цій висоті домовини мені не злагодять. вмерзну в розріджену вічність  обличчям до сонця.  @alefandco #алеф

Все, що залишиться після нас (не рахуючи дітей і нерухомих об’єктів) – купа паперів і пам’ять про час, що поєднував з кимось до самої смерті. Дещо з дрібниць: нотатки, листи, діалоги у соцмережах, неактуальні більше пости і некролог із кількох речень. Залишаться безліч світлин, де ми посміхаємось щиро, мовчання – у спадок, як те про що говорити несила. Слова загубились. Дарма, так р’яно читали літературу, і сенси складали – як іспит життя, гадаючи лезом по рунах. А статус ще довго висітиме й буде бентежить – абонент був у мережі… @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

Нарешті доробила😅 Дуже складна схема Не впевнена чи наважусь колись на повтор🥀 #в_наявності

доведи мене вздовж високої чорної стіни до кінця війни доведи мене серденько не обмани до беззубого лісу на краю землі до холодного поту на чолі до свинцевої каші на зубах як би його встояти на ногах як не збутись жодної з обидвох заховай мене серденько в темний льох затули мені серденько рот і ніс щоби запах смерті в нутро не ліз зав'яжи на сорочці мені вузла щоб з-під нього чорна цівочка не повзла підмости мені під голову кунтуша щоб не витекла крізь діри моя душа загати мені греблю серед ріки щоб не квапились у моренько мертвяки запали мені свічечку в темну ніч щоби бачив я хто іде настріч їхні білі плями замість облич обійми мене серденько підніми донеси мене до кінця війни Ірина Шувалова #Ірина_Шувалова

як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє, так дерева тримають коріннями силу землі, беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску, зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало, торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя, тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь, а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить, як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу, як дитина, що вперше зустріла справжню брехню, як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося, лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах, адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного, як зруйнована хата тримає спалений стріх @iyakiva #ія_ківа

З моїми 26 мене🥹 Вітати можна сюди: 4441111063781185

за снігами слідують весни. ми за руки з тобою, сестро, ми одна для одної - іскри. конотопські відьми у дійстві. ми одна для одної пристань. ми стакато, чуттєвість бездонна. разом крони й коріння - сестринство, із кремезним у грудях драконом. голос кожної - у артеріях. боротьба і божественна пісня. жінка жінці - птаство і прерія, оберіг й передача істин. @olenalevchenkopoetry #олена_левченко