Храм поезії (🖤)

Коли поринаєш вкотре у знайому заводь, усе одно нові відчуття будуть. Це як первісні люди зловили вперше космічні вайби: з роздовбаних каменів винайшли спис та з розтертими паличками дійшли до того, що можна зробити ватру — маленьку частинку Сонця. Усе одно, у Всесвіті вже усе було. Найчастіше, було у Біблії. Так, наприклад, ти бачиш видіння: Мойсей розсуває посохом блакитні води. А може, ти розсуваєш ненависні ребра ножем? І хлине обраним народом між них не блакитне — червоне море, змішуючись з водами. За колористикою вийде чорний відтінок гіпотетичних матерій. Але ця темінь, котру не розвіє вогник, не вийде після цього з тебе. А може, це не море поміж ребер — ванна із різнокольоровою піною, із низкою маленьких червоних та синіх бульбашок, що виблискують палаючим камінням неба. Ковшем Великої Ведмедиці черпаю Чумацький Шлях і виливаю додолу зірки, змиваючи космічний пил побутової втоми. Поруч лишились дві пари — уважно за мною стежать. Сіра пухнаста вежа лоскотом вивела з орбіти думок. Нявчить мені: ти вдома, годуй, бля. У його мисці народжується нова галактика гранул зі смаком кроля. Згодом паличка естафети годування котика переходить до іншої. І тоді, окреслена двома уважними зірками, що слідкують поглядом за рухом космічних тіл з сектору тарілки до чорної діри рота, народжується ще одна галактика. Чи релігія, в якій Біблія розірвана на клаптики сенсів, храм її розібраний на камінці та збудований зірками наново? Я люблю тебе, Марто Садлова. @defirtonpoetry #федько

Вірш, із яким я перемогла на Котолисах: Жанр: вірш-персоніфікація. Меседж: тваринолюбний. Вік: 9-17 років. Якби собаки вміли говорити Я вільний. Та життя моє – не казка. Щасливий час – мов подих: був і щез. Ніхто б не кинув пуделя чи хаскі. А безпорідні – «тьху, глядіти жаско». Який до мене людям інтерес? Та ласку їхніх рук не забувають. У мене теж були сім’я і дім. Колись. А нині – пустище безкрає. Домашньому не вжитися у зграю, А доброму й слабкому – поготів. Я досі бачу сон: господар їде. Закриті двері хати – і мороз. Хурделиця гуде. Ні зги не видно. В автівку сіли жінка, діти, злидні – Для мене більше місця не знайшлось... Я виживав. Ішов десятий квітень І горе пелюстками вистеляв. А ночі опадали зорецвітом. Якби собаки вміли говорити, Я загадав би дрібочку тепла. А вийшло тільки «гав». І впала мрія В ковбаню. Усевидяча, без меж. Я зірку до грудей притис несміло. Подумав, може, небо розуміє Таке, для чого слів не підбереш. *** Я не чекав. Не вірив. Тільки марив Родиною. Теплом. Новим ім’ям. Бо зірку ще беріг. Гадав, що марно. Та хтось озвався лагідно. Не старість – А босе і розтріпане хлоп’я. Тобі було без мала десять років. Одноліток... І чути не хотів, Що вік собачий людям закороткий. Не знав, чому дивлюсь на тебе вогко І ніжно, як востаннє у житті. Одного дня ти виростеш великий. Знання і зброю братимеш до рук. А я вночі прокинусь тихо-тихо І вийду невагомо у кватирку – На небо поверну свою зорю. А поки сіє щастя пізньоцвітне Весна крізь пальці вітру голубі... Якби собаки вміли говорити, В одну із золотих останніх митей Прошепотів би: «дякую тобі».

усі перлини ночі неправильної форми, і ти, мій любий хлопче, що вдягся весь у чорне, зривай із себе тіні, бо ми самі сьогодні, такі примарно вільні, мереживо оголюй, театром стань, о горе, реальність — лігво вовче, без правди спиться добре, ілюзія шепоче   а місяць вже уповні, як цей корсет з Болоньї, а ми б тримали небо, немов атлант з колони, хоча воно безформне — із фатуму та газів — впаде колись в безодню, та, знаєш, не одразу мій шлюб змілів до ставу, біжи від хвойди, хлопче, та спершу — акт вистави, іди за спільним «хочу» сяйні перлини ночі посипались за обрій, лови-лови, бо сонце — дозрілий плід в утробі, життя безмежно довге, якщо перука вп’ялась, життя таке коротке, коли тобою п’яна. Хтось першим кине камінь, натисне кара важіль — розсіємось мазками в полотнах Караваджо. © Олена Галунець @virshoplitkarka 💃🏻 #олена_галунець

Я птаха вогню – Тож ліпше такою не грайся. У серці моїм заховалася сталь. Від жару мого ти ніде не втечеш – не старайся, Лиш дихай на попіл, щоб щезла моя вся печаль. Мої крила – то іскри, що стелять дорогу до неба. Я випалю вщент усе, що боліло давно. Мені не потрібні дарунки і клятви від тебе – Стань вітром, що дме мені в спину, і дивись, як спалахую знов. © @elyzaveta18_11 20.05.26 16:38

Хлопче із білим, як світ, волоссям, блідим півпрозорим обличчям, нам відведено вічність в уламках прощі, минущу скінченність буття. І час: якби ж хто дозволив здолати повню, торкнутись запʼястям до срібних снів — здіймає знамена червоно-жовті озорий серпанок чужих життів. Коли серед ночі увійде весна в сади, помережані зимним мовчанням, спини її, дай їй напитися з дна криниці студеної. І — не востаннє — торкнися до губ охололих. Зігрій тремкими долонями пальці поблідлі. Крізь темряву часу, північні вітри — пройди й оселися в покоях світла. Вабливий світанок нового дня впивається в шию вустами спрагло — явись мені свідком мовчання, та залишся у памʼяті ніжним ранком. @reflexref #марина_горбатюк

🎙Презентація весняної аудіодобірки 2026 Слухати на YouTube: https://youtu.be/jY59rs0X12Q 🎵 N.Litvinova — Una corda 🎙 Декламаторка: Олена Галунець 🌤 Юрій Іванов — Анестезія 🎙 Декламаторка: PecherskaPoet 💊 Анет — Ліки 🎙 Декламатор: Elvis 🖤 Немаксим — Гільза 🎙 Декламатор: Саня Ставицький 🚙 Єва Верле — Шлях 🎙 Декламатор: Андрій Мальва 🌱 Алеф — Коли я стану садом 🎙 Декламаторка: Ксенія Нестеренко ⚪ Mr.Nobody — Відбитки війни 🎙 Декламатор: Тадеуш Брауш Доєднуйтеся до спільноти Віршопліткарка FM та популяризуйте поезію разом із нами! #плейлиствіршопліткарки #трекипереможців @virshoplitkarka

по вертикалі плаче холодна сльота, воєм вітру лісам розказує: там, де і звір не тропив – пнеться шлях між камінних пазурів, там, де і птах не літав – хтось повзе по стіні гранітовій в небо – назустріч тобі, милосердний гірський Хранителю. милість твоя – монумент, подарований найвідважнішим: прийшлим по божих костях – приліпитись до скелі намертво.   хай же мене омине правосуддя всесвітніх важелів, доки мій дух не застряг в одиночній тюремній камері – в череві міста. а там тільки злидні хапають за руки. жоден живий не спитав, нащо граю в смертельні забавки. доля кумедна й проста – навіть з нею мені не зладити.  тільки сестриця-сльота провела понад хмари лагідно. там, де лиш сонячна мла – крок за кроком / за вдихом / видихом ближче небес береги і шпилі, що їх час вигострює. по вертикалі прийшла –  через тихе, святе й невидиме. здрастуй, Хранителю гір, можна, буду твоєю гостею? тут, на вершині, межа, а за нею… кого ти згадуєш?  навіть якщо не їси, розламаю хлібину надвоє. навіть якщо не бажав, я в обіймах твоїх затримаюсь данню жорстокій красі. бо і ти був колись людиною. та ненадовго, аби завітати ще раз непрошено. білим по білому тче міріади шляхів неходжених сотня закоханих зим і ховає сліди порошею…  холодом сивих очей стану згодом на тебе схожою.  знаю, Хранителю, всі ми опинимось там, де скорює гордість дорослих дітей, що не стали колись героями. ми – зоренитяні сни, переплетені в сніжну мандалу. хто за тобою іде, обертається тінню / згадкою. *** стихне сльота, і один із богами забутих янголів мовчки до сотні полічить, бо так повелося. тільки на цій висоті домовини мені не злагодять. вмерзну в розріджену вічність  обличчям до сонця.  @alefandco #алеф

Все, що залишиться після нас (не рахуючи дітей і нерухомих об’єктів) – купа паперів і пам’ять про час, що поєднував з кимось до самої смерті. Дещо з дрібниць: нотатки, листи, діалоги у соцмережах, неактуальні більше пости і некролог із кількох речень. Залишаться безліч світлин, де ми посміхаємось щиро, мовчання – у спадок, як те про що говорити несила. Слова загубились. Дарма, так р’яно читали літературу, і сенси складали – як іспит життя, гадаючи лезом по рунах. А статус ще довго висітиме й буде бентежить – абонент був у мережі… @ksu_n_lyrics #ксенія_нестеренко

Нарешті доробила😅 Дуже складна схема Не впевнена чи наважусь колись на повтор🥀 #в_наявності

доведи мене вздовж високої чорної стіни до кінця війни доведи мене серденько не обмани до беззубого лісу на краю землі до холодного поту на чолі до свинцевої каші на зубах як би його встояти на ногах як не збутись жодної з обидвох заховай мене серденько в темний льох затули мені серденько рот і ніс щоби запах смерті в нутро не ліз зав'яжи на сорочці мені вузла щоб з-під нього чорна цівочка не повзла підмости мені під голову кунтуша щоб не витекла крізь діри моя душа загати мені греблю серед ріки щоб не квапились у моренько мертвяки запали мені свічечку в темну ніч щоби бачив я хто іде настріч їхні білі плями замість облич обійми мене серденько підніми донеси мене до кінця війни Ірина Шувалова #Ірина_Шувалова

як ви тримаєтесь? обіймаємо ніжно, ніби востаннє, так дерева тримають коріннями силу землі, беручи її у долоні сторожко, щоб любити, але без тиску, зайвий біль тепер, як зайві слова, – марнотратство скорботи як ви тримаєтесь? вдивляємось в одне одного, як в потрощене дзеркало, торкаючись цупких шрамів утоми, як торкаються дорогого обличчя, тепер вогонь ближнього – це і твій власний вогонь, а його вразлива відлюдкуватість – це і твоє оголене серце як ви тримаєтесь? плачемо гірко, поки ніхто не бачить, як трава, яку вправно обтяли косарі цього часу, як дитина, що вперше зустріла справжню брехню, як ріка, яку крига позбавила дихання на повну силу як ви тримаєтесь? бачите наші руки? ми не тримаємося, лише летимо уперед, попри вітер у спину й пісок пітьми на очах, адже дорога – це все, що ми, зрештою, маємо якщо казати відверто, усі ми просто йдемо, тримаючи одне одного, як зруйнована хата тримає спалений стріх @iyakiva #ія_ківа

З моїми 26 мене🥹 Вітати можна сюди: 4441111063781185

за снігами слідують весни. ми за руки з тобою, сестро, ми одна для одної - іскри. конотопські відьми у дійстві. ми одна для одної пристань. ми стакато, чуттєвість бездонна. разом крони й коріння - сестринство, із кремезним у грудях драконом. голос кожної - у артеріях. боротьба і божественна пісня. жінка жінці - птаство і прерія, оберіг й передача істин. @olenalevchenkopoetry #олена_левченко

пам'ять дощами вимило розум вітрами вимело хто тебе мила вимолив? хто тебе з неба виманив? звідки ти щастя випало? взяло мене і випило.. хто тебе в бога вигадав? і для чиєї вигоди? а не було вже виходу окрім дурного випадку сам я тебе і вихопив як випадкову вигадку сам же тебе і вимислив сам же тебе і вичислив і як пречистий вимисел поміж рядками вичитав я тебе мила вимолив з божого саду виламав і небеса відкрили ми і обгорнули крилами і не забракне сили нам поки шепочуть губи: мила а хто ти мила? любий а хто ти любий? Юрій Іздрик #іздрик

Друзі, глядять, які кайфи — замовлюйте https://kyivnoha.org/product/dvrz-anga-zelena/

Моя варіація прикраси🖤

Вишиванка Ніч замулилась там, де ріка… Чом же сонце так довго не сходить? Вишиванка з ниток ДНК огортатиме нас від негоди. Біля серця — орнамент життя, на руках — не кайдани, а квіти. Я колишусь із вітром, мов стяг, ще зусилля — і зможу злетіти. Діти, сонце зійшло, і ріка оживає у вишивці-хвилі. Безконечник прикрасив рукав і дарує нам пригорщу сили. Пийте, пийте, бо ворог не спить, гострить ніж, щоби нас роз’єднати. Пам’ять роду лишає стібки на сорочці, що вишила мати. © Олена Галунець Вітаю всіх із Днем вишиванки! 🤗 @virshoplitkarka #олена_галунець

З днем вишиванки! Крізь час та полум'я Не раз пронесені, Любов'ю сповнені Рядочки хрестиків. Дзвенять пісні у них, І думи вруняться Стрічками синіми, І сонцеструменем. Червоні кетяги Між зелентравами Та мрії вплетені Руками вправними. Поміж мережками Буяють спомини. Йдемо збентежені Крізь час та полум'я. #деньвишиванки

Із ритму — в чорно-білі кольори, Як тіло без душі долає рви. Так само текст, народжений із рим, Дрейфує над безоднею вершин. Не мав таланту до письма вовік, Роджав весь час віршованих калік. Прозрінням узорів відверто кат, Що кожен твір написаний — мутант. Немає в нього дати в майбутті, Ідейно себе втратив той папір, Що вкотре прийме стосиком слова, Які підпалом стануть для котла. Не стану більше марнувати лист, Клубком під горлом — впер гострющий спис. Усе, що написав, забрав обвал. Даремно часу втратив. Змарнував! @Mr_1Nobody #nobody