Храм поезії (🖤)

Можливо, я просто не вмію передати все це словами. Навіть не знаю, що це – образа чи радість. Я б хотів, озираючись, бачити ніч зі спалахами та дивами. Але див не буває, тому я просто не озираюсь. Просто потрібно бути терплячими і міцними. Все закінчилося. Ми лишилися в більшості. Просто цей світ не може в собі вмістити такої кількості болю й такої кількості ніжності. Виснажені надвечір’я, розламані ранки, приголосні твого шепоту, настояні на алкоголі. Умілий лікар вилікує будь-які рани. Час, який у нас є, зцілить будь-які болі. Скільки б могло по всьому лишитись повітря нічного, скільки тепла в траві й голосів на березі. Але чорта з два – я не виніс з собою нічого: все залишилося там, в безкінечному вересні. Збираю розкидані речі, вертаю позичені суми. З ким хотів – погодився, з ким устиг – попрощався. Порожні легені, як порожні трюми – стільки місця для радості, стільки місця для щастя. #жадан

Осінь цьогоріч наступає рано. Шрамами вкрився дитячий майданчик, на якому повільно тонуло твоє дитинство. Кислі вишні склювали ворони, і протести за колишнього міністра оборони не увінчалися успіхом. Лінія втечі від власних зречень так недоречно обірвалась на твоєму власному кладовищі домашніх тварин. Так боляче споглядати, як гасне ясність у погляді пса, що прожив опріч тебе половину твого ж життя. І ти бачиш нові хутряні тіла, які рано чи пізно будеш хоронити між суниці й малини, між горіха й ожини. І ти бачиш нові і нові тіла, які безупинно приносить війна — кожного вечора понеділка, кожне четвергове пообіддя, кожної недільної ночі. Потяги зі сходу везуть чергові історії спустошення простих людських життів, все нові і нові перебиті нерви, химерні дефекти тканин, які хєр зна як вдасться закрити. Свист над головою в госпітальному коридорі і чорний дим з вікна, що заливається містом. Що ти за собою залишиш, хлопче? Все що ти хочеш — таке брудне і мізерне. Ти ж як себе запустив? Як так можна себе не любити між панічних атак і суцільних жахіть? Чого ще боїшся? Кожної тривоги шанс перейти зі статусу невідомих у список недописаних все ще великий. Може, тоді станеш потрібним? Може, видадуть збірку, і у фейсбуці інтелігентні пані плакатимуть за ще одним непоміченим талантом і щовесни зриватимуть фіалки. ЗА Є БА ЛО. Лінії втечі намальовані Арпадом і Маннергеймом, я боюся спитати, де вже кінець — це вже овергеймінг? Поезія — це вогнепис-гемблінг чи інста-Лісіч-генг-бенгінг? Стільки простору для творчості — і ні крихти місця для себе. А ти склади себе шматочками, як мозаїку. Десь далеко за горизонтом майорить зарево — завжди посміхайся, дивлячись на своє відображення, за руку тримай до кінця тих, для кого гориш наживо і палаєш у вічній любові у тіні дерев кладовища власних ілюзій. © Кудлатий

Пиши вночі – усе, що серце просить, Але у новий день іди з надією. А ще – всміхайся, в краще вір І крила відшукай за спиною. ©@elyzaveta18_11 10.10.26 21:30 #катрен

Там, де біліє черемха За селом, де туман над водою, Де верба нахилилась до дна, Черемха цвіте над рікою — Біла-біла, неначе весна. Пахне ніч молоком і дощами, Тихо місяць торкає ставок. І старими, забутими снами Знов вертає дитинство з думок. Там стежки заростають травою, Там віконце світилось колись. Там матуся чекала з журбою, Там слова найдорожчі знайшлись. Скільки літ розметало по світу, Скільки стежок чужих перейшов… Та черемха, заквітчана цвітом, Береже те, що час не зборов. Я вернусь, коли змовкнуть тривоги, Коли спокій розбудить село. Покладу біля рідного порога Все, що серце крізь роки несло. Хай цвіте моя біла черемха, Хай над річкою стелиться цвіт. Є у світі і радість, і втіха, Та немає дорожчого — рід. Yegenii L

А може автобус втомитися везти моє сумне тіло? Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву скрипучому з радіо, він відкриє всі задні двері і, пристебнувши нормальних людей, виплюне мене та поїде геть. А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії, воно захоче стати сміливим і чесно сказати: «твоє обличчя кольору зливи занадто бруднить мою  особистість». Воно краще трісне, запітніє, замажиться, аніж ще раз покаже розмазану кашицю на яку я, кажуть, все більше схож. А що як квартира зрадить також? Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин, і ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата». Зал розвернеться задом, коли знов я з´явлюся убогий, він розірве на частини дім тільки б мої ноги не торкалися маминої підлоги, і взагалі я тут більш не з´являвся. А що коли станеться, що людина всередені мене не справжня? Може то ящик під плащиком  з м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними, іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок. І очі з пляшок. І руки з бляшок з ременя мого батька-лишенька. Що мені тоді залишиться? Я маю цю звичку - кожен день готуватися до майбутнього, і тому вирішив, що існуванню не бути А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо. @levizkins

повітря тиняється біснувато-баске, від жінок пахне медом, тіла в них огрядні і дикі, я ішов сотні років, описував землю кільцем, присягаюсь, це коштує кожного мого наступного вдиху. в цих здичілих місцях на нечесність не вистачить мови, я бувалий боєць, тож ви бачите — я йду один, опускається небо, господь гне дерева в сувої, я стояв і молився, був каменем, я був німим. із пісків у струмках складаються знаки і літери, — це гори приймають до своїх безодніх ключиць. стою флюгером, ловлячи поштовхи вітряні: мене все упізнало, — я вже оживав тут колись: щоранку трусив вздовж дороги паруючу куряву, і пахнув гарячою піною і чебрецем, я безстрашний, я вибрав життя і люблю його, я ішов сотні років, я тут, я пробачив усе. @JPvTfFy7OMw4MDZi

Все хороше чомусь закінчується так швидко - у долонях не встигнеш стиснути, назвати не встигнеш словом, - і вже серпень, важкий метелик, б’ється у шибку, сіпається на міцному гачку, ніби спіймана срібна рибка – але бажання виконує вибірково. В синій скринці насправді ще стільки чудес про літо, ми чомусь їх не з’їли, не розпакували вчасно. Починаються светри на вечір, холодні великі квіти, стиглі яблука і години, коли зовсім не хочеться говорити – або може хочеться, але про що – неясно. Хто лишився у цьому літі – відходять тихо, ніби тіні, полями знівеченими, зруйнованими містами, у повітрі за ними здіймаються зблисками вири й віхоли, і вони зникають у бризках, а ми навчитися жити і дихати з тим, що все це і правда стається з нами. Залишається кілька днів на різні дурниці, на липкий кавуновий сік і сльози, літаки та південні траси. І куди ми дінемось потім – загалом, немає різниці, і студентки вже готують довгі теплі спідниці, і встановлюють обігрів на літніх терасах. Катерина Бабкіна

позичені дзвони проціджують вугільне нутро потойбіччя вдаряєш вперше, ніби зачерпуєш ковшем втаємничено-скамʼянілий високосний день врешті, сиплються межи абзаців хилиткі вінцеві відростки пристінку — рештки закінченого полотна катарсису. обуджений доме спільнокореневих клітин — третьої спроби не витримати. #сьогодення

Обираю для мови - крик обираю криком - себе Дзвін дзвін д з в і н дзвіницями ницо скрадається шепіт наче спогад про існування Вавилонської вежі на перехресті між Левицького і Патона Хто вдома?... (звідки у біса знати?) і в якому кутку відшукати прихисток для розмови по телефону аби розказати усім: що мова віднині - крик що мовчання віднині у розшуку Усе що нижче п'ятисот герц береться під варту і страчується у гучномовці по радіо транслюється рейв (і рейвах) на пам'ять про страту алфавіту й граматики лишається тільки тональність голосу лишається ехо що відбивається від вавилонських стін і якщо ніхто не розуміє про що я кричу - значить я на землі один і дзвін дзвін дзвін 15.10.25 t.me/in_gal_night

Пальці повітряні, порожні, безсилі наповнюються струмом до кінчиків нігтьових фаланг, зігріваючись лише у твоїх долонях, немов у печерах старезних драконів, що видихають полум'я аби літо настало, і крилами створюють вітер, щоб хмари у подорожах збирали воду, перетворювали її на грози, а трава шелестіла і гомоном трав'яних таємниць приховувала сліди від твоїх долонь і маршрутів твоїх створінь бо доки дракони літають, доки зливи огортають озоном легені, і вогонь зігріває, але не палить – я лишатимусь поряд t.me/in_gal_night

Боже, ти ж бачиш: долоні мої загрубли, волосся стончи‌лось. Очі набрякли й заслабли. Боже: не правди мені, а слова солодкого, наче мʼякоть од райського плоду. Вволь же любов, що явля з любови і радість, що повнить простір. Не правди мені, не сили, не стиснутих вилиць — ночей, наповнених, злитих, вільних од волі твоєї, Боже. Не правди мені, не віри, не знань, не премудрих знаків — а тільки ж чуття до зрину вітальних, дзвінких світанків. Вересень ʼ26 @reflexref

Моє осіннє імбирне печиво 😌🍁 Листочки, кажанчики й геловінські гарбузики 🎃🦇 Яке вам подобається найбільше? 👀✨️ 🧡 Натуральний склад (вершкове масло, мед, цукор), без підсолоджувачів, без розпушувачів, без маргарину, без барвників 🦇 🫶🏻 Хочете замовити? Пишіть у дірект cozy.bakery.ua

____ В твоїх очах світають ранки Смеркають теплі вечори І пломенить щось від світанку У них до пізньої пори В очах твоїх леліють зорі І місяць згадує свій шлях У темноті… мов відблиск моря Ось тоне він в твоїх очах… @sonic_poet

«нічого вже не буде як раніше» — промовляє моя ліннет. прихиляюсь до її скронь. шкіра ліннет залишається на моїй мохом і мулом, і такі вони зіцвілі у сонці, що я мимохідь провалююсь у ті кутки своїх спогадів, де не було нічого крім обпечених носів і сухих кукурудзяних гривок. безвічний пошук не раз повертав мене у ці місця, але запах перестав бути дзвінким і однозначним. у тому дорослість. запах. запах перестає бути однозначним. запах тепер про щось нагадує. ліннет належить до людей, які не бояться потойбіччя памʼяті, тому вона струшує спідницю і повторює знову, трохи суворіше: «нічого вже не буде як раніше». і я відповідаю їй, схлипуючи щослова: «ліннеті! ліннеті, це ж неможливо витримати», вона тричі каже «знаю» і кожним зі слів протискає мене у чорну ядючу пустку, де всі звуки долинають, ніби вглиб безкінечної верховодки. і тут я розумію, що дійшла в глухий кут лабіринту памʼяті, що за невелике своє життя зуміла зазнати стільки щастя і стільки краси в її найстрашніших обличчях, що лише сама думка відпустити одну з ниток, яка мене повертатиме, решетує мені груди тупим кінцем обламаного стовпня кукурудзи. лінетті дістає мене з глибини за ліву ногу, трохи зачіпаючи нігтями литку, необережно садить в кущ малини і промовляє дивний вираз із кількох кострубатих незнайомих слів (я спробувала запам’ятати їх дозвучно): «не оплакуй дійсне, тільки це і важить». і ми їмо пізню гарячу малину, заляпавши руки по лікоть соком і подряпинами. я знаю, що ліннет прийде ще, бо повітря наступного року буде спекотніше. бо пориви мої міцнішають, а памʼять вже не здатна їх тлумачити, бо лабіринти розгалужуються, створюючи нові і нові заглибини — субстрати для невпізнаваних вже спогадів. серпень двадцять шостого. (моєму дому, де ліннеті завжди буде місце) @JPvTfFy7OMw4MDZi #Меланія_Нагорнюк

шукаю відбиток пальця на поверхні ґрунту усім своїм рожевим тілом, адже це майже єдиний доступний спосіб звʼязку. моя ніжність - вимірюється слизом на твоїх долонях, поки несеш мене до спальні, наче живу обручку і кладеш у чашку з вологим мохом. мені так подобається, як ти витираєш пил зі скляного неба і сортуєш яблучні шкірки за кольором, ніби відтінок гнилі має для мене значення. ох, тобі так легко бути богом, коли я - лише дрібʼязкова лінія без ваги. коли не маю змоги бачити обличчя, відчуваю теплий подих, що тОркає кожне з моїх сердець і на якусь мить ті напросто відмовляються функціонувати. це так мило, що ми подібно скручуємось у спіралі, коли засинаємо, і в цьому збігові форм є щось надто інтимне, аби назвати це звичайною схожістю поз. та в паузах між тихим нічним сопінням, щось усередині починає думати за мене… а чи кохав би ти мене, якби я просто була людиною? *** інверсія *** а чи кохав би ти мене так сильно якби я була черв’яком? адже в паузах між твоїм тихим нічним сопінням, щось усередині починає грайливо думати про це за мене… це так правильно, що ми подібно згортаємось у спіралі, коли засинаємо, і в цьому збігові форм є щось надто інтимне, аби назвати це випадковою схожістю поз. коли я маю змогу бачити твоє обличчя, відчуваю гарячий подих, що тОркає моє єдине серце і воно на якусь мить напросто відмовляється функціонувати. ох, тобі так важко бути богом, коли я - цілий світ з гарячим хребтом і власною вагою. та мені так подобається, як ти відчиняєш вікна у чисте небо і сортуєш мої сукні за кольором, ніби відтінок тканини має для мене бодай якесь значення. люблю, коли моя ніжність - вимірюється теплом у твоїх долонях, поки несеш мене до спальні, наче найкоштовнішу річ і обережно кладеш на ліжко з вогким шовком, що пахне літнім дощем. я шукаю твій теплий пульс під товщею ковдри усім своїм хребетним тілом - і знаєш, відчуваючи усе це, мені більше не треба жодних інших способів нашого зв’язку. @coldautomn

*** Хлопчики не плачуть, а накопичують у невидимий резервуар потічки з хлоридом натрію, чи мінеральне джерело біля Ботсаду, чи навіть гирло Південного Бугу (і як їм це вдається?). Інколи можна побачити крізь рогівку, як розпач і біль коливаються, та не виходять за межі, адже: — Тато не плаче, і ти не плач! — Але ти плачеш, мамо, я бачив! — Наче не знаєш: жінки слабкіші, тому нам можна плакати. — Але я зараз слабкий, мамо, горло стискає, не можу не знаю, як стримати цунамі емоцій. — Терпи, сину. Терпіння — сила, сповита болем. Чоловіки не плачуть, а поступово замінюють справжній кавун емоцій на жувальні гумки з кавуновим штучним смаком. Якщо додати трохи уяви й ковтнути, то штучність затикає горлечко резервуара, аж поки він не трісне, вивільнивши гірку безодню, у якій живе чудовисько — незнищенний левіафан стереотипів. Він клацає пащею, слинить ікла щоразу, як хочеш бути собою — людиною з правом на емоції. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець

Вибач, доню, я думав — робив, що міг: Всі ці милі іграшки, мандри і колисковий блюз. Я пам’ятаю, що мав зробити тобі оберіг, Але не встиг, бо поплутав мінус і плюс. Вибач, доню, я вчив, що життя — це квест, З якого безліч виходів, якщо контролюєш страх. Треба було хоч щось сказати тобі про хрест, Який ти раптом знайшла на своїх плечах. Вибач, казав, що краще спина — до спини, І вперто рубати тим, що в тебе є у руці. Але забув згадати всі варіанти війни, Коли тобі доведеться битися наодинці. Що означає, коли вже янгол заграв на трубі, І що буває, коли метелики вірять свічкам. Дякую Богу, хоч мати завжди казала тобі Те, що тільки матері мають сказати дочкам. Я думав, що встигну, відкрию все… А дарма! Все, що відклав на потім, — дуже зростає в ціні. А ти взяла — і вивчила всі ці уроки сама, Поки мене мотало війною десь по війні. Трохи вугілля в душі, і трохи зірваний дах — Ми надто схожі, бо світ не вірить сльозам… А потім я прочитав у твоїх віршах Відповіді на те, чого я не знаю сам. Потім я зрозумів, що ти все давно знайшла: Навіть силу. І крила — десь у шафі, на дні. Вибач, доню, світові, як завжди, бракує тепла І тих, хто вздовж дороги запалить вночі вогні Кепські справи — від себе ніхто не може піти, Хтось біжить, а хтось — пірнає у бій. Вибач, доню, все просто: якщо злетіла — лети, Це насправді непросто — рухатися по прямій. Можна пити воду, а можна — дати води, Малювати двері на майже глухій стіні. Що робити? — Мабуть, доведеться далі завжди Бути тою, хто вміє запалювати вогні. Гліб Бабіч

"У тебе є я" 💔 у тебе є мої запаморочливі запахи сльози розсипані мимоволі слова які вигріла та бережно вилила на пом'ятий тоненький папір прикрасивши відбитками винної помади у тебе є мій голос і безліч його відтінків хвилювання що випалюють нутрощі світ розділений мною на до і після у тебе є мерехтіння шоколадних очей — вгорнися ним щоб не задубіти від самоти щоб спокійніше спалось мій клубочку ніжності та колючості коли застрягатимеш у чорному відчаї і потрібно буде процідити своє пекло через чиєсь сито — згадай що ти маєш моє маєш моє © Ольга Далабожак (Helga) 16-17.04.26 (ред. 07.10.26)

Червоні черевички виблискують на сонці, як надкрила сонечок. Здається, взуй їх і сам полетиш, нестримно кружляючи до самих зірок... Або ж з'являться пружинки у ногах і будеш ходити, злегка підскакуючи, наче з гелієвою кулькою всередині, а відблиски від лакованої поверхні черевичків бризкатимуть навколо вогниками і промінчиками сміху. Червоні черевички виблискують на сонці. Гладенькі з округлими носами — ну, чисто льодяники! Зі смаком малини, ванілі, цукрової пудри, меренг, м'яких подушок, чистих вікон, захисту міцних стін, немовлят, що мають рожеві щоки і пахнуть молочком, та нових білих фіранок на додачу. І аромат цей здається таким приємнозатишним... Підбори червоних черевичків вибивають стакато усталених па. Старанне стандартне стакато вбиває у свідомість догми і правила. Тверді підбори вибивають «дурні» мрії з голови, вбивають надію на відпочинок і можливість вибору. Правильно? Оцей рух правильно станцювала? Авжеж! Не хвилюйся, черевички все зроблять за тебе. Вони допоможуть не помилитися і далі крокувати коліями рутини. Рівномірний стукіт забере можливість чути скрекіт коників, співи щигликів і власні прагнення. Червоний засліплює і робить тьмяними всі інші фарби. І лишиться тільки постійне нездорове бажання встигнути за червоними черевичками. Усталеність рухів, шаблонність всіх па пульсує під повіками. Втомилася-втомилася-втомилася! Як м'ячик пінг-понгу б'ється думка: Не можу! Не можу! Не можу! Не мо... Німа паморозь підіймається від грудей до скронь і спускається холодним слимаком по спині. Сонячне сплетіння стискає, як лимон, з якого вичавлюють сік і життя... Сліпить здогадка, що це на-зав-жди! Жди! Жди! Жди! І помри! Помри у тих клятих черевичках. Ніхто ж не змушував одягати! *** Стягнути й відкинути! Якомога далі! Не вийде! Твої судини проросли у червоні черевички, твої жили приклеїлися до устілок. Зняти без втрат не вдасться. А ви помічали, що русалоньки завжди платять непомірну ціну? Віддають голос і радість безболісного вільного пересування. Надягають свої червоні черевички, інколи навіть помирають в них від знемрієння і зневолі... Чи завжди повернення можливості обирати забирає частину тебе? Чи кожного разу треба приносити жертвоприношення — ще один шматочок себе? Біль вискоблювання очищує, ампутація вивільнює, а свобода інколи приходить тільки через спустошення і втрати. Тільки на місці кукс можуть вирости плавці. І тільки так — позбавившись червоних черевичків та відрубавши уражену частину, можна співати і плавати зі своїм білим китом! *** Кукси видовжуються і сплощуються, перетворюються на ласти. Стрімко збираюся до купи і розсипаюся бісером іскор планктону, розлітаюся іскристими бульбашками навсібіч! Доторки струменів пестять, веселки вистрибують між пасм! Летіти! Плисти! Стрімко! Поруч із білим китом! Якого неможливо побачити й відчути на дотик його гладеньку гумову шкіру, почути його спів, залишившись на березі і механічно витанцьовуючи у прекрасних червоних черевичках... @lysychkazlisu #ігри_несписаних 🐋

*** Хай сьогодні ніхто не помре. Хай залишаться всі живі. Хай насняться червоні суниці в високій зеленій траві, берег річки піщаний, густий очерет, дерев’яні човни, що повезуть нас в минуле життя без війни. Хай буде світло і дощ. Хай краплі падають на лице. Хай тиша дзвенить над материнкою й чебрецем, і купаються в ній кумедні пухнасті джмелі, ліс над рікою тремтить у білій ранковій імлі. Хай вітер куйовдить волосся. Хай усміхається син. Хай пахнуть під хатою дрібні матіоли й гіркий полин, а літо сідає за обрій, як сонце багряне й гаряче. Це просто дощ. Просто краплі. Просто чомусь я плачу. Юлія Ілюха