Храм поезії (🖤)

наосліп коли мої очі, як розтрощені лампочки, колять склом у повіки, я говорю дотиком, збираю на кінчики пальців вібрацію простору, замотуюсь у мотет* наелектризованих літер – кокон. літрами заковтую дефрагментовані правди – напівжарти / напіввідвертості, щоби бодай одна стала живою водою в океані інфразвукового крику. боже, я не просилася у цей світ і залишаюся з остраху: що буде поза… ти дав мені стільки шансів, а я все ламаю пальці об антрацитові клавіші. кожна кода** – невірний код. комети піджали хвости і розвернули назад – туди, де немає кисню. небо сміється над ними, стікає смолою / дощем із крапок, випалює біле поле. . . . , , ) посмішки – зламані зачіпки, фальшива фіоритура, зірвана у фальцет. усе, що (не) істинно, хибно. хибне принаймні чесне. боже, я знаю, ти в кожному (не)випадковому стрічному. навіть у піксельному, особливо коли більше немає сил встати і йти до тебе чи хоча б виплисти з бермудського прямокутника. рядки тягнуться, мов нутрощі чорних дір – платонівські лабіринти, стиснені до товщини оголеного дрота. ловлю, пристискаю пальцем до грифу свідомості, доки нерівний біт вісімкових повторів не рве на молекули. я пробую ще раз. ліміт падінь перевищено. на преміум не вистачає – я витратила останнє на прокачку свого персонажа, яким так і не стала. лишається тільки грати наосліп за чи проти твоєї волі, поки цокає зворотний відлік. доки настане день, коли не лишиться часу і жодного стану, крім нотного – закрученого в галактичні спіралі. і навіть тоді, пролітаючи поміж ліній, я збиратиму твоє слово – біле на чорному, і буду лише половинною*** фуги-реверберації твого нескінченного реквієму. боже, спи міцно. навіть якщо твої очі, як розтрощені лампочки, колять склом у повіки. ____ * мотет – вокальний багатоголосий поліфонічний твір. **кода (від іт. coda — «хвіст») — це завершальна частина музичного твору, заключний розділ, що підсумовує композицію. ***половинна нота — це музична тривалість, яка дорівнює половині цілої ноти. 07.02.2026

*** Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста, тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа, слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця. Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця. І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице. Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем. І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер? І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер? Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам. Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм. Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи. Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин. Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить. Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи, світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот. Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот. Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця. Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти. Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти. 2023 Ірина Цілик

Людині потрібен хтось, із ким можна ділитися божевіллям. Хтось, із ким легко обмінюватись випадковостями і розвагами. І тому на час їхніх коротких зустрічей у світі припиняються війни І навіть птахи літають мляво й безшумно — щоб раптом їм не завадити. І тому нічні вулиці розрізаються їхніми поглядами, неначе блискавками. І їхня мова зрозуміла краще тваринам, аніж людям. Людині потрібен хтось, із ким можна стояти настільки близько, щоб відчувати себе у його грудях. Історія пишеться вічністю, але закарбовується годинами, коли слова видаються зайвими, недосконалими і бездушними. Крутиться Всесвіт, як невивчений простір, переплітаються їхні судини. Важкий березневий сніг падає безладно і незворушно. @tania_vlasova_virshi #Таняпише #архів

відкритий набір на 10-й Сезон Віршометрії. УМОВИ КОНКУРСУ: 🦉На конкурс приймаються як римовані так і верлібри на загальних умовах. Ліміт символів — це стандартний допис для телеграму. За перевищення, знімаються бали. Подавати саме текст, без візуального доповнення у форматі відео чи картинки. Сезон Віршометрії буде присвячений загальній темі — 4 Стихії. Кожен тур матиме відповідне тематичне завдання. Завдання на перший тур - написати вірш на тему Вогню. Є можливість використати будь-яку цікаву ретроспективу для написання роботи. Все залежить від власного бачення та уяви. Дедлайн: включно до 15 жовтня о 23:59. P.S. Старі вірші, які вже десь публікувалися, не приймаються! Порушення правила веде до дискваліфікації. 🍒Роботи здавати анонімно в приватне повідомлення мені, організатору (@jessihalliwell) і тримати анонімність аж до результатів поточного туру. 🎒Обов'язковий внесок за участь - мінімум 30 грн. Далі на ваш розсуд. Якщо є бажання підтримати сучасну українську поезію та збільшити призовий фонд. Він формується з внесків учасників, тому донати вітаються. Внесок за номером картки - 4441111039661313 Призи фіналістам - гроші призового фонду (в залежності від донатів загальна сума може корелюватись). І 3 подарунки від ВМ за найвищі бали у трьох відбіркових турах. 🦉Буде три відбіркових тури, трійка суддів, які оцінюватимуть вірші єдиною оцінкою за 10-бальною шкалою. Головне - відповідність темі, її розкриття та техніка! З фіналу — суддівська колегія розшириться. 🔥1 тур - обираємо 4 переможців 💧2 тур - обираємо 4 переможців 🌀3 тур - обираємо 4 переможців 🍿фінал - де визначаємо 1, 2, 3 місця також може бути унікальний 13 учасник фіналу, потрібно зробити донат від 5 000 грн на збір пані Веронічки й ви у фіналі. Ця опція діє до результатів 1 туру. Всім бажаючим писати в особисті. Чекаємо на вас ❤️ #вм_10

#вм_10

ловлю бісики у твоїх очах, водночас із зайчиками у ластовинні. хіба винні метелики, що летять на світло, наче у фільмах жахів? чи відьми у тому, що втрапляють у полум'я від світанку і десь до полудня, вигоряючи до кальцієвих ґрунтів? начебто ти після важкої роботи вигоряєш до скону і замовкаєш перед дзеркалом у кімнаті. розгортаєш книжки про чаклунське приладдя і трави, що розквітають надвечір. небезпечно залишатися поруч, коли ти розкреслюєш стіни ескізами зломищ та пам'ятних місць про втечі від особистої інквізиції. лицарі ніколи не приходили вчасно із порятунком, тому повторюю і повторюю, наче мантру. ти єдина можеш торкатися правди стопами та руками ластовинням, думками й голосом розтинати солені води поза будь-яким часопростором, пересушувати річки, переповнювати пустелі, малювати на стінах звіти про діяльність ковенів та костелів минулого, типу ОльгиЄлизавети, повз які пробігаєш додому, наче існує тільки одна дорога і та до центру землі нижче по городоцькій. я випиваю розчин з матіоли та флокси, доки ти переховуєшся від світу, бо мені не вдалося 14.07.26 #вірші

ІНСТРУКЦІЯ НА КІНЕЦЬ ЧАСІВ збреши собі що попереду довга дорога — й живи очікуванням спакуй до нового наплічника білу сорочку що пахне вітром пізнього серпня та пластинку йодиду калію напровсяк подзвони в десять-років-тому своїй першій великій любові запитай як їй цей кінець часів запроси поїхати разом оберни все на жарт коли засміється й назве тебе божевільним заведи запізнілий щоденник перепиши туди її губи червоні рухи руки й парфуми додай ілюстрацію зле заструганим олівцем набери питної води та заправ авто заряди знудьгований дробовик підбери на промзоні старого пса що не стягне ще одну зиму надворі говори з ним до пізньої ночі поки докурюєш коноплю зі старих запасів кажи йому: боятися нічого друже пес виїдемо хвилина в хвилину із закінченням комендантської зупинимося за містом подивитись на не скошені досі соняхи заб'ємо в навігатор випадкові координати і ще трохи трави в нутро розтабаченої цигарки я подарую тобі свій сон приречений сон про те як жінка на іншому березі річки й міста розпадається на неспокійні атоми в білому спалаху видихну дим у твою пошрамовану морду щоб тебе теж накурило трохи аби не було так печально попереду довга дорога скажи все це псу — а тоді засни коротко й неспокійно проспи закінчення комендантської проспи тривожні новини прокинься від дотику мокрого носа до неголеної щоки вийди із псом у ранкову мжичку щулься та кутайся в куртку а зачувши нарешті майже-пташиний свист ракети над головою — розкинь раптово затерплі руки не заплющуй очей і нічого не бійся а розпадаючись думай про те як на іншому березі річки й міста жінка фарбує потріскані губи червоним парфумиться із флакона розбитого осмикує обгорілу сукню й виходить з руїн у руїни фотографує дезорієнтованих псів і мародерів у розбитих вітринах переступає трупи входить вдихнувши на повні легені в довгу свою дорогу повз заражені води та дитячі плачі повз розбите минуле повз незбутнє майбутнє без питної води та плану тільки з губами червоними та тим самим сміхом що лунає тобі у вухах перш ніж урветься дзвінок перш ніж урветься світло перш ніж урветься все Леля Покотиполе

Жолуді🤎

я прокидаюся і кілька секунд не можу визначити, де саме закінчується сон. кімната стоїть на місці. стіни — також. тільки я чомусь змістилася на кілька сантиметрів від власного тіла. температура нижче норми. пульс нерегулярний. емоційна реакція відсутня. діагнозу не встановлено. я навчилася не реагувати на речі, які мали б мене зламати. це навіть зручно. коли болить — не обов’язково знати чому. коли страшно — можна назвати це порушенням сну. коли всередині стає порожньо — зафіксувати: стан стабільний. найгірше починається після стабілізації. ти дивишся на власні руки і раптом розумієш: вони продовжують жити без твоєї участі. а потім хтось питає: ти нормальний? і ти відповідаєш: так. бо іншої клінічної форми для цього ще не придумали. дякую за пісню

Все як завжди. Вибрикує кавомолка. Двір гуркоче «Ляпісом». Пахнуть груші. Дзумчать оси. На шнурку поважно сушиться футболка з написом «We support Ukrainian army forces». І пістрявою стрічкою слизько повзуть новини — десь далеко надцять поранено, надцять вбито... стріляють «Градами»... в Донецьку бій... Серпень плавить мізки спекою і почуттям провини. Українська правда несамовито експортує біль. Все як вчора. Натирають в’єтнамки, і роботи, роботи завал. Тече піт. Де подівся skype в моїм макінтоші, щось не збагну... Духота чорна нами плямкає, а приватівський термінал тупить, не хоче перераховувати гроші на війну. Все як завтра. У звичнім замкненім колі. Дитьо в селі прилаштоване. Я втомилася. Нова цяцька глючить. Треба поставити бойлер, полити квіти вже! Вони живі... Але раптом зустрінеш десь на Подолі гарного хлопця з ногою ампутованою, на милицях, і зненацька скрючить від безтямного болю, й мовчки витимеш собі в живіт. Серпень 2014 Ірина Цілик

Дівчата-хлопчата, а ви вже замовили Цвях? Ні? То варто це зробити 🥰 Крутецька антологія гостросоціальної поезії з чб фото. Естетика 🍒 Ну і нагадую, що 100% вартості ми перераховуємо на Сили Оборони. Ось тут можна замовити: https://forms.gle/qWvSRs76CtLUszWu5

віднайти себе там, де видніється лінія сріблена наче відступ означений порухом рук на грудині вологої шибки /нам ніколи не вийти/ нам зостатися тут позамежними і невідʼємними візерунками кільканадцяти вірувань на витку живота —       пуповинно відтятої смерті // що за шклом пробираються в зливі обрамлені схлипи не захованих вістей, і шкребуться об крівлю зізнаннями туго й настирливо /нам ніколи не вийти/ ти сідаєш край столу навпроти — і я занотовую видихом переливчастих стебел гортані мотиви розмито і схиблено / ось стриміє надривчаста пісня над вбраним до сутінок глеком любови обумовлено все заціловано вздовж тихо сповіддю — і коли ти стаєшся навпроти — я виходжу з обірваних ліній магнітного поля на поверхню ребристих поверхонь дахів — семигранно і голосно @nlitvinovapoetry #літвінова

Пливи, рибо, пливи - ось твої острови, ось твоя трава, ось твоя стернова: править твій маршрут, шиє тобі парашут, пасе тебе в глибині при своєму стерні. Коли зелені зірки падають в гирло ріки, тоді твоя стернова промовляє слова: це ось - мої сни, це - рибальські човни, це - ніч, це - течія, це - смерть, певно, моя. Життя - це тиша й сміх. Його стане на всіх. Його вистачить всім - всім коханням моїм. Тому лети, рибо, лети - я знаю всі мости, знаю всі маяки, роблю все навпаки. Лише твої слова, лише таємниці й дива, лише сповідь і піст в одному з портових міст. Кохай, рибо, кохай, хай безнадійно, хай, хай без жодних надій - радій, рибо, радій. Любов варта всього - варта болю твого, варта твоїх розлук, варта відрази й мук, шаленства та милосердь. Варта навіть життя. Не кажучи вже про смерть. Сергій Жадан

Легкозаймисті нам з тобою спекотно від гніву безсилля обпалює обличчя ми з тобою розтеклися сороміцькою смолою змішались у нафтовий бітум наш фатум — стати асфальтом вірогідно, ним ми і станемо як лімфа лісистих долин розлитись у флакони парфумів розтанути лаком на нігтях засяяти на грудях міста бурштином запахнути ладаном але ми народжені з нафти посталі із планктону хіба що затопимо баки дизельним паливом підіймемо літаки нагодуємо самозакоханих титанів ТЕЦ і ТЕС можливо ми смола епоксидна клей для обтічників ракети не тої, якою єбашать, тої, що досліджує антуражі космосу як не як я з дитинства мрію про космічні враження ти ж з дитинства мрієш їсти з тюбиків так само вичавлюєш з себе спроби перетікати утікаючи з рідкого у напівтверде з ніякого в дорогоцінне застигнути голівкою вразливого сірника будувати і зводити сірникові будиночки зустрічаємо світанок «Станом на зараз можливі опади у вигляді підстав і відставок» — прогноз погоди ми спотикаємося об чергове ставлення бо два сірники в сірниковій коробці закриті в стінах картону не підпалять усе місто не розворушать легкозаймисте замінили запальничкою і ми з тобою залишимось асфальтом на нас стоїть хтось інший змінить форму підійме літаки засяє бурштином а ми розпалимось спекотним сонцем розплатимося прохолодою #віршіPhoenix #Цюрих

коли смерть закінчиться, я стану кимось іще, кимось, кого любити простіше а жаліти не має причини відповідно й ненавидіти, змагаючись за фігуру жертви, теж не буде за що ці гримаси медузи горгони настільки осточортіли, що легше вже скам”яніти і відчувати себе як ніщо стати голосом степу білим пилом цієї землі спопеліти у вогнищах часу і тоді, якщо при мені знов починатиметься війна: я виходитиму з кімнати, примовляючи: так, ви програли, вітаю вас із перемогою бо серце більше не зможе качати кров ритуальних образ і стане - півонією плачу а я тоді стану полем незграбним вичовганим замінованим без людей, і  рослин, і звірів, і слідів самого життя і себе переходитиму, як перепливають дитя річки в селі, туди і назад, туди і назад просто щоб не збожеволіти Ія Ківа

Пташечко Літо надихалось лютим: снігом стає деревій. Місто, що стало безлюдним архівом розтрощених мрій, димом малює фігурки всіх, хто тут жив і кохав, співом приглушує гуркіт, зривом якоїсь з октав. — Пташечко, що тут забула? Бачиш, навколо хрести? — В домі, хоч страшно та брудно, хочеться гнізда плести, і зашивати розриви, і повертатись до всіх, я ж тут так рано спочила під плитами двох поверхів. Янголів завжди замало там, де жорстокі бої. Місто, що стомлено впало, встане від співу своїх, з нотами світлих мелодій збудиться давній тотем риком могутнього роду, захистом скрізь проросте. Пташечко, дай мені знати, чи ти ще тут, чи не тут? Знаєш, як стало багато вільних, що гнізда плетуть. Бачиш, і я вже не плачу, чую не гул, а пісні. Падаю з лютим в обіймах на сніг. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

"Очікування/Waiting" Небокрай усоте проковтує сонце. Поля засіяні хмарочосами. В людей згнили язики від марнослів'я. А ти все ще сидиш, обезсилений. Полюєш очима на "yellow". Внутрішній світ побліднів.      Шукаєш взаємности,               виходу.  Дахи впали. Покришилися зорі. Наївність шкіриться збоку. Зшиваєш клаптики фатальної весни — бо більше нічого не маєш, нічого не маєш. Гортаєш мертві чати, коли згустки ночі ніжно повзають по шкірі. Грузнеш у снах — нах(іба) пити чорну реальність? Провітрюєш кімнату, щоби не тхнуло раціональністю.     Знову душить страх невідомости. Вічна апатія. Танок очікувань. Танок очікувань. Танок очікувань                 поглинає, вбиває. ©Ольга Далабожак (Helga) 01/02.10.26

ця зима нескінченна й занадто розкута: оголює всі потаємні бажання, старі рубці і шрами, дістає із шухляд спогади – живиться ними. мені вже не стати іншою, не бути іншою, не перетворитись в іншу… колишню… як з-під снігу в морози виглядає зелена забута осіння трава, наче нагадує нам, що холод не всемогутній, так і я виринаю з-під ковдри болю і суму щоранку, розуміючи, що ще жива і що ти ще живий, і вони всі живі. іще кілька тижнів залишилось отак воскресати щоразу й чекати першого променя в око, накопичуючи далі гнів, нещадно закидавшись колесами перекладати з шухляди в шухляду шмотки і почуття. щось діставати на «коли потеплішає», а щось сховати від усіх подалі, як колючий відразливий светр. але навіть у стані найбільшої безвиході – лишатись завжди собою, бути собою з тобою і тільки відвертою, іноді не дуже розумною, часом не розуміючою але бути. зелена трава під снігом та торішнім попелом все ще дрімає але дихає. перекладаю чорну сукню у колипотеплішню шухляду хммм… в ній колись я вперше тебе уявила але вже тоді ти знав, що хочеш тільки мене. © ольга ритик #вірш #текст

Результати осіннього поетичного конкурсу на "Віршопліткарка FM" 🎧 🎨 Катя Цимбал — Фарби, 45 балів. 🪖 Mr.Nobody — Під шкірою тиші, 44 бали. 💃 Валентина Ангельська — Валькірія, 42 бали. 📓 Василь Капця — Екзистенційна криза, 41 бал. 🏙️ ЮІ — Метаморфози, 41 бал. ✍️ Соня Волкодав — Номер, 40 балів. 🖤 Вим'ям Шекспіріні — Зомбео і Зомбетта, 39 балів. ✅ Таблиця з оцінками суддів 👉 тиць сюди Суддівські коментарі: Олександр Козинець, Єлена Дорофієвська, N.Litvinova, Євген Малиночка Загальний файл із переможними віршами ➡️ тут Вітаю переможців і переможниць осіннього конкурсу! До кінця листопада опублікую альбом аудіодекламацій із вашими чудовими віршами. Якщо ви не потрапили в сімку, але дуже хотіли, беріть участь знову, адже конкурс повернеться взимку! @virshoplitkarka #плейлиствіршопліткарки