7 284
Підписники
-424 години
-207 днів
-10830 день
Архів дописів
7 282
Стою коло машини, колупаюся в носі. Аж бачу хлопчик років 10, який проходив повз, спинився, вирячів очі, і дивиться на мене. А потім каже:
- добрий день Тарас Григоровичу.
- Добрий, — кажу, — тобі що батьки теж забороняють в носі колупатися?
- Ага.
- Скажи, що я розрішив.
Сів у машину і поїхав. Ото сьогодні в когось дома весело буде.
П.С. Батьки, якщо вам дитина розказує, що бачила Тараса і він дозволив у носі колупатися, то ваша дитина дуже хороша і ніколи вам не бреше.
7 282
Зайшов оце днями в папку «Спам» і бачу повідомлення від незнайомої людини.
Пише мені:
— Руслане, здрастуйте. Ви там ближче до цих діл, то підкажіть: чого Чепінога як напише про кабачки, то в нього мільйон лайків, а я пишу-пишу про ті кабачки — ніхто не читає, крім матері й бабусі?
Відписав людині, що це дуже легко виправити:
— Спочатку йдіть вчитися на історичний. Як закінчите — ідіть у політику, попрацюйте там хоч пару каденцій. А вже потім можна про кабачки писати.
Сьогодні зайшов глянути, чи допомогла людині моя порада. Бачу — а людина мене забанила.
Тю. Не готова, значить, поки що серйозно про кабачки писать.
7 282
В Кремлі із ранку на нараді
Сиділи м'яті лисі дяді.
Шойгу на стільчику стояв
І роздруківочку читав.
— Прийшло прям через інтернет
У мій воєнний кабінет.
Но адресовано це вам...
І цар махнув: «Читай, що там».
Шойгу почав, хоч іздаля
Відчув, що галстук — мов петля.
Волого навіть у штанах,
Вже краще б у вікно і нах...
— Зеленський пише у листі,
Що у війні цій винні ви,
Що двадцять шість годів тому
Народ загнали ви в тюрму.
А потім нагло пише він
Про дефіцит бензину та зростання цін,
І про знецінені рублі,
І про в Кронштадті кораблі,
І про святу дорогу в Крим,
Яку вкриває сивий дим.
Замовкли всі, мовчить і цар.
Нарешті голос все ж подав:
— Невже оце він сам таке писав?
— Мабуть, йому Буданов диктував.
Горовий 05.06.2026
7 282
Колись я перечитав усього Булгакова. Було діло. І що? І нічого. Я й Маршака перед тим читав, і Барто, прости Господи. Я навіть «Малу землю» Брежнєва читав, бо любив читати й читав усе, що потрапляло до рук.
А потрапляло в ті часи все далеко не просто так. Навіть попри те, що Булгакова в різні періоди по-різному сприймали в Радянському Союзі й навіть забороняли, росіяни швидко зрозуміли, що це той місточок, який може перетворитися на широкий шлях «єднання» між двома народами, що живуть різними культурами, але, з їхньої точки зору, мають жити однією.
Поява «общєго Булгакова» дедалі більше відсувала й затирала Підмогильного, Багряного та багатьох інших, а натомість ставала проспектом для заходу важкої чужоземної літературної армії.
Тож греби, Міхаіле… москва прийме. У нас свого хватає. Від Шевченка з Лесею і до Жадана, Горової з Дронем та Калитко.
Амінь.
7 282
Карпенко-Карий. «Хазяїн 2.0»
Вже тиждень думав зробити три дірки під картини. Ходив біля тих стін, вдивлявся. Зрештою подзвонив сусідові й хитрощами виманив перфоратор. Дуже серйозний струмент. І з виду, і в роботі також.
Далі тут
https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/2-0-4821287
7 282
Давненько вже не було такої хорошої аналітики від русскаумих літературознавців. вже навіть думав, за "запал іссяк". А ні, є ще час і натхнення. дякуємо за відгук. обов'язково врахуємо думку наступного разу. а ви вже маєте книжку? чи як? якщо ні - вам сюди. https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/544270
7 282
Чогось згадав. 1988 рік. Приїхали з екскурсією у лєнінграндж… саме цоя всі слухали. Відєлі ночь, всі діла. Жили в «вєсьолом посьолкє», район такий, який місцеві називали «смєшной».
Ніби вже й перестройка-ускорєніє, а в головах ще пропаганда про гонку воруженій». Ну пішли дивитися як мости розводять. А я кажу раптом
«Як уєбуть америкоси ракетою і пєсда всій цій красі…» свої мене чуть побили… а бач? Навіть не америкоси…
7 282
РУССКІЙ СТОГІН
Вєрнітє нам булгакова
булгакова вєрніть
Нам хочеться кого нібуть
Кого нібуть любіть.
Вєдь нам бєз слова руского
Да што там говоріть…
Захочєтца кого нібуть
Кого нібуть убіть
7 282
Дощ, вітер, мряка, хмари. Усе це жодним чином не впливає на життя табору. Бо чекають. Бо треба. Тож кибитка знову мчить на села.
Через поломку кибитки ми й так відкладали цю подорож занадто довго. Отже, Іванківський район. Десь сто кілометрів від Києва в один бік.
— Громадяни-пасажири, підготуйтеся, — копіюю інтонацію оголошень у метрополітені. — Наступна зупинка — «Русланова машина», далі — «Оленчина бомба».
Залишки згорілої машини за селом Кухарі я фотографую щоразу, коли проїжджаю повз. Мені так і не вдалося з’ясувати, що це було за авто і яка його історія. Однак у телефоні й комп’ютері вже кілька десятків його знімків у різні пори року й доби.
— Сфоткав?
— Сфоткав! Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка — «Оленчина бомба».
Шматок «градини», яка не розірвалася, застрягши в дорозі, ми знаємо дуже добре. Не раз повідомляли про неї у відповідні інстанції. Однак цього разу залізяки чомусь не видно.
— Хто вкрав мою бомбу? Нічого собі! Де моя бомба?! — кричить Оленка.
Аж за якийсь момент я помічаю залізяку.
— Не переживай, ніхто твою бомбу не вкрав. Дивися, зацвіла.
Залишки залізяки і справді поросли зеленню.
— Ти втретє цього літа зацвітеш, — наспівую, фотографуючи «клумбу».
Ось і Заруддя. Нас зустрічають Світлана і кіт Кокос, який моментально залазить усередину машини й починає роздивлятися, що до чого.
— Точно колись випадково на Київ поїдеш, — усміхаюся, вивантажуючи привезене.
Не так давно Світлана поховала маму. Обіймаємо її, бо всі слова якісь штучні.
— Та в нас тут прям якийсь мор, — зітхає Світлана.
— Хто ще помер?
— Юру пам’ятаєте? Того, якому ви допомагали. Той, що в клубі колись кіно крутив?
Юру ми пам’ятаємо дуже добре. Фактично це був виїзний паліатив. Ми дали людині можливість піти з життя гідно. Допомагали чим могли: знеболювальними, засобами для догляду за стомами.
— Ну звісно пам’ятаємо.
— Його мама теж померла. А ще померла баба, та, що лежача була. Та, що зі зламаною ногою, співала пісні нашим хлопцям, коли село звільнили.
— Їй же десь за дев’яносто було?
— Так.
— Ну, непогано пожила, попри все.
Прощаємося.
— Будь крєпка і полєзна. Бо слабких і бесполєзних і без тебе хватає.
Наступна зупинка — Калинове. Тут живуть дві бабусі, яких ми відвідуємо з 2022 року. Ці дві подружки завжди зустрічають нас усмішкою.
— Зойка, іді, друззя прієхалі! - на бвлорусьеий манер кричить одна.
— Давно вас не було, цигани, - посміхається інша.
Бабусі розповідають, як у них зачепився за електродріт якийсь безпілотник. Як приїжджали електрики, потім спецслужби. Ціла спецоперація була.
— Купа красивих чоловіків… Хоч якісь розваги в нас були через той безпілотник.
Ще одна зупинка — у Слободі-Кухарській. Тут у вагончику живе Льоня. Чоловік без ноги, хата якого згоріла вщент під час боїв у 2022-му. Йому, окрім їжі та прального порошку, ми привезли ще й одяг.
— Що нового?
— Був запив, але вже нормально. Уже місяць як вийшов із піке.
Лишилася остання зупинка — модульне містечко в Кухарях. Дорогою зустрічаємо машину цивільного розмінування. Вітаємося, перекидаємося парою слів. Показуємо, що і де тут колись було.
— Отут танк стояв. Його все місцеве синьолобе кріпацтво на метал різало. А отут їхній «Урал» із БК розірвало. А тут їхні руки-ноги скрізь валялися. А там далі, за поворотом, уже наші загинули.
У модульному містечку, де живуть переселенці з Донеччини, усе без змін. Хоча ні. Через перепади напруги вийшли з ладу два акумулятори, а без них не стартує генератор.
— Зараз, коли світло є, то проблем ніби й немає, — розповідає комендант. — Але літо швидко мине, а кого не прошу — всі відмовчуються.
— Добре, — кажу. — Дайте сфотографую, які саме треба. Щось придумаємо.
Вирушаємо назад. У гнізді стоїть брудний і мокрий чорногуз та дивиться на нас як на гівно. Раптом розвертається до нас одним місцем і робить свою справу майже на капот.
— Це до грошей, — усміхаюся до Оленки. — Точно до грошей, от побачиш.
На сьогодні все. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги.
Фото тут. Можна в на каву
https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/behibutila
7 282
В москві у парку два дантеси
Стріляли пушкіну в бєдро
Зі страху всравсь як поетеса…
І крові натекло відро
7 282
Ранок 2 червня, 2026 року.
Народжена на ДВРЗ корінна киянка Зося показує ментальний середній палець русскому міру.
7 282
побачив у твітері... не можу не ржать... реально, який рік на дворі? нахуя було отето все за останні 20 років?
7 282
Як були в останньому бібліотечному турне Полтавщиною, то заїхали в Хорол. Гарне місто, старовинне, козацьке.
Шукали, де б скупатися, проскочили центр, а я раптом зрозумів, що хочу кави аж на очі не бачу.
Дивлюся — люди стоять під якимось будинком. Кажу Надії:
— Зараз запитаємо.
Зупиняю машину, дивлюся на вивіску над чергою і трохи прозріваю. Написано: «Фірма Жадана».
— Чого ти ржеш? — питає Надя, яка ще не встигла прочитати.
— Та ти глянь на вивіску, — кажу.
Виходжу з машини, підходжу до людей, розпитую, де можна купити кави, а потім, звісно, питаю про Жадана.
— А що це ви тут робите? Що купуєте? Ще й мішками.
— Макуху, — каже дядько і пхає величезного мішка в багажник «Жигулів».
— Хороша?
— Нормальна. Пойдьоть.
Ну, поржали, зробив фотографію, відправив Вікторовичу, поїхали поплавали і в бібліотеку.
До речі, на бібліотеці висить табличка, що свого часу тут навчався Олесь Уляненко.
Привітався з класиком — і до роботи.
А наприкінці зустрічі дарують нам величезний пакет.
— У нас тут дуже гарна секретна фірма є. Це вам від нас, — каже директорка бібліотеки Ірина.
Зазираю, а там різні упаковочки, і всюди написи: «Фірма Жадана».
— Це що, макуха? — питаю.
— Чого макуха? Халва. Такої халви, як у нас, ви ніде не спробуєте.
І Уляненко з портрета посміхається, мовляв: бери, це як «Троєщинське Євангеліє», тільки краще.
Словом, уже пару тижнів у роті солодко.
Фотографії найкращої у світі халви фірми «Жадана» тут.
⬇️⬇️⬇️
https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/dejagoluve
7 282
Хоч я і не гобіт, однак життя занесло мене в Гобітон. А раз уже був там, то не міг не скористатися нагодою й не привезти звідти подарунок.
Подробиці тут
https://www.facebook.com/share/p/1JvZC5Ng57/?mibextid=wwXIfr
Вже доступно! Дослідження Telegram за 2025 — головні інсайти року 
