Горовий

Стою коло машини, колупаюся в носі. Аж бачу хлопчик років 10, який проходив повз, спинився, вирячів очі, і дивиться на мене. А потім каже: - добрий день Тарас Григоровичу. - Добрий, — кажу, — тобі що батьки теж забороняють в носі колупатися? - Ага. - Скажи, що я розрішив. Сів у машину і поїхав. Ото сьогодні в когось дома весело буде. П.С. Батьки, якщо вам дитина розказує, що бачила Тараса і він дозволив у носі колупатися, то ваша дитина дуже хороша і ніколи вам не бреше.

Зайшов оце днями в папку «Спам» і бачу повідомлення від незнайомої людини. Пише мені: — Руслане, здрастуйте. Ви там ближче до цих діл, то підкажіть: чого Чепінога як напише про кабачки, то в нього мільйон лайків, а я пишу-пишу про ті кабачки — ніхто не читає, крім матері й бабусі? Відписав людині, що це дуже легко виправити: — Спочатку йдіть вчитися на історичний. Як закінчите — ідіть у політику, попрацюйте там хоч пару каденцій. А вже потім можна про кабачки писати. Сьогодні зайшов глянути, чи допомогла людині моя порада. Бачу — а людина мене забанила. Тю. Не готова, значить, поки що серйозно про кабачки писать.

В Кремлі із ранку на нараді Сиділи м'яті лисі дяді. Шойгу на стільчику стояв І роздруківочку читав. — Прийшло прям через інтернет У мій воєнний кабінет. Но адресовано це вам... І цар махнув: «Читай, що там». Шойгу почав, хоч іздаля Відчув, що галстук — мов петля. Волого навіть у штанах, Вже краще б у вікно і нах... — Зеленський пише у листі, Що у війні цій винні ви, Що двадцять шість годів тому Народ загнали ви в тюрму. А потім нагло пише він Про дефіцит бензину та зростання цін, І про знецінені рублі, І про в Кронштадті кораблі, І про святу дорогу в Крим, Яку вкриває сивий дим. Замовкли всі, мовчить і цар. Нарешті голос все ж подав: — Невже оце він сам таке писав? — Мабуть, йому Буданов диктував. Горовий 05.06.2026

Колись я перечитав усього Булгакова. Було діло. І що? І нічого. Я й Маршака перед тим читав, і Барто, прости Господи. Я навіть «Малу землю» Брежнєва читав, бо любив читати й читав усе, що потрапляло до рук. А потрапляло в ті часи все далеко не просто так. Навіть попри те, що Булгакова в різні періоди по-різному сприймали в Радянському Союзі й навіть забороняли, росіяни швидко зрозуміли, що це той місточок, який може перетворитися на широкий шлях «єднання» між двома народами, що живуть різними культурами, але, з їхньої точки зору, мають жити однією. Поява «общєго Булгакова» дедалі більше відсувала й затирала Підмогильного, Багряного та багатьох інших, а натомість ставала проспектом для заходу важкої чужоземної літературної армії. Тож греби, Міхаіле… москва прийме. У нас свого хватає. Від Шевченка з Лесею і до Жадана, Горової з Дронем та Калитко. Амінь.

https://www.youtube.com/watch?v=7nTggtakrb0&list=OLAK5uy_nXss6Ox38rU3Dnjsdffbg4XmQ9GTg98jI&index=17 сьогодні вистава

Карпенко-Карий. «Хазяїн 2.0» Вже тиждень думав зробити три дірки під картини. Ходив біля тих стін, вдивлявся. Зрештою подзвонив сусідові й хитрощами виманив перфоратор. Дуже серйозний струмент. І з виду, і в роботі також. Далі тут https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/2-0-4821287

Давненько вже не було такої хорошої аналітики від русскаумих літературознавців. вже навіть думав, за "запал іссяк". А ні, є ще час і натхнення. дякуємо за відгук. обов'язково врахуємо думку наступного разу. а ви вже маєте книжку? чи як? якщо ні - вам сюди. https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/544270

Чогось згадав. 1988 рік. Приїхали з екскурсією у лєнінграндж… саме цоя всі слухали. Відєлі ночь, всі діла. Жили в «вєсьолом посьолкє», район такий, який місцеві називали «смєшной». Ніби вже й перестройка-ускорєніє, а в головах ще пропаганда про гонку воруженій». Ну пішли дивитися як мости розводять. А я кажу раптом «Як уєбуть америкоси ракетою і пєсда всій цій красі…» свої мене чуть побили… а бач? Навіть не америкоси…

РУССКІЙ СТОГІН Вєрнітє нам булгакова булгакова вєрніть Нам хочеться кого нібуть Кого нібуть любіть. Вєдь нам бєз слова руского Да што там говоріть… Захочєтца кого нібуть Кого нібуть убіть

Не вспів до дня Києва... буває. Ну тримайте зараз.

Не вспів до дня Києва... буває. Ну тримайте зараз.

Дощ, вітер, мряка, хмари. Усе це жодним чином не впливає на життя табору. Бо чекають. Бо треба. Тож кибитка знову мчить на села. Через поломку кибитки ми й так відкладали цю подорож занадто довго. Отже, Іванківський район. Десь сто кілометрів від Києва в один бік. — Громадяни-пасажири, підготуйтеся, — копіюю інтонацію оголошень у метрополітені. — Наступна зупинка — «Русланова машина», далі — «Оленчина бомба». Залишки згорілої машини за селом Кухарі я фотографую щоразу, коли проїжджаю повз. Мені так і не вдалося з’ясувати, що це було за авто і яка його історія. Однак у телефоні й комп’ютері вже кілька десятків його знімків у різні пори року й доби. — Сфоткав? — Сфоткав! Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка — «Оленчина бомба». Шматок «градини», яка не розірвалася, застрягши в дорозі, ми знаємо дуже добре. Не раз повідомляли про неї у відповідні інстанції. Однак цього разу залізяки чомусь не видно. — Хто вкрав мою бомбу? Нічого собі! Де моя бомба?! — кричить Оленка. Аж за якийсь момент я помічаю залізяку. — Не переживай, ніхто твою бомбу не вкрав. Дивися, зацвіла. Залишки залізяки і справді поросли зеленню. — Ти втретє цього літа зацвітеш, — наспівую, фотографуючи «клумбу». Ось і Заруддя. Нас зустрічають Світлана і кіт Кокос, який моментально залазить усередину машини й починає роздивлятися, що до чого. — Точно колись випадково на Київ поїдеш, — усміхаюся, вивантажуючи привезене. Не так давно Світлана поховала маму. Обіймаємо її, бо всі слова якісь штучні. — Та в нас тут прям якийсь мор, — зітхає Світлана. — Хто ще помер? — Юру пам’ятаєте? Того, якому ви допомагали. Той, що в клубі колись кіно крутив? Юру ми пам’ятаємо дуже добре. Фактично це був виїзний паліатив. Ми дали людині можливість піти з життя гідно. Допомагали чим могли: знеболювальними, засобами для догляду за стомами. — Ну звісно пам’ятаємо. — Його мама теж померла. А ще померла баба, та, що лежача була. Та, що зі зламаною ногою, співала пісні нашим хлопцям, коли село звільнили. — Їй же десь за дев’яносто було? — Так. — Ну, непогано пожила, попри все. Прощаємося. — Будь крєпка і полєзна. Бо слабких і бесполєзних і без тебе хватає. Наступна зупинка — Калинове. Тут живуть дві бабусі, яких ми відвідуємо з 2022 року. Ці дві подружки завжди зустрічають нас усмішкою. — Зойка, іді, друззя прієхалі! - на бвлорусьеий манер кричить одна. — Давно вас не було, цигани, - посміхається інша. Бабусі розповідають, як у них зачепився за електродріт якийсь безпілотник. Як приїжджали електрики, потім спецслужби. Ціла спецоперація була. — Купа красивих чоловіків… Хоч якісь розваги в нас були через той безпілотник. Ще одна зупинка — у Слободі-Кухарській. Тут у вагончику живе Льоня. Чоловік без ноги, хата якого згоріла вщент під час боїв у 2022-му. Йому, окрім їжі та прального порошку, ми привезли ще й одяг. — Що нового? — Був запив, але вже нормально. Уже місяць як вийшов із піке. Лишилася остання зупинка — модульне містечко в Кухарях. Дорогою зустрічаємо машину цивільного розмінування. Вітаємося, перекидаємося парою слів. Показуємо, що і де тут колись було. — Отут танк стояв. Його все місцеве синьолобе кріпацтво на метал різало. А отут їхній «Урал» із БК розірвало. А тут їхні руки-ноги скрізь валялися. А там далі, за поворотом, уже наші загинули. У модульному містечку, де живуть переселенці з Донеччини, усе без змін. Хоча ні. Через перепади напруги вийшли з ладу два акумулятори, а без них не стартує генератор. — Зараз, коли світло є, то проблем ніби й немає, — розповідає комендант. — Але літо швидко мине, а кого не прошу — всі відмовчуються. — Добре, — кажу. — Дайте сфотографую, які саме треба. Щось придумаємо. Вирушаємо назад. У гнізді стоїть брудний і мокрий чорногуз та дивиться на нас як на гівно. Раптом розвертається до нас одним місцем і робить свою справу майже на капот. — Це до грошей, — усміхаюся до Оленки. — Точно до грошей, от побачиш. На сьогодні все. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги. Фото тут. Можна в на каву https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/behibutila

В москві у парку два дантеси Стріляли пушкіну в бєдро Зі страху всравсь як поетеса… І крові натекло відро

Ранок 2 червня, 2026 року. Народжена на ДВРЗ корінна киянка Зося показує ментальний середній палець русскому міру.

побачив у твітері... не можу не ржать... реально, який рік на дворі? нахуя було отето все за останні 20 років?

Як були в останньому бібліотечному турне Полтавщиною, то заїхали в Хорол. Гарне місто, старовинне, козацьке. Шукали, де б скупатися, проскочили центр, а я раптом зрозумів, що хочу кави аж на очі не бачу. Дивлюся — люди стоять під якимось будинком. Кажу Надії: — Зараз запитаємо. Зупиняю машину, дивлюся на вивіску над чергою і трохи прозріваю. Написано: «Фірма Жадана». — Чого ти ржеш? — питає Надя, яка ще не встигла прочитати. — Та ти глянь на вивіску, — кажу. Виходжу з машини, підходжу до людей, розпитую, де можна купити кави, а потім, звісно, питаю про Жадана. — А що це ви тут робите? Що купуєте? Ще й мішками. — Макуху, — каже дядько і пхає величезного мішка в багажник «Жигулів». — Хороша? — Нормальна. Пойдьоть. Ну, поржали, зробив фотографію, відправив Вікторовичу, поїхали поплавали і в бібліотеку. До речі, на бібліотеці висить табличка, що свого часу тут навчався Олесь Уляненко. Привітався з класиком — і до роботи. А наприкінці зустрічі дарують нам величезний пакет. — У нас тут дуже гарна секретна фірма є. Це вам від нас, — каже директорка бібліотеки Ірина. Зазираю, а там різні упаковочки, і всюди написи: «Фірма Жадана». — Це що, макуха? — питаю. — Чого макуха? Халва. Такої халви, як у нас, ви ніде не спробуєте. І Уляненко з портрета посміхається, мовляв: бери, це як «Троєщинське Євангеліє», тільки краще. Словом, уже пару тижнів у роті солодко. Фотографії найкращої у світі халви фірми «Жадана» тут. ⬇️⬇️⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/dejagoluve

Хоч я і не гобіт, однак життя занесло мене в Гобітон. А раз уже був там, то не міг не скористатися нагодою й не привезти звідти подарунок. Подробиці тут https://www.facebook.com/share/p/1JvZC5Ng57/?mibextid=wwXIfr