Горовий

Циганська кибитка знову погнала на села. Оскільки у відпустку з війни повернувся циганський міністр Роміо, то цього разу погнали втрьох — «як колись». Цього разу — двадцять підопічних на Вишгородщині. — Звідки почнемо? — З найбільшої точки — в Димері. Потроху розвозимо привезене: їжу, пральний порошок і шампуні. Люди впізнають Романа, вітаються, обіймаються. У центрі села, на вулиці Бударіна, яку ми між собою прозвали вулицею Буданова, у нас додалася одна велика родина. Після раптової смерті доньки бабуся забрала до себе трьох онуків. — А де господиня? — питаємо у племінника. — Спить після зміни. — Ну, не будіть. Допомагайте розвантажувати. Далі — нєвєста, неповносправна дівчина, якій я намагаюся допомогти зробити паспорт. Виходить поки що не дуже, однак потроху процес іде. Цього разу грати у гру «свій — чужий» відправляємо Романа. — Привіт, нєвєста, — посміхається той. — Привіт. — Як справи? — Нормально. — Скучила? — Ні. — Тоді тримай! Сміємося всі разом. — Баб Саш, ви вдома? — відкриваю ворота й бачу бабусю біля хати. — Цигани приїхали. — О, Роман! — радіє бабуся. — Сідай, розповідай, як там на війні. Руслане, а ви можете мені хліба купити? Бо не дійду по жарі. — Зараз мотнуся. П’ять хвилин. Їдемо з Оленкою. Заодно купив ліки для сліпого Сергія в модульне містечко. Наступна зупинка — Козаровичі. Спочатку до Петра, колишнього ракетника, який у молодості в Дніпрі був причетний до виробництва С-200 і тепер через це переживає. — Що ви? Як справи? — Дибаю. А у вас як справи? — Та ж живі. Тримайте трохи допомоги. Далі — Юра. Той, що після знищення хати жив у погребі. Потроху ми з ним знайомилися і дізналися чимало цікавого: і про службу в міліції, і про участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, і про те, що в селі його ласкаво називають Котиком і люблять. — Смерть ворогам! — вітається. — Гарно виглядаєш. Не п’єш чи що? — Та коли як. Зараз жарко, то не п’ю. Та й город саджу. Ходіть, огірки покажу. Веде мене в город, показує грядки. — Я ото місцевих мічуріних наслухався, що огірки треба садити в чоловічі дні. — Це як? — Ну, неділя — ніби жіночий день, а понеділок — чоловічий. То я експериментував. Оце посадив у неділю, а це — в понеділок. — І що? — Та що? Ніякої різниці. Дурять нашого брата. Остання зупинка — Демидів, де модульне містечко. Дорогою бачимо Сергія, сліпого переселенця з Херсона. Він разом із провокатором іде в магазин. — Сергію, привіт! — спиняю машину. — Це Руслан. Я тобі ліки привіз. Обіймаємося, говоримо про південь, де я був не так давно. У модульному містечку всі на роботі. Нас зустрічають лише найстарші й наймолодші. — Можна кутить, юль? — бачачи машину питає малий у футболці з принтом «Астронавт». — Сідай. — А мені? — підбігає другий, у майнкрафті. — Давай і ти. Доки носимо їжу й порошок у модульне, малеча кайфує в машині й спілкується з Оленкою. — А це в мішку шмотки й ковдри. Розберетеся. На сьогодні — все. Кибитка повертає на Київ. Врубаємо на повну «Пирятин» і «Кріптошансон». — І схопили на яйці поліції молодці, у тюрму на десять год пацана, — валимо всі разом. Будьте здорові і живі. Допомагайте нужденним. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги. Фото тут ⬇️⬇️⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/huyexisabo

Київ. Вантажуся на складі перед поїздкою на села. А ще пакую специфічну посилку на фронт. Підходить дідусь. Знаю його в обличчя — така собі місцева дворова розвідка під прикриттям. — І што ми тут грузім? — Ми? Пакети. — Што за пакєти? — Пакети для двохсотих. — Што? — Пакети для тіл загиблих. Втік. Мабуть, пішов у міліцію дзвонити. Або начальству в політбюро.

Якщо є можливість, докиньте трохи на імпланти для поранених 🔗Посилання на Банку https://send.monobank.ua/jar/7U64XRsbLh 💳Номер картки Банки 4874 1000 3995 4824

У підарів зафіксовані випадки швидкого окислення вуглеводів з викидом теплової енергії… а що такоє?

Коли Шевченко вперше приїхав до Одеси, то був дуже здивований. — А чого це тут люди переважно говорять так, наче в передмісті Петербурга? — спитав він у швейцара на Аркадії. — І кучер, і лимар, і навіть шинкар? — Та не звертайте уваги. То все через дотримання царського указу, — відповів той. — Вдома всі говорять нормальною. — Брешеш, щоб мене заспокоїти? — Трохи є, барине… Трохи є.

Друзі, давно ми не робили аукціонів на підтримку поранених та фонду СВОЇ. Час це виправляти. Сьогодні на кону цікава підбірка монет з Австралії та Нової Зеландії. Головний приз — одразу три двадцятицентові монети з різними зображеннями королеви Єлизавети та принца Чарльза. Для колекціонерів і просто любителів незвичних речей — справжня знахідка. Окремий приз для людини, яка зробить найбільший донат, — красива австралійська п’ятдесятицентова монета. А ще розіграємо новозеландський долар із легендарною пташкою ківі. Правила прості. Донатите будь-яку суму на допоміжну банку тут https://send.monobank.ua/jar/7U64XRsbLh ставите «+» у коментарях отут https://www.facebook.com/share/p/1SRmPHS5SE/?mibextid=wwXIfr Через деякий час визначимо переможців. Навіть невеликий донат — це допомога. А ще й можливість отримати монету з іншого краю світу. Робімо добро, а там побачимо. P.S. У коментарях буде відео, де можна роздивитися всі монети зблизька та зрозуміти, чим вони цікаві.

Київ. Дніпровська набережна. Плавали з Дарусею на Березняках. Після запливу вийшли на берег. Даруся пішла на майданчик, а я чекаю. Повз проходять дві жінки мого віку. — Так задовбало все, — каже одна. — Нічого не хочеться. — Треба просто ловити мить, — каже інша. — От, наприклад, мені хочеться просто зараз пройтися босою по траві. Я беру і роблю. Скидає черевики й заходить у траву. — Ой, мокра трава. Дощик був чи що? — Та ні. То собаки. — Що собаки? Ой, блять… #КиєвеМій Книжка тут ⬇️⬇️⬇️ https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/590922

Так це просто мультик знімають...

Білий орел… А чого інколи кажуть Навроцький, а іноді Поплавський?

До речі, росіяни не знають, однак українці в таких випадках як на фото кажуть «срав пес, перділи гуси…». А шо, ні?

Книжка «Срав пес, перділи гуси» купила ще одне авто на війну. Це «Фольксваген». Нічого особливого — просто робоча конячка для одного з напрямків. Вибір авто не випадковий. Попереднє знищив КАБ (слава Богу, люди живі), і в хлопців залишилися деякі запчастини. Тож вирішили брати таке саме, щоб здешевити майбутні ремонти та обслуговування. Нехай хлопці будуть цілі й здорові. Нехай «бібіка» справно працює. Це вже четверта машина куплена з продажів книжки. Дяка прихильникам за гроші, а хейтерам за рекламу. Усі автори і Видавництво "ТаТиШо" щасливі, що книжка «Срав пес, перділи гуси» вкотре доводить: українська література — захисниця і помічниця, на відміну від ворожої літератури-вбивці. Книжка тут https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/544270

В Москві літало НЛО так, що лякалося й хуйло. Злякались чістиє пруди І кремль і стариє сади арбата два і мавзолєй Твєрська, Булгакова музей москва, так це ще й не Різдво… Іде по плану СВО! (С) Горовий.

Чергова циганська поїздка на села. Цього разу — Макарівський район. І хоча адрес чимало, всі в одному селі. Оскільки прокинулися рано, то рано й виїхали. І добре, бо, як показала практика, люди вже почали розбігатися по городах. Отже, Королівка. Десять адрес, три з яких — багатодітні родини. Починаємо із самого заїзду в село. Тут відразу кілька адрес, в основному старші люди. У кожного своя історія, своя біда. Наразі всі живуть у тимчасових модульних будиночках. — О, цигани! — радіє наша місцева активістка баба Галя. — Ми! Як завжди, теревенимо за життя. З кожним треба перекинутися хоча б парою фраз, та навіть так люди ображаються, що все поспіхом. — Руслане, стій, я тобі хоч молодої цибулі вирву. — Та не треба! — От противний, — сміється. — Цигани так не роблять. — Роблять! Розводячи привезене по селу, заїжджаємо на мить до бджоляра Володі. Раніше я розповідав його історію. Коли згоріла хата, він, щоб якось прийти до тями, завів пасіку. І от із часів великої війни качає мед. — Бери, Оленко, — простягає літрове відерце господар. — Це вже цьогорічний, прекрасний липовий мед. Сама з’їси, а не з’їси — то з кимось поділишся. Оглядаємо його нову хату. Вже зведені стіни, накрито дах і вставлено вікна. Роботи ще повно, але фірма має здати господарю будинок під ключ. — Далі вже потроху якось дороблять. Проводку головне провести. Часи такі, що робити нема кому. — Та це зрозуміло. Однак бачиш — рухається потроху. Перші сім адрес, де живуть переважно одинокі люди, об’їхали. Тепер — багатодітні. Перша родина — переселенці із Сумщини. Поки літо, мама рвонула на заробітки. Діти з бабусею вдома. Нас зустрічає «чоловік», один із трьох синів. Допомагає занести привезене. — Як справи? — Нормально. Саме їсти сів, а тут ви. Далі — родина Нелі. Ми зідзвонювалися з нею, і хоча вона на роботі, сказала, що нас зустрінуть діти. — Привіт, хазяї, — вітаємося з дівчинкою та хлопцем. — Здравствуйте. — А що у вас такі обличчя, ніби вас по кропиві тягали? — Та то ми вчора малювалися, знайшли стару помаду, — сміються. — От ви чудіки. У третю родину, де старша дівчина-підліток уже підробляє і допомагає мамі, ми привезли, окрім усього іншого, ще й велосипед. Подібні речі в селі — не забаганка. Такий засіб пересування дуже помічний для родини. — Ну, хай працює! — Дякуємо! Остання адреса на самому виїзді з села, і можна їхати в бік дому. — І що, Оленко, наробила фото для звіту? — Та наробила. Тільки ті звіти ніхто не читає. — Ну, читає чи ні — напишемо, а там хай як хочуть. Сміємося. Дорогою до Липівки заїжджаємо на озеро. Це вже стає доброю традицією — пірнаю у холодну воду перезарядити батарейки. Дякуємо всім, хто допомагає циганському двіжу. Побачимося на шляхах, які ведуть до перемоги. фото тут ⬇️⬇️⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/xonefozogu

Команда ̶м̶о̶л̶о̶д̶о̶с̶т̶і̶ ̶н̶а̶ш̶е̶й̶ міхаїла булгакова все не вспокоїться з приводу книжки "Срав пес, перділи гуси". Товаріщі і Алла зокрема, змиріться. ваш час минув, одного серця вже мало... Тре й інші органи тренувать. Люди, а ви вже маєте книжку? https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/544270

бачили новий кліп Положинського? https://www.youtube.com/watch?v=kPuCypWIcj4&list=RDkPuCypWIcj4&start_radio=1

Ранкове небо над Києвом — Мішанка з хмар і диму з пожеж. Ми з вами ні в чім не винні, Ми знаєм напевне. Авжеж, авжеж. Це сталося вже не вперше, Таке і раніше було, коли Золотом по асфальту Церков розплескані куполи… Та попри тремтячі руки, Рани і сльози, відчай і біль, Щоранку збираєм себе докупи, Бо маємо єдину ціль. Молитися чи ворожити — І серед завалів, уламків, пожеж Ми маємо їх пережити. Ми знаєм напевне. Авжеж, авжеж. Горовий 15.ЧЕ.26

Ну що? Наприкінці тижня планую бути на Миколаївщині й трохи на Черкащині. Отже: ВОЗНЕСЕНСЬК 19 червня, 16:00 вул. Соборності, 15 Міська бібліотека НОВИЙ БУГ 20 червня, 11:00 пл. Свободи, 46 КЗ «Новобузька публічна бібліотека» Новобузької міської ради МИКОЛАЇВ 20 червня, 16:00 вул. Артилерійська, 7 Укриття біля ДОФ УМАНЬ 21 червня, 14:00 ЖК «Греків Ліс» вул. Джерельна, 1 Креативний простір «Софа Хаб» Приходьте, хто поруч. Окреме прохання до всіх, хто бачить цей пост: якщо у вас є друзі чи знайомі в цих містах, а також якщо ви бували на моїх зустрічах і розумієте, що до чого, — покличте людей. Допоможіть поширити інформацію, адже фб традиційно ховає подібні дописи й ріже охоплення. Буде прикро, якщо люди дізнаються про зустрічі вже постфактум.

Літо набирає обертів. Температура росте день за днем. Табір знову рушає в села. Цього разу — на Вишгородщину. Усе навколо квітне й пахне. Села неначе приспані. Людей ніде не видно. Лише лелеки у гніздах бавлять своїх уже чималих лелеченят. Цього разу найбільше адрес у Димері. Починаємо з найдальших, із самого виїзду, і потроху рухаємося в бік центру. Звісно, не минаємо хату Юлі — неповносправної дівчини, яка живе разом із таким самим неповносправним братом. — Привіт, нєвєста. — Привіт. — Як справи? — Добре. — Скучила? — Ні. Цей діалог за чотири роки нашого знайомства звучав десятки, а можливо, вже й сотню разів. І все одно смішно, як уперше. — Ти підготувала документи, які ми просили? — Так! — Ну, неси, показуй. Табір намагається добитися, щоб Юля отримала паспорт, а потім і відповідні виплати. Наразі, попри неповносправність, вона не має оформлених документів. Однак ми в процесі. — Бабо Сашо, гостей чекаєте? — А я думаю, де ти подівся. Щось давно не було. — Скучили? Що там у вас із ліками? — Та майже все закінчилося. — Ну давайте список. Погнали, я в аптеку. Минулого разу під час відвідин ми познайомилися й узяли під опіку ще дві сім’ї. Олю з трьома дітьми, чоловік якої перебуває в полоні, ми знали раніше. Однак свого часу її родину в нас перехопив один фонд, який потім просто злився. Буває й таке. Я був упевнений, що в них усе добре, однак… Тож ми повернули родину до списку нужденних. Не так давно ми всі разом збирали одяг для її дітей, за що Оля всім вам дякує. Друга родина — бабуся, яка після раптової смерті доньки виховує її дітей. Тепер у хаті четверо неповнолітніх. Вдома нікого немає: старші на роботі, де малі — незрозуміло. Залишаємо привезене на ґанку. Серед захаращеного різним мотлохом подвір’я бачимо малий надувний дитячий басейн. — О, елементи шикарного життя таки присутні, — сміюся. Далі — Козаровичі. Тут із усього колись величезного списку фактично лишилося двоє: Микола Гоголь, хату якого свого часу спалив російський вертоліт, що впав, і Юра, який колись жив у підвалі на згарищі власної хати. — Смерть ворогам, — вітається Юра. — Гарно виглядаєш! — Стараюся. — Шо, кинув пить? — Ну майже… Бо грошей нема, — сміється. Остання на сьогодні зупинка — модульне містечко в Демидові. Цим людям ми з вами також свого часу допомагали речами. Дорослих немає нікого — всі на роботі. Лише діти та старші люди. Із переселенців середнього віку присутній хіба що Сергій, який родом із Херсона. Він повністю сліпий. Це ще одна людина, якій ми допомагаємо купувати ліки. — Як справи, Сергію? — Руслане, нормально. Не гірше, ніж у всіх. Є, може, в когось і гірше. Наразі все. «Кибитка» вирушає газом до Києва. Дорогою заскакуємо до товариша на озеро, щоб пірнути в прохолодну воду й змити пилюку. А ще я нарешті заїхав у село, звідки пішла частина мого роду. Однак це вже зовсім інша історія. Якось розповім. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги. Достобіса фоток тут ⬇️⬇️⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/sepibukopo

Киів. Південний залізничний вокзал. Заскочив у супермаркет, набираю Люду: — Я тут зараз у «Сільпо», хліба купити? — У «Новусі», — чую раптом поруч із собою голос. Повертаю голову. Бачу охоронця — суворого, насупленого дідуся, який прискіпливо дивиться мені в очі. — Що, перепрошую? — Ви не в «Сільпо», ви в «Новусі». — Пробачте, не хотів вас образити. — Ви мене не образили, просто уточнюю про всяк випадок. Щоб ви не заплуталися. — Дякую, гарного дня. — І вам. — Слава Україні! — додаю на прощання. — Героям слава! — нарешті посміхається. #КиєвеМій Отут такого нонфікшину купа ⬇️⬇️⬇️ https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/590922

У неділю, 14 червня, у Києві, на місці демонтованого пам’ятника білогвардійцю Міхаїлу встановлять скульптурну групу з написом: «Срав пес, перділи гуси». Таке рішення депутати міськради ухвалили через те, що саме цей народний вислів зазвичай використовують у випадках, коли вже нічого не можна вдіяти. Кажуть, новий монумент має якнайкраще відображати філософію подібних ситуацій. Акредитація за посиланням в коментарях ⬇️⬇️ https://docker.com.ua/afisha/uki-john-amp-friends-2026-06-14/ Після відкриття концерт ⬇️⬇️ https://docker.com.ua/afisha/uki-john-amp-friends-2026-06-14/