Горовий

За допомогою друзів мені нарешті вдалося знайти електрика, який оживив кибітку. Кілька проблемних місяців з авто — позаду. Отже, цигани знову рвонули по селах. Давно не їздили на дальній кордон — в Іванківський район. Далі тут. Реєстрація не потрібна. ⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/yicubagexu

рік тому знімали https://www.youtube.com/watch?v=DNthPtoZEDU&list=RDDNthPtoZEDU&start_radio=1

Жив у нас на вулиці Тарас Григорович Каменюка. Поет, звісно. Як із таким ім’ям не бути поетом? Писав гарні вірші в стилі Кобзаря. Одного часу навіть думав поміняти прізвище, але батько сказав, що перепише і хату, і «Запорожця» на сусіда, якщо таке зробить. Далі тут ⬇️⬇️⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/salomizeka

бачили? https://www.youtube.com/watch?v=QWHfDaUtGQE

Блага вість на ваші голови! 😊 Видавництво "ТаТиШо" разом із Бреndарня наробили мерчу просто посеред літа. Заходьте, подивіться, виберіть собі щось на люди ходить. Там уже є купа цікавого, а далі буде ще крутіше. Посилання ⬇️⬇️ https://www.tatysho-publisher.com.ua/category/10919-merch За поширення — цьом у лобок і в писану торбу. 🙂

Русскій мір розєбав у Києві підземний перехід і кінотеатр… трохи раніше в Конотопі музей… буде, про що підарам власним онукам розповідати. Звитяга яєбу.

Ранкова тривога На сході сонця Сирени з різних районів ніби вітаються одна з одною. Дивні відчуття. Звуки вже не лякають як колись, це просто дивна музика попередження, що зараз тебе спробують вбити. Ти вже не зриваєшся, не хапаєшся за все одразу, за роки ти навчився і знаєш послідовність дій. Та попри автоматичність рухів ти встигаєш вслухатися в цю дивну мелодію і її переливи… зазвичай, коли вона затихає, неначе вступ до основної теми, в гру вступають барабани війни. Сьогодні у нас барабанів чутно не було. Значить не по нас. Всім Добранку. Будьте живі і здорові. Зустрінемося на шляхах які ведуть до перемоги.

оце фейсбук мені зрання підсунув

Історія про двох Ксюш… https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/nayugemifo

Маловідоме фото… Горовий проводить презентацію книжки «Впіймати Кобзаря»… Книжка тут https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/643306

Маловідоме фото… Горовий проводить презентацію книжки «Впіймати Кобзаря»… Книжка тут https://www.tatysho-publisher.com.ua/prod/643306

Розкажу історію, яка мучить мене вже кілька місяців. «Привіт, Руслане, — висвітилося на екрані. — Тобі таке треба?» Це писав мені мій друг Тимофій. Писав із війни й додав відео. На ньому було кілька старих грамофонних платівок з українськими піснями. Я тоді був на іншому боці планети — в Австралії. Інтернет був уривчастий, ще й різниця в часі. «Де ти це знайшов, на війні?» «Тут, біля стіни однієї хати лежали в коробці. Чи то хтось хотів забрати, але не забрав, чи просто викинули. У будь-якому разі села там уже немає. Сонце й негода їх доб’ють. Але якщо хочеш, я вишлю тобі. Може, врятуєш». «Звісно, висилай». Деякий час зв’язку не було. А потім прийшло чергове повідомлення. «Якби ти відповів учора, сьогодні вранці вони вже поїхали б зі зміною, а завтра були б у Києві. А так тільки через два тижні я зможу їх забрати, якщо виживу))) А коли привезу — навіть не знаю. А коли ти будеш у Києві?» «Другого травня». «Добре. Я на позиції після сьомого числа. Вийду і пришлю». «Будь, будь ласка, обережний». «Обов’язково». І все. Це була остання наша переписка. За день до виходу, 6 травня, Тім загинув. Однак на цьому історія не закінчилася. Побратими передали родині його речі. І серед іншого — ті самі платівки, які він дбайливо спакував. Грамофонні платівки з українськими піснями, які колись хтось збирав, слухав, беріг на Донбасі, біля Добропілля. Які випадково знайшов захисник України і, зрозумівши, що це важливо, врятував. Я дивлюся на них і досі не можу вкласти все це в голову… Я дуже скучив, Тіме. Це так несправедливо, що тебе вже немає. https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/bihoxibuje

Кулями, градами, бомбами Винищені міста... Вкриті, неначе тромбами, Вени доріг при мостах... Дивляться в небо спалені Рештки чиїхсь авто Наше дитинство, обсмалене, Спить у підвалах й метро... Я не музикант. Можу щось набринькати на гітарі, але не більше. Коли навесні 2022-го я написав текст, який відразу бачив піснею, то звернувся по пораду до Олександра Положинського. Він порадив мені звернутися до Олександра Лозовського. Так і з’явилися «Сни весни». ⬇️⬇️⬇️⬇️ Руслан Горовий - Сни весни https://youtu.be/t6BkFnWIb0Q

Кибитка й досі в ремонті, і їхати кудись далеко немає на чому. Тож провідую ближні околиці. Мощун. Низькі хмари, з яких час від часу зриваються важкі краплі. Новозведені коробки будинків межують із постріляними парканами та обгорілими димарями. Людей ніде немає. Все ніби спить. Перша адреса — обійстя Надії і Віктора, сина яких убили окупанти на самому початку вторгнення. Ділянка потопає в зелені й квітах. Подружжя й досі живе у «врем’янці», яку ми допомагали будувати. — Уже й гроші виділили, — розповідає Надія, — а нема кому робити. Спеціалістів немає. — Раніше грошей не було, — додає Віктор, — а тепер спеціалістів. — У селі понад десять недобудованих хат, самі коробки. Підрядник каже: чекайте наступного року, доки ці не доробимо. Але куди чекати? Знайшли іншого. Та що воно буде — неясно. На прощання господиня таки всунула мені кілька кабачків. — Смачні, домашні! Поїсте! Наступна адреса — будинок Людмили Олександрівни. Відьми, як ми її називаємо з того моменту, коли дізналися, що під дулами автоматів вона пропонувала російським солдатам здаватися й жити далі. — Привіт, Цигане, — господиня виходить із кімнати у рожевій чи то сукні, чи то халаті. — Боже, яка ви красива. Ходите нарешті? — Ходжу. Зиму лежала, а тепер ходжу. — Ну, приймайте «товар». — О! Молоко — це діло. А це що? — Шампунь. — Так у мене вже волосся майже немає. — То що тепер, не митися? — Та митися. Буду коротка, — сміється. — Як там колись в Одесі казали? «Паліхмахтєр Єлісєєй. Стрижка, бричка, мойка, бройка і завивка волосєй». Сміємося. — Покажіть мені краще сад. Бере ходунки, виходимо надвір. — Та що тут показувати? В мене вже не сад, а газон. Цвіло цього року, буяло, а толку нема. Хіба яблука вродили. Ділянка справді добряче заросла. У кущах бігають кошенята, яких привела бабина кицька. — Отаке все. Рік не доглядала — і заросло вмить. Знаєш, а ті дерева, які я колись хотіла, щоб виросли в мене, мені вітер сам приніс. — Ну ви точно відьма. — Я не брешу. Он ті тополі. Я не саджала. Самі виросли. І оце дерево. Я навіть не знаю, як називається. — Зараз у Гугла запитаємо, — роблю фото. — Це крушина. — Бач? А так би й не знала, що мені вітер подарував. Ще одна адреса — Городенка. Марія Юхимівна з песиками Боньою і Бамбасом. Намагаюся погладити Боню, а Бамбас одразу починає гавкати й носом відштовхує мене. — Ич який? — сміється бабуся. — Захищає свою любов. Все як у людей. Скільки він проїхав до нас? Донецьк, Харків, Житомир, Київ спочатку. А тепер бач який хазяїн. Юхимівна ходить до паралізованої лежачої сусідки, тож лишаю «гостинці» на двох. — А як ви в Києві? Як Люда? Як Даруся? — Та ми як усі. Не гірше. — У нас теж дуже гучно. Як починають бомбити, то ці, — показує на собак, — в хату ломляться. Бояться. — Ну, будьте здорові. Заскочу за пару тижнів. Може, й дівчат привезу. Передмістя Києва накриває дощ. Дають чергову тривогу. На передньому сидінні біля мене — купа свіжої городини, ще й десяток яєць: «То дитині, не тобі». Отак везеш допомогу, а тебе ще й балують. Всім гарного дня. Будьте здорові й живі. Допомагайте війську і нужденним. Побачимося на шляхах, які ведуть до перемоги. Фото тут https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/yozosulono

Київ. Галицька площа. Супермаркет. Молодий хлопець із білявою шевелюрою, візуально схожий на Кобейна, купив морозиво, розрахувався на касі й іде повз мене до виходу. — Дєвушка! Дєвушка! — кричать йому від каси. Звісно, хлопець не реагує й спокійно йде далі. — Чувак, — кажу, — це, по ходу, до тебе. — До мене? — здивовано піднімає брову. — Ага. Він обертається. Від каси жінка махає йому телефоном, який він там забув. — Ну, хай буде «дєвушка», — посміхається хлопець і йде забирати телефон. #КиєвеМій

Звʼязок важливий. Сам задоначу і вас попрошу допомоги. Всі потроху, а справу зробимо. Великий збір на генератори, зарядні станції, старлінки та НРК для 65-ї ОМБр 🎯Ціль: 50 000.00 ₴ 🔗Посилання на збір https://send.monobank.ua/jar/6kGhJqCvdv

Давно вже не було такого в стрічці, а сьогодні — просто купа перепостів незаблюрених фото загиблих співгромадян. Оскільки я вже 28 років працюю на «Магнолії-ТВ», то скажу кілька слів. Це дуже херова історія з фото. За роки своєї журналістської діяльності я бачив безліч каліцтв і смертей. Фактично ми з колегами ще від старту програми «Ситуація» вчилися, як усе це доносити й показувати. Вчилися на власних помилках, бо тоді не було в кого вчитися — ми були першими. Навіть через роки, коли ми вже зрозуміли, що можна показувати, а чого категорично не можна, нам згадували ті перші програми, де все було надто натуралістично. За ці роки я вивів для себе дуже просте правило: ніколи не показуй людину, особливо мертву, в такому вигляді, в якому не хотів би, щоб показали твоїх рідних або тебе самого. Саме тому справжні професіонали вміють показати страшне деталями, а не прямим текстом. Пам’ятаєте фото руки з Бучі з червоними нігтями? Цього було достатньо, щоб зрозуміти масштаби біди. Усі розмови про те, що «світ має це бачити», — безглузді. Ви не є представником держави. Ви не ЗМІ. Такі перепости не документують злочини. Вони лише перетворюють людську смерть на контент. Ці фото — це трупоїдство й емоційне мародерство. І в цьому правда.

До Дня зенітно-ракетних військ зробили такого файного ременя з пряжкою. Допоможіть рознести це теренами інтернетів. https://klamra.com.ua/remeni/leather-belts-with-brass-buckles1/leather-belts-with-brass-buckles/leather-belt-zenitno-raketni-viyska.html

Коли був у Чорнобилі, зняв відео про місцевого довгожителя — Михайла Павловича та його музей. Поранений ще дитиною під час Другої світової війни, він дожив і до нинішньої війни. Під час російської окупації йому навіть довелося зафарбувати жовто-блакитні ворота, аби не дратувати «асвабадітєлєй». Подивіться. Такі відео не варто пропускати. https://youtu.be/fF5LtZkFgrk

Циганська кибитка знову погнала на села. Оскільки у відпустку з війни повернувся циганський міністр Роміо, то цього разу погнали втрьох — «як колись». Цього разу — двадцять підопічних на Вишгородщині. — Звідки почнемо? — З найбільшої точки — в Димері. Потроху розвозимо привезене: їжу, пральний порошок і шампуні. Люди впізнають Романа, вітаються, обіймаються. У центрі села, на вулиці Бударіна, яку ми між собою прозвали вулицею Буданова, у нас додалася одна велика родина. Після раптової смерті доньки бабуся забрала до себе трьох онуків. — А де господиня? — питаємо у племінника. — Спить після зміни. — Ну, не будіть. Допомагайте розвантажувати. Далі — нєвєста, неповносправна дівчина, якій я намагаюся допомогти зробити паспорт. Виходить поки що не дуже, однак потроху процес іде. Цього разу грати у гру «свій — чужий» відправляємо Романа. — Привіт, нєвєста, — посміхається той. — Привіт. — Як справи? — Нормально. — Скучила? — Ні. — Тоді тримай! Сміємося всі разом. — Баб Саш, ви вдома? — відкриваю ворота й бачу бабусю біля хати. — Цигани приїхали. — О, Роман! — радіє бабуся. — Сідай, розповідай, як там на війні. Руслане, а ви можете мені хліба купити? Бо не дійду по жарі. — Зараз мотнуся. П’ять хвилин. Їдемо з Оленкою. Заодно купив ліки для сліпого Сергія в модульне містечко. Наступна зупинка — Козаровичі. Спочатку до Петра, колишнього ракетника, який у молодості в Дніпрі був причетний до виробництва С-200 і тепер через це переживає. — Що ви? Як справи? — Дибаю. А у вас як справи? — Та ж живі. Тримайте трохи допомоги. Далі — Юра. Той, що після знищення хати жив у погребі. Потроху ми з ним знайомилися і дізналися чимало цікавого: і про службу в міліції, і про участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, і про те, що в селі його ласкаво називають Котиком і люблять. — Смерть ворогам! — вітається. — Гарно виглядаєш. Не п’єш чи що? — Та коли як. Зараз жарко, то не п’ю. Та й город саджу. Ходіть, огірки покажу. Веде мене в город, показує грядки. — Я ото місцевих мічуріних наслухався, що огірки треба садити в чоловічі дні. — Це як? — Ну, неділя — ніби жіночий день, а понеділок — чоловічий. То я експериментував. Оце посадив у неділю, а це — в понеділок. — І що? — Та що? Ніякої різниці. Дурять нашого брата. Остання зупинка — Демидів, де модульне містечко. Дорогою бачимо Сергія, сліпого переселенця з Херсона. Він разом із провокатором іде в магазин. — Сергію, привіт! — спиняю машину. — Це Руслан. Я тобі ліки привіз. Обіймаємося, говоримо про південь, де я був не так давно. У модульному містечку всі на роботі. Нас зустрічають лише найстарші й наймолодші. — Можна кутить, юль? — бачачи машину питає малий у футболці з принтом «Астронавт». — Сідай. — А мені? — підбігає другий, у майнкрафті. — Давай і ти. Доки носимо їжу й порошок у модульне, малеча кайфує в машині й спілкується з Оленкою. — А це в мішку шмотки й ковдри. Розберетеся. На сьогодні — все. Кибитка повертає на Київ. Врубаємо на повну «Пирятин» і «Кріптошансон». — І схопили на яйці поліції молодці, у тюрму на десять год пацана, — валимо всі разом. Будьте здорові і живі. Допомагайте нужденним. Зустрінемося на шляхах, які ведуть до перемоги. Фото тут ⬇️⬇️⬇️ https://www.buymeacoffee.com/ukrainew/huyexisabo