Храм поезії (🖤)

Добрий вечір. Провулок Графоманії — радикально проукраїнська спільнота. Ми не публікуємо авторів, які стосуються чогось російського, або мають приховану толерантність до російського. Ми маємо підстави вважати, що ви толеруєте принаймні російську культуру. З огляду на це, Провулок Графоманії в односторонньому порядку припиняє будь-яку співпрацю з вами. На все добре! Цурайтеся російського!

Вчора отримав таке повідомлення від Провулку Графманії (чи як там це повинно іронічно називатись). Це такі малолітні ідіоти, які люблять слухати русняві пісні в своєму поетичному чаті, а потім, їх зі страхом видаляти, бо раптом хто побачить їхнє справжнє українське обличчя. Але це просто діти, можливо, колись вони виростуть у повноцінних та адекватних дорослих та навчаться комунікації. А поки вони викликають тільки почуття розчарування, крінжі та тупості підлітків. Побажаємо їм віднайти частку здорового ґлузду. Далі покажу повідомлення творця цього дитсадку.

Сьогодні майже весь день створювала альбом декламацій на світлу пам'ять про мого батька Кучера Сергія, який боровся за Україну й 2022 року загинув у бою на Донеччині (біля села Пречистівка). 🖤Мініальбом "Батько" доступний на YouTube: https://youtu.be/RjRXMb7Dvg0 У моїй книжці "Радіохвилі" є вірші, присвячені татові, моєму героєві, які мені досі важко читати на публіку, але вони бережуть спогади про нього, про моє усвідомлення й примирення з життям без нього. Я вирішила саме сьогодні, 30 квітня 2025 року, коли йому мало б виповнитися 60 років, записати ці вірші й відпустити їх у світ у вигляді декламацій. Цей мініальбом — мій подарунок на день народження батька. Люди живуть доти, доки є ті, хто про них пам'ятає. Треки альбому: 1. Батько. 2. Голий камінь. 3. Пречистівка. 4. Space. Буду вдячна поширенню та коментарям під відео на ютубі. Завдяки вам це відео стане доступним для більшої кількості людей. 🫰 @virshoplitkarka #олена_галунець

чат шибарі t.me/+R1_uk9CKAMOTln3A

майор Г'юлетт заздрить мертвим, бо їм не треба вставати щоранку, не треба нікуди йти, не треба вдягати червоне і перстень з печаткою. майор Г'юлетт дивиться на низку надгробків через віконну раму — його улюблені поети назвали б це почуття печаллю. ⠀ та чи солдату можна витрачати на таке час? ні, не можна. можна — це про мундири, листи, накази. «печаль» — що за красиве слово? хтось відчинив двері, і між білими стінами церкви гуляє протяг. «що в нас сьогодні? скарга? рапорт? підпал? знову?! ⠀ втім, чи не байдуже? хай горить, якщо комусь це аж так потрібно. ніхто не дізнається, що сталося в цьому місті, забутому королем і янголами». а надгробки — ось вони, за вікном, близько, близько. майор Г'юлетт заздрить мертвим, адже про них ще хтось пам'ятає. @gkruk_wirszi зима 2019р. ностальгувала за фандомним минулим. цей вірш був написаний про персонажа з серіалу «Turn: Washington's Spies». хто шарить, той шарить… а хто памʼятає — той взагалі ❤️

Кожний місяць новий розтікався розтягнутим почерком І по небу блукав, розгорнувши округлі боки. Придивлявся в пітьмі до нових непримушених фортелів Відчайдушного лицаря в замках сімох королівств. Той вогнем розмірковував, знищував тонкощі Всесвіту І загостреним розумом вежі міцні діставав, Зорепадами струшував сумніви, кидав їх лезами. Не із тисячі звуків мелодію брав – із октав. Де та сірість і хіть узялися – тлумачники тріскались, Не знаходили слів, відпускали дозрілі гріхи. Ненажерливість, жадібність, лінь і розгнівані вислови До гордині тулилися в заздрісних венах ламких. Поза колом в кутах – кілька тондо, які він сповідував: Умираючий старець і сурми страшні угорі, Унизу – райський сад із тонами йому відповідними, Чортовиння між люду в пекельній задушливій грі. Поміж замків по колу довкола пророцтв і буденності Королівства забуті відвідував лицар по днях, І у кожні ворота заходив спочатку невпевнено, І до кожної вежі гріхів заколочував цвях. У пекельних світах серед райських розбірливих вимірів, Через вигони років, крізь роду людського гілля, Серед сотень спокійних озер зі схвильованим вибором Інший лицар сімох королівств опановує шлях. Оксана Мовчан Конкурс «Зима близько», ліро-епос.

Я ллю на себе віск рожевої свічечки. Колись утворюсь скульптурою - лише треба надійного гнотика, із крамниці «усе для майстринь». Най виставлять на продаж, зітруть імʼячко маленькою гумкою. Забери додому, обігрій, запали, не згадуй, покинь. Я колись стану надто пластичною - три долоньки, аби ліпити те, чого забажаєш. Митець завжди правий в своєму концепті. Я для тебе сповідую чесність - здатна собі у формі відмовити та змінити, здатна переродитися вірністю чи набувати безсмертя. Я ллю на себе віск рожевої свічечки (оголеними пальчиками від шкіри) Себто, оголеними лініями звʼязку або ж фронту, що підкрадається вздовж кісток. Я більше не певна, що стане мені на освітлення сили. Я більше не певна, чи зможу сплести голоси серед стихлих стрічок. @mywithmylove

вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі, двоє злилися в єдиний тісний силует. створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин, іскри під віями скоять стрімкий зорепад, хвилями вниз мʼяко спускається човен, в морі спокус не знайде стежки назад. втома солодка огорне приблизно о шостій, пристрасті попіл здує легкий тиховій, млосним блаженством наповнений вранішній простір, когуте, милий, тих двох тривожить не смій! Поліна Шишлевська #поліна_шишлевська

в твої обійми хочу я невпинно розніжено пірнати до глибин, давай разом — триматиму сумлінно, аби годин щасливих став нешвидкий плин. твої очі кольору, мов сонце, між вій проміння сиплеться — ловлю! все наяву чи знову сон це? в моїх зелених теж читай: «люблю» чекай мене, хоч миті ці, як роки стискають серце гірше за судому але, коли до зустрічі лишається півкроку я вже сумую за тобою знову. 2024

Її руки лишились на віддалі, тривожно чекаючи дозволу. Космос всередині тебе невпевнено зважує доводи "За" та "проти" небажаних доторків. Ні! Не хочу так! Її руки ошпарило спротивом. Пальці згорблені Учепились горгульями храму за складки одягу. "Ну чого ти? Я..." Побілілі фаланги чомусь пахнуть... страхом? Та ні, тхнуть тривогою! "...буду поруч, дай..." Космос боязко стисся, рахуючи дивне загрозливим, "...мені руку, а?" розчинившись ТАМ: Де немає нікого, хто має "занадто" голосу, Де немає нічого, що здатне змінитися просто так, Де немає потреби терпіти плацебо Стурбованих посмішок: "Не говорить? Буває," – і ліки прописані поспіхом Чи серйозний кивок і чергове: "Ну, знаю із досвіду..." Просто досить, мам? Її руки безпомічні. Зломлені двічі недопалки. Обезвірений янгол на службі в нечулого Господа. Не такий. Все не так. І не зрізати нейробородавок. Залишаюсь в обіймах свого  кишенькового Космосу. Просто досить. Мам? #космос #доджессіякнароботу #янаухрамі

Ок. Про хлопчика) хлопчик із сірниками хотів запалити ту, чиє серце камінь, гратися у божевільних, коханців, месій... лиш не безцільно зливатись з самотнім таксі виклики міста нічного як зміст та тюрма хлопчик-палій, тихий розумник-прагматик "я лиш хотів, щоб ти мене вічно любила" вбити, чи вбитися — темної сутності сила хлопчик зі схильністю здатись кліше-доміно страх та агресію ллє в епатажний номер наче бензин з залежністю саморуйнації: "дивись, я палаю — наважишся обійняти?" виклик. естетика болі. пристрастний бруд. хлопчик шукає жіночий гіркий абсолют, де поцілунку жага така ж хвороблива й густа як перерізані венами мрії про "статися" чорні лілеї, гострі як той фіолет — твіст самогубці, її театральної flat, де стіни і стеля - суцільного дзеркала лід, в нім кожен твій дотик вібрує тремтливим don't leave хлопчик сильний мов тисяча голосів прагне віддати/сь в останнє, окурок згасивши. під її владою боляче й тепло. але ж... ніж чи отрута — від неї ніщо не залежить.

Доки між нами стоїть барикада столу, тіні стікають долу на перше коло — прем'єрний показ уявного кінофільму. Димно здаються вільними та леткими, на відміну від нас, що вечеряють тишею, ніби таїнством. Ближче до стелі, вище вже не піднятися цій новоствореній ліриці, прадавній густій вібрації. Це нагадує первісний дикий танець, де невидимі ми, позбавлені опору і опори. Вир хаотичних па на сповільненому повторі, рух поміж невагомим і божевільним перетікає із соло в лавинне спільне. Вечір за свідка, вечеря поволі стигне. Ріже ножем картинку голодне світло — дві сліпі статуї, закам'янілі спини, легко було би сплутати їх з живими. Стримано допивають пíно і темне пінне, потім додому — кожен у свою сторону, так і не запитавши імені одне в одного. Змій кінострічки пульсує прямою лінією. @snigpoetry #мері

[старість] природа така, що час мішає з піском втрачених у бою. ти борешся з піском посеред пустелі твої ноги для неї важкі та дрібні твоя пам'ять для неї ніби бархан на якому довго створюють заповіт післяжиття надто схоже на крапку в кінці речення. ту саму крапку, в яку один з древніх богів, як кажуть, вмів сховати цілу цивілізацію з землею, небом та повітрям... люди тут - бійці - одної миті втрачають життя, вони опадають з дерев ніби листя чергової осені, є дерева, що не жовтіють восени, а червоніють... відсутність війни породжує бажання загинути у бою молодим , війна присутня породжує думку, що не так вже й погано - дожити до старості... старість - це те що навряд ми побачимо, хоча на війні навіть діти стають старими старість нам замінена післяжиттям у післяжиття принцип - жити надто не переймаючись тим, чи доживеш до наступного місяця як же уперто епоха ця зневажала старість якою бажаною для деяких з нас зробила старість війна зустріти смерть у незруйнованій снарядом оселі, ніби давнього друга, який так само старий як і ти... проте кожної осені є листя, яке має опасти аби по ньому стала трава а по траві нога свободо, ти все одно прекрасна Ярина Чорногуз #ярина_чорногуз

ви мене час від часу питаєте «Дарʼя, де брати сили, щоб не йобнутися натхнення?» відповідаю: 1) не знаю, де брати натхнення на конкретно вірші. натхнення - це не заручник якогось жанру, це мультидисциплінарний поштовх до життя та проявлення. в мене зараз хвиля натхнення взагалі ніяк не повʼязана з темою філолології. час від часу пишу, але сьогодні натхення приготувати собі вечерю, завтра - прибратися в хаті поїхати допомогти подрузі з проектом, на наступному тижні - написати вайбовий вірш. 2) я зазвичай пишу не від натхнення, а від нудьги - я себе так розважаю. вірші можуть бути незапланованими дітьми, які виникли в результаті спонтанної пристрасті, так. але частіше за все - вони умисно запрощені в цей світ. натхнення на вірш приходить В ПРОЦЕСІ створення 3) в мене взагалі останнім часом туго з натхненням. бо контекст, в якому я живу стає все гірше та гірше. я кажу про макровсесвіт, про економічну ситуацію в світі та політичну - в Україні. я мало пишу, бо трохи налякано заклякла. в поезії я скоріше спостерігач, ніж творець… але досвід підказує, що це тимчасово.

Десь промені стиглі пекучого сонця нарешті за обрій зайшли. Облишили людству надії й питання до Будди (Сіддхартхи) одвічні. У місті Ухань, що в басейні середньої течії річки Янцзи, Старенька хатинка на вулиці дивиться вікнами прямо на північ. Господарі хати – подружжя: відважний Чжимін і вродлива Аймінь. Знеможена вкрай, бо забрала триклята падуча хвороба всі сили, Ковтаючи сльози, дружина ледь чутно спитала: "Можливо, мені Врятує життя чарівна мандрагора, що будь-які хворості цілить?" І він пригадав: як ходив ще дитиною в школу художню Їн Цю, То в книжці історію дивну читав про пораду із дій Авіценни: Тоді, коли місяць уповні на квіти опустить яскравість свою, Коріння одразу набуде властивостей дивних і дійсно безмежних. Іще на світанку він швидко заправив на тілі щільніше ханьфу І рушив у гори крізь вічні ліси, де здіймаються в небо секвої. Ішов кілька діб, попри втому ні разу, хоча і хотів, не заснув, Урешті дістався вершин, де росте дивоцвіт, що всі немочі гоїть. Непросто таке уявити, та впорався вчасно сміливий Чжимін. Два клубні потерті отримав, коли вже на схилі невпинно світало. Заради коханої можна зробити будь-що у своєму житті – Напевно, у цьому вся сутність речей і неписані принципи дао. Вернувшись додому, він зілля цілюще зварив на червонім вині. І загадка досі: чи сила чаклунська містилася дійсно в напої, Чи диво створила любов, чий нестримний вогонь у серцях червонів — Та тільки відтоді навіки забула Аймінь, як недуг непокоїть. Костянтин Ватульов & Марія Чекарьова

А може автобус втомитися везти моє сумне тіло? Встав на диби, не сміливо, хитаючись в такт мотиву скрипучому з радіо, він відкриє всі задні двері і, пристебнувши нормальних людей, виплюне мене та поїде геть. А що коли дзеркалу остогидне наслідувати мої дії, воно захоче стати сміливим і чесно сказати: «твоє обличчя кольору зливи занадто бруднить мою  особистість». Воно краще трісне, запітніє, замажиться, аніж ще раз покаже розмазану кашицю на яку я, кажуть, все більше схож. А що як квартира зрадить також? Її кухня заплакана заткне всі отвори раковин, і ванна моя водоспадом вимовить слово «розплата». Зал розвернеться задом, коли знов я з´явлюся убогий, він розірве на частини дім тільки б мої ноги не торкалися маминої підлоги, і взагалі я тут більш не з´являвся. А що коли станеться, що людина всередені мене не справжня? Може то ящик під плащиком  з м‘ячиком замість скроні, обмотаний тряпкою, з зубами червоними, іграшковими, з дитячої пачки жуйкових цигарок. І очі з пляшок. І руки з бляшок з ременя мого батька-лишенька. Що мені тоді залишиться? Я маю цю звичку - кожен день готуватися до майбутнього, і тому вирішив, що існуванню не бути А автобус все їде рівно. Втомлюйся вже та й забудемо. @levizkins #левіза #поезія

твій град стоїть на вірі та біді світило із дніпра виймає невід верба вергає в ніч плоди вогненні дари волхвів на божому суді горять ліси дими такі що боже нас спаси стовбичать мов нагострені списи між соснами та трунками конвалій перун збирає в пригорщу зухвалі громи й реве на різні голоси палає захід загасає схід будинки гинуть як живі істоти виразні вікна мов порожні соти закреслені провалені глухі а ти стоїш на крилечку бджоли допоки воду не прониже вглиб отара видив наче чорне птаство і так затісно тіні облягли тебе і світ навколо одночасно майстри гончарства бондарі кравці мірошники сліпці з поводирями чумацькими шляхами йдуть у ями у хижі та голодні вирви ці як доленосно сіється вогонь лопушшя в ньому корчиться либонь у намірі зворушити його червоні хвилі побивають човен хоч на позір сум’яття містечкове та полум’я жене птахів зі стріх гуде гуде неопалимий вулик ріка гаптує золами намули для грішних тих так сходить світло сам побач увіч над маківками житлових кварталів скидає берці та прямує далі ліс оживає місто воскресає навічно в кручі княжий град вростає і очерет ковтає довгу ніч 2022