Храм поезії (🖤)

⛲ Діти чорного світла ⛲ На дереві біля вікна синьолапі замріяні сфінкси Свої прохолодні тіла простягнули котяче до мене, Вітрами готові зірватися в подорож довгу. Прийшли нагадати: ти, скальде, складай тепер вітряні віси, Співай, менестрелю, прадавні свої ойкумени, Раз бардом назвався, босоніж гуляй по дорогах. В алмазні меніски давно переплавлено серце, Додому стежиною довго іти доведеться. У грецьких трагедіях менше сумних поворотів, Ніж в зламі епох, що кипить та буяє навпроти. Втомилися очі, останнім світанком прозорі. Співатиму, сфінкси. Тримає життя непокора. Ми – діти несвітнього світла, заломлені лінзою Всесвіту, Лискуче вороняче пір'я на крилах прадавньої темряви, Папіруси, сточені часом, ми – обрані люди-пергаменти, Що звикли міжзоряні межі наживо судинами креслити, Що вміють життя рахувати безкраїми чорними ерами. Ми цілимо словом і поглядом час, неможливо поламаний. Дивлюсь на вітри – як чудово, провідали, браття, Скажіть, як маяк наш палає, дозорці крилаті, Скажіть, як у звитках малюються літери чорні, Як писарів хист вимагає початку історій, Як бібліотека здіймає немислиму вежу. Ми – стилуси гострі. Пірнаємо в гущу мережив. У фокусі лінзи Френеля проміння прискіпливий лазер Випалює ієрогліфи на хмарах сріблистого ранку: Цей світ першодруком впаде у мою книгозбірню. Спіральними сходами йтиму нагору, де стіни алмазні Тримають полиці із книгами, кожна старанно Ховає світи, доки сяє зоря надвечірня. #збірка_Казки_Тисячі_Світів ***

Синапс між моїми нейронами Й твоїми клітинами Стає дивно-медитативним: Нейромедіатори крізь щілини Шляхами сигнальними ловлять мішені, Щоб ми залишались близькими І щастя тримали в кишені. Енграми лишились чіткими слідами, Фізичними звичками, Записками love you та вибач, Допоки нарешті ми визнали: Сьогодні з нас кожен – подразник Підшкірно й системно вписаний Емоціями в протоплазму. Рухи, погляди мимовільно минають Омріяно-спільно, Стихає нервова лабільність. Критично змінився клімат, Навиворіт згадки, все в іншу сторону – Хтось росте, а комусь не вижити. Тебе лише запам'ятовую. Тебе накопичую кластерами, На спомини множу сни. Мене запиши довгочасною, В щоріччя закоханою вплети. Тепер ми удвох – Всевідання, Нейрокоди та спільнозгаданність, Лишень би не рвалася пам'ять Розлуками та образами. 30.10.2024 @olesya13r Вірш на півфінал "Листя трави". Тема: "Пам'ять"

Загубився в проспектах світанок, Посміхається ледь неохоче, Відпрацювує безперестанку Боржником у безсонної ночі. Із прихованим темним сузірʼям Зустрічає знайомі обличчя, Видихає повітря комірне, Загартовує будні у вічність. Відчиняє привітні кавʼярні Серед буркоту пряного міста, Підбадьорити пробує марно Карамеллю в руках у бариста. Замовляє подвійне еспресо, Щоб відчути без домішок зерна, Щоби розум нарешті закреслив Нісенітниці, в котрих запевнив. Перекрученим геть ароматом Огортає - мусліновим пледом. Післясмак? Післясмак того вартий, Він сьогодні занадто відвертий... Оксана Мовчан

«війна закінчиться слідами від куль на стіні.»

Листя трави (фіналісти)

— шматок торта. гарненький привабний червонооксамитовий пухкий — але в міру, щоб не занадто; солоденький і ніжний чарівний шматок торта м‘який та пружний завдяки рожевому мармеладу поступливий навіть — сказати б — піддатливий з повітряним білковим кремом (повітряним, авжеж, треба        додати ще повітряности                               витончености                                       легкости) крихкий через пісочне тісто заглазурований білим шоколадом, що тане у руках                 на вустах                              у роті кажеш, любий, я лише шматок торта? але ти лише шмат м'яса. @panna_andriana #андріяна

кон'юнктура

Ти будеш бачити мене різною: В сні і у гніві, ранньою, пізньою… Ти будеш знати всі мої дивності. Ступінь цинізму. Міру правдивості. Без манікюру і без косметики. Без романтизму. З надміром патетики. Чути не тільки сміх, але й стогони… Бачити виворіт, темну сторону, Незаліковані мої злами.. Зможеш любити мене так само?? Юлія Холод

*** Снилось, ніби одного дня ми зустрілись із Папою. Зустріч була невимушеною, можна сказати навіть ламповою. Стелі були високі, на стінах — мабуть, да Вінчі. Папа сидів у кріслі, пив вино і говорив про вічне. «Війна, — промовляв протяжно, — це, звісно, загалом погано. Але треба подумати — може, щось її спровокувало? Може, вам треба було говорити і жити якось інакше? А тепер помирають люди — і всі вони наші. А тепер за війну платять життям безневинні — я бачив це у новинах. Бідна дівчина от недавно згоріла в автомобілі. Коротше, треба якось миритись, бо це вже зовсім не діло». «Знаєш, Папа, — кажу. — От ти чоловік, звичайно, авторитетний. Але у нас тут своя війна і своя вендета. І, повір, для ненависті у нас є достатньо причин. Так що або ти в них розбирайся — або мовчи. Вся ця твоя теорія миру добряче насправді кульгає, Бо тут добро воює зі злом — і зло іноді перемагає. І тоді так — тут помирають невинні, і тут багато біди. Якщо хочеш побачити на землі пекло — приїжджай сюди. Приїжджай, Папа, подивись, якою стала наша країна через тих, хто жорстокістю наповнений до країв. Через тих, хто вміє тільки знищувати і руйнувати. Папа, їхні душі вже ніщо не зможе порятувати. І смиренністю в цій війні нічого вже не добитись. Тому досить, Папа, виправдовувати убивць. Тому досить нам тут про чесноти і милосердя. Стій уже на якомусь боці, а не десь посеред». Історія пишеться щосекунди, перетворюючись на хроніку. Папа ще щось там говорить, але мені треба йти замовляти броніки. Кажу йому наостанок щось про Харків чи, може, Херсон. Прокидаюсь і думаю — Господи, оце так сон. Шкода навіть, що тільки сон. Таня Власова #таняпише

Зорі падають, чуєш? Зорі падають. Промінцями торкаються лісу. Зорі падають - мрії складують за крихкі кришталеві завіси. Небом котяться, сиплють золотом, лиють мед на верхівки сосен... І ти смерті не чуєш сморіду. І твій дах тимчасово не зносить @Enlite_team #бурканова

Посейдон із Дніпра виглядає, неначе Пандора зі скрині. Скоро поїдемо вдвох, щоб привезти свободу із Криму, Чурчхелу та посмішку сонця, що сяйвом стучить у фіранку. Цвітом зеленим природа співатиме нам дифірамби. Діти жартують, піску у відерця набравши, як цукор, Пляжем йдуть продавати його. Чайка вишні поцупить Із сумки, прогавили! Ввечері йтиме з мангалу серпанок І згодом в обіймах зустрінем п'яненькими ранок. Клаптиком літа висітиме в шафі сорочка-гавайка. Фотки зберуть сотні лайків і взимку, смакуючи Маком Та залишки соусу з губ прибираючи ніжним цілунком, Скажу тобі те, що й так добре знаєш. Цілую. @defirtonpoetry #федько

Цей дощ біля вікон гуртожитку. Ця мокра трава. І цегла. Скільки б не було прожито, ніхто не потрапить до пекла. Бо післяобіддя не сонячне. Бо зараз це все, що я знаю. Як би не було боляче, ніхто не потрапить до раю. Плач тепер на балконі і довго трясись від морозу. Плач і ховай у долоні свої проспиртовані сльози. Якщо цегли міцно триматись. Якщо довго слухати дощ. Інколи може здатись, що за спиною є хтось, кого точно більше немає, хто точно не хоче бути. Пам’ять — це те, що тримає тебе, як військовий — редути. Ці мокрі, розлізлі недопалки. Ці мокрі, розлючені очі. Пам’ять — це просто дотики, від яких усе кровоточить. Артур Дронь #дронь

до солоних берегів твоїх стікаючи тікати сонячним зайчиком щоб побути в оці вічності віч-на-віч піти за край краяти себе й тебе тріпочучи на вістрі вітрю ножа віддатися куди поведе море ген-ген близько дійти б

Загадаю Миколаю Не цукерки, не халву. Хай під подушку напхає Дронів - пиздити русню. Миколайчику, ти певно Не всесильний, а святий, Але хай палає кремль, Як і дупи москалів. Я вже дівчинка доросла, А солодке - то понти. Коли сунешся у постіль, То хоч бронік захвати. Можу взяти і грошима. У святих буває ФОП? Чи приват двадцять чотири Монобанка? Кьюар код? Чудотворний Миколаю, Не скупіться на донат. Нахабнію, може. Знаю. Не для себе чиню ґвалт. Довбойоби із ООНа Непокояться усі. Буду вдячною до скону, Ну хоч ти не підведи. Марія Безсоромниця #безсоромниця

Привіт Я зараз ходжу до людей в пп і прошу грошей на закриття збору Вероніки Мовчан, бо завтра їй треба вже повністю заплатити за машину Будь-ласка, допоможіть закрити збір, лишилося менше 25к до закриття основної банки і відправлення машини на фронт Допоміжна банка: https://send.monobank.ua/jar/3BfzuxAiC3

Раді відомити, що в наш темний провулок графоманії вливається світло: ми починаємо функціонувати!) Нині час, коли українське мистецтво має можливості вибухнути новою епохою, оновитися. Зловили ідею на пергамент? Ми створюємо для вас платформу, на якій ви зможете її обговорити та отримати розголос. Шукаємо своє в минулому, створюєм себе для майбутнього. t.me/grafomalley

ПЕРЕХІД НА ОСОБИСТОСТІ якось в одного новоспеченого воєнного письменника-документаліста який їздив туристом у зникаюче з мапи України місто під анонсом його нової книжки про війну бачив коментар: "ти навіть не уявляєш чого мені коштувала ця книжка" з тих пір я думаю про ціну кожного тексту що їх пишуть військові про ціну кожного слова і можливість говорити а ще про смерть автора про смерть "ти навіть не уявляєш чого мені коштувала ця книжка" - писав він а потім розповідав про диктофон про записаний звук помирання військового в стабілізаційному пункті про те що відчував коли слухав цей звук вдруге чи втреттє він говорив про дистанцію яку потрібно зберігати про дослідження та класифікацію чогось там про нову українську літературу в часи війни про її майбутнє про якісь незримі речі механіка війни - говорив він - це звичайні солдати це окопи медики цивільні капелани ми поїхали туди на 10 днів подивитись як військові святкують Різдво і новий рік подивився написав книгу про зникаючий вид людей в одному інтерв'ю його запитали: - порадьте книги військових які варто прочитати він нічого не сказав проте згадав свою книжку яка мала скоро вийти друком і хочеться на це все сказати лише одне: грьобаний ти чорт кандидат філологічних наук викладач кафедри літературознавства воєнний сука документаліст сходи ще на пару ефірів розкажи про війну і ще я думаю про ціну яку він заплатив? що це за ціна? останнє дихання бійця на диктофоні? чи тріщина на айфоні? і ще більш риторичне: чому військові які були у зникаючих містах і писали про них книжки зникають так само як і міста але про міста пишуть інші а про військових тільки рідні про військових лише в рідкісних випадках некрологи і чорно-біле фото в мережі хтось проросте квітами когось змиє водою хтось залишиться безвісти зниклим і лише письменники-документалісти злітатимуться на згарища на місця катастроф і битв ніби птахи на падаль аби писати свої книжки про міста привиди про людей привидів про життя і смерть аби вписати своє ім'я в історію до якої вони не причетні аби отримати премію переклади грант аби аби аби війна для когось - час трагедій та втрат війна для когось - вікно можливостей такий факт Валерій Пузік #пузік