Храм поезії (🖤)

Headlamp on Це те саме відчуття, коли ти не можеш зʼїбатись З тієї самої країни, з тих самих стосунків, Коли ти жереш третій день одне й теж саме, Бо шкода продуктів першого ґатунку. Не шкода грошей тільки на ніштяки й алкаху. Твої гроші — квиток до Харона, Хто зазіхає на мої — їде нахуй. Так голосно лунає чиясь риганина за вікном, Саме в цей момент, як ПВО по дрону. Важко розібрати: то плач, сміх чи саме блювотний експромт. До тебе я любила Фаріон, У Фейсбуці сказали, що й тут дала маху. Як тільки про любов, одразу налазить звідкись купа гандонів. Я не знаю навіщо Всесвіт підключає цю запобіжну субстанцію. Може тому, що твоя поезія — термоядерний синтез. А моя — лише розподільник районної електростанції. І, щоб я не робила, здається, що всюди ці люди дивляться Та у нас з тобою все одно нічого не буде І це не тому, що тобі 28, а мені 14. Ти неосяжний, як денне світло, А невчених — тьма. Кажуть, мати коханця не екологічно. Переписку підчистила, А себе — nine. Коли ти прийшов тоді у «Моді», Бо переплутав чи то п’ятницю, чи подію. Небо було, як на лобі шов, А розпатлані крони нагадували мрію. Але ж, Господи, яка мрія! Тут лягаєш спати і думаєш, як доїдатимеш вчорашню їжу, Бо так запланував, Хоча не планував тебе кохати. Виходить так, що похавать — найкраще, що стається за день Бо виходиш в люди, а вони як один: Необізнані і хочуть всіх їбати, Але так, щоб ініціатива була у інших. Що там було сказано про ближніх? Виїби ближнього так, як хочеш щоб він тебе, У мене виходить гірше. Стяг умільцям до рук, а я — в АТБ. І взагалі, чим більше робиш, тим більше всіх задовбуєш. Так, хулі боятись? Діти в таборі, муж хворобливий. І хоча я одна у своїй квартирі, Я з тобою все одно нічого не робитиму. Кохання — не привід. @ankolesan #лібротелінг #анґа_зелена

вона виросла біля моря  дихала йодом ловила вустами проміння дослухалась до хвиль, у них своя власна мова такою говорять про смерть та про вміння любити любити темні глибини і вперше – свої вона пахла свободою й останнім серпневим багаттям піском обпікала стопи і знала все ще живі усі її "я" навіть ті, що носили розп‘яття шкіра солона й гірка очі – підводні печери вона зберігала кожну покинуту мушлю спогад про кожен бриз, що торкався її гідросфери кожну рибину, яку викидало на сушу брижі та шторм в такт її біоритмам вибивають на скелях та скронях недбалий ескіз крики чайок, палюче сонце, молитва вона виросла біля моря море було зі сліз @crescent_poetry #онофріюк

І було сказано: ті, що посіяли вітер - пожинатимуть бурю... Ми ж - не сіяли. Та довелося взяти до рук серпи - І чорне колосся ворожих душ - гниле та отруйне - Різати та в'язати - в обважнілі від гною снопи. Іди і дивись - ось вона - свіжим запаленим шрамом - Лінія бойового зіткнення - людей, систем та епох... Виють сирени, виють "швидкі", виють доньки та мами. "Оперативним" заступив диявол - змінився наївний Бог. Твоє чергування завершено - відпочивай, чувак - Перепочинь, полеж, подумай, навіть - як хочеш - помрій... Що ти там кажеш? "Возлюбити ближнього", так? Що ж. Не проблема. О'кей. Ми любимо. Любимо ближній бій. Східна чума - батальйонами сарани уперто повзе - Годує тілами псів, крає ракетами атмосферу... Та ми пригадали - старовинний дієвий рецепт: Igni et ferro, проклята нечисть. Igni et ferro. #мулікпише

місяць готовий тісто місити з тіл тіні тонкими пальцями шкіру мітять хтось у саду криється серед квітів хто попри східну браму його провів? чути як птах зненацька заголосив як шелеснув об одвірок рукав шовковий гість перевідав сонну оселю знову садом пройшовши плаття не заросив я ще завчасу відкоркував вино місяць сміявся тицявся у вікно місяць мене соромив мене морочив як я чекав і боявся цієї ночі хай потону - одначе лягти на дно тільки у ваших п'яних обіймах хочу Ірина Шувалова #шувалова

«Домівка врятованих тварин» просить допомогти з кормом для тварин. На жаль, його не вистачає для песиків, кроликів і морських свинок.🐶🐰 🫙Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/58FRC778mS 💳PayPal: domivka_@ukr.net Також можна прихистити хвостика 🤗

кінець світу і нехай літосферні плити стикаються чи розходяться я продовжу тебе любити, надламуючись від голосу. і якщо світло Сонця зникне і за вісім хвилин не дійде. я залишусь з тобою, встигну збудувати міст через прірву. і нехай світлотінню по вікнах днів рутина шалено несеться не стулю я без тебе повіки ти у кожному стукоті серця. і коли монотонність світу ввійде в сцену останнім кадром на волосся твоє із вітром снігом-попелом тихо впаду.

Атлантида. Атлант — ти. Таланти! Толокти  колотнечу по лікті по клітці — поки цілі кістки… Підіймайся, атланте — долати долю мультитаскові гірки депресії! Таскати на своєму гробі невдалі спроби… Роби! Твої гірки — гіркі. Згортаєш горизонти       очікувань. Твої ріки — рідкі. Твої плечі плачуть потом. Ти ловиш губами дощівку, надриваєшся до півпритомності… Твоя сила — сіла. Навіть ржавий тюремний метал не розсиплеш! Ноги нагадують про колишні мандрівки й геройства. Вставай! Час стинати тенета! Ти не та А т л а н т и д а. В тлань ти дав  но вий шов за буття. Тламитись та ламатись. Тлумачення стану — немає. Тло латане зла мом  ментальним викидом. Слабнеш? Атланте! Чи шабля іще при тобі —               для походу        в незораний лан? ЛІНЬ. Статика. Стати каменем — неживим і байдужим. Розбитись об море (чи об мару?) успіху. Усміхатися. Стіни не стануть перешкодою пішоходу (якщо він зацікавлений). Перест РИБ нути по той бік? Підсісти на вудку винагороди? Сила не всесильна. Океан, на жаль, вичерпний. Ти не бачиш цього, поки черпаєш, — аж доки не вдаришся головою об спиці недобудованих катедралів.  Твоя хата хитається. Ти небо              не втримав. Затиснутий в клітці трьох стін —                                   без даху                         без духу           без змісту. Неефективність мете мотивацію по підтопленій підлозі… Прокидайся, атланте! Де твої таланти? Де твій невмирущий вогонь? Ти втомився, атланте, все в собі тримати й вдавати, що зовсім не важко…

Коли любов вмирає блискавично, І падають в безодню кольори, Буденно все, що називали "вічним", Не говори зі мною. Говори. Врізаються всі потяги в перони, На мить лише прощалися на них, Заплющувати очі заборониш: Дивись на мене. Не зникаю. Зник. Вже між юрби нестерпна мертва тиша, І подихи фальшивих почуттів, У пам'яті приховано залишиш: Я не хотіла. Ти цього хотів? Коли любов вмирає остаточно, Не б'ють дверми роз'ятрені вітри, Повік роздерті крила кровоточать. Не говори зі мною. Говори. 20.05.2024, ЮІ

на окремих ліжках рідні люди стають далекими:   чорними круками, а не лелеками, дикими псами, що виють на місяць голодними, книжками затертими - в читанні нема насолоди. на окремих ліжках рідні люди стають холодними до «побути просто удвох» до обіймів після образ, до усього того, що мало колись певний зміст, а тепер - лиш відразу: раз за разом доходиш до ручки, до сказу! на окремих ліжках рідні люди стають нестерпними, кохані стали суками-стервами, останніми нервами тримаєш баланс, в колись щасливій епосі настав декаданс… на окремих ліжках рідні люди стають чужими: ким завгодно, але вже не своїми. до краю наповнені кривдами, хтивими думками хибними!.. на окремих ліжках рідні люди.стають.сусідами. 2023

Горизонт подій Довге копання в душевних покладах — добриво квітів зла. Час закипає у мене в погляді, ніби густа смола. Скоро достелиться ніч — і та́к мене виплюне знов у світ. Морок по стелі повзе тентаклями і утікає від Нитки розжарення, що розпорює чорний масний поділ… Двері — межа, за якою порожньо. Мій горизонт подій. Жа́га одно́го в думках угашених, щоб відігнати сни — Вийняти Бога із дна загашника і розмовляти з Ним, Стати рядками, в яких проносяться, ніби вогні світил, Чорні вігвами і білі лотоси — двері в чужі світи. І говорити, і в нього вчитися (хай же мене веде), Що молитви́ — це нахабне чітерство. Принцип Його чудес: Кожному — порівну. Всі — однакові. Долі усі — в димý. Ось Він говорить зі мною знаками, але тепер Йому Можна не вірити — зниклий безвісти, я тут лише один. В кожному вимірі Мультивсесвіту я видихаю дим. ///

13 [Віра] Вибач, мамо, що стали безсонними твої дні і ночі Що молитва стала компульсивно безвихідно терпкою Знаєш, мамо, коли я заплющую втомлені очі Бачу тих , хто залишився в лютому двадцять четвертого [Надія] Я себе поховав, і ховаю (як всі тут) - щоденно Після обстрілів начебто ближче здається до раю Знаєш, мамо, раніше б боліло у скронях нестерпно А тепер, що живий, кожен день (як і всі) забуваю [Любов] Теплий хліб, молоко - чи було то зі мною, чи снилося? Наш квітучий бузок коло хати в дитинстві нам був кораблем Як же хочеться знов, хоч на вісім хвилин опинитися В тому світі дитинства без війн і щоденних проблем [Сила трьох] Мамо, мамо,  повернемо кожен шматочок землі, бо незламні Попри все йдем вперед, метр за метром вперед, знов і знов Наші душі й тіла крок за кроком  міцніші за камені Бо як броннік, охоплює крилами: віра, надія, любов… instagram.com/katia_ryk

Що ж ти сторонишся статної баришні? Спільні столи вже давно не застелюєш, Як на дорозі угледиш, метеликом Швидко тікаєш крізь хащі та згарища. І не ласкава до хижої темряви. Як ти посміла про захист помислити? В неї суцільне добро лише в намірах. Нíчого вікна заскотчувать намертво, Зайве у паркінгу множити тисняву. Хто тебе сталкерить? Годі цим наклепам! Частка любові у кожному дотику Та вибуховою хвилею шириться. Котяться зойки з піснями пташиними. Друзки впиваються, шкіру оздоблюють. Квіти криваві  — намиста й ошийники. Що ж не цінуєш дарунки-люб'язності? Раннє занурення в товщі Каховського — Це не обурливо, навіть захопливо. Ваші історії жилами зв'язані. Що ж ти невтомно зневагу виховуєш? Думаєш, здатна зрівнятись у величі? Ні благодаті, ні справжньої грації! Що подавати мистецтвом збираєшся? Пошуки коренів-сенсів Малевича? Тільки покора — твій ключ до покращення. *** Так і лунало від горе-порадників Під канонадно-розривні мелодії. Рухались надра в танку неприродньому. Дрон про прихильницю палко нагадував. Потім дахи понівечені зводили. #мтб2, #вірш

💡Відновлюю рубрику🫟#віршіпідписників якщо ти пишеш вірші українською, і хочеш поділитись — надсилай мені свої тексти. будь-які: • про любов • про себе • про світ • про тишу • про світло і темряву. я збережу твої слова у цьому просторі — там, де кожен вірш дихає ніжністю і розширює українську культуру. ⸻ 📩 пиши сюди: @perebenesyukn 📎 зазнач: ім’я, чи хочеш бути підписаним, чи анонімно. разом творимо простір для поезії 🌸 обіймаю !

*** Вона мала бар на старому Подолі Бар їй дістався від дяді Толі, Який розкрутився у дев'яностих Вона його згадувала у тостах Й на честь його називала лонги й шоти Щоночі до бару приходив один дивак і питав: «Ну шо ти?» Він серйозно питав, йому важливо було знати Й вона говорила, перекрикуючи п'яний натовп, Вона говорила про квантові частки і курс валюти, Про цей ненормально теплий лютий, Про нову сукню і невідворотність долі Він усміхався і випивав два коктейлі «Толік» Вона наливала щедро, по самі вінця Вона б танцювала для нього на барній стійці Вона чекала, що він скаже щось типу – «Пішли до мене додому» Він же лишав на чай і казав: «Ти така чудова» Вона виходила в двір і підкурювала сигарету І думала – «Які ж вони дивні, ці, бляха, поети» А потім в новинах сказали, що ходить вірус Просили усіх молитись, поститись і вірить, А ще поставить за здравіє свічки Й вона подумала – «Ось воно, середньовіччя, Ось вона, взаправдашня чиста готика» В новинах казали, що забороняються дотики, Танці, обійми, а також гра на роялі Почали говорить про падіння моралі, Що треба закрити бари, бібліотеки й театри Що навіть закрити борделі, можливо, варто Що краще носити маски, які прикривають очі, Інакше ми всі помрем, ніхто ж цього не хоче Тоді він прийшов у бар і попросив два коктейлі «Толік» Вона сказала: «Бачиш, як пусто, сідай за будь-який столик» Він сів і дивився на неї замріяними очима По телику говорили про симптоми близької кончини І тоді він сказав ті три слова, усього-то сімнадцять літер: «Давай разом хворіти» А потім був карантин, місто було порожнім і тихим Її руки були гарячі, їй було важко дихать І він говорив: «Ми після себе нічого не лишим Хіба що коктейлі «Толік» і кілька паршивих віршів» Й вони лежали так близько, шкіра до шкіри Й вона говорила: «Всі так вірять у вірус, а в щастя ніхто не вірить А щастя – це те, що не змивається часом» Й вони думали вдвох, що вмерти разом – Це майже так само круто, як жити разом Й вони таки вмерли, вважай, що одночасно Єдині у місті, хто вмер не від вірусу, а від щастя Марина Пономаренко

Вірш написаний на конкурс  Весняний плейлист від  Віршопліткарки. ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••• Автор: Поліна Шишлевська Назва: непоетичний вірш Тема: … лялю, невже ти справді живеш ілюзіями про цих жалюгідних, нікому невідомих…поетів? Альбом, пісня: Шмальгаузен - Твій Віль del.1, «Кров і вино» губи бордові солоні від крові палко шепочуть, як мантру, віршí і у тенетах словесних невтомних серце щоночі левом гарчить. кожен рядок, як рядно, накриває, стеле брехнею, гойдає у такт і за межею цього дивокрая віра сліпа укладає контракт. туман із а/ілюзій, рим і сюжетів жертва вдихає, мов айкосу дим і під солодким гіпнозом поета все поглинає, що сказано ним. груда із пряних лестощів, хитрощів давить у груди, стискає лещата. ох, як же люблять за мрії і вíрші душі свої продавати дівчата: розум втрачати, вити на місяць, спати під ритм римованих фраз, дуже хотіти, та не вміти спинитись і знову на скелі кидати баркас… годі вже грати в самопожертву, жоден поет не вартий того! краще цукерок на ніч нажертись і мирно заснути, мать його в йоб! 2025 Поліна Шишлевська #шишлевська

Вірш написаний на конкурс  Весняний плейлист від  Віршопліткарки. ••••••••••••••••••••••••••••••••••••••• Автор: Поліна Шишлевська Назва: непоетичний вірш Тема: … лялю, невже ти справді живеш ілюзіями про цих жалюгідних, нікому невідомих…поетів? Альбом, пісня: Шмальгаузен - Твій Віль del.1, «Кров і вино» губи бордові солоні від крові палко шепочуть, як мантру, віршí і у тенетах словесних невтомних серце щоночі левом гарчить. кожен рядок, як рядно, накриває, стеле брехнею, гойдає у такт і за межею цього дивокрая віра сліпа укладає контракт. туман із а/ілюзій, рим і сюжетів жертва вдихає, мов айкосу дим і під солодким гіпнозом поета все поглинає, що сказано ним. груда із пряних лестощів, хитрощів давить у груди, стискає лещата. ох, як же люблять за мрії і вíрші душі свої продавати дівчата: розум втрачати, вити на місяць, спати під ритм римованих фраз, дуже хотіти, та не вміти спинитись і знову на скелі кидати баркас… годі вже грати в самопожертву, жоден поет не вартий того! краще цукерок на ніч нажертись і мирно заснути, мать його в йоб! 2025 Поліна Шишлевська #поезія