Храм поезії (🖤)

спільність двоє з одним хребтом, односпинні двоє в темні водойми лиця схиляють, тануть. чотирируко леліють сумісну рану. порозуміння між ними стоїть стіною. мали якби неспільне, то що б віддав ти? скільки б себе для мене відтяв, відкраяв? іншість – інакша, іншість не знає правил. це наша близькість нас розриває навпіл. плесо блазнює, плесо дрижить і дражнить. піниться подих, перетікають губи з лика на лик невпинно. котре з них любить? двоє дзеркал воюють за те, хто справжній. це за бажання сплівшися здатись помста. наша подібність плодить маленьких монстрів. наша подвійність схожа на нуль в квадраті. ми до останку маємо що втрачати – двох осоружних себе. але це не просто: з ранку до ночі спільність стоїть на чатах. Ірина Шувалова #ірина_шувалова

А ще я хочу повернутися до ведення інстаграм-сторінки, тому прошу підтримати мене активністю ❤️🫶 https://www.instagram.com/reel/DJFdPwls0G8/?igsh=MW05d3FpeHkxZG1idg==

Повнорядкова втеча Між "потрібним" і "важливим" димна прірва стигне, Ніж зі срібла жалить живо від порідних спину. Від облудного театру руки ловлять п'яти, Світ відлюднику, як ватра – лунко знов палати. Квіти серця — під ногами. Боже, де я винен? Вітер в'ється між словами, гожий – хрест нестиме. В ці ґрунти чим більше сієш – менше назбираєш, Всім годив, леліяв дії. Глушина безкрайня... Враз доречно заховатись в ніжній тиші тайни, Час до втечі: спрагла плаха, грішні миші грають: Мрій гризуть жертовні карти – першу їжу куцих. Мій тризýб любові вартий: брешуть – не діждуться. Я втомився від нещирих, йду піском повз пальці, Стяг втопив я, слід немилий, дух зісковз по капцях. Змін жадаю — крик жорстоких на затишшя лісу, Сліз немає — звикне спокій. Так, за тиждень, звісно. Сан міняю на свободу, маски й шовк — додолу! Сам до краю вчасно ходжу — враз пішов до волі! Край кайдани віровбивців — небеса вітають, Хай дістануть вірні лиця, не без нас, квіт Раю. *** Зараз затишок знаходжу за залізним зáмком, Фрази шляхти шок не створять – склав валізи знатно. Все скляне розб'ється славно, хай луна несеться, Це для них пап'є, забави. А для мене — серце... @real_dobrutskiy #добруцький

Цей неймовірний день настав!!! 💜💜💜 Світ побачила моя книга поезій "Віршолегіт безмежжя" Я щаслива, що наважилась! 180 сторінок моєї душі, 155 віршів мого серця, збірка моїх думок! Від видавництва: «Віршолегіт безмежжя» – третя збірка харківської поетки Олесі Репи. Для авторки вірші – не просто захоплення, а частина душі. Поезія інтелектуальна, наповнена змістами та потаємними сенсами. Входять тексти за період з 2022 по 2024 роки. Книга поділена на розділи, названі за вітрами різних видів та сили, що відкриватимуть нову тематику. Неодмінно віднесе вас у світ української сучасної поезії, змусить ставити питання та шукати відповіді. Тут романтичні переживання, біль війни, любов до природи та Всесвіту, філософські роздуми, рефлексії, цікаві літературні техніки, казкові та міфічні сюжети – все є у більш ніж півтори сотні поезій. Читайте з насолодою та знаходьте близькі собі рядки. Придбати книгу можна на сайті видавництва ТВОРИ, за посиланням: https://shop.tvoru.com.ua/books/item/8

Неведимки, одягнуті в піксель, Біль в ядрі заховали за мантію. Нас дратують невдачі, як піксі. Світ за дріт затягнула ця манія. Заховалися в рамці за стінки, Та четверту не виб'єш ударами. За нас Мебіус рухає стрічку, Де на плівці життя стало кадрами. Відкриваємо з вірою вікна, Що крізь сітку покине фрустрація. Не забуде акваріум рибка, Як не бий скло калічене пальцями. Нас Медуза пильнує постійно, Німі литки не встануть наказами. Ми ступаємо кроком без тіні, Лиш на плитки із білими знаками. Зачекалися схожої ниті Із цих ліній мережі кудлатої. Поки внутрішнє, голкою в сіні, Зшили з ліні та всипали латками. Форт пробили невдалості стрілки Та пробіли втискаються ранами. Білі бліки замінюють ліки – І в кінці ввімкнуть синій екранами.

Авторство: Неофітка Назва вірша: Розпаковка - чек Обрана тема: Зі скла летять уламки булих днів Пісня, альбом: THE UNSLEEPING О! А це що? Та це ж мотивчик популярної пісеньки, а ну його до надважливих речей! Хм, дні народженні друзів-колег можна й у календарі подивитися... Ах! Та це ж найпрекрасніший захід сонця! Забуду його пізніше... О, мої плани. Та все одно зміняться ще триста разів, нащо це пам'ятати? Це все непотрібні трати. Хто ти? Ти купа фактів, якимось чином поєднаних електромагнітними імпульсами. Що ти? Ти інформація, що постійно проходить перевірку на актуальність. Збираєш день за днем і годуєш ними вирву пам'яті, для чого? Для того, що в старості хрустіли не лише кістки, а і уламки того, що було колись. Хррррясь! Пройшло нове оновлення, але чи ти помітив? Скільки ж версій тебе вже загублено у цій вирві... Думаєш, що ефект Мандели десь там, серед полиць із нутеллою? Аби не так. Ефект Мандели у твоїй голові, і ти-сьогоднішній просто пройдеш мимо тебе-вчорашнього: Незнайомці в однакових білих сорочках з потенціалом на довгий рукав, Адже якщо тільки щось у цій системі піде не так, Якщо тільки вирва пам'яті перестане працювати, То ці рукава зав'яжуть за твоєю спиною. Розпакоооовка – чеееек! Цікаво, а що ти забув сьогодні? @zapyskyneofitky #неофітка

Добрий вечір. Провулок Графоманії — радикально проукраїнська спільнота. Ми не публікуємо авторів, які стосуються чогось російського, або мають приховану толерантність до російського. Ми маємо підстави вважати, що ви толеруєте принаймні російську культуру. З огляду на це, Провулок Графоманії в односторонньому порядку припиняє будь-яку співпрацю з вами. На все добре! Цурайтеся російського!

Вчора отримав таке повідомлення від Провулку Графманії (чи як там це повинно іронічно називатись). Це такі малолітні ідіоти, які люблять слухати русняві пісні в своєму поетичному чаті, а потім, їх зі страхом видаляти, бо раптом хто побачить їхнє справжнє українське обличчя. Але це просто діти, можливо, колись вони виростуть у повноцінних та адекватних дорослих та навчаться комунікації. А поки вони викликають тільки почуття розчарування, крінжі та тупості підлітків. Побажаємо їм віднайти частку здорового ґлузду. Далі покажу повідомлення творця цього дитсадку.

Сьогодні майже весь день створювала альбом декламацій на світлу пам'ять про мого батька Кучера Сергія, який боровся за Україну й 2022 року загинув у бою на Донеччині (біля села Пречистівка). 🖤Мініальбом "Батько" доступний на YouTube: https://youtu.be/RjRXMb7Dvg0 У моїй книжці "Радіохвилі" є вірші, присвячені татові, моєму героєві, які мені досі важко читати на публіку, але вони бережуть спогади про нього, про моє усвідомлення й примирення з життям без нього. Я вирішила саме сьогодні, 30 квітня 2025 року, коли йому мало б виповнитися 60 років, записати ці вірші й відпустити їх у світ у вигляді декламацій. Цей мініальбом — мій подарунок на день народження батька. Люди живуть доти, доки є ті, хто про них пам'ятає. Треки альбому: 1. Батько. 2. Голий камінь. 3. Пречистівка. 4. Space. Буду вдячна поширенню та коментарям під відео на ютубі. Завдяки вам це відео стане доступним для більшої кількості людей. 🫰 @virshoplitkarka #олена_галунець

чат шибарі t.me/+R1_uk9CKAMOTln3A

майор Г'юлетт заздрить мертвим, бо їм не треба вставати щоранку, не треба нікуди йти, не треба вдягати червоне і перстень з печаткою. майор Г'юлетт дивиться на низку надгробків через віконну раму — його улюблені поети назвали б це почуття печаллю. ⠀ та чи солдату можна витрачати на таке час? ні, не можна. можна — це про мундири, листи, накази. «печаль» — що за красиве слово? хтось відчинив двері, і між білими стінами церкви гуляє протяг. «що в нас сьогодні? скарга? рапорт? підпал? знову?! ⠀ втім, чи не байдуже? хай горить, якщо комусь це аж так потрібно. ніхто не дізнається, що сталося в цьому місті, забутому королем і янголами». а надгробки — ось вони, за вікном, близько, близько. майор Г'юлетт заздрить мертвим, адже про них ще хтось пам'ятає. @gkruk_wirszi зима 2019р. ностальгувала за фандомним минулим. цей вірш був написаний про персонажа з серіалу «Turn: Washington's Spies». хто шарить, той шарить… а хто памʼятає — той взагалі ❤️

Кожний місяць новий розтікався розтягнутим почерком І по небу блукав, розгорнувши округлі боки. Придивлявся в пітьмі до нових непримушених фортелів Відчайдушного лицаря в замках сімох королівств. Той вогнем розмірковував, знищував тонкощі Всесвіту І загостреним розумом вежі міцні діставав, Зорепадами струшував сумніви, кидав їх лезами. Не із тисячі звуків мелодію брав – із октав. Де та сірість і хіть узялися – тлумачники тріскались, Не знаходили слів, відпускали дозрілі гріхи. Ненажерливість, жадібність, лінь і розгнівані вислови До гордині тулилися в заздрісних венах ламких. Поза колом в кутах – кілька тондо, які він сповідував: Умираючий старець і сурми страшні угорі, Унизу – райський сад із тонами йому відповідними, Чортовиння між люду в пекельній задушливій грі. Поміж замків по колу довкола пророцтв і буденності Королівства забуті відвідував лицар по днях, І у кожні ворота заходив спочатку невпевнено, І до кожної вежі гріхів заколочував цвях. У пекельних світах серед райських розбірливих вимірів, Через вигони років, крізь роду людського гілля, Серед сотень спокійних озер зі схвильованим вибором Інший лицар сімох королівств опановує шлях. Оксана Мовчан Конкурс «Зима близько», ліро-епос.

Я ллю на себе віск рожевої свічечки. Колись утворюсь скульптурою - лише треба надійного гнотика, із крамниці «усе для майстринь». Най виставлять на продаж, зітруть імʼячко маленькою гумкою. Забери додому, обігрій, запали, не згадуй, покинь. Я колись стану надто пластичною - три долоньки, аби ліпити те, чого забажаєш. Митець завжди правий в своєму концепті. Я для тебе сповідую чесність - здатна собі у формі відмовити та змінити, здатна переродитися вірністю чи набувати безсмертя. Я ллю на себе віск рожевої свічечки (оголеними пальчиками від шкіри) Себто, оголеними лініями звʼязку або ж фронту, що підкрадається вздовж кісток. Я більше не певна, що стане мені на освітлення сили. Я більше не певна, чи зможу сплести голоси серед стихлих стрічок. @mywithmylove

вечір теплим мейн-куном гуляє по літній веранді, мружить сонні смарагди, бо знає все наперед: дотики, вигини тіла відбитками на простирадлі, двоє злилися в єдиний тісний силует. створять всесвіт під ковдрою - в старості буде на спомин, іскри під віями скоять стрімкий зорепад, хвилями вниз мʼяко спускається човен, в морі спокус не знайде стежки назад. втома солодка огорне приблизно о шостій, пристрасті попіл здує легкий тиховій, млосним блаженством наповнений вранішній простір, когуте, милий, тих двох тривожить не смій! Поліна Шишлевська #поліна_шишлевська

в твої обійми хочу я невпинно розніжено пірнати до глибин, давай разом — триматиму сумлінно, аби годин щасливих став нешвидкий плин. твої очі кольору, мов сонце, між вій проміння сиплеться — ловлю! все наяву чи знову сон це? в моїх зелених теж читай: «люблю» чекай мене, хоч миті ці, як роки стискають серце гірше за судому але, коли до зустрічі лишається півкроку я вже сумую за тобою знову. 2024

Її руки лишились на віддалі, тривожно чекаючи дозволу. Космос всередині тебе невпевнено зважує доводи "За" та "проти" небажаних доторків. Ні! Не хочу так! Її руки ошпарило спротивом. Пальці згорблені Учепились горгульями храму за складки одягу. "Ну чого ти? Я..." Побілілі фаланги чомусь пахнуть... страхом? Та ні, тхнуть тривогою! "...буду поруч, дай..." Космос боязко стисся, рахуючи дивне загрозливим, "...мені руку, а?" розчинившись ТАМ: Де немає нікого, хто має "занадто" голосу, Де немає нічого, що здатне змінитися просто так, Де немає потреби терпіти плацебо Стурбованих посмішок: "Не говорить? Буває," – і ліки прописані поспіхом Чи серйозний кивок і чергове: "Ну, знаю із досвіду..." Просто досить, мам? Її руки безпомічні. Зломлені двічі недопалки. Обезвірений янгол на службі в нечулого Господа. Не такий. Все не так. І не зрізати нейробородавок. Залишаюсь в обіймах свого  кишенькового Космосу. Просто досить. Мам? #космос #доджессіякнароботу #янаухрамі

Ок. Про хлопчика) хлопчик із сірниками хотів запалити ту, чиє серце камінь, гратися у божевільних, коханців, месій... лиш не безцільно зливатись з самотнім таксі виклики міста нічного як зміст та тюрма хлопчик-палій, тихий розумник-прагматик "я лиш хотів, щоб ти мене вічно любила" вбити, чи вбитися — темної сутності сила хлопчик зі схильністю здатись кліше-доміно страх та агресію ллє в епатажний номер наче бензин з залежністю саморуйнації: "дивись, я палаю — наважишся обійняти?" виклик. естетика болі. пристрастний бруд. хлопчик шукає жіночий гіркий абсолют, де поцілунку жага така ж хвороблива й густа як перерізані венами мрії про "статися" чорні лілеї, гострі як той фіолет — твіст самогубці, її театральної flat, де стіни і стеля - суцільного дзеркала лід, в нім кожен твій дотик вібрує тремтливим don't leave хлопчик сильний мов тисяча голосів прагне віддати/сь в останнє, окурок згасивши. під її владою боляче й тепло. але ж... ніж чи отрута — від неї ніщо не залежить.