Храм поезії (🖤)

втеча по стежці через пустелю сорок петельок у пошуках дому що у валізі? — питав прикордонник ніц особлівего, пане Ретельний просто усе моє жито житейське спогади, щоб не застигли, — у термос, пам’ять, намотана на веретена, біль у контейнері, сльози в цистерні гордий собою спікер на TEDі подорожує лише із зубною щіткою — теж мені антитеза Ноя, думають біженки терпко ти поживи так два роки, чи стерпиш? не у готелях/котеждних містечках, а у спортзалах/гуртожитках/там-тешніх оселях у хостів /і дякуй, і жодних претензій/ термін утечі у теках держслужби що ти напишеш у полі “адреса”? ні, не прописка, не рече- сховище, справжня. слухай: шити клаптеве життя — це мистецтво темне люстерко хутенько протерти в тебе є ти — жива, ціла і тепла, значить усе, що було — не смертельно знімеш затерпло бретельки істерик і розтечеться пастель по артеріям стебел ти — і є дім, і фортеця, і тенькіт бентежного серця — чуєш, б’ється, легке, як метелик 30.04.24

груднева голизна дерев темні кола під очима під’їздів звідки викочуємося гарячі без форми й мети крутнеться земля тако біжиш по щоці аж допоки не всохнеш обернеться сяк зі скроні крутої зірвешся швидше аніж повіки вію знову замкне домофон і щезнеш у нетрях дочасної сивини кліпає кліпає западина падика перед ранковою зміною збираються сльози калюжкою на зупинці щось утрапило в око чекаємо лікаря не зачиняйте двері не зривайте записку не мочіть пов’язку @bozhkoistyping #божко

МЕТАСТАЗ Виріжу двері у грудях, Аби ти ввійшов. Просто ввійшов та побачив мене. Такою, як є, наче іще живою. Зламане серце не світить, вкрути, може стане новим. До голови – по драбині подати рукою Крізь сумнівів павутиння, Чи лізти наверх, чи ні, Та ти довго не думай, Хоча у мені вже не лічиться час, тож маєш на роздуми «дійсність». Гортаєш На глобусі мапу шляху, Через слово – мат на шаховій дошці, Спрямовуючи нутро на якість промови. З кожного горла стирчить кулемет Всохлих ілюзій. Зліва – бабіни у торбі. Минулих подій. Скрипнуло десь. Підлога прологу промокла, і тхне скрізь вологим, завівся скелет. Стій, Зніми черевики. Нехай ніщо не спаскудять поета ноги. Як взявся уникнути, тисни “delete” Без перебільшень ліміту. Чужих сновидінь у конвертах сонячного сплетіння Хтів. Стогін. Не можу відверто, Тож знов зашиваю рота плітками щему. Ємким криком грака на даху. Моїх вмерлих фраз Метастаз нескінченний. Квіла Безодня

Тривалі дні блукали поміж слів, Холодні ночі виміряли простір, Думки безсоння загортали в гостре Солодко-льодовé вбрання клинків. Під тьмяним сяйвом зимовóї повні Назáвжди зникла – розумом зотлів. І я тонув у зливах весняних, У трясовинах застрягав роками, Ховалось серце у старий пергамент – Уламки серця. Подих: видих, вдих. І нескінченний лютий кожний травень, Клубилась решта віри в жменю крихт. У тиші зойкав хтось: "Ти, ще живий!" Укрилися свічада рушниками, Луною пробивалося: "Коханий, В безкрайніх лабіринтах цвілих мрій Знайди себе у колі полум'янім, Візьми і до останніх крапель пий". Можливо сон, можливо, все це сон, І я ось-ось прокинусь і почую Поміж дерев небачену зозулю, Із власним побудованим гніздом. І серце назавжди‌ закриє бурю В шухляді з недописаним листом. @black_white_house_poetry #іванов

Добірка! 1 місце! @ola_poetry – "Втрачай" 2 місце! Юрій Іванов – "Я падаю назад у нашу ніч" 3 місце! Іляна Лисиця – "Просто зникнемо" Варті уваги! @piligrim_i_am – "Двоязиччя" @RLysenko – "Кукуха бавиться" @clair_re – "(Не)черниця" @ChelovekBochka – "Як кошеня мені життя рятувало" Добірку судили: Джессі Галлівел Сонячна Темінь Химерна утопія Поліна Шишлевська #вірші #тижнева_добірка

Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні. Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі. Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру. Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука». І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос. Живіт її обіймає змією широкий пояс. Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно? Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться? Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині? Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш. Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж. Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок. Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя? Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія, і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. Зрештою, народити чи народитися – що складніше?» Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. Марія красива – красою божевільною, майже дикою. Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. Таня Власова #таняпише

Вечір вичавлює сік із чорничних запасів, Глечик сметани не встиг небокрай заплескати. Спати лягайте, не бійтесь, нічник не погасне. Сон вже готує видіння веселі, строкаті. Хочете чути про чари чи справи звичайні? Щастя та смуток знаходять усюди причали. Їхні човни прибувають до серця зненацька. Добре, як є з ким радіти чи бурям пручатись. Гірка-нічник, що виблимує стокольорово, Це чарівний подарунок з далекого сходу. В ньому привільно казки караванами бродять, Я розповім вам одну, що про сили природні. Сонячний син, невсипущий, веселий Промінчик, Бігав по схилах, не знаючи втоми, зажури. Здалека гори, на диво блискучі, помітив. Доли, що поруч, вкривали узори ажурні. Дух авантюрний окутує пильність туманом. Так, що баюрами мчишся у справах незнаних. І хоч пригоди прикрасити можуть синцями. Та бездіяльність, буває, кривавіше ранить. Коло ставку осоки колихала Вітриця, Вербам заплутати коси могла непомітно. В час, коли ладно під зорями плесо іскриться, Промінь у мандрах до сяючих гір її стрітив. — Чи ти не знаєш секрет полум'яного краю? Вогнерозмаєм бескеди палають постійно! — Певно, Вулканова донька не спить, а все грає. Матір-гора відпочити давненько хотіла. Рушили разом на поміч Вітриця і Промінь. Град негараздів одну парасольку простромить. А як подвійна броня, то і вціліти змога. Правило це і для стін, як під обстрілом вдома. Швидко дійшли до скляної гори подорожні. Кулі з колиски злітають, виблискує скеля. — Донька у темені зовсім заснути не може! Тільки упевнено робить жаринки пекельні. Заколисати малятко взялася Вітриця, Листя у вальс увела, мелодійно кружляла. Промінь у ритмі своєму по небу носився — Мов майоріла з волошок та маків поляна. Очі заплющила донька під іскри кармінні. Як підросте, то й сама морок світлом замінить. Палахкотіти для всіх — не нагальна потреба. Бачити сяйво в собі — надважливе уміння. @literospletinnia #приходченко

Він сердиться на мене, каже - "Що ти бачила взагалі? Ти не виносила на собі поранених і загиблих, Ти не була на нулі. Літати здалеку - це не бій, це не та війна Котрої кожен із тут присутніх хильнув до дна. Ви приїзджаєте, чисті, в погонах і орденах. Маю за честь вашу всрату контору послати нах. Дивиться в очі, погляд його тяжкий Погляд його важить більше, Ніж всі барикадні мішки. Беззахисно тліє жарина в його руці. "Нізащо до вас не перейдуть мої бійці. Вони зріли смерть. Смерть трималась за їх хребти. Кожен з них вартий сотні таких, як ти. Що ти розкажеш мені , знов матюччя насиплеш гострого? Не по дорозі нам з вашим фіктивним геройством Літати за кілька кілометрів від нуля. Де не горить, не кровить і не стогне від ран земля" Стою перед ним, мов хлопчиськом розібране лего. Тамую в собі свою слабкість, тамую его. Забувши, що вже не палю, закурюю. І скімлить мій вовк під важкою овечою шкурою. А цей чоловік - так по-справжньому чоловічний. Стою і дивлюся. Дивлюся йому у вічі. ... І я бачу біль. Бачу смуток. І бачу злість. Несправедливість, що глибоко ранить, довкола й скрізь. І я чую крики. І вибухи. Кров і піт. І чоловічі сльози. Гарячі І нескупі. І як вишукує рештки життя серед поля крук... І помічаю уперше ледь видимий тремор рук... " - Я не твій командир. Не дружина тобі, не мати. Лишатися, йти - хто ж посміє тебе тримати. За кілька кілометрів, виждавши часу, свідомо, Ти карою з неба до ворога прийдеш додому. І білого дня, й найтемнішої чорної ночі Немов Прометей, випікатимеш ворогу очі. Його літаки, кораблі, і склади, і казарми - Ти в божій руці понесеш супостату карму. Дай бог, щоб ці пару кілометрів, про котрі ти говорив, Ні разу не взяв на око орлан згори. А раптом наш бог не прикриє нас і зіл'є - За кожне життя твоїх хлопців я радо віддам своє" Безсилиться гнів, що нарешті сам себе вимістив... " ... Я жили порву, щоб підняти тебе і винести... " Мальва Кржанівська

Паризькі пні шепочуться про нас. Ти уявляєш, вони мають пам'ять! Такий чіткий зробили реверанс – Звабливий «па» у контурах на плямах. Ті ж самі ми у посмішці на двох, Міцне – подвійне з пінкою еспресо У формі серця, а у зернах Бог. І погляд твій на обрії не стерся. Пречисте плесо – пластиром до ран, Нестерпний сум стікає по краплинах. Таким чітким здається реверанс – Дорожнім знаком з сенсом докорінним. В країні капелюхів «от-кутюр» І одягу на втомлених підборах Під зливою відроджених тортур Зриваюся французьким мухомором. Плямує «па» червоне плато сліз, Віспини – в спину. Вулиці забуті. Ти пам'ятаєш наш таємний ліс – Bon Appetit із присмаком отрути? Оксана Мовчан

Зима цього року - наче старі погреби Темна, похмура, повна вологи й журби Посеред тої зими розлігся сільський базар Там баба Надька хоче купить картуза Бабі Надьці наснився її дід Іван Геть молодий, років зо двадцять два Дід усміхався, сяяло сонце, шуміли гаї Дід дивився на бабу замріяно, наче вперше побачив її Дід стояв серед лугу, навколо цвів молочай Дід сказав: "Надю, моє золоте дівча! Іди поцілую тебе, іди пригорну Всеньке життя я кохав тільки тебе одну!" Раптом насунулись хмари і почалася гроза Дід забідкався: "Надю, у мене ж нема картуза" А тоді випав сніг і розсипався по землі Баба прокинулась. Баба лежала купою снігу в ранковій імлі Над базаром висять насуплені небеса Тут продається чарзілля і ковбаса І філософські камені, й квашені огірки І еліксири, що повернуть молоді роки Кажуть, можна купити кохання, чисте, наче роса І ще на базарі можна купить картуза Картузи продає баба Манька, закутана у хустки Голос у неї прокурений і хрусткий Манька говорить: "Надько, віриш мені чи ні Бачила я Івана твого уві сні Він стояв серед поля й навколо така благодать І каже мені - Маню, хочу тебе осюди забрать І обійняв мене так, як умів лише він один Надько, хіба ж ти не знала, що він до мене ходив? То ж про нас все село й увесь хутір гудів Твій Іван обіцявся по мене прийти через сорок днів" Баба Манька сміялась, мекаючи, як коза Баба Надька стояла серед базару, стискаючи картуза Уночі падав сніг і загоював рани на тілі землі Тихо було, як буває під час снігопаду в селі Люди спали спокійно, як гори, що їх укриває сніг Баба Надька все думала: "Іване, як же ти міг Я ж тебе так кохала, що солов'ї прилітали слухать мої пісні Я ж була така ніжна, як ліс, що прокидається навесні Я ж була гаряча й безмежна, як поле, що у червні чекає дощу Якщо Маньку першою забереш - я тобі не прощу" Баба заснула. Залишалося сорок днів до кінця цієї зими Справжнє кохання не помирає. Помираємо тільки ми Марина Пономаренко #пономаренко

ЛІСОВИЙ БОГ Ранок шорстким язиком облизує кіптяву із дерев Вудлищем променів з обрію тягнучи немічне і старе Коло, що стало холодним спомином ніби забута честь Доки ще вітер не згас як полум'я доки ще час тече Довго і міцно принцеса спатиме зграю повівши в тінь Не потривожить більш вовчими лапами трави обабіч стін Тиша бездонна як очі мертвого сиплеться їм у сни Й нікому більше тепер молитися Богові цих лісів Стежки звірині розвіються попелом стане вогонь дощем Й нікому більше тепер піднятися спершись на їх плече Тільки підніме рогату голову той хто лишився сам І буде йти по кістках і згарищах хмарою на міста А під копитами стебла чорнітимуть плавлячись як асфальт З неба здираючи ніби посмішку хмар посірілий скальп Смерть розіллється стираючи вулиці криками стихне день Згаснуть вогні ніби іскри полум'я поглядами людей А коли дим крізь туман розвіється, зникне як перший сніг Білі хранителі лісу піднімуться шелестом у імлі І розчахнеться як зливами небо стебел волога пам'ять А із сухого як попіл пня виросте новий пагін @rudyipoetry #рудий

Професійним бігунам сняться кошмари про те, що кожен фініш — це, по суті, старт

/кращим із нас/ і ми казали, сховавши очі, немов під шорами: "та я пішов би, народ, ну чесно, клянусь, пішов же би! та жінка твердить, мовляв, без мене ніяк не бутиме, та й мама хвора. і в тата серце. усе заплутано. і ще робота, плачу податки. я тут кори‌сніший. ми теж тримаємо фронт, та просто усі – по-різному, комусь же слід затуляти собою в тилу провали ці..." ...і ще мільйони шляхів сказати, що ми злякалися. і поки ми намагались знайти, як себе пробачити, ви просто мовчки зробили єдине, що має значення, броню із душ позривавши, у неї міста закутали, закрили небо, і води, і землю незламним куполом. в сирих окопах, глухих лісах і степах запилених, ви стали вищі від слова "люди," зробившись Силою, яка повік не впаде під навалою зла ніякого… …і поки слово живе, то і слава про вас стоятиме, і це – один із мільйона шляхів, щоб сказати "дякую" @nikolasson #ніколассон

на зупинці тихим субтоном почуто: «Бог сьогодні від чогось тебе зберіг». але як мені зараз Його відчути, якщо я не витримую навіть ніг? нестійкі коридори «безпеки» розсипались, неначе розсіяний лід. моє серце переживає цілих 40 градусів спеки, хоч на вулиці сиплеться перший сніг.

*** Кричу імʼя твоє на вухо сусідам зверху і знизу Поки то я То ти, зверху і знизу Будемо міняти позиції, Що доведеться шукати милиці Й дисками ватними змивати тушшю Й хіттю Очі замилені Вже відчуваю цю гіркоту прослинену Ковтаю Чому ні? То зверху, то знизу я Ковтаю Чому ні? То зверху, то знизу ти Ловиш мої ліниві і ніжні Книжані доторки з вокалізмами Коли то зверху, то знизу Кричу імʼя твоє на вухо Сусідам Й вони, Чують концерт Граєш партії лиш нові Я — гітара твоя І ми Чергуємо каподастр Рухаємо на лади, Кричу піснею імʼя твоє Зверху й знизу Чутно всім, Як заграли мажорні ми… @poetrypozharska #роніка

Піпл, треба ваші гроші, виїзд в підрозділу вже незабаром, 5-10 грн, хто скільки може

Що ж, віршів тут не буде! Принаймні поки що, дайте видихнути після заходу 19.10😅 А ось зі зборами видихати нема коли! Усі ви знаєте, що я неодноразово допомагав Хартії. І захід-День народження Саду ми з Мартою та загалом командою Саду зробили саме у підтримку їм. Я гадав, що в них вже є банка, але мене попросили зібрати повністю. Тому... Відкриваю публічно банку на теплак для Хартії. Теплак треба ось такий: https://lunarisoptics.com.ua/ua/p2314898881-teplovizionnyj-monokulyar-nvectech.html?source=merchant_center&utm_so І банка вже не пуста. 6000 з нашого заходу вже там є. Загальна сума — 49000 (логістика та привезти, не буду зайвий раз розповідати вам, усі все знають) 🔥🔥🔥Посилання на саму банку: https://send.monobank.ua/jar/6efMy3AvdK Номер картки: 4441111129456368 Чекаю ваші кровні. Якщо ми колись змогли закрити 171000, то і це зможемо. Просто не проходьте повз❤

у мене немає часу на вірші – лише хвилина, щоб добре прицілитись в око нахабного сонця що всміхається, бо посміло зійти без мого дозволу. у сонця немає часу на мої дурощі, бо задля живого мусить рухатися, навіть якщо ті, що змерзли, не варті ні джоуля енергії. зате є мовчазні небалакучі і вдячні, не злопам'ятні щодо хмарності і не мстиві за посухи, дрібні не пихаті не вінці сотворіння, які добре знають значення слова "дякую". у мене ж немає часу на балачки зі світом, усіма приземленими і заземленими, бо бажання відростити пір'я невиліковне, як й ідея фікс торкнутися дна океану. щоб линяти ідеями і відрощувати новий пух; навчитися повзати, а не лише літати і плавати. та сонце всміхається на мої потуги у рахуванні людей-піщинок, бо в моїй материнській платі не закладено ген математики. і плавить усіх на скло, і дарує окуляри, кажучи: дивися мені у вічі крізь людей, так зможеш сфокусуватися на зіниці і нарешті влучити. @snih_n_g #сніг_на_голову #тата_пі

Київ. Погода — капучино ❤️

Та, що танцює з вітром Напевно, ніхто не чекав на теплінь так, як фіранка. Під час зимової статики вона марила вітром, партнером-всезнайкою. Бо з ким ще поважно вальсувати чи вивчати бачату? Або всотувати історії про пашисті пихаті сади чи заклопотано-задимлені заводи. Та з тієї весни її па були часом настільки шпаркими, сповненими гострим болем, що фікус втрачав листя. Бо вибухова хвиля сповіщала про щось розтрощене. Та як би не краялась, ще у планах у неї були фламенко й нагоди для радості. @literospletinnia #приходченко