Храм поезії (🖤)

покажи глибину любові — якою солодкою є й шаленою. як м'ятиме піді мною постіль, як змусить стискати стегна, як виб'є синці на колінах, як лишить сліди на зап'ястях, як звузить свідомість до стін і зійде на мене причастям. наскільки підвищить вологу у теплій сухій кімнаті, чи схилить згадати Бога або бодай щось згадати. чи зробить нас трохи ліпшими або ілюзорно рідними, відпустить нам наші рішення, зітре із нас двох провину, чи тіло розтопить в пестощах, а з ним — нашу спільну втому, але ж який тоді сенс, якщо не змусить любити знову. @beshkket #бешкет

Коло життя Відпустка, яку місяцями чекав – ніби нове народження, нове життя у яке випадаєш з холодного лона окопів сп'янілий від кави і краплі свободи на автовокзалі в Покровську І дорога на Київ крізь мирні міста наче снайпера куля, легка і швидка протинає навиліт груди як передчуття всього того що буде коли повернешся додому Десять днів – ціла вічність в яку ще не віриш, але вже цінуєш у ній кожну мить без прильотів, поранень і втрат та команди збиратись щоб їхати в ніч де ламається фронт як межа між любов'ю й війною Дні стікають так швидко як "триста", поранений в пах і що б ти не робив не зупиниш цей плин не спіймаєш життя що як птах вилітає із клітки на волю Перший тиждень удома нагадує сон безтурботний як молодість сповнений радості, див і турбот яким хочеш напитись, надихатись витерти ним згірклу пам'ять про все, що лишилось в окопах і все, що чекає коли війна смикне за шворку вертаючи своє байстря у ненависну й рідну як наша розбита посадка Донецьку область Крайні дні та години найтяжчі мов погляд "важкого" коли неможливість еваку нагадує правила доброго тону і ти проводжаєш його у далеку самотню дорогу А тоді, коли час закінчиться як віра, БК і вода і хвилини прощання сховаються запахом дому у випраний, чистий піксель все почнеться спочатку: потягом до Дніпра і тоді, як завжди – автобус везтиме у край безнадії надію, що може колись ми все ж вирвемось з цього кола якщо пощастить. @rudyipoetry #рудий

/з кухонних перекурів/ "брат, а у чому сенс? — говорю йому. в бутлі зосталось трохи лише на дні. — ми заберемо все у свою пітьму. хто його знає, що нас чекає в ній? брама імли усіх при кінці зжере, доти усе — єдина коротка мить. тут неможливо рухатися вперед, можна лише блукати між стін тюрми. нащо нести‌сь у спробах піймати ціль, щось будувати, сіяти, йти в бої? легше синицю стиснути у руці і милуватись блиском її пір'їн. легше вважати, ніби усе, що нам да‌но — секунда часу між двох "ніщо," ніби межа — по суті, лише стіна, що не просяде, скільки б її не чо‌вп. легше в порожні очі ловити день, пити, як ніби завтра уже нема, ставши в ряди хмільних опівнічних чо‌т. рано чи пізно, кожен Туди дійде... що якщо Там — нічого, і все дарма‌?" брат помовчав, допив і сказав: "якщо." /// @nikolasson #ніколассон

🚀 Космічний розіграш 2х наборів сухпаїв за донат на авто для 21 ОМБр!!! 💪 Мій чулувік передав мені 4 сухпайки (2 трушних ЗСУшних і 2 європейських), щоб я розіграла їх за донати! І я це зроблю!!! 👉 Що по умовам?: - Донатиш від 50 грн на розіграшну банку (в коменті вказуєш свій нік в інсті або кидаєш @veronda.djokonda скрін в дірект) - Я присвоюю твоєму донату номер, який і братиме участь в розіграші - Донатити можеш безліч разів. Скільки разів по 50 грн надонатиш, стільки номерків отримаєш! - Переможців буде ДВОЄ: по набору сухпай ЗСУ+європейський сухпай ⏰️ Про дату визначення переможця повідомлю невдовзі. 📲 Донать сюди: https://send.monobank.ua/jar/3URwEs4zpo 4441 1111 2916 6637 ‼️ ВАЖЛИВО! На сухпаях ЗСУ термін придатності до жовтня (посилку я отримала ще влітку, але руки дійшли тільки зараз(((. Тому краще залишити його, як сувенір! 🥰 Чекаю на ваші донати!

боронь комусь заходити сюди. тут поле вимерле. тут вже гілляччя чорне. коли згорілий сад тебе пригорне, не згадуй, як котилися плоди. коли вже вікна вибиті, мов очі, не глипають з-під ночі на тини, поріг і комин звилися в одне, калейдоскопом завертіле, клоччя, не думай: а чому я пам'ятаю ім'я того захвицяного пса, що років сорок тут не завиває? коли жилава висохла рука, десниця суму, горло притискає, не згадуй давню провесінь, яка дива творила в повноводді синім, не згадуй сміх, тим паче добрі вісті. не згадуй предків, що водили в храм аж доки осінь в ночі горобині тебе віднесла з рідного обійстя і знавіснілим віддала птахам. хай хто тебе закинув на край світу, якби він знав, що ти вернеш колись, то балки не прогнили б так за літо, і бур'яни би так не розрослись. та вороття минулому нема. тож пом'янеш виною, без вина. якби ж раніше знати, то авжеж... вже перейшло мереживо пожеж. десь є твій син, хоч ти його не знаєш. десь є дочка, хоч ти й не признаєш. і плечі їй вкриває позолота, таким, як сад цей, відблиском густим. кропива проводжає за ворота і трохи далі проводжає дим. @howfrankydies #френкі

Задимлена лазур, на золоті — зола. Сповзають куполи струмками восковими. Оплавлені краї спеклись наполовину, закам'янілий мур погойдує запал. Посік свинцевий дріб тендітну шкіру повні, закрапотіли зорі на поховальну шаль. Закопчена блакить — небесна абісаль. Великий ківш пливе, вогнем по вінця повний. Шрамований фасад ховає впалі очі, краї віконних рам загоює плющем. Зітхне затихлий дощ, а сповиток мощей на згарищі землі чомусь замироточить. @snigpoetry #мері

Ода Зірці (присвячується незрівнянній Олені Галунець) О, Олено, дух палкий! Твій талант – наш скарб святий. Серед гір і неба слави, Сяєш Ти для нас яскраво! Твої рими, мов світанок, Голос серця, клич і поклик. Ти у строфах міцно світиш Ми — плейлист-грандбатло діти. Лайк від тебе нагорода Погляд твій — ковток свободи Під пером твоїм чудесним Світ стає чудовим й чесним. @Mr_James_Bond #олена_галунець #найкращаусвітітка #найкращаусвітіорганізаторка

Всебатьку, не гнівайся! Хай усі дев'ять світів Круки облетять, розтинаючи простір Точеними крилами горстими. Каміння збиратиму – з нього зроблю вівтарі. Драконам що краще: серця чи корову Нести в ночі жертвоприношення? Ночей тих без ліку – доба пережовує  сни, Бо прірва не спить, позіхає порожньо, Лиш кіптява мнеться морозами. Озерами – кров, тіло – твердь, скелегори – кістки, Бо все починається вперше і вкотре Під сонцем подвійним й прозорями. На дереві світу дракони в'ють гнізда собі, Копитами кінь восьминогий б'є сходи, На троні сидиш одиноко ти. Не гнівайся, Одіне! Пий! Відгодовуй вовків! Зима припорошить гілки та дороги. Громи безголосі стриножені. 15.11.2024 @olesya13r Вірш пройшов у наступний етап конкурсу "Зима близько", тема: фентезі, писала під псевдонімом Валькірія.

ЕДЕЛЬВЕЙС Її руки несуть лише смерть для людей, В повноліття проснувся отриманий дар: У пориві емоцій втрачає контроль — убива, Не зі зла перетворює в лід все живе. На високій горі, серед вічних снігів, Височіє палац, проживає одна, Неймовірної вроди дівчина сумна, Від людей заховалась, тамуючи біль. Не червона вже кров — рідина голуба, Та і стукіт у серці давненько затих, Видихає лиш холод, мурує льоди, Голосами убитих їй скімлить вина. У найдовшу з ночей відібравши кортеж, Пролітає містами розсипавши цвіт, То пелюстки з північного снігу — дозрів, Перехожий з узбіччя торкнувшись не вмер. Обпалило холодним вогнем, не згорів, Обирає служіння й коханню вівтар, Він для діви пожертвував серце — відтань, На руці воно б'ється, кривавиться лід. Полились кольорами сміливо з небес, Призабуті видіння колишніх подій, Відпустила всіх тих, що їй смерті хотів І коханням зацвів на горі едельвейс...

Колії, арки, місто чуже, Потяг свій тягне вагончик. Сонце радіє, сонце пече, Витягло в радість жетончик. Ти підійди, подивись у вікно І обійми чимдуж. Разом з тобою, мій любий,ми І це єднання душ. Пластир на серці моєму ти, Я – твоя лінія долі, Так обійми, щоби знала я, Поруч сивітимуть скроні. Шляхом вечірнім потяг несе, Гамірний натовп зникає. Це вже наш вимір І інших тут, милий мій, вже немає. Стосики слів у моїй голові, Сотні віршів і зітхання, Лагідність, радість і ночі в вогні, Ти – моє перше кохання. Я помилки всі у зошитах доль Ластиком щастя зітру! Милий, коханий, тебе одного Вірно і вічно люблю. Олена Тертична

Дракон і діва Я щойно приїхав з країни рясних хризантем, Де сакури віхи тримають небесні фортеці. Зустрілись тепер, Привіз нам пуер, Тож вип'єм за те, що світанок і досі сміється. Привіз тобі маску дракона - хутчіше вдягай, Це символ прив'язки, сміливості, волі та влади. А в тебе за це Позичу лице, Воно мені - Рай, поцілунок, натхнення, порядність. Я й сам, як дракон, що підкорює море небес, Старий Лаоокон, що тебе береже, мов троянців Від злиднів і бід, Дивися, услід Мов Всесвіт увесь в маску дивного Сходу одягся: Черешні позичили в сакур розкішні вбрання, А сонце сміливе поцупило в півночі темне. Зі мною вдихай Наш чай і розмай, Допоки зрання відкривають очей хризентеми. @real_dobrutskiy #добруцький

Як замінити? Мультикам — на радісні вечори з мультиками. Піксель — на фантастичний світ Pixar. Бронежилет — на легкість літа, де можна відчувати лише вітер на плечах. Голод — на запах хліба, що зустрічає вдома, і солодкість спогадів. Спрагу — на весняний березовий сік. Грілку — на обійми рідних, у яких знаходиш тепло та спокій. Вибухи — на святкові, феєричні салюти. Постріли — на корок шампанського, що розповідає про щасливі митті. Ворожі дрони — на дитячі літачки. Відчуття прощання з життям — на люблячий привіт коханої та дитяче, допитливе: — Тату, а що ти робиш? Зброю більше не брати до рук. Навіть іграшкову. Як замінити це все? Як? © Оксана Лихогляд 16.12.2024

життя в стилі урбан велика подорож маленької людини сповнена подарунків під ялинкою в торговому центрі — таких же блискучих і привабливих але наповнених порожнечею тримай мене за руку, крихітко як завжди мій Цахес росте вдвічі швидше за неперевершений досвід і я росту разом з ним — сніговик під вікном дитинства, тану разом із танками /так, Матісс але/ червоний в них не тримається за руки, а скрапує з гусениць липко повільно невідворотно наступає на п'яти фарбуючи рожевим ранок не лагідне сонце, а сніг, змішаний з кров'ю let it snow летить знову навалою бліх сніг із перцем та сіллю сніг перетрушений холодом сніг чорний від горя сніг       сніг              сніг                     сніг.... місто ще спало, коли я пересипав у торбу міста розтрощену урбаністику і попрямував за скур(вл)еною травою на захід @maLvaaaaaaaaa #мальва

Різдвяний Кралі смарагдові Праги та Кракова — Віти в коралях, осяяні простори. Тріскіт петард — озираєшся злякано, Надто кинджалами думи загострені. Спокій різдвяний нарешті примоститься? Пáра глінтвейнова, пахощі пряників І теревені всіма, наче, мовами — Збурює ярмарок вир порцеляновий, Стіни кав'ярень утому приховують. Тішуся тими, хто святом наповнений. Вкотре додому, до рідних вертаюся, Хоч камертонів не слухають настрої, Та ідемо лиш у планах до сталості, Зіркою знову, іскристо-шпилястою, Буде ялинка-сосна хизуватися. Плетивом віри оселя прикраситься, Хай буревії тримаються осторонь. Темрява хоч і проникне терасою, Швидко розчиниться між світлогостями — Духів Різдва до застілля запросимо. З ними родинні скрижалі проглянемо. Хтось залишúвся навіки у пам'яті, Не дочекавшись куті та колядників. При мерехтливо-гірляндових спалахах Будуть загадані мрії. Хай справдяться! Вірш за завданням Віршопліткарки https://t.me/virshoplitkarka

вітаю, наші переможці: 1 місце - @sun_with_saturn 1 місце - Таня Удод 1 місце - Олеся Репа 1 місце - Саша Хопта 1 місце - Маша Чекарьова 1 місце - Олександра Дорога 1 місце - Оля Ритик результати вірші судив Джессі Галлівелл

місто-привид йти поночі маршрутом Чужий будинок – Рідний Дім до мого міста-привида йти крізь темряву й страх, тримаючи факел надії і віри, який гасне із кожним кроком, бо памʼять про минуле щодня стає більш пекучою, а годинник плавиться, від того вогню, як на картині Далі я теж стаю пекучою – вигоряю, як моє місто треба сховати своє палаюче тіло в градирні, щоби охолонути, схаменутися і не зникнути, як моє місто щомиті розум сіє зерня смутку і зневіри загрузити б його у вантажний вагон і відправити тим, хто не пересвідчився не проникся не відчув… тримаюсь і тримаю цей вогонь, він ще тліє і не дає збитись зі шляху, а з ним тримається і моє місто ….. примарна станція мого міста-привида мріє знову зустріти свого друга – потяг Київ – Луганськ, який вже завантажує свої зледащілі вагони сльозами радості і тим самим смутком, зерня якого залишили собі в памʼять за втраченим життям… © ольга ритик за завданням https://t.me/virshoplitkarka 💔 *на фото я з землячкою на фоні вокзалу мого міста 2020 р #вірш

Мамо, що там, за полем - інша земля, планета? Люди воюють з болем, падають після злету? Місяць блідий і прісний їх накриває, зрілий? Котру із добрих вістей перш за усе б хотіли? Мамо, що там, за морем - інша вода стікає, іншого інші хором там нарікають: "Каїн!"? Тисняви інші роблять, носять криві підбори? Мамо, я тут, в утробі. Мамо, ти бачиш море - Сонні порожні пляжі в катерах, наче в перснях. Мамо, що там, за кряжем? Довші, напевно, версти, глибші, напевно, ріки, вищі, мабуть, споруди, з яких безперервно падають, падають люди. Там і асфальт глевкіший, як болота, багнюка; але ж стоять міцніше, міцніше стискають руки, за душу тримають наче, підходять настільки близько, що сходяться, а це значить... Мамо, я тут, в колисці. Мамо, пісні - це ноги, на них і тепер спираюсь. Якщо є бог, то богу хвала, що нема їм краю. Мамо, що там, за лісом, тугіша на запах хвоя, прозоріший висить бісер із вишень над головою? Хто тобі вірші слав ці, є там - одною з таїн? Той, що заснув на лавці, теж помирає? Мамо, я в інституті, з глузду зійти - все колом, Мамо, таке забути - я ще прибіг зі школи, Дим відчинили двері, відрами витікав же, І на плиті вечеря вже мутувала в сажу. В бронхах гримлять салюти, свист, наче вітер в гротах, Ні, вже не так відчутно, лікар сказав, що пройде. Мамо, я тут, далеко, висіявся в камінні, Виліз фіскальним чеком, в когось з каси терпіння, В когось з очей стікаю на паперове листя, Й все ж роз'їдаю камінь. Мамо, що там, де близько? Не переносять тиші, та проклинають нишком? Стіл так як і раніше кривий на обидві ніжки? Мамо, мої дотичні - спраглі і злі - дешевші, Двадцять сирого січня зрадили мене вперше. Мамо, що там, за смутком? Прийде новий чи вічний - Прийде, як пес до будки, як двадцять сірий січень. Згадки лиш там чи пам'ять? Правда своя чи з тверджень? Вдумливо чи гортають?.. Мамо, я тут, ніде вже. Голоси

ма, мене просто прокля‌ли чи ребро попалось дефектне і я чесно намагалася зняти кайдани тільки от молитви‌ та пігулки не дали ні краплі ефекту біль різко ножем у сплетіння, і це ніяк не минає і тягнуться тижні, секунди, ночі і дні та ніхто достовірно так і не знає скільки разів ти вже помирав у своїй голові бо щоразу ребро наче поперек горла а хребет прогинає під тоннами марних рефлексій я знов розкладаю себе на частини, як воргол лише не на фарби, а суфікси, корені й префікс я досі гадаю, куди мене тягне цей човен та поки селена люб’язно тримає покров я знаю - стакан за‌вжди до половини повен і байдуже, що у стакані кров @crescent_poetry #онофріюк

моя маленька дівчинка моя люба дівчинка виросла. стала такою, як ти й хотіла: руденькою, високою, фігурною, мов та дужка. і має довжелезне, омріяне тобою волосся, і вдягається, як ті приголомшливі жінки з глянцю, і навіть має друзів, яких ти, сонечко, ніколи не мала. тепер, щоправда, доводиться читати не казки (пам'ятаєш ту саму, про Русалоньку?), а якого-небудь там Кундеру чи то Камю. хоча чим не казка про нестерпну легкість буття? иноді я йду на гойдалки, катаюсь на них, задираючи голову до неба; вгадую у хмарах тіні химерних диплодоків чи то тритонів, — таки тритонів, — дую мильні бульбашки і дриґаю ногами, доки діти збоку заздрісно дивляться. тоді вчусь кататись ще на ровері (хай і на 10 років пізніш від інших), маленька дівчинка показує мені майстер-клас, а потім заспокоює, коли я падаю і ранюсь. а ще потім я купую той молочний м'ятний шоколад, що раніш був забороненим плодом у мо'му едемі, вдягаю кольоровий светрик, що був лише на вихід, і біле взуття, яке вже можна сміливо мастити, бо сама митимеш його, як прийдеш додому. додому: себто у порожню кімнатку. там, де тебе чекатиме немитий посуд і викручена лампа, і усі горілі реченці, і одяг, що треба закинути в машинку, і той, той підламаний краник... підламаний, як твоя внутрішня опора. але я встаю. вдягаю бордові колготки дитячої мрії, і також ботфорти на каблуку – ті самі! –, а під низ — помережану білизну з портупеєю, (це уже доросла мрія) і — йду у світ. такий непевний світ. 27.11.2022 присвячено диплодокам та тритонам

іноді думаю Господи що я можу про красу дитинство у хрущовці я і сервант разом підпираємо побілені стіни, коли мене ставлять у куток з красивого там була липа під вікном і любов між моїми батьками лікарні з довгими сварливими чергами всюди плитка, крижана, як руки медсестри запах маніпуляційної вічнозлюща тітка на флюорографії шипить роздратовано: «Я сказала не дихати!» тремчу від холоду, притискаючи голі груди до екрану розпластана й бездиханна, як мертвий метелик за склом дитячі табори, схожі на казарми «кто шаґаєт дружно в ряд» на п‘ятнадцятому році незалежності? майже-не-піонерський наш загін я тону в продавленому до підлоги пружинному ліжку, наче в сірувато-слизькій каші з їдальні «доросла-я» сховалась у скляну снігову кульку з гарними декораціями але тепер, коли бачу міста, що пливуть на золотих хмарах туризму, я думаю про Бахмут і краса міських веж здається мені лицемірною, як дрібний пінопластовий сніг Господи, мої очі зламалися наче дивлюсь на світ крізь брудне вікно електрички Київ-Гречани навіть липу під вікном хрущовки зрубали що ж мені залишилось Бог вмикає дерев‘яну лампу в ошатній капличці шурхотить сторінками і показує мені: у тебе залишилась любов ось, я казав тобі липу можуть зрубати, а любов ніколи не перестає але ж, відповідаю, я вже й любити розучилася я вже наче злюща тітка на флюорографії, яка забороняла всім дихати, і сама забула, як і тоді Бог плаче від його сліз вікно електрички Київ-Гречани стає зовсім прозорим @buryanpoetry #хопта