Храм поезії (🖤)
رفتن به کانال در Telegram
зв'язок: @jessihalliwell прикраси t.me/inspiration_style_ua радіо t.me/virshoplitkarka поетка t.me/in_vino_vino поетка t.me/buryanpoetry колонія t.me/uapoets2 радіо t.me/uapoets_music творчість t.me/jessi_halliwell на каву: 4441 11103 966 1313
نمایش بیشتر1 414
مشترکین
-224 ساعت
اطلاعاتی وجود ندارد7 روز
+1530 روز
آرشیو پست ها
1 414
КАТЕХИЗИС
Що відбувається?
Нас прийшли вбивати.
Нас убивають просто зараз.
Нас убиватимуть далі.
Нас ніколи не вб'ють.
Чому нас хочуть убити?
Ми антитеза
украденої історії, білий камінь,
об який не змикається коло пітьми,
зерна, що їх намагаються поховати,
а вони проростають щоразу
сильнішою мовою,
красивішими дітьми.
Що я обираю?
Бути тромбоцитом у в'язкій крові країни.
Поміж сотень інших кидатися
рубцювати розтяту рану,
зрощувати перебиту жилу.
Безіменна, важка і чесна робота.
Що мене годує?
Чорна лють залізними пальцями
торкається моїх вуст,
пальцями, що пахнуть стервом –
бо вивертала
посеред поля
ворожі нутрощі.
Поки не прийде, я не годна заснути.
Кому я вірю?
Близьким, що стали ще ближчими,
ніби стиснулися в кулак,
аж роблять боляче одне одному.
Щоранку цим болем
повертаюся до життя.
Щовечора у молитві
перелічую імена.
Не знаю іншого бога, крім війська.
Як я молюся?
Нехай тобі
ніхто нічого ніколи не заподіє.
І цілую фото у телефоні.
Кого перекреслюю?
Тих, що
стартують з війни, як з трампліну,
летять високо, так високо,
що й кров'ю майже не пахне.
Тих, що
вираховують, скільки можна витиснути
із цієї війни: статусу, посиленого інтересу, шани або жалю.
Тих, що
стають упевнено, професійно
коментаторами війни,
поки інші несуть на хребтах
найбруднішу її роботу.
Від чого застерігаю?
Коли звертаєтеся на обтічне "ви"
до уявленої спільноти,
аби розбудити емпатію –
лють поточується і вихиляє стегнами,
ніби портова дівка.
Мертві цивільні робляться двічі мертвими,
якщо не сказати, що їх
саме убито,
і як,
і ким.
Яка буде відповідь?
Надішлють блок
дорослих памперсів, ляльку,
трамадолу почату пачку –
три пігулки у блістері.
Що нам робити?
Ми мусимо убивати.
Довге двадцяте століття
закінчилося саме цим.
Це тепер наш хліб щоденний.
Захиститися, помститися. Убивати.
Допомагати вбивати.
Подивіться, на що нас перетворили.
Що говорити всім?
Промовляйте слово "вбивати",
хай прописується в свідомості.
Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:
нас прийшли вбивати
вчергове
лютневого ранку.
Всі квитки старої мови погашено,
лишився один:
чесне слово "вбивати".
Всім і кажіть:
не молитися і не плакати,
не підписувати петиції,
не посвячувати цю землю
всеможливим богам –
лише вбивати за неї.
Хто почує?
А як прийде хто, і стане поруч, і скаже –
убиватиму разом із тобою, для тебе,
несімо цю війну, цей мішок із тілами,
спільно, або
я принаймні не відвертатимусь
од очей твоїх мертвих,
од страшної відплати за них –
то хіба з таким
говорити й далі.
Катерина Калитко
#калитко
1 414
Поламані ланки складаються знову в картини.
Життя залишається пам'яттю з присмаком дині,
а хмари, мов шарове тісто, закутують небо.
Давай одне одного власним теплом огорнемо?
Так нас не торкнеться холодними пальцями осінь.
Ніщо не дістане, ніщо в цьому світі не в змозі.
Поламані ланки складаються знову в картини,
а ти залишилась життям моїм з присмаком дині.
@defirtonpoetry
#федько
1 414
Repost from N/a
Ще 9к треба на цукорки. Давайте я приготую зараз новий випуск Декламації за гривні, а ви авансом задонатите на збір.
А ще розшерите по своїх каналах, пліз!
https://send.monobank.ua/jar/3ngUbcaCY1
1 414
***
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш: небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.
@musakovska
#мусаковська
1 414
Ми прокинемось разом о 7.15.
В тихім затишку дому й обіймах весни.
Нам не треба спішити, сьогодні в нас свято.
Про цей день ми молились і бачили сни.
Ти відкриєш повільно жаккардові штори.
Вони знехотя світло запустять в наш рай.
Я сховаюсь від нього в ковдряному морі,
В його хвилях принишкну, як в храмі лихвар.
Ти котячими кроками підеш до кухні.
Загуркоче щось з посуду — я не здригнусь.
Всі причини боятися звуків відсутні.
Лише пам'ять озветься тривожно чомусь.
Я покину свій сховок й вгамую цікавість.
Обережно, немов в кукурудзі байбак,
Зазирну й милуватимусь таїнством кави,
Причаститись яким ти так любо забаг.
Я водитиму поглядом по твоїх рисах,
Карбуватиму обриси вранішніх див.
А ти будеш мене дратувати навмисно
Наготою своєю, як завжди любив.
Ти запросиш мене на прогулянку містом.
Ніжно вручиш спаньку рятівний еліксир.
Втаємничена в чудо, погоджуся, звісно.
Ми ж так довго чекали цей сонячний мир.
@zapyskyneofitky
#ковтокперемоги #неофітка
1 414
Ісус по коліна в брудній воді
ходить траншеями передзимовими,
в нього поранення, він зголоднів,
він утомився й рідше молиться
шкіра свербить від поту під фліскою,
стигми печуть, холодно. маряться
сон під ковдрою в рідному ліжку,
душ гарячий, вино домашнє
мокнуть дитячі малюнки в кишенях,
кров убирають і сіль із крапель,
стали для нього давно оберегами
жовті сердечка під синіми хмáрками
мамі до нього не додзвонитися —
з тилом зв'язку майже ніякого,
тільки учні, буває, допишуться:
«вчителю наш, ну де ти там, як ти?»
і він, бредучи окопним болотом,
збитими пальцями відповідатиме:
«знову схóджу на цю Голготу,
знову мушу цей світ рятувати»
і підуть вперед за ним побратими,
(«виходи» хвилями полем покотяться)
м'язи їхні злістю налиються,
погляди їхні ненавистю сповняться
серце його заб'ється сильніше
і з рани його поллється вода, і,
зуби зціпивши, він прицілиться:
«Господи, хай буде воля твоя»
Степан Пенкалюк
1 414
І скреснуть кригою останні дні тривоги…
І стихнуть вибухи. Запахне в полі м'ята.
Гіркавим присмаком проллється перемога
В гарячий лате.
Перлина тиші на сумирному світанку
Розбудить леготом турботливо, ласкаво й
Цілющим духом запашної філіжанки
Ранкова кава.
В вузькому колі рідних серцю та коханих
Воскреснуть мрії веселкові та квітчасті.
Усе піде, немов по маслу, бездоганно.
І буде щастя.
© Олена Проніна
#ковтокперемоги
1 414
Перший ковток кави після війни
Ворожи на долонях моїх, там шукай
переламані лінії зраджених доль,
що покрили мене, як броня, як луска,
але лінія фронту створила прокол.
Ворожи, моя мила, надійся, молися
до нечулих богів, ти кричи щоб почули.
Доки я у сирому окопі імлисто
так кохаю тебе та надіюсь на кулі.
Ти молися, зневажити крик твій все важче...
Тоді я повернусь, як вертаюсь завжди,
щоб напитись з очей твоїх кольору кави
тої близькості рідної. Доста ж біди!
Й коли ніч горне холодом й смертю
до одвічних мотивів, що творять лиш лють,
я чіпляюсь за світ відчайдушно і вперто,
щоб ще раз кофеїн твого тіла вдихнуть.
Ірен Нокс (@yapenumbra)
#нокс
1 414
не закінчуйся.
навіть якщо Небесне світило раптом згасне, а воно обовʼязково згасне,
приготуйся стати останнім фотоном, що людству долетить до Землі.
домалюй неодмінно життя фінальним мазком мастихіну у картині-імпасто.
невже легіт для тебе — це пастка, як корені дерева сили глибокі, витривалі й міцні?
не закінчуйся.
цмуль, до дна цмуль тривогу, і смерті раптові, і сум, наче трунок,
і карміном вбратися як схочеш териконів між, шахт і заброшених ТЕЦів.
не припустися фатальної помилки — залишатись вперто розумним,
ол-ін на раціо попри метання ледь працюючого, втомленого серця.
не закінчуйся.
у двадцять пʼять кожному другому, якщо не першому смакує несолодко.
хіба персонажам казок — від реальності ховатись у хімчіних ілюзіях та задзеркаллі.
присягни. чи збреши псевдодрузям-колегам-завсідникам «Хмелю та Солоду»,
як вас чекатимуть разом вершини, як варто шукати чашу Святого Грааля.
не закінчуйся.
залишайся в рукописах, тріщинами на розбитих кулаками хрущовських стінах,
серед прохачів вокзальних, що плюються кровʼю і краще б в очі не бачити,
памʼятай: те, що має ціну — не для кожного має цінність.
бува свічок гасіння в храмах відкриває темрявою путь духовності й освяченню.
не закінчуйся.
навіть як доля стане у позу — домовляйся, на колінах благай, пропонуй їй хабар.
коли є варіант для пересічних хоча би на мить у думках закарбуватися вічністю,
зроби це, нумо, давай.
та не закінчуйся.
бо я закінч…
я зак…
я за…
я з….
я….
…
@fishechkayana
#фіщенко
1 414
Перший ковток кави після війни
Ворожи на долонях моїх, там шукай
переламані лінії зраджених доль,
що покрили мене, як броня, як луска,
але лінія фронту створила прокол.
Ворожи, моя мила, надійся, молися
до нечулих богів, ти кричи щоб почули.
Доки я у сирому окопі імлисто
так кохаю тебе та надіюсь на кулі.
Ти молися, зневажити крик твій все важче...
Тоді я повернусь, як вертаюсь завжди,
щоб напитись з очей твоїх кольору кави
тої близькості рідної. Доста ж біди!
Й коли ніч горне холодом й смертю
до одвічних мотивів, що творять лиш лють,
я чіпляюсь за світ відчайдушно і вперто,
щоб ще раз кофеїн твого тіла вдихнуть.
Ірен Нокс (@yapenumbra)
#нокс
1 414
озирнися нарешті без остраху
побачити позаду голодних вовків
там добрі собаки
з цілющою слиною
ластяться до гомілок
хай лижуть твої ноги
бо стоптано-перетоптано
хай лижуть твої коліна
бо падано-перепадано
в пошуках сховку
від вовка
від завтра
від себе
а якщо б вовки наздогнали
про що б ти востаннє подумав?
не біжи
бо спокій не любить втечі
більше немає куди бігти
і немає від кого
у світі де я себе знайшла
і ти себе знайшов
десь недалеко
десь майже поруч
не існує вовків
@feelathome
#вдома
1 414
я не хочу твого тіла
і воно розповзає мурахами на чотири крапельки сонця
ті залишились на підвіконні ще з минулої осені
ми залишились на підвіконнях ще з минулого всесвіту
ти ж не віриш що до біґбенґу нічого не було?
не буває нічого
коли тіло моє розповзається
не буває нічого коли очі твої мені в долоні падають кришаться
не дивися так
не дивися
підвіконня порожні
в квартирі курити не можна
і мурахи назагортують цигарок з опалого листя і павутини під батареями
всядуться з боку вулиці
і затягнуться всі за командою
так моє тіло спалахує
як тільки ти його не
хочеш
як тільки в кімнаті палити не можна
підвіконня порожні
осінь згортається павучком батареї сверблять
осінь
палити не можна
засинай
я
до тебе
біжу
@morskihuyorski
#аннаморі
1 414
Repost from Muza Huyuza
В честь дня народження відкриваю святковий збір для 152 бригади, яка зараз в самому пеклі.
Оскільки мені стукнуло 30 — збираємо на 30 «Цукорків» і 3 планшета (3.10 ну ви поняли).
Хлопці зараз працюють, тому фото або відео від них прикріплю пізніше ❤️
Посилання: https://send.monobank.ua/jar/7qXcqeraBP
1 414
що треба запам‘ятати:
зламати ліжко —
цілком реально.
цілуватися я люблю навіть більше,
ніж каву.
знайти для цього закуток у Старому Місті у вихідний —
неможливо.
майже.
якщо хтось застукає за цією справою —
посміхнеться і побажає щасливих свят.
(ласкаво просимо у Варшаву)
придушувати під час сексу — шкідливо,
бо це вбиває клітини в мозку,
а з нас обох
ніхто ще не захистив диплом,
щоб так ризикувати.
любов робить мене жалюгідною
і дурною.
а мама майже завжди має рацію.
записати собі на лобі:
думати тричі,
перш ніж показувати свої вірші.
бо читатимуть,
бо хвалитимуть,
бо закохаються потім не в тебе, а в них.
@anita_w_virszi
#крук
1 414
***
⠀
Давай, я буду тобі Алісою,
і замість чорного чи з мелісою
я привідкрию стару завісу,
чудну завісу Країни Див.
і ми тихенько туди заліземо —
без документів, готівки, візи;
ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене».
ти, врешті, сам мене так навчив.
⠀
тепер ти будеш мені Чеширом,
дивись у мене, всміхайся широко,
як Мефістофель з фальшивим миром,
як враз просвітлений Дон Кіхот.
ми просто звихнені пасажири
моєї здивленої квартири,
усе таємне зрадливо виговорить
у чорнім небі Чеширський рот.
⠀
тепер знайди мені відчайдушного
пребожевільного Капелюшника,
він зараз спить десь, та під подушкою
у нього схований револьвер.
нехай він тягне зболілу душу
у нашу дивокраїнну мушлю,
ми жодних правил тут не порушимо —
немає правил для нас тепер.
⠀
на табуреті шнурком і милом
жонглює кролик, його накрило
меланхолією. знаєш, милий,
мені тут добре, та не завжди.
хай Капелюшник візьме чорнила,
горня чорнила добавить сили.
мені не пишеться, все втомило.
ти відведеш мене до води?
⠀
тепер я тобі Алісою,
прийми мене
(прожени до біса!),
я можу бути такою різною
(але незмінно твоїм кінцем).
ось тобі печиво, тут пише «з'їж мене»
(біжи, Чешире, поки не пізно ще!),
за добре схованою завісою
нас радо приймуть
(з'їдять живцем).
тобі відкриються таємниці
(Чешир — це просто ляклива киця).
назавжди разом
(та поодинці нас божевілля наздожене).
⠀
розсипав Кролик чужі зіниці,
десь Капелюшнику знов не спиться,
нас кличе Голос, вже місяць вицвів.
(біжи, Чешире!)
прийми мене.
Герда Соняш
#соняш
1 414
Repost from OWL HUB channel
Вітаємо!
Починаємо знайомити вас із нашими колегіями суддів.
"Каліфорнія"
Оля Новак
Аделіс
Катя Цимбал
#Challengers2
1 414
Repost from ✙ An Kolesan ✙
До кінця передпродажу збірки «Ліброзорій» від Антивидавництво — менше двох тижнів, потім ~місяць перерви на друк, а після: презентація.
Дякую, хто вже передзамовив, а хто ще не встиг, то ось: https://forms.gle/72aYHjPzrxxA6vpd9
Синопсис
— пару текстів стосуються теми, як нам всім не хотілось відбиватись від маніака, але щоб жити і розвиватись — сильно довелось, про війноньку, крч;
— про ядерні гриби і радіаційні плоди
— про вигаданих друзів (закреслено) коханців
— про те як живу з деревом і воно мені важливіше за сусіда
— блін, як сказати.. а вам шо не хотілось любіму людина на ланцюг і у підвал і щоб ніхто на неї більше не зирив?
— про ВВ (велику ведмедицю), що нависає над нами вічним вопросом, а саме про «чому?»
— вірш, за який дали Першу (і поки останню) каву
— про те як люди пояснюють старість, типу був юнаком/дєвочкой, а тут случилась ця халепа і все, більше не форева янг
— вірш другу, що відкинувся
— про життя з хворим горлом, може в когось теж так було?
— як смажена картопля стала моєю улюбленою стравою і за що не варто любити міккімауса
— звідки беруться діти
— про вірш і сам вірш або spice must flow
— про те як я вийшла покурити і зрозуміла, що трипільці не мали зброї тому, що тоді не було московії
— псалом селу
— про самогубства під час війни
— про місто без метафор у поезії без метафор, з елементами документальної поезії, яку можна віднести до found poetry, що є різновидом ready-made мистецтва, отакої
— дрібка феміністичої поезії
— «зала сучасних підробок»
— про ринок Троєщину
— і вірш за який я отримаю на горіхи, бо там про гріхи, які взято з розповідей моїх знайомих, вважайте вербатім чи сторітелінг, ну, власне, всі класні терміни й пригадала
+ кольорова вставка, яку добрав видавець, з моїх робіт олією
1 414
Вимпел
"Я просто, ‒ говорить, ‒ вірю, що все зарішали. ‒
І ллє собі в чарку, і важко зітхає з жалем. ‒
Ти ж знаєш, вони-то по тєліку гарно стелять,
На ділі ж усі там однакові ‒ путін, Зеля...
Оці контрнаступи, відступи, перемоги ‒
Давно перетерті. Ну ти ж не дитя, їй-Богу!
Усе це ‒ питання ціни без ідей, моралі...
Звичайно, не хочеться, щоб пацани вмирали,
Та що вже поробиш, як їх надурила влада?
Ми ‒ люди маленькі. Рішають великі дяді..."
"Як скажеш, ‒ киваю. ‒ Рішили. Усе даремно.
А що зарішали? Найперше ‒ що ми помремо,
Що наші міста перетруть на пісок і вітер,
А потім дітей заберуть в яничарську свиту?
Зійшлися на тому, що нас убивають, нищать,
Щоб ціни на нафту зробилися трохи нижчі?
Чи що там? Зрубати бабла з сухпайків на крису?
Зробити в Європі наступну мігрантську кризу?
Змастити слов'янською кров'ю зіонські жорна?
Підвищити продаж Ельфбарів, Нон Стопу й Бьорну?
Я ж правильно викупив суть їх масонських цілей?
Як добре, що ми їх, братику, розкусили!
Якби не рішали ‒ то дивно було б доволі,
Що хлопець, якого ти булив у старшій школі
І дивний ботан, із яким не сідали в класі,
І старший сусід, що працює в Сільпо на касі,
І дівчинка з синім волоссям із твого вишу
За тебе та мене у сотню разів мужніші!
Бо ти ж не зі страху ховаєшся від повістки!
Була б то війна, ти б давно уже був у війську ‒
Найліпший боєць, найгучніший за правду рупор!
А тут ‒ порішали. Комусь же воно на руку?
То й ми не дурні, щоб вмирати за дядю, друже.
Якщо порішали ‒ то хай депутати служать.
Як добре, що ми це усе довели до ладу!
Й коли серед ночі у двері вгатять прикладом,
Гукнемо: "Усе ж зарішали! Ви що, не в курсі?",
Нам скажуть "Простітє" і звалять назад до Курська.
І квіти проклюнуться з дул і зростуть на шанцях,
І мертві здіймуться з могил і підуть до танцю,
Й диктатори миттю від розпачу склеять ласти!
А там потерпіти ‒ і можна врубати Басту.
Бо ж байдуже, тризуб чи курка вінчає вимпел.
Як добре, що все зарішали!
За це і вип'єм."
@nikolasson
