Храм поезії (🖤)

– Любитиму, як дозволиш, – каже, присівши. – Але в будь-якому разі втішу, загою. Трепетний пташе, неприкаяний вірше, як же нам бути в цьому літі з тобою? Як же розплутати відчай, страхом скипілий, як оголити висхлу до тріщин шкіру? А він каже: – Перші суниці, дивись, доспіли. Навіть у морі смерті є острів віри, вирій, де наші майбутні діти гойдаються у суцвіттях. Ночі такі короткі, і тих лиш кілька. Жити би йому, тільки би йому жити. Тільки би жити, тільки би, тільки б, тільки. Катерина Бабкіна #бабкіна

Збір коштів триває https://send.monobank.ua/jar/8w4zBKQE9A

— Як так сталось, Ідзанамі, що ми стали ворогами, Що та магія між нами обернулася стражданням? Ти, звичайно, маєш право зруйнувати наші плани, Та не думаєш, що марно біль зривати так безжально, В щент трощити радість щиру від творіння тверді миру Двух начал, що ми з тобою розділили над пітьмою? Ти, під владою пориву, ладна жертвувати дивом! Завеликою ціною сплатимо за раж двобою. — Що за діло, чоловіче, є мені до слова "вибач"? Сестру зрадивши й дружину, їй ножа встромивши в спину, Смієш кидати у вічі безсоромні протиріччя Про вину тих безневинних? Та я без вагань закину Їх подалі у безодню, до якої ти приходив Повернути радість світла тій, що вже втомилась жити, Тій, що має тільки спомин про дитя, загибле в лоні! Ідзанагі! Нумо тліти разом: ти і я. Й наш син убитий. —Але світ, що ми створили... —...стане нам хай за могилу. 20.03.2023 ©️Неофітка📿

Через 31 день, 3 жовтня, мені буде 31. І цього року я святкую незвично — закрутками 🥒🍅🫙 Не кабачками й помідорами, а донатами. Одна банка = 10 000 грн. Мета — закрутити 31 банку = 310 000 грн до мого Дня народження. Ці гроші підуть на важливі потреби: 🩺 кардіомонітор для медиків з Нацгвардії, 🚙 ремонт Jeep Grand Cherokee для загону спецпризначення, 🔋 два акумулятори для КрАЗа 40-ї ОАБр ім. Князя Вітовта. А решта — на інші збори й допомогу війську. Ми будемо закручувати банки по мірі наповнення. Назбирали 10 000 — банка закрита, переходимо до наступної. Хочу, щоб на свій День народження я могла сказати: «Закрутили всі 31!» 🎁 Щоб подякувати кожному, я підготувала подарунки за донати: 31 грн → згадка у сторіс, 310 грн → книга «Стилет волі», 3100 грн → футболка з авторським принтом, 31 000 грн → «легендарна банка»: книга + футболка + подяка + персональна закрутка від мене. Мій День народження цього року — не про вік, а про життя близьких. І найкращий подарунок для мене — якщо ми разом зберемо ці 310 000 грн ❤️ Посилання на банку 👉 https://send.monobank.ua/jar/3TU4iyA9eq Закрутки почалися 🫙 Збір, як завжди, спільно з Дикою Поштою

Донечка Не бережи мене, Боже. Сама собі - жереб. Черево моря розсічено: решки, хрести. Місяць - що хліб, зачерствілий по Тайній вечері. Мовчки тулю до сорочки, мов ружу парчеву, голову - світло і кучері. Перебрести ніч сю, тремку та глибоку, удвох - чи не легше? Стану човном або рибою - і донесу... Б'ється молитва об горло, як скеля - об глечик. Виє на березі паства у шкурах овечих. Не стережи мене, Боже. Сама собі - сум. Схоплять - і з коренем серце, що дерево, вирвуть. Буде триматися осінь, мов сіль - на ножі. Птаха зів'є поміж ребер собор або Вирій... В морі, де всім воздається по вірі/по звіру, не бережи мене, Боже. Її бережи. 03.08.2021

як вимовляєшся в мені розквітлим горицвітом на сліпучім полотні широколистих вулиць де вздовж поскупчувалися золотогриві сонмища дахів і обхопивши вересневу прохолоду за краєчок хусти рахманно розляглися на Поділ мережевним навісом й ледь розпашілий гомін міста розгойдує у верховітті кленів заглиблене відлуння ніжности на видиху набувшись досхочу в обіймах спогадів ловлю пошерхлий голос серця. й струменію /приборкавши відлеглість/ до зустрічі світання в жаданім погляді чи ти чекаєш ще, що я прийду?

*** в бабиному горщику на столі – держава і підозріла тиша так тихо може бути хіба після вибуху в бабиній вишні кісточка – родиво: земля вкрита варенням і тонуть у ньому комахи що летіли на цукор в баби дзеркальце – війна там: два ока ніс брови губи красивий контур дідового лиця дідусь пливе собі в тиші й шепоче мені на вухо фонетичні правила української мови каже запам’ятати речення у якому всі приголосні звуки глухі але мені заважають його почути: як діяти під час обстрілів? де ховатися під час бомбардування? як вижити під час ядерного удару? кладу у білу столову серветку крихти літер хочу забрати з собою назву села в газетах такого не пишуть бабця дає мені цілунок в лоба а разом з тим знання що горщик – держава кісточка – родиво дзеркальце – війна

Бабусі Тасі Спекою серпень укотре розморює, Сонце — бабусин улюбленець. Відповідь разом шукали під коренем, Тільки-но промені грифелем створені, Більше мене приголублюють. Певно, це так проросла математика З теплих уроків бабусиних. Пам'ять на радості спільній тримається, Хлюпає в соці томатно-домашньому, В Чорному морі з молюсками. Сад абрикосовий вже поза доступом, Знищено тінь виноградову. Та не підвладні розлуці та осені Квіти на стінах, із хрестиків зрощені, Вишиті яблуні радують. Спрага до мандрів з дитинства прищеплена, На серпантинах підсилена. Ми із бабусею весело плентались Поміж історій смішних і з халепами, В давніші справи відсилками. Відстані в поглядах просто не зміряєш, Сотні подій в них приховано. Лють до німецької вже зрозуміліша, Хоч перепоною стала та мріями Іншими доля наповнилась. В час фаворитів її, гладіолусів, Озеро спогадів більшає. Хвилі накочують іноді болісно. Внутрішній світ у сплетінні з навколишнім В неї теж лився із віршами. P.S. 6 серпня був день народження бабусі

Мікроскопічний гриб або мікроміцет – Отруйний поцілунок на свіжому повітрі. У плісняві живе пробудженим мерцем, Пронизує субстрати, аби кудись подітись, Аби кудись подіти з гіфів гобелен, Подалі від чепіги в покинутій дровітні. Він спори руйнівні з міцелієм несе, Без хирної сполуки нікому непомітний. Тьмяне коло навколо краси у морських середовищах, Темний витвір сплітає наземне і прісне життя. Він здається собі поглинаючим ґрунт і видовищним. Та натомість лишає рясний запліснявілий стяг. Відчутно цвіллю тхне і дотиком псує Рослини ароматні, смаколики солодкі, Книжкові надсвіти, розчесані фоє, Що вкотре обіймає, ненавистю б‘є вкотре. Паразитичний гриб – за шафою скелет – Невдаха під дощами, пустельник сіроокий. Завжди його ятрить забарвлення чиєсь, У роси борошнисті вдягає стиглу здобич. Сіре коло навколо краси у морських середовищах, Темний витвір у всіх викликає краплини жалю. Він здається собі поглинаючим ґрунт і видовищним І замислив брудним капелюхом торкнутись Дорблю. «Рокфорний сапротроф», – волає й майорить, Грибницю розправляє у постать королівську. У плісняві шматки отруєних сирів, Зіпсована навіки дарів молочних низка. А благородна цвіль, що створює блакить, Грузькою пеленою у темряві повисла. Дрібний мікроміцет – занедбаний хітин, Ні, він не пеніцилій вшанований і близько! Чорне коло навколо краси у морських середовищах, Темний вітер зі спор видуває останки жалю. Він здається собі поглинаючим ґрунт і видовищним, Та ніколи не зможе вживатись з сирами Дорблю. Оксана Мовчан Вірш, написаний на 1 тур 7 сезону Віршометрії.

Другий тур стартує! Тема: Небо і космос 🌌 Жанри на вибір: ☁️ Енциклопедичний вірш – розкажи факт, але зроби це магічно-поетично ✨ 🌙 Колискова – хай засинають зорі й планети під твої слова 🌠 🎧 АСМР-поезія – шепочи віршами так, щоб сироти побігли 💫 🪐 Крайчас здачі робіт — 7 вересня! Конкурс анонімний, вірші здаємо у приватні повідомлення організаторкам. @catania13_11 приймає римовані вірші. @e_foks приймає неримовані вірші і прозу. Також потрібно додати картинку для ілюстрації вірша (згенеровану або намальовану самостійно). Можна писали на обидві категорії! Розправляйте крила натхнення і летіть у небо поезії!🪽🪽 Автор арту Мемотворець Неймовірний♥️

В часи зухвалих відчайдушних моряків – Розбійників, злочинців та піратів, З якими зустрічі боявся й не хотів Ні вартовий, ані торговці кляті, Грозою грізних океанів і морів Був капітан, що звався Білий Лід. Сміливець шанував піратський кодекс, Отримував відсоток свій завжди, З команди з ним не сперечався жоден, На всіх ділили здобич і скарби. Одного дня край острова сирен, Під прапором сміливого корсара, Одну спіймали в невід із сестер – Обрамити не встигла в свої чари. Вона була небачених красот, Із голосом і Арфи, і Орфея, І капітан у розпачі замовк, Всі океани стали, як пустеля. Любов прийшла зненацька і нізвідки, Загоївши отруєні серця, Із заздрістю дивилась банда свідків – Зневажив ватажок піратський стяг. Кайдани зняв із неї капітан, Свою кохану відпустив на волю, Одразу ставши ворогом братам, Із чистим серцем та нестерпним болем. Команда поневолила його І стратила за зраду відчайдуха, Співав кривавий місяць у вікно, Прокляттям був сирени плач у вухах. Ундина обернулась моряком, Зайшла на борт і корабель спалила, Застигнула самотнім маяком, Відтоді омиває серце злива. Супутником вирує буревій, Братами їй назавжди стали шторми, Пульсує серце з викриками: "Стій! Мій капітане, айсберг є ще чорний". Ось так з'явились в морі маяки, Гудуть у сині далечі безкраї, Закоханим сміливцям завдяки Усіх про небезпеку сповіщають. 19.07.2025, ЮІ p.s. за "чорні айсберги" є багато всього почитати. У моряків із давніх-давен існує повір'я, що зустріч з чорним айсбергом передвіщала біду. #котолиси2 #римовані

Ліс вкритий білою глазур’ю, наче паска. Це пастка. Я зникаю. Бурштинові сосни до неба тягнуться крізь синь. Я син. Я Каїн. Верховіття лісу гойдає вічний сон. Ясон. Моя здобич. Твої кроки - мох. Тиша. Глибина. Йду до дна. Бачу - сич. Кущі-малорослики ведуть заростями до Чугайстра. Бо,гРа. Мара. О, де я? Заговори зі мною, лісе! Чому неговіркий? Дощу не лий! І де я? Дев’яте коло, довкола туман. Не смійся лукаво. Ти лукавий. Зникаю. О, лісе! Випусти мене, як і впустив. Я буду прощати винуватцям. Я бабця. Благаю! Оксани Лихогляд

Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду. Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам. Мені вже не так цікаво, що же там далі, тим більше, що стільки із того “далі” тепер позаду. В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно всіх бородатих гуру твого наукового комунізму. Не народила, не зустріла справжнього мена, стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену – нічим пишатись, все радше із списку “різне”. Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти. Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм. Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти, втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш, що таке “немає часу”, і що часу взагалі немає. Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта, курим удвох на балконі і їздимо часом за місто. Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу, цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти. Катерина Бабкіна #бабкіна

Вірш-засновник марафону «Вино надихає»🍷 Не надихає навіть дороге вино. На роздоріжжі зараз «до» чи «після». Без домішок смакую і давно Спостерігаю за пожовклим листям. І вже на скронях в‘ється сивина, Пальці безбарвні цокотять по буквах. Знов залишаюсь сам на сам – одна. Тривожать уночі порожні дивні звуки. А дотепер здавалось, що пусте, Всі дотики, слова, забуті часом люди, Але образа в серці все росте І знов лунає голос звідусюди. Не пишеться і майже не до сну, І в тому, знаю, лиш моя значна провина, До ранку, може, все ж наздожену, Без домішок смакуючи безсило… Вересень 2022 © Ольга Ритик #вірш #Винонадихає

Неквапно устами святими Ітиму по стинах інтиму. По гусячій шкірі - пустелі, Зволожуючи епітелій, По ліктях, рельєфних колінах, По спині пройдусь, як пір'їна, І по мармурових ключицях... Я - та, що кохатись навчиться! По травах і хащах волосся, Дузі підборіддя і носі, По мушлях вушних, по повіках, Вразливих місцях чоловіка. Ітиму по схилах на стегнах І #щастя в цій хвилі я тегну! У пошуках прянощів вогких, У роті не гасячи вогник, В шалені обійми вогнИська Ітиму, схиляючись низько, У пошуках цукру і меду По стежці, що будить комету... Взаємне кохання - мій стимул. Ітиму по стинах інтиму. Наталка Меленишин #інтимнірядки

Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать. Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил, Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить. Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл. Вони самоправні — як в камінь вціловані морем, Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі… Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра, То власне тому, що над міру винищував кіл! А я свої довго плекала (ховала, ростила…) — Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким, Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла, У нашому світі! Ніколи. Ні в чому. Ні з ким. При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?.. А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін, І все, що я можу насправді для тебе зробити, — Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл! Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!), І риби у морі, і звірі у полі — про це ж: Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі, Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш! О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!.. І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, — Мужчинам, Імперіям, Часу: Не руш моїх кіл. Забужко #оксана_забужко

Священний рожевий (part 2) Але люблю своїх друзів чоловічої статі І не маю нічого проти чоловіків за касою атб чи охоронців у сільпо Програмістів і стриптизерів Поліціантів чи спортсменів Я люблю чоловіків Не знаю, що може бути краще за їх сильні руки, сильний розум, сильний член і сильні гроші Можливо мені не повезло Багато разів І я заслужила на весь той пиздець Хитрощі і підставу Але ж їбать Я інтелігентна жінка Яка здобувала Переганяла Витримувала Не дивно взагалі-то, не дивно Дві роботи Двоє дітей Ні одного чоловіка Уява моя уява Колись любила космос і фантастику А тепер гостро-соціалку і філософію А жінки? Ох, жінки Це було у 2006-му Назвемо її умовно Лєна Вона завагітніла від когось типу депутата Він не хотів, щоб вона народжувала А вона хотіла В неї були відкладені гроші Вона у 12 втекла з дому Переїхала до Одеси І влаштувалася стриптизеркою У 21 повернулася В батьківську хату на ДВРЗ Закінчила вечірню школу І поступила в кульок на телеведучу На 9-му місяці той депутат якось піймав її І не відомо, що з нею зробили Не відомо, що зробили з їх сформованою дитиною Але за пару тижнів вона прийшла в «Міраж» З поголеною головою У кросівках без шнурків В неї завжди був смак Спочатку пити не хотіла Була на антибіотиках Потім напилась Якогось хєра її подруги почали з неї гнати Мене там не було Ті, хто розповідали теж підсміювались Лєна через 10 років народила 2-х доньок А ті, що ржали теж когось народили Одна з них зробила 9 абортів А тепер в Іспанії працює у пральні У неї все життя нещасний вигляд Я не знаю як це працює Нещасні і злі, щасливі і злі Хочеться загорнутися у рожеві ковдри-пелюстки великої материнської пизди і шмаляти звідти по конченим мразям Мабуть я так і не пройшла до кінця сепарацію Та не те щоб і хотілося

а нарештість збудеться проти ночі сонце скрапує з підвіконника мені на стегна нарікаю себе квіткою (пере)чіпляюсь поглядом об тебе — от-от впаду тіло-губка — то набирає, то віддає шириться від теплоти а потім маліє, хоче зникнути всотати всі нерви стесати гострі кути припасувати речення щоб вилітали з горла триденні горлиці їм світанок подарує волю @novakain_poetry #новакаїн

Хто це ти, пташе, що серцем моїм вечеряєш? Ось він зникає у потязі - і до дідька все. Ось я гублю, ніби перстень, його між червнями, довго стою і не знаю, куди подітися. Човником пісня лягає на хвилі радіо. Бачиш, при місяці, струнному і окатому, довго стою мовчазною та безпорадною. Вивідай, пташе, чи марно його чекатиму. Вивідай, пташе, і врешті не розкажи мені, як він про мене, далеку, чужу, не згадує... Серце моє - не серце, а кущ ожиновий чи виноградний.

Малесенькою побудь, поплач бризка долоні мацає пачку порожню, шкварчить щоденнна пательня спроби знайти ключі у царстві ночі цілодобовий ларчик існує, бійся одна іти розминай тремором кулаки і наважся для розмови з близьким другом по слизькій дорозі туди говори, не кидаючись на повітря слухай-но свого друга мов не себе саму кутай слова щоб часом не застудились друг уві сні побачить ягідні літери і згадає про тебе поза лісами сну маленька вертається з цигарками і падає в перший весни портал на воді крига так непомітно приталена маленька встає потуплена це такий потоп - цокає от як виросту - виблюю весь його на свої перші ділові туфлі стримує сльози, кров на руці, чотириста рештків спокою калюжа така підступна і я велетенська дитина повна блакитної ртуті. А звірі вдома почують щербаті коліна крихітну і гігантську свою панночку зберуть до лап скажуть «як добре що ти прийшла» маленька любов прибиває велику паніку стукає в деревце, відповідає собі «хто там»