Храм поезії (🖤)

▸ Час - ти - на - ми                         ᵗⁱᵐᵉ ᶠᵒʳ ʸᵒᵘ ᵃⁿᵈ ᵐᵉ День за днем нейрони збирають хвилини в нитки та в’яжуть мереживо спогадів, іноді пропускаючи петлі. Тож ніколи не вгадаєш дата перетвориться у важкі мотузки чи в теплі зігріваючі светри? Так було і тоді.. Час не встигав переводити миті у числа годинника. Питав: Це трапилося на тік чи ток? Даремно, бо моя пам’ять залишилася чиста, огорнувшись у сніг, що зазіхнув на яскравість зірок  та бережно сліпить аби забула, аби не бачила… але                                         Ти цього не хотів. Ховав сяйво за тисячі миль. Змушував їсти пряник і приймати батіг. Та врешті чий голос незворотньо затих? «На-          зав-                    жди»  - червоні краплі повертають слова, що дарував мені ти. Ніжно торкаються рук, а потім тікають під стіл. Шепочуть казки про кохання! Нагадують, що колись були Ми. Та склянку терпіння ти випив до дна. Додати не можу — більше нема. Ні нас, не тебе… Добре, що мозок подалі від цього веде, і поки у сумнівах гублюсь десь позаду, він протягує руку та кричить: НЕ ЗГАДУЙ! НЕ ЗГАДУЙ!! НЕ ЗГАДУЙ!!! *** Тож вибачте, адвокате — таки не згадаю. Хай вирок нагряне, та під чашку із чаєм стелитиму мереживо пам’яті, де пропущені петлі хвилин… Та на душі хоча б нема мотузків. @liliums_swamp #yrboo_вірші

Їй сняться кити і малі північні пташки, блискучі колії та чужі рюкзаки, і мандаринів середземні стиглі боки у нічному листі. й іноді теж – всі її чоловіки, котрі так невдало зійшлися в одному місці. їй хочеться келихів, суконь, смішних подій, вітрильників білих, що ковзають по воді, яскравих повернень і тоскних блакитних злив, пісень і океанських припливів і також щоби хтось назавжди її захистив від усіх лихих і незрозумілих впливів. І хай вона тобі світиться як ніхто, коли підкурює або веде авто, коли розсипає дріб’язок і ключі, коли не відповідає на дзвінки уночі, і хай твоє серце вистрибує через рот від всіх її сподівань, надій і скорбот, чи від кута повороту її голови як від запаху свіжоскошеної трави. Нехай вона мандрує в твоїй крові, під язиком, в легенях і голові – помри чи зникни, та тільки стій де стоїш, допоки певне все, щось залишається між – обіцянки, відстані, сутінки снігові. Катерина Бабкіна #бабкіна

А що в мене є, і може бути у вас 🥰

З Новим роком, з новим збором, з новим віршем! Ой радуйся Земле, збір/вірш/рік Новий син Божий народився! Дубак? Дубак. І собачці холодно, і мені, і вам, і на фронті холодно теж. Я збираю на термководри з гуртом ХтоДе та Веронічкою для транспортування поранених штурмового підрозділу (Харківський напрямок). Плануємо придбати 200 термоковдр Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6HizHoiF1p Карта банки Вероніки і пейпал: 4874 1000 2403 5647 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на термоковдри" Дякую усім, що ви тут є, і що допомагаєте🩵 На честь збору викладаю новий вірш

Легенда про Дафній — вартових чистої води Ріки колись співали Голосом фей-русалок, Тіні блукали лісом, Всім вистачало місця. Озеро мов колиска, Дафні – дочка Пенея – Зморена в ньому спала. Наче роса прозора, Світ цей зустріла вчора. Променем сонця Дафні, Танцем у водах давніх, Весело бігла садом Із роголисту зрання. Вдарили воду весла – Димно одразу стало. Ніби отрутним жалом Ріки та став ударив Хтось невідомий. Марно Батько Пеней заразу В сіті зібрати прагнув. Донечки все те бачать: Рибі бракує кисню, Води зробились кислі, Раки в намул втікали, Колір щезав коралів. Дафні зібрала сéстер, Кожна по щітці чесно Взяла у руки. Кахлі Миють, метуть грязюку. Дім малюки прибрали, Знову охайно стало. З тої пори на варті Німфи природи — дафнії. P.S. Дафнії – дрібні рачки, які очищують воду. @katrin_tsymbal #по_цимбалах

перелякані симулякри поховалися по кутах, шепочуться, ходять навшпиньки: аби їх не помітили, не подали до письмового столу, замаскувавши тухлятину базиліком і фенхелем. ходімо їх шукати, розіграємо ендшпіль на кінчику шпильки-невидимки. витягни першу з волосся — хай стрижуть хоч під одну гребінку, хоч у монашки. на другій вколешся: буває, як одібʼєшся од рук. і óдрук комусь ода до радості, все б чудово та на богів, що писали наш всесвіт, бракує кратоса. чи хоча б ластика: пройтися ним сторінкою, поки пальці не натре. на третій розсипається зачіска, а за нею зачин. а ви чого хотіли? оповідач тут ненадійний, підкований на блошиному ринку за три талери. що ти там строчиш? зітри, тайлере

Зазубрена скалка в глибокому оці циклону, і впасти несила: обабіч усюди буря. Тиск поступово зростає, бере у коло. Свище стихія, не ідеальним штормом, Скільки іще невинних життів                       зітру я? З хаосу хвиль лунає знайомий голос. Пахне озоново локон її волосся. Локус контролю            визначений? Здалося. Сенси подрібнює в крихту стіна води. @snigpoetry #мері

Стираючи спогади про тебе, я підсвідомо залишу сад, де деформуючись, думки складають нову історію, дають новий шанс. Сила прибуде зі мною тоді, коли випадково спалена поезія стане тригером і ми разом знайдемо вихід, щоб згадати усе до дрібниць і зцілитись. І цілими днями в навушниках гратиме наша пісня. Кусатися буде не тільки любов, але й кіт, бо за його світобаченням його недостатньо годують і від цього так ніжно і щемко муркотить моє втомлене серце. Не сердься! Нічого не втрачено допоки в світі є речі, створені двома диваками. У нас є таких безліч. Серце і розум більше не мають змагатися, бо їх вічне сяйво об'єдналося, аби пам'ятати. @sadlovawrites #садлова

Мене зимовим ранком не зігріти, Вже погляд кинувся у далечінь. Та ситуацію цю майже не змінити, Бо тілом та думками ти нічий... І аромат не тішить звареної кави, Не бачу сенсу поратись зрання, Що далі буде, це лишень цікаво, Мене хвилює лиш твоє життя. Але цю сповідь чує тільки небо, Лютневий сніг стікає річкою в сліди, Та знаєм ти і я ,що то так треба - Одне без одного нам нікуди піти. Зима пройде, всі знімуть теплі светри, Хтось замість шарфу одягне намисто. Я знаю, скоротяться кілометри, Бо нам потрібно лиш обрати краще місто. Ольга Ритик #ритик

Каміння і рими вона кидала каміння в ментів, а я – метафори в її слід, мов пси, що не вміють гавкати, але гризуть асфальт. у неї був рюкзак із нашивкою "ACAB", у ньому – трохи гречки, запальничка і маленький примус, у вигляді газової плитки на якому вона варила борщ, щоб побороти патріархат біля річки, під мостом, із гаслом «смерть нормам». говорила сленгом 2013-го: «базару ноль», «шариш», «ламай систему» – і ламала мене, так просто, ніби я – ще один чортів ліхтар на площі, ще й не той, що світить. вона не писала віршів – а була ними. кричала, що поезія — це для ботів. і все одно зберігала в кишені зім’ятий «Кобзар», який рвала на сигаретні листки, щоб дим був із сенсом. одного разу сказала: – ти мене не врятуєш. і пішла – в балаклаві, в чорному, в ніч, про яку я досі пишу. а я залишився – захлинаючись, переписувати її борщ у вірш. він пахнув димом, каменем гірської річки, і трохи – любов’ю. Кудлатий #кудлатий

шо таке «Дивні дива» по-українськи? - це коли наші військові десь на передовій намагаються закрити портал до ворога, а ми, наскільки можем, їм у цьому помагаєм. that’s why я приєднуюся до збору «Stranger Cars», і зара будем оперативно вертать у стрій машинки для десантників 46-ї🤌🏼 о т ж е, кому збираєм + на що? - 46-та ОАеМБр, ремонт двох пікапів напрямок? - Новопавлівський загальна мета? - 270 000грн моя ціль? - 5 000 грн реквізити? here they are: Монобанка: 4874 1000 2302 4519 https://send.monobank.ua/jar/DjHKJNiDc Приват: 5168 7451 6947 2955 АвальБанк: 4149 5001 3136 8485 звітність за попередні збори організаторів є у тгк «deshovikopat»🫡 якщо хочете відкрити допоміжну або менторську банку, то пишіть в особисті @zorzorchik🫙 ваша підтримка збору = збережені життя захисників та захисниць! Слава Україні! Слава нашим Силам Оборони!🇺🇦

Ми з Марією сидимо увечері в неї на кухні. Губи Марії ніби попечені, очі її припухлі. Я п’ю біле сухе, Марія п’є чай без цукру. Говорить: «Війна, звичайно, неабияка сука». І це, в принципі, все, що Марія говорить уголос. Живіт її обіймає змією широкий пояс. Я знаю Марію тисячі років, вона не живе за штампами – взяла і завагітніла вже під час повномасштабної. І я запитую в неї: «Маріє, а тобі взагалі не страшно? Світ кожного дня інакший, ніж учорашній. Душі, як скло, побиті, ніяк не загоюються. Хіба ти не бачиш, що тут насправді коїться? Смерть непривітна, але до біса тепер гостинна. Хіба такого світу ти бажаєш своїй дитині? Хіба ти не бачиш, скільки навколо болю? Маріє, ти ж ніби розумна жінка, що із тобою?». Марія дмухає в чашку, зітхає: «Оце ти гониш. Давай припинимо цю розмову, краще підемо гуляти босоніж. Будемо дивитися вгору, змагатися хто скільки нарахує зірок. Хай люди подумають, ніби я – їхній пророк. Хай шукають розраду чи лють, я говоритиму їм про спасіння. До пророків бо ж люди ідуть при кожному потрясінні. Я не відновлю їхні втрати, не поверну їм життя. Але раптом цей світ зможе порятувати саме моє дитя? Раптом під серцем у мене зараз – чиясь надія, і я ходжу при ній на заздрість нещастям і лиходіям. І цей порятунок як човен, якого не стримати жодною мірою. Зрештою, історія не вчить нас нічому, крім віри. Зрештою, народити чи народитися – що складніше?» Марія дивиться у вікно, небо за ним світлішає. Марія красива – красою божевільною, майже дикою. Живіт її ніби планета – рухається, живе, дихає. Тетяна Власова #таняпише

вперше тягне палити, хоча й електронні. такі, знаєш, з м'ятним або кавовим смаком. вдихати і видихати дим -               монотонна ілюзія спокою - поки безодня з середини чіпляє своїм холодним блискучим гаком, каже: "йди-но сюди" і погляд у неї, як у останнього покидька. я б мала злитися, певно. я б мала злитися. спалювати мости. і знову шукати дім. а втім все згоріло давно вже - я цей видихаю дим, і холод майбутніх зим, і тебе разом з ним. не лови мене більше поглядом, не кажи жодних слів навіть подумки. дім зотлів нижче спогадів, нижче низів. тих, що навіть не дно, а пекло. я знаю, як ти хотів, аби було тепло, аби мати сенси, аби всі стояли у черзі. а отримаєш тільки дзеркало. на. дивися. люби себе чи лютуй. виклич відьму, повію, демона. кимось був, що ніколи вже не повернеться. колись станеш ніким. чи став вже - одначе. байдуже. мої очі не плачуть - вони просто підведені сажею @malskamira #мальська

​Молитва до того, хто ще не вирубився (читати вголос перед телевізором, що вже давно вимкнений) Коли з неба падає не дощ, а повістки, написані почерком Данте, і замість грому – виступ псевдоексперта, тоді, між краплями ганьби і рекламними слоганами, я прошепочу тобі: не спи. Коли в кожному кіоску продають надію по 19.90 за кілограм і натомість видають зіпсовану курагу й цитату з Канта, а під руїнами старого супермаркету шепоче труп: «ми були великими» – я прошепочу тобі: не спи. Коли знову крикнуть «слава» на площі, де недавно ще продавали гігантські повітряні кульки і бабуся молилась на вивіску «Ельдорадо» – а тепер тільки лампа й запах диму, тоді, крізь чорний фаєр і білий шум, я прошепочу тобі: не спи. Коли в країні буде більше прапорів, ніж хліба, і в під’їзді повісять нову цитату з Вольтера, щоб приховати стару дірку від снаряда, і кожен день починатиметься з фрази: «ну нічого, ми вже звикли» – я тихо скажу тобі: не спи. Коли з десяти тисяч залишиться п’ятеро і ті – із заклеєними ротами й сумками для ноутбуків, і голос у телевізорі говоритиме з інтонацією бога, а пауза між словами – це вже і є вирок, я все одно буду поруч, і скажу: не спи. І коли втретє, на третій день, після третього штурму, нам знову скажуть: «ще трохи потерпіти, бо скоро буде світло, тільки не тепер, а от-от» – тоді, коли всі вже будуть дрімати, згорнуті в сенс, я крикну, як в останню ніч перед світанком: НЕ СПИ. Кудлатий #кудлатий

Доки падає сніг, сумні дракони на будинках пам'ятатимуть нас, бо це тільки Річард заскочив до Києва, щоб побудувати замок і піти, а ми лишаємось тут назавжди. Аттила Могильний

Тусклі дні... Хмари впали обличчям у цинкові білила, розтеклися по небу болем, яким я скоро відчайдушно захлинатимусь... Комфортна, занудна стабільність причаїлась в кутку моєї скромної кімнати. Виганяти її чи затанцювати з нею танго? Охх... Якби ж я знав, що в найближчому майбутньому  жадатиму вхопити той несмачний, але свій шматочок рутини  — закружляв би, безсумнівно, у п'янкому танку навіки... 22...               22...                               22. 11... Чомусь листопадове бордово-золотисте пальто перестало мене зігрівати... Я відчув поблизу запах фатальності... Здавалося, що він роз'їсть моє тіло зсередини... Мої легені більше не схожі на солодку рожеву вату. Вони, мов засохле віття, яке воскресне або загине... Закинув рюкзак на плечі. Звичайна поїздка до дому. Виповз нарешті з автобуса натомлений та пригнічений... Кілька в'ялих кроків — і я потрапив у пастку, в яку мене затягували щосили чотири постаті, поки батарейка супротиву не розрядилась... Ось вона — бездонна чорна безвихідь. Страх розпелехав моє каштанове волосся. Від Раху не втекти... Смиренно поклонився долі, зацілував її палаючі губи... Потиснув руку далекій-далекій дорозі — вона повела мене до понівеченого, заплаканого Сходу, який чекав мого тепла, мого турботливого зеленоокого погляду... Вибиті вікна закинутих домівок. Рефлексія замість вечері з побратимами... Розляглися банки із закислими вишнями... Дзеленькотять порожні пляшки від пива, ніби повідомляючи про тривогу. Розхвилювалися штори — шурхотять, благаючи про благодать у Всевишнього... Страх поступово кам'яніє. Голос у моїй голові відлунює статичним оптимізмом і бархатним самозаспокоєнням. Заніміло запрошую у гості реалії — хай розростаються на плантаціях моєї зрілої душі... Даю дозвіл. Закутавшись зеленоохристою пеленою, продовжую битись чолом об донецький краплаковий захід сонця... Каяття бродить степами... Вислизують мої настояні думки: "Я пробачаю собі... Пробачаю свою неслухняну кохану, зіткану з лавандової сентиментальності, еротичності, гріховності... Більше не обпікаюсь її неконтрольованими слабкощами. Вибачаю тобі, моє життя, за емоційні гойдалки, які влаштовуєш! І ти вибач мені, що обожнюю кататись на них... Я вірю — обов'язково повернусь до рідної буденності: торкатимусь її шалено і безперервно. Розчулено глядітиму в подерте, заплямоване дзеркало. Чи впізнаю своє відображення? Навряд чи... Я інший. Трансформований. Змужнілий. Трохи здичавілий... Я стійкіший, хоч ще іноді ниє вразливість, ховаючись у старенькій кишені..." 22.11...                           22.11...                                 22.11— мулятиме до кінця мого життєвого шляху, повертаючи знову і знову до моменту зародження лиха, яке переламало кістки моїй... психіці-крихітці... @olha_dalabozhak31 #ольга_далабожак

[Дім] Усі дороги ведуть до фінішу пізнього чи раптового, поки сріблом зима посипає для осені цвілу голову, поки дрімають потяги в тиші чужих та стомлених, поки я в пошуках свого місця, яке називатиму Домом. Знаю, можна переставляти стільці чи купувати новий посуд, можна чіпляти на стіни гірлянди і робити ножі гострими, можна пити багато чаю і малювати ручкою гордих оленів, та все ще не мати місця, яке серце захоче назвати Домом. Я часто тримаю когось за руку, щоб відчувати колючий спокій, мене загортають у теплу, поцуплену в мами ворсисту ковдру, вимикають в кімнаті світло - там пахне соромом і малиною, от тільки ніхто з них не стане для мене Домом - скоріше чимось миттєвим та дивним. Мені часто казали, що треба стати кимось із вчених чи політиків, шукати по світу, куди себе можна, нарешті, діти. Із мене хотіли зліпити копію, приклад швидкого відліку, та я не знаходила не знаходила свого Дому, тому постійно і звідусюди бігла. Я слухала на Хрещатику музику бідних на невблаганних вулицях, вдихала корицю у Львові, дивилась, як сонце нудиться, у Харкові та Чернівцях нерідко шукала собі прихистку, але ніщо не стало моїм Домом, скоріше сліпою видимістю. ... Я лягаю на землю, вбираю шкірою гострі чужі погляди, до щік торкається перший сніг і замерзає від болю й холоду. Дивлюся на небо, що тріснуло, на мене валиться вниз частинами, і уявляю, що світ - несправжній, а я - невидима. Я тримаю в руках зошит, проколотий наскрізь віршами, чекаю, коли всі дороги рано чи пізно залишать мене на фініші. Стискаю папір пальцями, питаю у свого німого Бога, чи не забув створити Він шлях, людину і місце, яких я зможу назвати своїм Домом. Світлана Моренець #моренець

Може бути, що мене не буде, Перебутній час я перебув, Але будуть світанкові губи Цілувати землю молоду. І моєю літньою судьбою На Поділля, Галич і на Степ Карим оком, чорною бровою Ти мене у серці понесеш. Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш І на вік і на єдину мить Біля себе, вічна і всевишня, Знов научиш жити і любить! Микола Вінграновський #вінграновський

Ти ще такий живий, ніби теплий звір. Не переходь межу, не здавай, не вір – світ не лише множина із безглуздих втрат або осмислених, тож безнадійних, дій. Ні, ти нікуди не зникнеш у двадцять п’ять. Не засинай так швидко, а краще сядь і дослухайся в ніч, поки інші сплять: може ти втратиш теперішній фокус часу й подій, та залишишся той самий. В світі і правда нема недоречних зим, і якщо схоче, то кожен матиме дім, рибу злапає в ставку і фею в нічному лісі – якщо ти тут, то ти вже його заслужив - світ пароплавів, оленів та орлів, світ, у якому тобі завжди добре і завжди сім, чи принаймні вісім. Ти ще такий цілий, як горіх чи плід. Що тебе надіб’є, чим відгородить від краю, де ти король, чарівник і воїн? Знаєш, якщо приходиш туди один, обов’язково чекає на тебе невтомний кінь, а якщо не сам, то буде у тебе син, або, може, двоє. Поки ти ще не взнав нездоланний страх, поки ніхто не помер в тебе на руках, поки дихання не спинялось від передозу – запам’ятай ці сутінки голубі, подушку м’яту, заїду на губі: все що в тобі – залишиться у тобі, Інше – поза. Я там була і я знаю, про що кажу – чуєш, не вір, не пускай, не здавай межу. Катерина Бабкіна #бабкіна

Збір став, а хлопці без авто((( їм терміново потрібна машина для виконання бойових завдань Підтримайте донатом, репостом, будь-чим🙏🙏🙏 https://send.monobank.ua/jar/3L6m52mRC3