кров благословенна

А у мене ж є такий собі онлайновий книжково-творчий клуб, пам'ятаєте? Якщо ні, то саме час нагадати. Активності там небагато, тому ми завжди раді новим обличчям. В чому суть? Riddler's Bookclub - це місце, де в книжках можна (і треба) малювати, писати, ліпити наліпки і загалом робити з них унікальні артефакти. Кож_на учасни_ця обирає собі будь-яку книжку (є пропозиція жанру/теми, але це не обов'язково) і читає з помітками. Потім, коли набереться достатня кількість бажаючих, ми обмінюємося книгами - і отримуємо поштою створені іншими арт-об'єкти.  Наступним кроком можна доповнити книжку вже своїми помітками і відпустити далі, або ж залишити собі на пам'ять. Цікаво вам таке? Пишіть в коментарях, додам вас до чату. Треба якось відволікатися від навколишнього пиздецю 💚 А якщо прикрашати книжки вам не цікаво, а лють треба кудись конвертувати, то закрийте мені баночку для придбання пікапу підрозділу аеророзвідки 31 бригади НГУ. Кожна гривня важлива, збір на фінішній прямій!

Роберт Еґґерс знову готує нас до Різдвяного дива - цього разу наприкінці грудня ми побачимо “Вервульфа”, історію про перевертня в Англії 13 століття. Трейлер обіцяє щось неймовірно темне і мітологічне, з жахливими образами і староанглійською мовою. Дуже цікаво, як реалізують мовний момєнтік в українському дубляжі - чи запустять субтитри, чи адаптують під місцеві діалекти або архаїчні говірки. Я впевнений, що вийде цікавезно (і місцями огидно), бо співавтором сценарію є ісландський письменник Сйон, один з моїх кумирів. Маю дві його книжки, видані “Видавництвом”, про “Місячний камінь” уже розповідав на каналі. Собі ж готуюся до чергової хвилі обсесії вовкулаками - можливо, на ній таки допишу оповідання про Дерека, яке вже ледь не рік лежить почате. Дерек є одним з моїх ключових персонажів, в лорі мого фентезійного світу він з’явився лише трошки пізніше за Крістіана, і тому обов’язково займе своє місце в продовженні “Крові нової згоди”. А до того часу я постараюся вам представити маленьку оповідь про вовкулаку, який непогано контролював своє прокляття, аж поки не закохався в раптового знайомого з нічного рейву. #blessedblood_characters #blessedblood_cinema

- Напевно, - сказав він розгублено. Випитувати деталі здавалося дивним. Олекса в обох напрямках оповіді звучав абсолютно впевнено. Між ними як стіна виросла, моментально відштовхуючи наївного юнака, змушуючи навішувати на себе провину - за те, що повірив у демонічне, тоді як його не може існувати саме в такій формі. Демони спокушають зсередини, забирають собі нашу волю, коли ми піддаємося. Демони створюють ілюзію щастя. Так, можливо Марфа вважала себе щасливою, але в ній говорила хвороба і одержимість звичайним людським гріхом, а не якийсь там потойбічний упир, ходячий мрець. Якщо взагалі існувала така жінка в далекому східному селі. Якщо взагалі Олекса не вигадав усе це з нуля, щоб закрутити йому голову. - Дякую вам за розповідь, - він підвівся і відступив від столу, нервово поправляючи куртку. - Я піду, бо мене чекають. Я не планував залишатися тут так надовго. Йому хотілося плакати. Незрозуміло, чому. Нічого зі слів Олекси насправді не могло б спровокувати аж такого глибокого горя. Але загалом останні дні настільки перекроїли всі Крістіанові уявлення про світ, що його серцю вже не було за що триматися. Самі руїни, тільки і є сенс, що падати в п’яти. - Добре, - Олекса підняв руки, визнаючи, що зустріч завершилася. Не став заспокоювати гостя, зупиняти його втечу. Але вже на порозі потаємної кімнати до вух втікача долетіло: - Дихайте, Крістіане. Він не міг пригадати, чи називав своє ім’я при знайомстві.

Не знаю, чи варто викладати так багато уривків до завершення навіть першої чернетки, і чи варто прямо називати одного з персонажів антагоністом. Ніхто не дає однозначного рецепту правильного передпросування книжки - якщо я вже зробив помилку, то назад не заверну. Отже, антагоніст. Поки що найбільший пласт історії про Олексу в мене попереду. Як писав у попередньому пості, маю відтворити образ людини, яку найбільше ненавиджу, і яку колись до нестями кохав. Це складно, бо від кохання не залишилося нічого, його треба викопувати зі старих постів і похованих фантазій. Я був дуже дивний тоді, кому розкажи - не повірять. Зараз багато хто каже, що мій колишній і на обличчя так собі, і взагалі дурачок, і може так воно і є, але 20-річному мені від таких оцінок боляче. Невже от аж настільки все було погано, що я на таке купився? Тому Олексі я додаю трошки більше загальноприйнятного шарму, хоча Крістіан виліз із глибшої печери, ніж я, і життя взагалі не видів. Має ж він і вам подобатися, правда? Олекса - дослідник, що піде на все заради своєї контроверсійної науки. Харизматичний лідер, що знайде підхід до всіх послідовників і послідовниць. Досвідчений коханець, готовий розділити темне серце на двох. Чоловік мрії, but be careful what you wish for. А оскільки його референсом є Джеймі Бауер, то тримайте вхарактерну пісню, яку ви, можливо, не чули. Горітиме дещо, дуже гарно горітиме. #blessedblood_characters #blessedblood_music

Двоє людей сьогодні написали мені про те, що пан Локі Джей фон Дорн і в Берліні робить різноманітну дикуху. Але завдяки тому, що я вчергове назвав його ім'я публічно, моя історія для нових людей приклеїлася до їхніх власних досвідів. Тепер, можливо, це вплине його положення в квір спільноті українців_ок в Німеччині. Можливо, потенційні жертви будуть врятовані. Щоб додати фарб, викладу і сюди скріни зі свого щоденника 2006 року, першого року наших стосунків. У коментарях будуть повні зображення для зручності. Це нечисленні докази, які у мене залишилися (більшість була знищена). На них я побудую важливу лінію у своїй першій книзі. Так, це буде фентезі про упирів і автофікшен водночас 😁 Навчайтеся захищати себе, не будьте як я. #НБС_abuse

Маю перекинути пост зі старого каналу без змін, бо тут безцінні артефакти для книжки з моїми минулорічними коментарями. Звісно, я міг би наскрінити це все знову, але навряд чи знайду сили. Перечитавши, знову задумався про те, як хотів покусати глядачів на Obsession за дурнуватий сміх в найжахливіші моменти. Дуже, дуже співпереживав Ніккі. #blessedblood_characters

✨The Vampire Lestat, Episode 3. Toronto✨ Моя голова нарешті хоч трохи працює - книжка поки що не пишеться, але пару вечірніх годин після спеки я можу думати. Тому ось вам пара слів про третій епізод The Vampire Lestat. Говорити тут на правду важко, бо хочеться просто вирізати цей хаотичний бал у себе на серці. Чим далі, тим краще і навіженіше стає серіал, тим глибше ми занурюємося в особисту ДРАМУ Лестата. Саме так, великими літерами. І в блискітках. Існування Лестата як безсмертного закорінене в травмі та втраті автономності, і от ми бачимо, як саме це сталося. Точніше, спочатку бачимо романтизовану, вилизану версію, яку сам Лестат воліє продемонструвати на камеру. А потім, вже наодинці з ним і його спогадами, розуміємо, який жах він століттями носить із собою. Таке не забувається, не лікується, тим більше, коли ти вампір. Після третього епізоду багато що в його поведінці проясняється - і якщо ви раніше не співчували brat prince, то саме час почати. Разом із Клодією, про яку нам тут болісно нагадують. Пісня третього епізоду, The Loneliness, ніби написана Браяном Слейдом з Velvet Goldmine, тут мої світи злилися в один і я навіть поплакав на фінальному виступі гурту. Лестат потрошку приймає свої кошмари, бачить їх у залі - але це не означає, що далі не стане гірше. Якби сказати 20-річній мені, що 40-річний я побачу абсолютно ідеальну (для мене) екранізацію “Вампірських хронік”, вона б дуже сміялася. (Ех, треба було цього поста писати одразу після перегляду, бо вже весь ахуй розбігся по кутках, не можу нічого сформулювати нормально) #blessedblood_cinema #blessedblood_music

- На форумах нічого, - я визнаю капітуляцію, мене схоплено і забрано в полон пліток. Денис аж сяє - останнім часом він підбирає будь-які крихти моєї уваги, як голодний пес під магазином. “Ти тільки що так же дивилася на Аню”, - думаю я, червонію від сорому, і від того ненавиджу себе ще більше. Зараз він запише це на свій рахунок. Денис непоганий на обличчя, у нього м’яке русяве волосся, очі темні-темні - аристократичний контраст, як сказала би моя мама. Власне, вона так і сказала, коли вперше побачила його фото, і з тої пори стала ним одержима. Він міг би стати моїм першим справжнім бойфрендом - ми цілувалися на п’янці, маємо багато спільного, зробила б маму щасливою… Але я не подужала. Щось після тих поцілунків у мені обірвалося, і тепер я бачу його ледь не таким же огидним, як дощові хробаки на асфальті. Але це єдиний хлопець, що бодай якось мною зацікавився. Тому я не кажу йому відверте і однозначне “ні”.

Один з персонажів “Крові нової згоди” - еталонний nice guy, справжній друг, який нескінченно очікує романтичних стосунків із головною героїнею. Він поруч, він допомагає, затягує її в розпачливі тенета взаємного користування. Я ще не знаю, чим закінчиться його лінія (в оригінальному оповіданні він був одним із тих, хто доклали руки до смерті Каміли). Але він точно має потенціал для incel horror. Інцели (якщо ви раптом не в курсі) - це онлайн-рух чоловіків, які “страждають від вимушеного целібату”. Вони не можуть завести стосунки, і звинувачують у цьому здебільшого жінок, і ще трошки - успішних “альфа-самців”. Всі, короче, винуваті, окрім них самих і їхньої нездатності до нормальної комунікації. Я з такими зіштовхнувся вживу якраз у віці Каміли, коли ми з подружками потрапили на тренінг пікаперів у якості тренувальних жертв. Не питайте, як це сталося - ми були молоді, дурні і трошки п’яні. Тоді вдалося вийти живими, а от в інцел-горорі так буває не завжди. Страшне у цих стрічках - не монстри або потойбічне, а непереборне бажання “хороших хлопців” володіти тілами жінок без жодних наслідків. Їм самим теж часто дістається, але це не допомагає їм зрозуміти хибність такого образу мислення. “Ex Machina” (2014), Companion (2025) і свіжий прекрасний Obsession - в списку моїх найулюбленіших фільмів. Бо коли бачив таке на власні очі (в тому числі на “маршах за сімейні цінності”), важко відвести погляд у мистецтві. “Обсесія” розповідає про Бера і його подругу Ніккі, якій він не може зізнатися у коханні. Має начебто багато можливостей це зробити, та і сама Ніккі ставить йому пряме запитання - але він обирає загадати бажання з магічним предметом. “Хочу, щоб Ніккі покохала мене більше за все на світі”. В тому числі - більше за саму себе. Бажання реалізується одразу, і несе обох у жахливий вир співзалежності - от тільки лише Бер має хоч якийсь контроль над подіями. Так, він боїться, не знає, що робити, але на відміну від Ніккі він здатен піклуватися про себе - чим виключно і займається. Дівчина ж проти волі ув’язнена у чужому бажанні, потроху втрачаючи все людське. На 24 червня 2026 можу сміливо заявити, що “Обсесія” - найстрашніший фільм цього року. Сама ідея виносить з ноги, особливо якщо маєш досвід токсичних стосунків. А окрім того - Інде Наварретті, що грає Ніккі, робить зі своїм обличчям і тілом штуки, яких я давно не бачив. Раптова, моторошна, до болю реалістична, вона демонструє образ жінки, про яку мріють інцели. Але в житті цей промпт для ШІ не спрацьовує. Можна тільки пережити тремор і сльози в кінотеатрі і радіти, що любовної магії не існує. Якби у мого Дениса була чарівна паличка, він сто відсотків зробив би з Камілою щось подібне. Це була б зовсім інша історія, не менш цікава. #blessedblood_cinema #blessedblood_characters

мій добрий друг Павло відкрив допоміжну банку на 20 000 грн задля підтримки місії "Караван". збирають на наземні роботизовані комплекси та транспорт забезпечення для підрозділів 20-ї бригади «Любарт» 1-го корпусу НГУ «Азов». 🎁 я ж хочу трішки допомогти другу, тож проведу невеликий розіграш серед донатів від 100 грн: 🅾️підписана книжка "Сонцекрес" із листівками, люб'язно надані самою авторкою Ясею Білак, підпишіться на її канал, до речі; 🅾️феміністичний трилер "Особливий голод" Челсі Дж. Саммерз; 🅾️гарненькі тримачі для книг за серією "Знищ мене" Тагере Мафі; 🅾️мій улюблений кремчик для рук Vampire Blood від Bath & Body Works. умови розіграшу: скріншот із донатом від 100 грн + порядковий номер в коментарях під цим постом. можете зробити кілька донатів по 100, не стримуйтесь😏 🫙донати сюди: https://send.monobank.ua/jar/55BUoLsdUL дякую Павлу за збір, Ясі за книжку, а вам усім - за донати й поширення💋

Придорожній хрест як частина культури Мандруючи Україною, не раз бачимо хрести, встановлені при дорогах. Навіщо вони там і яку функцію виконують? Найчастіше йдеться про символічний захист, який є невилучним складником традиційних вірувань. Бажаючи захистити себе, близьких та рідних, худобу, а також свій освоєний простір, носії традиції вдаються до низки оберегових дій. Вони мають уберегти від зурочення, потойбічних сил, злих духів, хвороб тощо. Коли загроза стосується всієї громади, жителі об’єднуються, щоб спільними силами подолати потенційну небезпеку. Читати далі: https://localhistory.org.ua/rubrics/artifact/pridorozhnii-khrest-iak-chastina-kulturi/

Тааак, мені це треба 😏

I want this tattooed on me.

Поки я феєрично пропускаю подію про квір літературу через тривогу, тримайте мем.

Мечислав Войнич всуціль складався з дивацтв, на яких найкраще знався навіть не він сам, а його батько, землевласник і відставний чиновник Януарій Войнич. Він керував цими страхами, як справжній спеціаліст, дбайливо та обережно, ставлячись до довіреного йому маєтку у вигляді сина з належною відповідальністю і, ясна річ, любов’ю, але без усілякої сентиментальності та всіх тих “бабських почуттів”, які він щиро ненавидів.

Цей уривок з роману “Емпусіон” Ольги Токарчук багато говорить нам про головного героя, але залишає прихованою ботанічно-грибну вакханалію таємниць, з якими йому доводиться стикнутися. Сама авторка називає “Емпусіон” фітотерапевтичним романом жахів - частково я згоден, деякі терапевтичні відчуття під кінець я отримав. Але всю дорогу було страшно, і здебільшого не через містичних істот. Їх тут, між тим, достатньо, вони мають свій окремий голос і, ой леле, це найкрасивіший голос і загалом найкрасивіший текст, що я читав останнім часом. Так, розумію, Токарчук є Нобелівською лауреаткою, але я тільки зараз відкрив її для себе, бо читаю квірні книжки у Прайд місяць. “Емпусіон” - квірна, але не ЛГБТІК+ історія, тут немає повноцінних любовних ліній або камін-аутів. Вона про віднайдення чогось такого всередині, що робить справжнім, відновлює. Ну і ще про відьом, які бажають жертв кожної осені. Горор також ховається в нескінченних розмовах героїв - тимчасових мешканців чоловічого пансіоната для хворих на сухоти. На дворі 1913 рік, персонажі зібралися вельми освічені, і щодня за келишками саморобної місцевої настоянки вони діляться думками про жінок і світоустрій. Думками, звісно, жахливими, але всі вони є цитатами з класичної літератури, що авторка вказує на останній сторінці. І поза ботанічними жахами ми (разом із Войничем) спостерігаємо, як формується європейська наукова думка, просотана гетеросексизмом від самих коренів. Я міг би говорити про цю книгу нескінченно, вона тепер улюблена поруч із творами Галини Пагутяк. Але залишу вам задоволення зануритися в вологе листя самостійно. Найкраще, звісно, читати в жовтні - десь у карпатському санаторії. P.S. Історія Войнича - компіляція двох моїх персонажів, яку я не очікував побачити. Його взаємини з батьком і світом загалом дуже схожі на Крістіанові (і тут я сильно заздрив, що не вмію писати все це аж так красиво). А його секрет, що розкривається в кінці роману, подібний до секрету Калеба Коррігана з оповідання “Дитина з пагорбів”. Калеб ще й у продовженні “Крові нової згоди” обов’язково з’явиться, бо як без підмінків у розширеному міфологічному світі! #blessedblood_books #blessedblood_characters

ХТО З ВАС Я ПИТАЮ??? 🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦🇺🇦

Ні, я не перетворюватиму цей канал на фанклуб Лестата, але маю поділитися шедевром.

Нам тут це треба. Source ✝️

✨The Vampire Lestat, Episode 2. Toledo✨ Ну, сподіваюся, ви всі вже спіратили собі другий епізод “Вампіра Лестата” і ми можемо про це поговорити. Далі очікуйте трошки спойлерів, але я намагатимусь нє. По-перше, ми нарешті побачили знамениту сцену “розлучення” Лестата і Луї in the wild (і в ній виявилося ще більше смішного, ніж ми очікували). Сценарій, текст цього сезону - це щось неймовірне, неспинний струмок хворої свідомості з нарцисичними проявами і глибоким зануренням в беззмістовну поп-культуру 2025 року. Якщо Луї розповідав свою історію розмірено і повільно, то Лестата несе і заносить, він згадує то лабубу, то лулулемон (я не настільки освічений, не їбу шо це таке), то цитує Бодлера в оригіналі. Кожна з цих сентенцій ідеально вписується в структуру, бо по суті структури тут нема, сам тільки хаос і любов. Лестат прагне любові і роздає її сам направо і наліво, і звісно ж, з цього іноді виходить якесь безумство. У другому епізоді ми нарешті повноцінно знайомимося з Габріеллою, матір’ю Лестата, і одночасно його коханкою і дитям його вампірської крові. На цьому місці квір-пуритан_ки з покоління зед стискають свої перли і починають розповідати про токсичність і грумінг, а я обмазуюсь, бо нарешті gothic fiction is truly gothic! Нам абсолютно не треба адаптувати нелюдські правила існування вампірів до сучасних інтернет-стандартів кенселу. Можливо, не всі аспекти особистості Габріелли будуть достатньо розкриті, але я вже вдячний за те, що ці стосунки залишилися на місці. (все ще сподіваюся на екранізацію “Буремної Висі”, яка не побоїться передати всі всраті переплетіння навколоінцестних сімейних драм) Один з контактів Лестата і Луї - надзвичайно ніжний і драматичний, під час концерту, це треба бачити. Пісню вам залишаю тут, раптом ви ще не знаєте, що всі треки Toledo вже є на стрімінгах. А, ну і також в програмі голий Деніел, “Do you guys play baseball like in Twilight?” і сумна згадка про Армана, якого ми обов’язково ще зустрінемо далі. I’m obsessed. I’m fucking obsessed.

Фото профіля цього каналу — люстра в одному з храмів Києво-Печерської Лаври. Здається, саме того, куди сьогодні прилетів їбаний шахед. Так, у Лаври місцями хуйова слава, але будівлі в тому не винні. "Повітря цього міста повне святості. Тут ти не зможеш обманути, зійти зі шляху, не зможеш грішити", — каже Крістіану батько про Львів. Звісно, Крістіан грішить і обманює, але ми тут про повітря. У Києві воно таке ж — древнє, насичене, особливо поруч зі старими храмовими спорудами, якій би конфесії вони не належали. Я вірю в те, що будинок може наїстися думок і душ тих, хто у ньому існує постійно чи тимчасово — і так стати трошки живим. Уявіть, скільки людей існувало у великих церквах за їхні століття... Мені боляче, коли будь-який старий будинок отримує поранення. І я пишу про деякі зі своїх улюблених — Домініканський собор у Львові, Миколаївська церква в Кодаках у Дніпрі, а в Київській частині історії точно буде Лавра. Енн Райс туди Армана поселила, я теж маю згадати :)

Жінка з моторошною іграшкою-кролем у руках ходить пошарпаною будівлею. Біля тої та іншої стіни кріль починає бити в барабан, рухається сам по собі. Він попереджує - там щось приховане. Так починається дебютна горор стрічка Демьєна МакКарті Caveat, знята з мікробюджетом у маєтку, що належав другу режисера. Це камерна історія - настільки, що головний герой фізично не здатен вийти на вулицю, навіть коли дуже хоче. Все всередині тримає його мертвими пазурями, бо він погодився на дивну роботу – гроші були гідні, чому б ні. Завдання Айзека - слідкувати за ментально нездоровою дівчиною Ольгою, яка одна живе в будинку на острові. Її дядько боїться залишатися із нею сам, тому пропонує Айзеку попрацювати нянею. І тільки на місці розуміє, що умови набагато складніші, ніж він очікував. На перший погляд це жахастик про страшний будинок, де навіть без потойбічних елементів можна відкласти купу чисто від атмосфери. Але крок за кроком короткі розмови Айзека з Ольгою і дослідження локацій розкривають нам набагато темніші глибини родинної історії. Є тут і потойбічне, звісно, і сам цей кріль, що лякає навіть у нерухомому стані. І, врешті решт, один з найбільших страхів - втратити свободу, пам’ять і ідентичність. Я зовсім не помітив маленького бюджету, адже серед брудних шпалер і дірявих стін не потрібно багато спецефектів. Локація тисне самими своїми кольорами, хаосом, я ледь-ледь не відчував запах тої занедбаної кухні і темного підвалу. Але найстрашніше, як і в двох інших фільмах МакКарті - це люди. Привиди і мертві стають на бік справедливості, а от живі лиходії отримують по заслузі, і за це люблю його ще більше. В житті воно так буває рідко. Дивіться, якщо полюбляєте клаустрофобні містичні історії і розглядати художньо розміщені потьоки і плісняву на стінах. #blessedblood_cinema