Храм поезії (🖤)

Цього року - тотал red ❤️ І невеликий постик в інсті: https://www.instagram.com/p/DS-y4i1DJ25/?igsh=OGptNHhwcWN6bWph

У нас нова радість стала — сьогодні ми відправили антологію «Цвях» на друк у Бук-Друк, заплатили частину по накладній і після того, як розповіли про нашу благодійну мету, нас вмовили замовити побільше примірників і зробили добротну знижечку, чому ми щиро раді й вдячні. Фізичну книжку очікуємо в кінці січня, а першу презентацію плануємо на початок лютого. Шановні автори/читачі, нині збірку можна замовити за ціною 400 гривень, потім ціна виросте, для читачів точно) Наводимо приклад розвороту з текстом однієї з наших авторок і кінцеву обкладинку (на фото скріни, тож якість приблизна) Замовляйте за посиланням https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9

🔥

Аркуша світлий простір, в рівнянні усі відомі. Плюсуй-мінусуй зникоме, крихти витрушуй з постелі. Від'ємне число ілюзій, відсутність знаків за комою, спомин в сухому залишку. Словом єлейним за/душу, досвідом — поза комір. Кухні знайомий контур. Босою на лінолеум без відчуття опори. В мисочці емальованій кимось замаринований згусток сирого м'яса — в'язень кислотних розчинів. Тіло в квасному розпачі. Погляд прикритий димкою, в пічці тепліє стрімко і жар вигинає стінки. Швидкорозчинні люди не досягають піку. Навстіж відкриту спину вкриє хрустка скоринка. @snigpoetry #мері

Тернополю /українському місту, з яким ми (поки що) — потенційні друзі з мережі/ заходиш поза часом в місто Т. де набаки́р кресаня головної ратуші іще видніється посеред хмар, і нависаючи, долоні неба розлогим куполом тримають затінок над величчю Сере́ту і відгомін буденних мандрів — уздовж каштанових рядів, провадить за рукав до різьблених на камені скульптур (портрети сталості) — що затаїли крізь сторіччя їхні очі? й у затишку мурованих осель охоче лунає в розмислі перегук дзвонарів і може саме тут, на гладь озер, зліталися птахи листів Франка, щебетувати в осередок літа розносячи Тернопільським повітом плодючі сіянці «Мойсейових» шляхів чи перший Соломії солоспів в терновім полі розпорошений мільярдами піщинок самоцвітів, безцінний голос вдарувавши світу й піднявшись до склепіння зоряниць — вподобав вічну славу сама земля напувана життям — подібно низці золотих коралів, тримає міць дубовим частоколом й оборонним валом зусібіч. і місто дихає і місто тихо снить про спокій позачасових реалій *вірш на фінал конкурсу Ліга _поетів

боже, якщо ти планував мені стільки всього треба було дати мені нерви, як корабельні канати треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина треба було мені дати серце важке, як якір щоб отак кинув його за борт – і жодні хвилі його не зрушують з місця у відкритому морі у відкритому як рана морі у відкритому як смертельна рана солоному морі кажеш мені: греби руками, дитино, греби руками, доки я вигадую весла Галина Крук #крук

Ми пристрастей чаші – наповнені ними, солоні. Гулка потаємність і туга – мов сад під дощем. Я хочу тебе цілувати в уста і в долоні. Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще. Це так ненавмисно, зненацька – і так прямовисно. Любов, що здається любов’ю, – стається і є. Я смію тебе. І, можливо, іще не запізно Тебе цілувати і дихати ім’я твоє. Маріанна Кіяновська #кіяновська

Що він насправді знає про неї? Певно, не знає і чверть. Запах волосся, зморшки від посмішки, теплі плечі. Він каже їй: знаєш, що смерть трапляється лише з тими, хто вірить у смерть. А ті, хто не вірять, ті вічно жити приречені. Вони часто мовчать, коли вдома на кухні сідають за стіл. Ще частіше говорять кожен про щось своє одночасно. Він каже їй: знаєш, щастя починається там, де кінчається біль. Хоча із болем теж, каже, напевно, трапляється щастя. Серце моє боліло так довго і, бачиш, тепер не болить. В серці тепер живе птах. Венами риби пливуть, минаючи теплі снасті. Він покохав її у той рік, коли думав, що вже закінчився світ. Саме в цей рік для нього світ лише розпочався. Микола Кулінич

Хвиля пробігла по озеру-ставу – Лілії як у Моне, придивися! Сріблом лелíва пустила заграву. Літо півмісяцем котиться, списом. [Тернáвчиним болем до милого Поля] Короп замутить у березі греблі. Замок Острозьким у спадок передано. Скоро забудуть місцеві легенду – Зміна років загубила переклад. [Втонули в Серéті поміж очерету] Співом лунає століття на зламі. Вибив із колії свистом вечірнім Крах, що метелик зазнав у Ла Скалі. Хто врятувати зуміє Пуччіні? [Солюня* з Тернополя – оплески опер] Плач зупинився, овації знову, Навіть тоді як ганчірку червону, В центрі, де зіркою квітка тернова, Вішала влада мерзенно-шаблонна. [Вернули лелíву нащадки щасливо до рідного дому] *Так вдома називали Соломію Крушельницьку. Українську співачку, яка врятувала оперу Пуччіні "Мадам Батерфляй". Ось і вірш на фінал. Тема "Тернопіль". У кожному катрені хотілося розкрити якусь іншу сторінку історії. Не знаю чи вдалася, але досвід на конкурсі отримала карітальний, дякую всім!

вічність. те місто, яке тобі сниться усе частіше, де зрідка трамвай буркотливо повзе під гірку до бару, який невловимо лоскоче спогад про місце, в якому ти вперше зникав до ранку — те місто, от саме воно, із його стежками (що схожі на ті, по яких ти ходив до школи), які прорізають розбурхані червнем трави під небом, яке ще буває у літній вечір, коли наповзає гроза, та проходить мимо і тільки забарвлює обрій у сірий колір — те місто, от саме воно, де живуть відлуння усіх голосів і облич, відчуттів і митей, які конденсатом стікали сюди роками, по краплі з усього, від чого тепліло в грудях — те місто чекає на тебе в кінці дороги. воно вже накрило столи і убралось в шати, воно вже зібрало усіх, кого ти утратив, воно вже стягнуло на площі барильця з медом, воно усміхається заходом, мовить вітром: «коли ти утомишся, я буду тут для тебе. коли ти дійдеш, то спочинеш в моїх обіймах. не бійся кінця, бо кінця тут не буде зроду, але й не біжи, бо чекання примножить щастя. ми встигнемо все — зустрічати сніги й світанки, свята урожаю і дні рівнодень сезонів, на тебе чекатиме келих, вогонь і спогад, на тебе чекатиму я, а зі мною — вічність». те місто приходить до тебе у сни під ранок. ти бродиш по вулицях, знаючи їх напамʼять. ти б міг відшукати шляхи, завʼязавши очі, які вже і так просочила гірка волога. а потім під вії вповзає досвітня сутінь і все обертається димом, лишивши тільки віддалений гомін на площі, де всі зібрались, чекаючи миті, коли ти прийдеш додому. (2026)

*** Сиджу на нараді з російською мовою у вухах. Вона мене накриває відчуттям скреготу скла — сироти на шкірі. Сироти в кожному будинку. Їхніх батьків убили/убиватимуть, поки звучить «здравствуйте», безглуздо й цинічно звучить. Сичить остання нервова клітина: «Чого ти заклякла? Ховайся! Укрий дитину, поки перерва між підльотами». Перерва до чергового вибухового «здравствуйте». Сиджу вже в паркінгу з тактом вибухів у вухах. Ніч танцює з ранком, петрушка з пастернаком, ППО із шахедами, ракетами, а я зі своєю менталкою. 12.07.2025 © Олена Галунець 😶 @virshoplitkarka #олена_галунець

Цього дня на мені із одягу залишилася тільки втома. В тобі дотепер не існує дна, тільки глибина імлистого міжсезоння, манливий спокій — свята вода, йодова сітка близькості, плетена вузликами "на пам'ять". Не торкайся, бо зв'яже пальці у спробі доторку. Бо якщо й пірнати в солону синь, ризикуючи всім, то певно що зі стрибка, не вагаючись ні хвилини. Під натиском тіла крига стає крихка. Хруст, проламується льодина. Хвиля за хвилею сточуються слова, зайві ковтаєш: нікому ніщо не винна, вільна, більше ніяких важливих рішень. Поводься тихіше, бережи кисень. Та коли відчуєш раптово як відступатиме океан, оголивши берега мокру спину аритмічним вдихом, виринай. Виривайся й біжи на пагорб, не зволікаючи. Може й встигнеш піднятися до фатального видиху. @snigpoetry #мері

Час перетворює потай нове на старе, Щоби змінити старе на нове згідно плану. Не обійняти посаджених нами дерев, В небі лопочуть крильми пташенята-каштани. Стрімко несеться життя в темпоритмі ріки. Ціни не ті вже й зарплати, машини й дороги. Ми вже не діти давно, є в самих малюки. Лиш продавець не старіє у ятці за рогом. Вже двадцять літ він лисіє. Хоч вір, хоч не вір: Ми посивіємо швидше, ніж він полисіє. Він не забув: я в дитинстві любила пломбір, Чистий, як сніг. І холодний, як жменя копійок. Попри усе дочекаюсь нової весни, І, прихопивши в аптеці дорогою маску, В черзі дітей постою, як в далекі ті дні. "Здрастуйте, дядьку! Фісташкове дайте, будь ласка." @talankavirshuje #таланна

▸ Час - ти - на - ми                         ᵗⁱᵐᵉ ᶠᵒʳ ʸᵒᵘ ᵃⁿᵈ ᵐᵉ День за днем нейрони збирають хвилини в нитки та в’яжуть мереживо спогадів, іноді пропускаючи петлі. Тож ніколи не вгадаєш дата перетвориться у важкі мотузки чи в теплі зігріваючі светри? Так було і тоді.. Час не встигав переводити миті у числа годинника. Питав: Це трапилося на тік чи ток? Даремно, бо моя пам’ять залишилася чиста, огорнувшись у сніг, що зазіхнув на яскравість зірок  та бережно сліпить аби забула, аби не бачила… але                                         Ти цього не хотів. Ховав сяйво за тисячі миль. Змушував їсти пряник і приймати батіг. Та врешті чий голос незворотньо затих? «На-          зав-                    жди»  - червоні краплі повертають слова, що дарував мені ти. Ніжно торкаються рук, а потім тікають під стіл. Шепочуть казки про кохання! Нагадують, що колись були Ми. Та склянку терпіння ти випив до дна. Додати не можу — більше нема. Ні нас, не тебе… Добре, що мозок подалі від цього веде, і поки у сумнівах гублюсь десь позаду, він протягує руку та кричить: НЕ ЗГАДУЙ! НЕ ЗГАДУЙ!! НЕ ЗГАДУЙ!!! *** Тож вибачте, адвокате — таки не згадаю. Хай вирок нагряне, та під чашку із чаєм стелитиму мереживо пам’яті, де пропущені петлі хвилин… Та на душі хоча б нема мотузків. @liliums_swamp #yrboo_вірші

Їй сняться кити і малі північні пташки, блискучі колії та чужі рюкзаки, і мандаринів середземні стиглі боки у нічному листі. й іноді теж – всі її чоловіки, котрі так невдало зійшлися в одному місці. їй хочеться келихів, суконь, смішних подій, вітрильників білих, що ковзають по воді, яскравих повернень і тоскних блакитних злив, пісень і океанських припливів і також щоби хтось назавжди її захистив від усіх лихих і незрозумілих впливів. І хай вона тобі світиться як ніхто, коли підкурює або веде авто, коли розсипає дріб’язок і ключі, коли не відповідає на дзвінки уночі, і хай твоє серце вистрибує через рот від всіх її сподівань, надій і скорбот, чи від кута повороту її голови як від запаху свіжоскошеної трави. Нехай вона мандрує в твоїй крові, під язиком, в легенях і голові – помри чи зникни, та тільки стій де стоїш, допоки певне все, щось залишається між – обіцянки, відстані, сутінки снігові. Катерина Бабкіна #бабкіна

А що в мене є, і може бути у вас 🥰

З Новим роком, з новим збором, з новим віршем! Ой радуйся Земле, збір/вірш/рік Новий син Божий народився! Дубак? Дубак. І собачці холодно, і мені, і вам, і на фронті холодно теж. Я збираю на термководри з гуртом ХтоДе та Веронічкою для транспортування поранених штурмового підрозділу (Харківський напрямок). Плануємо придбати 200 термоковдр Моя банка: https://send.monobank.ua/jar/6HizHoiF1p Карта банки Вероніки і пейпал: 4874 1000 2403 5647 Paypal: veronikamovchann@gmail.com "на термоковдри" Дякую усім, що ви тут є, і що допомагаєте🩵 На честь збору викладаю новий вірш