Храм поезії (🖤)

Легко писати злі вірші — так багато відтінків у негативу. Так безмежно простору для вигадливої творчості й витончених образ. А ти напиши щось добре і позитивне — скажуть: «попса». Любов нецікава у своїй потужній одноманітності. Але тільки любов, тільки любов врятує... Тільки любов стане ковчегом, який триматиметься на плаву навіть підточений шашелями — не шкода своєї плоті, якщо комусь треба дрібку для того, щоб жити — вистачить запасів її щедрот на кожен прийдешній день. Ти жадаєш любові як хворий булімією, хоче поспіхом хапати яскраві смаки глутамату, і запихати до рота, поки не полізе назад — їжа з чужого холодильника не наситить. Крадене тепло стане жаром, обпікаючи руки, але не розморозить нутро. Без осердя з магми любові сльози застигнуть ожеледдю і стануть власним саркофагом відчуження від справді живих. Тільки любов квітне і шириться, виринаючи трояндою з анахати сліпучим шестикрилим серафимом! Серафимом, що випалить всі нарости, папіломи й бородавки на втомленій твоїй душі. Тільки любов, сестро, тільки любов! Вгамує паводок претензій, що робить лице зморшкуватим від довгого ковзання брудної води, яка лишає розчерки лез. Порізи претензій заживуть, шрами лишаться. Але не болітимуть, сестро, вже не болітимуть! Любов зробить штучне дихання і запустить заклякле у темряві серце. Тільки любов, сестро, тільки любов! @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Spark & Freeze Внизу мого мовчання – тепле тремтіння. Як простір, що завис між океаном та небом. Як невагомість в грудях, райдужні тіні. Як острів без людей, проміння сонця в ребрах. Мене прошили струмом темні зіниці. Цей струм я відчуваю невимовно підшкірно. Я знаю все про себе. І це вже навічно. Тепер би дочекатись усередині миру. . . . Вгорі моєї туги – хмари і темінь. Як тиша без зірок, луна у грудях безмовна. Я хочу кудись бігти (бігти від себе). Але я не збагну, куди подіти цей жовтень. Мене просякла легкість, важка і тягуча. Між хвилями і небом зависли краплі тривоги. І я, ніби бурулька, застиг і боюся, Що це все – дійсно правда (мені так тепло й порожньо). Я знов втрачаю владу над криком тілесним. Я хочу та не можу від цього сховатись. І ступор мене давить, виштовхує чесність. Я сам перед собою сердечно розп'ятий. 15.11.2025~03.01.2026 #Вірші_Аделіс

давай поговоримо. про політику, про коріння і секс. коритися ідеалам — без сенсу, для ідей ти транзитний Марсель. про що писати, коли поле думок всіяне дикими ягодами, кислішими за обличчя? їстимеш, не почуваючись ситим, а красномовним правда не личить. дві таблетки натще — може, трохи загоїть щем; ходив навколо, приколов, розрісся у серці кущем. метелика тінь знає де вирости й впасти, а мій ліричний герой — як твої думки скопіпастити. можливо, всього лише чийсь воннабі, якому бог торчить пару бажань /як я — вірш тобі/ тому ріжемо яблука на двох, сухими губами до ножа: твої торкалися гострого, а на моїх густим застиг жах. шершавим наче асфальт, язиком. гáряче, повний рот маршмеллоу. ідіоми, як ідеали — цикорій, на каву мелений, так глибоко, що втрачені ґудзики проростають корінням. я не почула нічого з того що ти говорив @viknapoetry #єва_верле

…голка, бісер гасне світло… часом з квасом… серце тисне – ми – не разом – не навмисно… бісер, голка… кавомолка… тисне серце… кава з перцем… ____________ #думки

я сьогодні почула, жінки у дворі говорили: на сусідньому домі замерз уночі херувим. прокидаюся вранці — над ліжком з'явилися крила. наче факт, що це дар і не можна кидатися ним. але вірші несеш покірно, супроти волі, і, коли пощастить, скидаєш, немов баласт. заговорю з тими, у кого немає долі, і вони розкажуть, що нині усе гаразд. що іще до весни пів місяця, що і шрамика не залишиться, що коли доживеш до мареця, то зима уже не примариться. відкажу: я сюди приїхала, бо мені так звеліла віхола. а хіба я говорю з духами, щоб змагатися з завірюхами? @howfrankydies #френкі

а птахи і далі співатимуть, коли розіб'ються рожеві скельця і порцелянова чашка з малюнком ведмедика. коли зі снігом з озимих спливемо під землю, щоб нишком лежати під нею. накритися чорноземом, як ковдрою, і не висовуватися. молитися за птахів і їхній спів, який ховає від хмари думок і спогадів. птахи співатимуть, коли мереживо далеких посадок стане стіною із зеленого листя. і за тією стіною вже не видно горизонту, і зонта від горя немає. коли розіллється перемога і заклеїть полегшенням роти, що не стане нам слів говорити, аби хоч зуміти дихати, птахи співатимуть. але не заглушать порізи гострого прозріння, коли обернемося назад, щоб осягнути остаточні втрати. а птахи і далі співатимуть чуємо їхні співи чи ні. повесні вони особливо голосно співають не для нас і не для нас стрічками вишивають небо кожен день. кожен ранок навіть, якщо його ніхто не хотів. все одно будемо пити його кров, їсти його тіло — відкушувати жадібно, як калиту, не соромлячись вхопити більше. аби лише не вдавитися, бо і тоді птахи все ще співатимуть. гірчить у роті причастя звичайним ранком, а птахи так само співають... @lysychkazlisu #іляна_лисиця

Отримала свій поетичний календар, зроблений в спілці OwlHub. Кожен місяць з віршем та влучною стильною картинкою. Текст теж цікаво стилізований. Дуже тішуся. Дякую усім причетним. Хто ще не замовив, звертайтеся до Лілії @yr_lilium #календар, #owlhub

✨ ластівки прилітають у родинне гніздо складають гімни своїм полеглим тихі ступні сонця лагодять двері дзвінкої пагоди ламають тіла на пам'ять і сочевицю не пити з лиця торкатися криці, як матір — синової потилиці був але не став розірвана помста як червона хустка на шиї — пам'ять про невільне минуле як манул чи розорений вулик обидва тихі допоки сонце не знайшло у своїх кишенях монети реверсом падала його незворотна присутність трьом богам віддати тихе своє колись сиділи із ним напроти тиха шкіра лусковорота така ж холодна як серце температурила від нестачі вологості — витекла сльозами розповзлася мурахами він тепер клятий дивобусь зі сталевим пір'ям з вирвами ям та плямами крові по всій галактиці з внутрішньорядковою нестачею кисню між двома наголошеними на бо хіба ж зброя питає господаря коли вибухати душа селилася між порятунком та правдою але застрягла пісчинками скрипучої скорпіонії на тихих схилах плечей нерозквітлих півоній жени тепер отари зірок кучерявим небом до першої світлої до нової світлини де ви на двох ділите постіль не помічаючи стін забери у тебе найцінніше — станеш героєм на сантиметр вище щоб дійшов пішки до внутрішнього перевороту де відданість більше не жовторота і тільки тихі як спогади ластівки крилом торкаються його чола спи, героє, скоро весна і пташенята ковтають жадібно лускосяйне сонце * Подарунок для Кілдунчика, вірш про Тейна Кріоса @viknapoetry #єва_верле

Генератори перегукуються з сигналами повітряних тривог. Подушечки пальців гріють дверну ручку кав'ярні. Хризантеми тануть в осені  замінником цукру. Земля — кругла, але для мене вона наче бургер. Ми — гарячі котлетки між змерзлими хмарами й ґрунтом. «Грій же, Світе!», — прошу. Хоч і сам можу будь-що зігріти. До холодних мурашок, щоб аж плавився сир. #маркітнийгербарій

шановні колеги, на цій сторінці оголошено допоміжний збір на автівку та дрони для 93 ОМБр (великий збір та звітність тут https://www.instagram.com/p/DGNP_XMtDVz/?img_index=1&igsh=ZHFxNWFwejAwN21u) за донати, кратні 50 гривень, маєте можливість одержати подяку у вигляді книги та костера, зробленого мною 🫙https://send.monobank.ua/jar/8ErVk2CW1u накастуйте вільних гривень, будь ласка 🩵

Замість підсумків за рік, пропоную вірш! КРИЛА Відкриваю шухляди, де пам'ять До країв переповнена. Знизу Між всілякого мотлоху й пилу, Ще з дитинства лежить фотокартка. Яснооке дитя, що без страху Заглядає у душу та серце. Придивляюся, чую, мов вперше: "Все вдалося у проміжках часу?" Незручне запитання, хвилююсь, Розбираю завали та рештки. Поміж попелу — мрії, як перли У маленькій долоньці, між мушель. Тут поламані крила, та пір'я — Осипалось під осуд дорослих. Пухоїди провини весь спротив Підточили. Та й досі я вільна! Прибираюсь до скрипу. Потоки Запускаю — провітрюю душу, Щоб злетіти. Маршрути малюю Нескінчені, в дитинство завдовжки... @Raramina #раміна

Звуки ти носиш у собі наймення і звуків когорту є плач та квиління десь там заповзла німота є звуки зі срібла а є почорнілі від горя і розпач триденний складаєш у вузлик ретельно як бабця складала найбільші скарби бо ж дітям у спадок бо що вже та радість скінченна ховаєш між кутиків губ сорому дрібку смієшся бо важко з тобою бо звуки війни як плащ королівни червоний від крові пасує до білого личка і розвівається шлейфом кричить життєствердно ненависть — цей звук що найдалі зайшов якнайглибше сидить одного дня відізветься @novakain_poetry #новакаїн

Цього року - тотал red ❤️ І невеликий постик в інсті: https://www.instagram.com/p/DS-y4i1DJ25/?igsh=OGptNHhwcWN6bWph

У нас нова радість стала — сьогодні ми відправили антологію «Цвях» на друк у Бук-Друк, заплатили частину по накладній і після того, як розповіли про нашу благодійну мету, нас вмовили замовити побільше примірників і зробили добротну знижечку, чому ми щиро раді й вдячні. Фізичну книжку очікуємо в кінці січня, а першу презентацію плануємо на початок лютого. Шановні автори/читачі, нині збірку можна замовити за ціною 400 гривень, потім ціна виросте, для читачів точно) Наводимо приклад розвороту з текстом однієї з наших авторок і кінцеву обкладинку (на фото скріни, тож якість приблизна) Замовляйте за посиланням https://forms.gle/s7v1LWRnA57VZWdc9

🔥

Аркуша світлий простір, в рівнянні усі відомі. Плюсуй-мінусуй зникоме, крихти витрушуй з постелі. Від'ємне число ілюзій, відсутність знаків за комою, спомин в сухому залишку. Словом єлейним за/душу, досвідом — поза комір. Кухні знайомий контур. Босою на лінолеум без відчуття опори. В мисочці емальованій кимось замаринований згусток сирого м'яса — в'язень кислотних розчинів. Тіло в квасному розпачі. Погляд прикритий димкою, в пічці тепліє стрімко і жар вигинає стінки. Швидкорозчинні люди не досягають піку. Навстіж відкриту спину вкриє хрустка скоринка. @snigpoetry #мері

Тернополю /українському місту, з яким ми (поки що) — потенційні друзі з мережі/ заходиш поза часом в місто Т. де набаки́р кресаня головної ратуші іще видніється посеред хмар, і нависаючи, долоні неба розлогим куполом тримають затінок над величчю Сере́ту і відгомін буденних мандрів — уздовж каштанових рядів, провадить за рукав до різьблених на камені скульптур (портрети сталості) — що затаїли крізь сторіччя їхні очі? й у затишку мурованих осель охоче лунає в розмислі перегук дзвонарів і може саме тут, на гладь озер, зліталися птахи листів Франка, щебетувати в осередок літа розносячи Тернопільським повітом плодючі сіянці «Мойсейових» шляхів чи перший Соломії солоспів в терновім полі розпорошений мільярдами піщинок самоцвітів, безцінний голос вдарувавши світу й піднявшись до склепіння зоряниць — вподобав вічну славу сама земля напувана життям — подібно низці золотих коралів, тримає міць дубовим частоколом й оборонним валом зусібіч. і місто дихає і місто тихо снить про спокій позачасових реалій *вірш на фінал конкурсу Ліга _поетів

боже, якщо ти планував мені стільки всього треба було дати мені нерви, як корабельні канати треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина треба було мені дати серце важке, як якір щоб отак кинув його за борт – і жодні хвилі його не зрушують з місця у відкритому морі у відкритому як рана морі у відкритому як смертельна рана солоному морі кажеш мені: греби руками, дитино, греби руками, доки я вигадую весла Галина Крук #крук

Ми пристрастей чаші – наповнені ними, солоні. Гулка потаємність і туга – мов сад під дощем. Я хочу тебе цілувати в уста і в долоні. Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще. Це так ненавмисно, зненацька – і так прямовисно. Любов, що здається любов’ю, – стається і є. Я смію тебе. І, можливо, іще не запізно Тебе цілувати і дихати ім’я твоє. Маріанна Кіяновська #кіяновська