Психотравма війни | Станіславська Тетяна

(продовження) Як працювати з травмою вцілілого? 1. Нормалізувати переживання. Провина може свідчити про емпатію та прив’язаність, але саме відчуття провини не є доказом реальної вини. 2. Розділити відповідальність і результат. Дослідити, що людина реально знала, могла передбачити й контролювати в той момент. Важливо враховувати ефект післязнання: після трагедії минуле здається значно передбачуванішим, ніж було насправді. 3. Визнати неможливий вибір. Іноді людина вибирала не між добрим і поганим, а між двома катастрофічними варіантами. 4. Працювати з переконанням, що загиблий був ціннішим. Тут нерідко виявляються давні схеми низької самоцінності та ідеалізація померлого. 5. Подолати розрив між розумінням і відчуттям. Людина може раціонально знати, що не винна, але не відчувати цього. Тоді однієї когнітивної дискусії недостатньо. Добре працює імагінативну рескрипцію, "порожній стілець", уявний діалог із померлим і поведінкові експерименти. 6. Відокремити пам’ять від провини. Пам’ятати й любити можна не лише через страждання. Зв’язок можуть підтримувати листи, ритуали, розповіді, важливі дати та вчинки, які не є самопокаранням. 7. Працювати з румінаціями. Досліджувати не лише їхній зміст, а й функцію: "Що, на вашу думку, станеться, якщо ви перестанете це обмірковувати?". 8. Перетворити сплату боргу за життя - на життя, згідно зі своїми цінностями. Допомога іншим може бути ресурсною. Але якщо людина допомагає, тому що мусить виплатити борг за своє виживання, жодного обсягу допомоги не буде достатньо. Завдання в тому, щоб перейти від "я живу заради компенсації" до "я можу жити не тому що винен". Джерело.

Два види провини вцілілого: 1. Змістова провина: "Він загинув через те, що я зробив / не зробив". 2. Екзистенційна провина: "Я знаю, що не міг нічого змінити, але все одно неправильно, що я живу, а він/вона - ні". Змістову провину можна опрацьовувати через аналіз реальної відповідальності та можливості передбачити наслідки. При екзистенційній провині людина часто сама розуміє, що не винна. Але емоційно це нічого не змінює. Провина вцілілого ймовірніша, якщо: - людина й до події мала переконання "я менш цінний за інших"; - людина твердо вірила, що світ має бути справедливим і передбачуваним; - людина вже пережила кілька подій із загибеллю інших; - довелося робити неможливий вибір, у якому не існувало доброго рішення; - загиблий і вцілілий сприймалися як люди з однаковими шансами вижити. Що ускладнює терапію вцілілого? 1. Людина прагне компенсувати те, що залишилася живою: рятує інших; обирає рятувальну професію; працює понад силу; намагається прожити надзвичайно "корисне" життя; карає себе; прагне помсти винним. Але внутрішній борг неможливо остаточно сплатити. Скільки б людина не зробила, цього може здаватися недостатньо. 2. Румінації: людина безперервно повертається до запитань: "Чому він, а не я?", "Що було б, якби я вчинив інакше?", "Чому я вижив?", "Чи міг я його врятувати?". Проблема в тому, що екзистенційне питання часто не має задовільної відповіді. Румінація створює ілюзію пошуку істини, але фактично утримує людину всередині провини. 3. Інтрузивні образи: спогади про момент смерті; остання зустріч із загиблим; момент, коли ще нібито можна було втрутитися; похорон; страждання, яких людина насправді не бачила, але уявила. Образ викликає провину, а провина знову активує образ. 4. Переконання про необхідність провини. Людина може вважати, що провина є справедливим покаранням за виживання і допомагає не забути померлого. Також вона доводить любов і відданість та зберігає зв’язок із загиблим. Тому зменшення провини може відчуватися як зрада: "Якщо мені стане добре, це означатиме, що його смерть більше не важлива". Джерело. (далі буде)

Люблю, коли ви питаєте. Бо це означає, що ви читаєте. А це означає, що я не дарма пишу. "Фантазія" - то такий психоаналітичний термін. Так говорять, коли йдеться про гіпотезу, версію. Людина може ніколи не формулювати так дослівно, але всередині його ніби буде діяти саме ця логіка. У наведеному випадку фантазія звучала так: "Несправедливо, що я живу, а її немає", "Якщо я дозволю собі жити добре, радіти й віддалятися від горя - я її зраджу", "Якщо я теж не житиму повноцінно, то ніби залишуся з нею". Ще раз: це не прямі цитати клієнта і не буквальне бажання померти. Це зміст переживань, його фантазія про те, що він відчуває. "Заслужити право жити" - продовження цієї ж логіки. Людина несвідомо сприймає власне життя не як безумовне право, а як борг: "Якщо я залишився живим, то мушу це виправдати: бути корисним, рятувати інших, не помилятися, багато страждати або зробити щось надзвичайне". Це близько до провини того, хто вижив: він може почуватися винним за сам факт, що залишився жити. То була одна з терапевтичних гіпотез, які ми (вчора) обговорювали.

А ще міркую сьогодні про те, як дружба з клієнтом може бути добрим початком альянсу. У ньому є тепло, взаємна симпатія та розуміння. Але. Він також може захищати обох від безпорадності. Що несвідомо транслює терапевт, який намагається товаришувати з клієнтом? - Я не можу тобі допомогти. Тому давай дружити, так я менше відчуватиму свою безпорадність. - Я хочу тобі подобатися, це прикриє твоє розчарування мною. - Ми товаришуємо, щоб я прийняв твою симпатію до мене за результат терапії. Що несвідомо транслює клієнт, який намагається товаришувати з терапевтом: - Ти робиш щось не те, але я не дозволю собі агресію, бо ми ж друзі. - Я буду дотепним і зручним. Так тобі буде приємно зі мною, і ти не помітиш, наскільки мені погано. - Я покажу тобі прогрес, щоб ти не розчарувався в мені. Так виникає несвідома угода: терапевт не торкається власної безпорадності, а клієнт - своєї агресії та розчарування. Обом тепло. Обом приємно. Але те, що мало б бути у терапевтичних стосунках - відсутнє. За мовчазною згодою.

Крім годинної лекції, вчора ще були два величезних розбори багатошарових кейсів. Кілька коротких інсайти вам, для професійних роздумів:

Фронт може бути не лише місцем служби, а й способом регулювати самооцінку: "якщо ризикую життям - значить маю право жити".

Військо дає структуру, належність, легітимну агресію, сенс і можливість бути потрібним. Без передової з’являються сором, тривога, порожнеча.

Смерть матері може стати не просто втратою, а вузлом із кількох переживань.

Там можуть з'єднатися: дитяче горе; провина того, хто вижив; фантазія померти замість мами; необхідність заслужити право залишитися живим.

Коли власна агресія розщеплена: або я добрий і неагресивний, або жорстокий, як батько - вихід може бути в тому, щоб дозволити мати силу й агресію, не перетворюючи їх на насильство.

Тим, хто вчора не добіг до Майстер-класу "Нейробіологія терапії: чому метод (не) працює" - коротке самарі. Методи і методики можуть не покращувати стан клієнта не обов’язково тому, що вони погані або терапевт винен (наше улюблене). А тому що: 🧠 Ми часто психологічно пояснюємо те, що має біологічну причину: виснаження, недосип, дефіцити, гормональні порушення, дію ліків, ЧМТ тощо. 🧠 Метод не відповідає можливостям нервової системи людини саме зараз. 🧠 Темп надто швидкий, глибина надмірна, а інтенсивність непереносима. 🧠 Немає достатньої безпеки й довіри у стосунку з терапевтом. 🧠 Напруги замало: людина все розуміє, але емоційно нічого не переживає. 🧠 Напруги забагато: людина починає боротися, тікати, завмирати або підлаштовуватися і в результаті не здатна усвідомити досвід. 🧠 Метод працює з когнітивкою, але проблема закріплена в тілесній або емоційній пам’яті. 🧠 У клієнта вже є правильне пояснення, але немає нового пережитого досвіду, закріпленого нейронними шляхами. 🧠 Ми намагаємося прибрати симптом, не зрозумівши, від чого він захищає. 🧠 Терапевт правильно ставить завдання, клієнт навіть правильно його виконує, але болючого ядра вони не торкаються. 🧠 Терапевт починає тиснути, рятувати, надмірно пояснювати, завмирати або уникати складного. 🧠 Одного інсайту чи однієї вдалої сесії недостатньо: новий досвід має багаторазово повторитися. Наступний майстер-клас: "Чому травма не хоче йти і як вона змінює картину світу" 5 жовтня 2026, понеділок 18:00-21:00 3 000 грн Зум Про майстер-класи "Складні випадки". Реєстрація.

Київ у диму. Горить багато чого. Ще одна пекельна ніч. Сподіваюся ви більш-менш. Надсилаю вам маяк. Сьогодні він для мене найвлучшніша метафора: машини вже стоять у корках, кав’ярні вже працюють, метро вже забите людьми, які їдуть на роботу. Ми тут. Місто живе. Ранок настав.

Ось така нейропсихоаналітична ілюстрація виходить. Червоно-помаранчева зона - то первинні потяги й афекти, "Воно". Синя кора і ганглії - то "Я", що організовує досвід і взаємодіє з реальністю. Жовта лобова зона разом із отими профілями - то зріле «Над-Я». Яке дає змогу дивитися на себе збоку, оцінювати власні дії, витримувати внутрішні конфлікти і розуміти, що можна виправити. Зміст його норм і вимог, ясна річ, у всіх різний. А оте темне око, яке виглядає з-під емоційного ядра - примітивне, каральне "Над-Я". Воно не стільки оцінює вчинок, скільки переслідує соромом, провиною і страхом покарання. І воно теж у кожного має власний голос та улюблені засоби катування.

Психоаналіз має ще не дуже розвинуту, але вже досить помітну гілку з додатком "нейро". І там, у нейропсихоаналізі, психоаналітики намагаються роздивитися, де ж там у мозку живуть фройдівські Воно, Я і Над-Я. Які зони головного мозку за це відповідають. Бо дуже цікаво нам, чому іноді правильно застосовані техніки КПТ терапевтичні інтервенції - не спрацьовують. Де та кнопка, куди можна натиснути - і клієнт засяє щастям-здоровлям. Ту кнопку поки ніхто не знайшов. Ба більше - пишуть, що її не існує. Але хороший терапевт з десятьма дипломами не здається. І сипе собі попел на голову у стражданнях, що то він щось не доробив, не додав, не доніс. Що то його святий обов'язок - бути ефективним і зцілювати всіх і все навколо. Тим часом у мозку клієнта відбувається своє. Завтра поговоримо про це на майстер-класі. Буду пояснювати на картинках, що тут де і як воно куди. Після чого розберемо пару клієнтських випадків. А поки - ось: таблиця зі статті психоаналітиків Теннісона Лі та Марка Солмса про роботу з розладами особистості. І моя візуальна метафора. "Нейробіологія терапії: чому метод (не) працює". 7 вересня 18:00 - 21:00 (Київ) 3 тис грн. Зум. Про майстер-класи "Складні випадки" (і реєстрація).

До речі про свідчення. Чому травмі потрібен свідок? В історії Аллена Нельсона у дописі вище - особливо важливо те, що Нельсон почав говорити. РОЗ-ПО-ВІ-ДА-ТИ. Про те, хто він. Про те, яка його родинна історія. Про те, що війна зробила з ним. Про те, що він сам робив на війні. Свідчити про те, що сталося - то дуже, дуже терапевтично. Розповідати можна в порожнечу. І самому собі. І пляшці. І навіть коту. Свідчення ж передбачає Іншого - того, хто буде це чути, витримає почуте і підтвердить: "Так, це сталося. Так, це було. Так, тепер я теж про це знаю". Травматичний досвід часто існує поза зв’язною історією. Він повертається окремими шматками: то картинк, то запах, то відчуття, то реакція тіла... Особливо вночі... Свідчення ж поступово дає тому всьому мову. Людина перестає бути локацією - таким місцем, де знову і знову повторюється травма. Так відновлюється частина суб’єктності. Тож запрошую у терапевтичну групу. Вже скоро.

Найбільш бісяче питання для військових у всьому світі - "Чи ти вбивав на війні?". Саме так називається новий фільм Сін’ї Цукамото, щойно представлений на Венеційському кінофестивалі: "Містере Нельсон, ви вбивали людей?". Фільм заснований на реальній історії Аллена Нельсона, темношкірого американця, який у 18 вступив до морської піхоти, намагаючись вирватися з бідності й дискримінації. У 1966 році він потрапив до В’єтнаму. У 23 Нельсон повернувся додому з ПТСР і моральною травмою. Не спав, панічно реагував на темряву й гучні звуки, не міг повернутися до родини та зрештою опинився на вулиці. Зв’язок зі світом йому допоміг врятувати терапевт з ветеранської лікарні. Це історія про те, що війна здатна одночасно зробити людину жертвою, свідком і учасником насильства. І запхнути все це їй в психіку. Цікавий факт, до речі: в реальному житті, після проходження терапії, Аллен Нельсон почав відкрито розповідати про пережите (привіт терапевтичному свідченню в NET; пам'ятаєте я топила за це на курсі про трансгенераційну травму?). А у 2005 прям повернувся до В’єтнаму, аби каятися і просити вибачення. Українських військових не можна порівнювати з американськими у В’єтнамі, бо ЗСУ захищають власну країну. Але моральна травма можлива і в цьому випадку: загибель побратимів, неможливість врятувати, вимушене вбивство, провина того, хто вижив, накази, які привели до загибелі підрозділу... Важкий досвід. Художньо показаний. Чекаємо на прокат.

А ще зустрічала Terror Management Theory ("Теорію управління страхом смерті") Грінберга, Соломона і Пищинського. Вона про те, що нагадування про смерть може посилювати І прагнення до сенсу, самоцінності, групової належності та продовження себе (у репродукції, наприклад), І жорсткість, поляризацію та агресію. Знайшла для вас цікаве дослідження, де аналізували: - 164 статті; - 277 експериментів; - різні способи нагадування про смерть; - показники захисту світогляду й підтримання самоповаги. В експериментах одна група розмірковувала про власну смерть, а контрольна - про якусь неприємну, але не смертельну подію. Потім оцінювали їхнє ставлення до своїх і чужих, моральні судження, підтримку цінностей, групову ідентифікацію та прагнення підтвердити власну значущість. Цифри самі подивитеся, я не буду тут ними перевантажувати. Головний висновок такий:

Близькість смерті не лише лякає. Вона мобілізує пошук того, що дає людині відчуття значущості, приналежності та продовження життя.

Як вам?

І все-таки в умовах війни частина людей знаходить суб’єктність через дію, ризик, контроль, належність і близькість до межі. Може відбутися тілесна інтенсивність, заміна страждань активними діями, переходом від безсилля до (всемогутнього, маніакального) контролю. Взагалі-то багато на що здатна людина, аби тільки почуватися живою. Аби змінити "Зі мною щось роблять, а я нічого не можу" на "Я дію, можу, витримую. Отже існую". Стівен Маєр і Мартін Селігман ще 10 років тому дослідили, що навіть обмежена можливість діяти захищає краще, ніж повна безпорадність. Майкл Балінт описував гострі відчуття як поєднання небезпеки і страху і при цьому - наближення до межі з надією вижити. Ну і академічності заради. Як психоаналітична концепція, "перемога лібідо над мортідо" - то звичайно красива концепція. Але як наукове твердження потрібне слово "іноді". Бо все, що написано вище - буває не завжди. Небезпека здатна робити життя не тільки гострішим, але і паралізувати, і дисоціювати, і руйнувати.

Під час тривалої небезпеки життя звужується. Спочатку ти перестаєш планувати рік. Потім місяць. Потім післязавтра. Зрештою горизонт скорочується до ранку: пережити ніч, виспатися хоч трохи, провести найближчу зустріч, купити продукти, зарядити телефон. Людині може здаватися, що вона втратила амбіції, стала лінивою, перестала чогось майбутнього. Та ні ж. Просто ми живемо дрібнішими відрізками зараз. Як оті камінчики в банці. Бо таким є воєнний масштаб життя.

Ні, я не напишу "подихайте і заспокойтеся". Більш того, чесна відповідь моя буде в тому, що немає способу жити під регулярними атаками й почуватися так, наче ти в безпеці. Завдання не стільки заспокоїти нервову систему (хоча якщо для того є підстави - бігом до лікаря), бо в нормі вона має реагувати на небезпеку, це нормально. Завдання, насправді, в двох речах. Перша - знайти те, що вас тримає. В кожного це щось своє. Мені дають ресурс книги та кіно. Комусь - новий рецепт шарлотки з яблуками. В мене був випадок, де людина перефарбовувала одну й ту саму стіну у вітальні: скільки разів була у гострому стресовому стані - стільки разів міняла колір. Хтось завів кота. Хтось гуляє у парку та годує знайому білку (ні, не ту). Друга річ - зменшити все те, що ресурс не дає, а забирає. По можливості, звичайно, бо домашні справи можуть лишати сил, але теж неправильно, якщо миші одного ранку винесуть тебе з хати. Інше - все і так відоме: регулярно їсти, пити чисту воду, рухатися, виходити на денне світло. гуляти (оно погоди які стоять золоті). Інформаційна гігієна. Не перевантажувати ся алкоголем. Натомість - плакати, злитися, мовчати, жартувати чи тимчасово нічого не відчувати. Що саме вам допомогає - те й ок. Канал "Психотравма війни" ще можна читати, але то якщо подобається. Бо оно, дивлюся, аж двадцять людей відписалося.

А ще напишу. Про те, як під час тривалої небезпеки чужий спокій може здаватися особистою образою. І бісити страшенно. Бо як це ти нічого не чув. Які ще квіти купляти. Чому не читаєш моніторингові канали. Чому смієшся, коли ми всі тут мало не загинули. Але річ у тому, що люди регулюють стрес по-різному. Один безперервно скролить інформацію. Інший вимикає телефон. Один говорить про небезпеку. Інший пече пиріг. Один йде навчатися, бо інший проводить вебінари, навчальні програми і терапевтичні групи. Коли твоя нервова система виснажена, чужий спосіб виживати легко сприймається як байдужість, дурість або зрада. Нам хочеться, щоб інші підтвердили серйозність загрози саме тією реакцією, яку маємо ми. Та людина з квітами або навчанням не обов’язково нічого не розуміє. Просто сьогодні її психіку тримає саме це.

Дивіться, яку я вам принесла художню візуалізацію наростання нейронного збудження та перевантаження мозку. У контексті наших київських обстрілів так можна ілюструвати процеси: 🧠 Мигдалини, яка на п'ятій швидкості визначає всі загрози підряд: кожен гул, свист, хлопок, повідомлення є надважливими. 🧠 Системи блакитної плями мозкового стовбура, яка швидко мобілізує увагу й реакцію. Але за надмірного збудження увага стає не кращою, а більш уривчастою. 🧠 Префронтальної кори, якій стає складніше виконувати роботу. Погіршуються робоча пам’ять, концентрація, планування, гнучке перемикання й контроль емоцій. Тому можна блискуче витримати атаку вночі, а вранці не могти скласти простого листа. 🧠 Всієї системи цілком, яка не отримує сигналу завершення. Навіть після відбою мозок продовжує прислухатися: чи справді все, чи це лише пауза. Коли загрози повторюються, така мобілізація стає способом функціонування. Це називається "алостатичне навантаження". Отже, так метафорично виглядає наш мозок, який не припиняє воєнну напругу. Колосальні ресурси спрямовуються на пошук небезпеки, а на звичайне життя їх залишається набагато менше.

Чому на дев’яту добу стає важче, хоча ми вже мали б звикнути? Бо кожна нова ніч приходить не до тієї людини, якою ти була дев’ять днів тому. Вона приходить до людини, яка вже вісім разів могла загинути. Вісім разів мобілізувалася, щоб вижити. Вісім разів рахувала прильоти, чула вибухи, заспокоювала дітей, читала новини та вранці поверталася до роботи. Адаптація допомагає нам функціонувати, але не обнуляє попереднє навантаження. Резерви психіки не встигають повністю відновитися, і кожна наступна загроза зустрічає дедалі виснаженішу систему. Тому ми кожного разу сильніше здригаємося. Більше плачемо. Гірше думаємо. Психуємо на те, що раніше взагалі не торкало. Адже сьогоднішні удари припадають на попередні вісім. Зараз покажу як це виглядає у мозку.

Вночі - атаки, руйнування, смерті й поранення. Вранці - конференція в Zoom. Вдень - звіт керівництву, скинути гроші на шкільний атлас із географії, випити кави з партнером, знайти дитині молоко, якого немає в магазині через влучання по складах. Ввечері - транспортний колапс, бо місто зупинилося через шахеди. А ще треба встигнути на йогу, купити батькам ліки, читнути щось англійською і випрасувати чоловікові сорочку на важливі переговори. Вночі - знову атаки. Знову руйнування, поранення і смерті. І далі по колу. Психіка не встигає вийти з однієї реальності, а вже мусить обслуговувати іншу. Нам складно не лише тому, що страшно. А й тому, що від нас вимагається неможливе перемикання: щойно ти був жертвою воєнного терору, а тепер будь продуктивним, ввічливим і пунктуальним. І не смій запізнитися на засідачку. Тут тобі і фронт, і тил. Одночасно.

Ні, ми не божеволіємо. Ми дев’яту добу тягнемо шпагат між життям і смертю. Хоча чому тільки дев'яту добу? П'ятий рік тягнемо. Але зараз щось особливо сильно болять м'язи розтяжки. Якщо ви забуваєте слова, губите речі, плачете через дрібниці, не можете зосередитися або раптом ненавидите всіх навколо - це ще не означає, що психіка зламалася. Вона перевантажена. Частина уваги постійно слухає небо. Частина шукає дим від вибуху. Частина підраховує відстань до найближчої підземки. Частина думає про дітей, батьків, вікна, уламки й наступну ніч. Тим, що залишилося, ми працюємо, підвищуємо кваліфікацію, спілкуємося і намагаємося жити життя. Не дивно, що психіки на все не вистачає. Та ми можемо зараз бути розсіяними, злими, загальмованими, надто веселими або зовсім порожніми. Тож не факт, що куку поїхало. Скоріш за все, воно досі тут. Просто вже сильно потребує відпочинку.