Психотравма війни | Станіславська Тетяна

який день - такий і вечір

Плацебо - поліпшення стану, пов’язане не з дією препарату, а з очікуваннями, попереднім досвідом лікування, ритуалом, довірою до лікаря. Ноцебо - протилежний феномен: негативні очікування посилюють біль, нудоту, втому, тривогу або спричиняють побічні симптоми. Наприклад, людина читає перелік побічних ефектів і починає помічати саме їх. Подібне може відбуватися і в психотерапії. Якщо людина заздалегідь переконана, що терапевт їй зашкодить, не зрозуміє або "розколупає психіку" - вона може помічати найменші коливання стану, тривожно їх інтерпретувати, створюючи доказ погіршення.

дроновий деньок

Людина може говорити всю сесію. Докладно, змістовно, навіть захопливо. Мати знову все переставила. Чоловік не так відповів. Командир щось сказав. У магазині нахамили. Дорогою зламалася машина. Подій багато. Слів багато. А психічної роботи - нуль. У психосоматиці це називають евакуацією: напруження не усвідомлюється, а просто викидається назовні: у тіло, дію або потік слів. Людина повідомляє факти, але не намагається зрозуміти, що вона відчула, чому саме це так зачепило, із чим у досвіді це пов’язано. Це справді нагадує акт виконаних робіт. Події перераховані, але немає доступу до внутрішнього життя. Завдання - повертати розмову всередину. Для соматизуючого пацієнта це особливо важливо. Якщо психічний апарат не переробляє збудження - цю роботу частково бере на себе тіло.

"Страшно" - не завжди означає "небезпечно". І страх - не самий точний прилад для вимірювання зовнішньої загрози. (спостереження за наслідками ампутації в родинному колі)

У світлі всього вищенаписаного. Не можу передати, як мене на днях потішила прекрасна нісенітниця у статті одного дуже поважного українського науковця. Кого саме - звісно, не скажу. Стаття була присвячена дисоціативним психозам. А у висновках раптом з’явився цілий абзац про співчуття до людей, які вживають опіоїди. Очевидно, той шмат тексту випадково перекочував з іншої статті. Тобто стаття про дисоціацію - дисоціювала власноруч. Було дуже смішно. І, зізнаюся, страшенно заспокійливо: помилку опублікували, і світ при цьому не впав.

Цікаві кейси були вчора, до речі. Знов підібралися схожі, наче хтось спеціально їх кастингував. Про надвимоги до себе, які подекуди виглядають як потяг мортидо. В яких може бути несвідоме небажання жити, бо бути живим - це помилятися, ревти й сміятися, спонтанно зриватися їсти тістечко, пхати ногу в замет, імпульсивно купити непотрібне, бажати суперечливого і часом виглядати відверто нерозумно. Надвимога ліквідує саме намагання бути живим. Бо вимагає не розвитку, а безпомилковості. Така людина ніби весь час складає іспит, без можливості почути: досить, ви впоралися. Залишається дуже функціональна конструкція. Вона працює, досягає, тримає обличчя і правильно відповідає на запитання. Але майже не живе. Бо життя - не проєкт, який треба здати без жодної помилки. Його взагалі не треба здавати.

Сьогодні зранку міркую про те, що ми вже місяць живемо в режимі цілодобових атак. І воно вже наче й рутинно. Кав’ярні працюють із сьомої. Хліб печеться. На мостах - ранкові затори. Клієнти, нові проєкти й перемовини, блог, аспірантура... - все на місці. Жоден буденний пункт не вилетів із розкладу, не розчинився в тумані невідомого. Цієї суботи читаю майстер-клас на конференції "Метафора в психотерапії 2026". У п’ятницю та неділю веду навчальну і терапевтичну групи. Учора провела інтервізію. Все як завжди. Цікаво, як це все (і ми в цьому всьому) бачиться ззовні. Напевно, маніакально. Але зсередини це так не відчувається. Зсередини ти прокидаєшся від вибуху, дивишся, що вціліло, тиснеш кнопку кавомашини і відкриваєш календар. Життю нема куди подітися. Воно продовжується. Як і наше з вами кавування. То вам теж, як завжди? ☕️☕️☕️☕️☕️☕️🤩☕🦷🖤🌟

Ще важливо. DSM‑5 використовує коди ICD‑9‑CM та ICD‑10‑CM. DSM‑5‑TR використовує коди ICD‑10‑CM. Власних кодів DSM не існує. ICD - це англійська назва МКХ ВООЗ. Але ICD‑9‑CM та ICD‑10‑CM - не базові класифікації ВООЗ, а їхні американські клінічні модифікації. Тому тут важливо звертати увагу саме на позначення CM. APA пояснює це тут.

Зверніть увагу: гостра реакція на стрес за МКХ і гострий стресовий розлад за DSM - різні речі, як то кажуть в Одесі. Попри те, що в МКХ‑10 та ICD‑10‑CM використовується однакове позначення - F43.0. Відмінності такі: - МКХ‑10 ВООЗ, F43.0: гостра реакція на стрес, виникає практично одразу й зазвичай минає протягом годин або 2–3 діб. - DSM‑5/DSM‑5‑TR, F43.0 за ICD‑10‑CM: гострий стресовий розлад, має окремі симптоматичні критерії та триває від 3 днів до 1 місяця. - МКХ‑11, QE84: гостра реакція на стрес тут не класифікується як психічний розлад, а належить до чинників, що впливають на стан здоров’я або звернення по медичну допомогу.

Неслабо я заморочилася цими обстрільними безсонними ночами - і створила робочий інструмент для клінічної, наукової та освітньої практики. Зіставила діагнози за МКХ‑10, МКХ‑11 та DSM‑5‑TR і відповідні їм коди. У таблиці наразі - 129 діагностичних позицій: нейророзвиткові, психотичні та афективні розлади, розлади особистості, сну, харчової поведінки, нейрокогнітивні стани. Працює пошук! Навіщо це все? 🧠 Щоб перевіряти формулювання діагнозів, зіставляти МКХ‑10, МКХ‑11 та DSM‑5‑TR і не змішувати їхню термінологію та системи кодування. 🧠 Щоб краще розуміти діагностичні висновки, з якими приходять клієнти, та орієнтуватися в наукових статтях, написаних за різними класифікаціями. 🧠 Щоб говорити з психіатрами й іншими клініцистами однією мовою, узгоджувати термінологію в освітніх матеріалах, перекладах та описах методик. Користуйтеся, будь ласка. Аж раптом знайдете неточність або невідповідність - повідомляйте. Відшліфуємо разом і разом користуватимемося.

Так, сьогодні маю трохи часу і від вас не відліпаю, як бачите. То ще добіжу поділитися. У другому сезоні "Джентльменів" Гая Річі є класна сентенція про жіноче й чоловіче. Він там наводить приклад класичної архітектури, де у кожному місті є круглий купол і спрямована вгору колона або шпиль. Зазвичай десь поруч, на майдані. Бачили ж таке? Та десятки разів. У Києві теж так. То там цікаво пояснюється: чоловіче позначене вертикаллю: увійти у простір, розітнути його, вказати напрямок. Жіноче - то про об’єм: вмістити, огорнути, утримати, надати форми тому, що всередині. То я оце й міркую. Якщо перенести цю геометрію на війну, то тут теж є функція, яка рубає. І є функція, яка вміщує - наприклад, страх, лють, провину, безсилля, горе. Іноді ці функції виконують різні люди. Але часто - ті самі. Війна робить так, що нам потрібна і сила, здатна бити й зупиняти, і здатність утримувати людей, зв’язки, пам’ять, культуру. Як все навколо - про одне й те саме. Ви теж це помічаєте?

Хто обирає "тільки не вночі" - звертаю увагу на лайфгак: вимикати сповіщення, за прикладом більшості...

Бачу, авжеж бачу ваші відповіді. Дякую дуже ♥️. Головне тут навіть не те, що 61% опитаних - психологи, клінічні психологи або психотерапевти. Головне - наскільки перехресною виявилася аудиторія: 198 людей зробили (прямо на зараз) 287 виборів. Тобто багато хто з вас перебуває одразу в кількох ролях: психолог і викладач, військовий і психолог, студент і волонтер, дослідник і практик. Понад 10% опитаних мають стосунок до військової сфери. Отже, тексти про війну тут читають не лише фахівці, які працюють із її наслідками, а й люди, які знають цей досвід зсередини. Якщо екстраполювати данні на загальну кількість підписників - це майже 500 людей. Ще 22% не належать до жодної з перелічених сфер. Просто читають, бо цікаво. І це теж хороша новина. Отже, канал поки не перетворився на закритий кабінет, де без пояснень бубонять нудятину, зрозумілу лише своїм. Дякую, що показалися.

Над усією цією системою стоять загиблі. Вони стають беззаперечним моральним еталоном і водночас жорстоким внутрішнім суддею: якщо людина загинула, яке ти маєш право втомлюватися, боятися, хотіти додому або звертатися по допомогу? Так провина вцілілого перетворюється на внутрішній наказ: не скигли, не проси, не відновлюйся. Іноді навіть полегшення стану може переживатися як віддалення від загиблих або зрада тих, кому пощастило менше. Звичайно, досвіди війни не однакові. Життя під цілодобовими обстрілами у місті та на передовій - різні речі. Служба в тилу і перебування під постійним вогнем - різні. Поранення й ампутація - різні. Кількість бойових виходів - має значення. Проблема починається там, де відмінність у пережитому перетворюється на відмінність у праві бути почутим, страждати й отримувати допомогу. Важливе тут - не оголосити, що всі пережили одне й те саме. Ні. Але біль не мусить перемогти в конкурсі, щоб стати реальним. Бо це дуже дивне змагання: що більше тебе зруйновано, то переконливіша твоя медаль.

Ви знаєте, що я працюю всю війну і не виїжджала. То зібралася особиста колекція про те, як змінюється контекст порівнянь/змагань протягом війни. Розповім, поки є час. Найпоширеніше - про "Де ти був, коли я тут...". Це ясно, можна не пояснювати. Далі - про "Де саме ти жив/був/воював". Потім воронка звужується: "Ясно, ти теж на гарячому напрямку, але скільки в тебе бойових/прильотів". Наступний рівень - поранення та контузії. Скільки, куди, наскільки серйозно. Ампутаціями теж міряються. Чую й такі історії. Ну і вершина - "А інші взагалі загинули". Це фінальний аргумент, після якого живим взагалі нема що сказати, а краще закрити рота й більше ні на що не скаржитися. То хочу сказати. Що так вибудовується ієрархія права на страждання. Щоб твій біль визнали справжнім, потрібно пред’явити докази: географію служби, кількість бойових, діагнози, шрами, відсутню кінцівку, вибиті вікна, свідоцтво про смерть близької людини...

- Побачте, що зі мною сталося. Не зрівнюйте мій досвід з меншою загрозою. Визнайте ціну, яку я заплатив.

- ось як це звучить. Коли пережите ще не вдалося усвідомити і перевести у слова, людина починає говорити цифрами та тілом. Днями на бойових. Кілометрами до лінії зіткнення. Кількістю контузій. Втраченими частинами тіла. Якщо досвід неможливо розповісти - його доводиться доводити.

Причому битися - то не обов’язково про бійку. І навіть не завжди про зброю. Прямо зараз я фотографую улюблений Київ. Те, що ворог намагається стерти. І це мій особистий бій на сьогодні.

Під час війни "Я" не зникає, воно зазнає атаки. Так, втрата спокою, сну, дому, близьких, середовища і звичного майбутнього загрожує "Я" та трансформує його. Але ж не стирає. Тож що нам лишається, окрім як битися до кінця.

Подивилася інтерв'ю Романа Кечура. Головний нерв тут - українська резильєнтність. Викладу вам кілька конкретних тез. Перша. Росія воює не лише за територію. Її мета - змінити нашу ідентичність, щоб українці перестали бути українцями. Тому посилення власної ідентичності під час війни - захисна відповідь колективного "Я" на загрозу зникнення. Це не стільки про борщ/вишиванку/співи, скільки взагалі про знання, хто я. Друга. Пережиті предками війни, репресії та геноциди самі собою не роблять нас стійкішими. Історичний досвід може передавати не тільки готовність боротися. Він може передавати протилежні правила:

Не висовуйся. Мовчи. Пристосовуйся. Не сперечайся із сильнішим. Ті, хто чинив опір - загинули.

Третя. Отже, сучасний український опір не можна пояснити тим, що в нас нібито автоматично увімкнулася сила предків. Між історичною травмою та сьогоднішньою резильєнтністю лежить велика проміжна робота. За тридцять років незалежності українці вчилися називати пережите, повертали собі історію, мову й культуру, переосмислювали радянське минуле, виходили на Майдани, створювали волонтерські мережі й накопичували досвід власної агентності. Четверта. Україні доведеться розширити наратив невинної жертви. Не відмовитися від нього, бо нас справді нищили, репресували й колонізували. Але додати те, що цей наратив часто залишає за кадром. Ми не тільки страждали. Ми зберігалися, пристосовувалися, чинили опір, помилялися, впливали на інших і знову відновлювали власну суб’єктність. П’ята. Резильєнтність не міститься всередині травми як готовий спадок. Вона виникає з того, що люди й суспільства роблять із пережитим досвідом. То найсильніша ідея цього інтерв’ю - нас тримає здатність зрозуміти, що з нами відбувалося, зробити з цього висновки й цього разу обрати іншу дію. Нагадую про терапевтичний курс "Розкажу свою трансгенераційну історію". Старт - 3 жовтня 2026. Реєстрація.