Храм поезії (🖤)

Луцьк, хто хоче взяти собі кошеня? хлопчик, 4 місяці. до лотку привчився. від бліх й глистів оброблений. дуже грайливий й ніжний. його братиків вбив чоловік на вулиці, а сестричку вже забрали в сім'ю. я взяла на перетримку його два тижні тому, але я не можу так довго його в зйомній квартирі тримати. ще декілька днів і мені прийдеться випустити його назад на вулицю. я дуже не хочу це робити, але в мене немає особливого вибору. тому шукаю для котика люблячих людей. будь ласка візьміть собі цю солодку булочку, я буду неймовірно щаслива ❤️😢 (п.с. готова завезти кошеня до вас, якщо ви живете не дуже далеко від Луцька)

*** Годинник на башті вицокує пів на десяту. Стою і чекаю під вінницьким небом відбою. Так мляво гуляють з візочками мами й малята. Я сьорбаю каву – очікую зустріч з тобою. Так затишно в центрі і людно мені після Сходу: Вночі там у мороці гучно – здригаються стіни, Там вітер гуде, вдень на площі – перекотиполе, Там вікна-фанери, крізь них навіть світло не блима. Із кожним ковтком від зажури стискається горло, Я не відчуваю образи та щось певне душить. Збирається дощ, сильно тіпа від клятого грому, До звуків сирени звикаю та знаю – не мушу. Всі дні по краплині у пам‘ять збираю назавжди, Напевно, змирився із тим, що не вдома пів року. І все я на світі за погляд на Харків віддав би… Пробило десяту. Тобі помахаю під звуки Європи. @ola_poetry_ua

Учасник 9 🧞‍♂ Коли уява підірве перевантажений цифрами мозок, той знайде щось своє у відблисках сонця на стінах, які поширює зелена пляшка на столі. Ти мріяв пережити століття? Побачити щось по той бік чисел, як бачили твої батьки, коли зустрічали нову епоху? Можливо, місто засохне, можливо, не тільки твоїми сльозами затопить могили близьких. І коли це майбутнє увібрало твої думки? Туди майнула найщиріша мрія... Вона полишила тебе самого, в оболонці буденності. Хто ми без мрії про тут і зараз? Без мрії про життя в моменті. Дорога до завтра прокладається стежкою, якою ти йдеш сьогодні, то варто її прикрасити найяскравішими квітами... Або ялинцем і туями, молодості пасує зелений. Я завжди обирав емоції, досліджував кожну пелюстку своєї чутливості, пірнав у вир прекрасного, що доводило до сліз, не гірше за чорнюще горе. Моя стежка прикрашена усвідомленням чистоти, яку можна побачити у дрібних деталях, але неможливо пояснити. Я збираюся зустріти її прояв на тому кінці шляху, а поки, вбираючи аромат бузку роблю черговий крок. Бо юність — це велика бібліотека доріг, у якій важливо не як швидко ти йдеш до мети, а скільки всього ти запам'ятаєш з відчутого.

до речі, надішліть будь ласка в коментарі що ви можете сказати хорошо чи поганого про пані Лисичку. Бажано ті хто з нею особисто знайомий, якщо боїтесь її пишіть в пп

Учасник 8 🧙‍♂ Кажуть, дощ тоді йшов цілими днями. Поки не прийшов до нас із вами. І трава тоді була зеленішою...і небо відбивало зайчики від землі, щоб лапки не маснились об свіженьку росу. А що у нас зараз... Ритм серцебиття планети стукає у вухах. І не кажи, що це я неуважний, не кажи що тебе прослухав... Я люблю деталі, люблю детальки. Приходь, поскладаємо... Далі повз вікна пролетить кілька тижнів життя. Далі ти як на стійці подертий стяг А в думках...шкільна лінійка, ціль одна та проста... Після уроків почухати пузо котам, на урохах рахувати краплі на її вустах. Далі...чорт забирай, домашка...впринципі, можна не робити. І прийти додому під стомлений плейлист із лоу-фай. Але сам не засинай. І так летить-проходить непомітно. Вслід за теплим подихом вітру. І торкається сонця пісок. І з-під нього падає скло. Хто тепер розповість про світ на гусячих лапах. В кого свічка замінить лампу. В кого щастя замінить сон. І під скельцями крапочками протицяєш. Тик тик тик. Важко підняти голову, коли на ній сидить кит. Я готовий тобі подарувати істину... Тільки розрівняй спину...колись ще згадаєш мої слова. Світ не стоїть на трьох китах, він на них пливе. І тобі треба плисти, навіть якщо море — придорожній кювет. І так летить-проходить непомітно. Вслід за теплим подихом вітру. Просто пам'ятай, що хаос та порядок — найкращі друзі І коли ще раз перечитаєш мій віршик, не забудь згадати, що колись було одночасно і краще, і гірше. Мабуть...

Віршів поки нема, одкровень теж не буде🖤 Привітати старушку можна словом або ділом – задонативши на підтримку мого благодійного проєкту або тим і другим способами ☑️ https://send.monobank.ua/jar/4vJHcDhitd 5375411212111707

Учасниця 8 🍀 🐈‍⬛ “Дайте, дайте коту копійчину!” Копирсаюсь в кишені дубльонки у пошуках забутої усмішки.

🎼🎵🎶 Мон а-мур, ясносяйна зірнице небесних плеяд, Джозафіно! Ваші очі — сапфіри! Це сниться? Лебідко моя! Що за фібри розхитали тектоніку душ — в пил комет, до вогню, до вібрацій? Я прий-няв ризик, я не зійду. Я момент цей спиню, щоб ввібрати…

Перехожі дивуються: звідки у того кота без освіти таке акапело? ♣️ Із посібника: “Ніколи не дивися незнайомому коту в очі. Не підходь. Не киць-кицькай. І навіть не думай гладити! Бо куди не коти, а коти — муркантильні створіння... Як полащаться спинкою, як зачарують пухнастою милотою — аж не зчуєшся, як залишишся без чобіт!” ♠️ “Дайте, дайте коту копійчину!” Старий арештант намотує піки на пики  набридливих хамелеонів. схаминеться вже біль  чи і далі битиме бубни у бубни хиткого терпіння? — Обличчям в стіну! ♦️ “Дайте, дайте коту копійчину…” Спогади лізуть під шерсть розрядами електрошокера. На струнах підсмалених вус заскрипіли скрипічні ключі. Скріплені міцно наручники. Боляче. ♥️ Йому було сімнадцять, як вперше попав по бакланці в акваріум. Малолітній щипач запхав лапу не в ту котоловку (був котик голодний). Сітка накрила затриманого з головою. Попався! Чабар невеликий,  та жовте клеймо тепер злісно стирчатиме з вуха. За-мур-заний. Кіт, загнаний в кут, захищатиметься по-звірячому відчайдушно, відбиваючи чирви від червів вкраденого сумління. Туз! Обіцяв бідолаха, що більше не буде,  але… У валета пропав гаманець! 🐈‍⬛

🎼🎵🎶 Добрий вечір всім! На землі присів,       щоб вам заспівати. Застеляйте сніг! Смеркне вдалині.       Підходьте до ватри! Мій пиріг потік. Сльози по щоці.       Коти же не плачуть! Знову прожене слово крижане.       Дверима по лапі. Студінь, аж іскрить. Сани мчать згори.       Дворами тиняюсь. Сихівська зима сипе жартома       під плащ витинанки. На ланах святих Бог зірки зростив —       мов гречка, колючі. Десь безслідно зник мій сумний двійник       в замерзлій калюжі. Втомлені воли фіру волокли.       На хмарі косили. Скоро Коляда. Сонце коло дасть        новим апельсином. Скачуть калачі. Більше напечіть —       для друзів і рідних. Гарного Різдва! Зірку Вам зірвав.        Пустіть хоч погрітись…

— Мамцю, мозьна? Ну мозьна? — Ні. ♦️ — Як ступив ти отак на слизьку? — спитав якось я в уркагана. — Юним був… В клітці тісно. Він слабнув. Він бився об прут.  Я дивився на нього і плакав. ♠️ Щодня — боротьба. Між шісткою і королем — козирні піки… чергового зриву. Моторна ажитація життя. ..І байдуже, де ти з’їси цю чашу жиру, — все одно лапи заляпаєш. Як казав дядько Дарвін, у світі хижаків надважливо не бути пасивним. Особливо якщо ти — пасинок долі. (Малолітній щипач ще не знав, що за все доведеться вкусити своєї баланди)

🎼🎵🎶 Арабескове небо не боляче скропить святою водою гріхи. Будуть склитися краплі по тілу, мов цвяхи, пустивши арабіку крові, а раби Божі (з ними й не Божі), а ще не раби, і нероби — кожен схоче тихенько зійти із човна, поки можна, уявно сухим.   Перелітні бажання в руках серафимів застигнуть у передзимі. І сніжитимуть бронзові крила, стискаючи строгістю ваг грудну клітку — поки серце, проколоте ґратами зрад, перестане боліти. Втихомирити дзвони сумління по зліпках я так й не зумів...

Якби можна було вкрасти й час, він би виправив усі помилки! Його юність тоді не зігнила б у камері… Життя злодія — гра в перевідного «Дурня», поки хрéсти не зміняться на хрести скромного кладовища. — Мурмусе, дай мені справу Котенка.

вітаю, наші переможці: 1 місце - Маша Чекарьова 2 місце - Леді У 2 місце - Костя Ватульов #поезія

​​Ця велика ведмедиця, подібна до птахи зра- неної, буцім лапи протягує по твою душу і тихо шкіриться, не реальна загроза – невинна каверза, як і наша не просто, та дружба, в повітрі підвішена не торканнями, виключно мріями та рум'- янцями, поглядами з зіницями збільшеними – нам потрібні такі митарства, аби ненароком остаточно не з'їхати з глузду й від розпуки не тріснути, аби борсатись та боротись, і колись автострадами й залізницями на пів оберту колеса, на пів видиху підійти та стиснути неслухняний час, недоречний простір, схарапуджену віру і трохи ніжності; коли зорі укажуть шлях, ми одразу ж на нього вибіжимо, щиросердно не знаючи як, але точно знаючи – у нас все вийде.

чекати — це довге ковтання вуглини, трав'янистої шиї запах, втоплений у пам'яті, розтинати юрбу біля виходу із метро: пізнавши зі спини, наздоганяти — і щораз помилятися. чекати — себе розвогнити і зламані звуки складати будиночком літер, який ось завалиться. із уст витікає синього викрику згусток — тіло нового листа. ні, я не пишу. це мовчанки глибоке вкорінення в домі, вузькі коридори — для світла мембрана непрохіднá. і серед пекучої радости з усміху рóдить оскомину: я заздрю тобі, бо ти не чекаєш.

Я, облита дощем, у твоїй заховалась кімнаті, Де гірчинки робусти змішались з повітрям гірким. Ми чужі поки ще, та приречені спільне пізнати. Не розтиснувши вуст, ти так вабиш здриганням руки. Я течу і мовчу, а за спиною падає злива. Дико прагну й боюсь Провалитись в пітьму насолод. Доторкнись і відчуй Мою звільнену вперше сміливість, Мій розпечений плюск Крізь цнотливо потріскане скло. Я - облита дощем. Обсуши мої крила тремтячі І вдихни в мене, влий подарунок надії на все. Знявши маски нікчем, Ми народимось вдруге неначе: Для оголених мрій, Що купаються в каві глясе. Наталка Меленишин

Замикаєш мою долоню в своїй руці, Це не доля, не карма, не фатум Це щось інакше, І проміння котиться краплями по щоці, І ніхто, насправді, не знає, що буде дальше, І ніхто не знає чи "дальше" насправді є, Може це все вигадка, сон, і нічого більше, А у тебе в долонях зігрілося щось моє, А мене в долонях - іще непрожиті вірші, І горнятко кави з корицею й молоком, І маленька затишна загорнута в спокій вічність, Й загустіла карма і віщий якийсь сон, І як завжди п'янка, невагома й прозора тиша. 21.07. 2024

Нитки-промінчики у липні вельми рано Плетуть заквітчаний у хмари небокрай. А прохолодний подих ночі так і манить На зустріч сходу, шліфуванню серцеграней, Допоки намір цей спекотний день не вкрав. Допоки роси ще тримаються у травах, І вітер носить дзвінкоплинний птахоспів, Подальший шлях думки торують, хай незграбно, Та не заклякнуть у обставинах, що правлять Постійно плани, хто би їх не розробив. Постійні виклики-кийки ведуть крізь терни. Чи треба звикнути? Хай кожен обере Собі ту відповідь, що виважить ретельно. Світанок ліжка із бажаннями застелить Легким мереживом смарагдових дерев. Легкими кроками, із сонечком укупі, І не сполохавши тривоги, хай посплять, Просунусь далі по маршруту, що наступне? Хай попадають при ході невдачі-крупки. Та через це не кину мрію-журавля. #вірш

якось одна поетка старшого покоління сказала, що їй боляче бачити молодь, яка пише не про секс, закоханість і свою юність, а про війну. чому? чому я не можу справді написати про щось інакше, і в кожному, кожному вірші повертаюся до війни? писати про війну важливо, та коли кожна нова нотатка починається гнівом і болем, а потім знову йде навкруги, я відчуваю, що просто не вмію писати про інше: у мене бракує слів, а разом із тим і навичок, раніше мені здавалося, що вірші про небо і сонце – це тупо. інтимна лірика – це нудно. писати про кохання – це слабкість і прояв вразливости. мені було треба вирости. я не маю писати лише про важке, я не маю давати закликів, я не маю вкладати чіткі посили і зрештою все пояснювати, я можу писати хоч 5 стовпців про листя сухого дерева, а можу про порухи наших тіл, оргазми і фіз матерії. я хочу виходити з рамок і меж своїх і мені нав'язаних і не залишати в нотатках те, що здається не надто "правильним". я хочу писати про щось просте, буденне, нудне і все ж таки писати про юність, любов і секс, і листя сухе на дереві. червень 24

до речі, збір на прилад нічного бачення батьку подружки від 50 грн розіграш футби https://send.monobank.ua/jar/7RLCVysEva

що ми скажемо цьому місту, які слова залишимо на його стінах? скажемо, що одним домів вистачило, а іншим не пощастило? плутана орфографія щастя добре скручується і горить, коли домівка книг перетворюється на румовища рваний ритм люди маліють, провалюючись у німоту, губляться у тіні учорашніх великих літер, але слова кусають за пальці перш ніж присипати попелом про шлюб і народження усі непевні свідоцтва смерть заціловує кожну літеру потрісканими сухими губами, перевіряє, щоби за цими вікнами більше ніхто не дихав, але любов – це те, що також стається з нами, саме у цьому часі, просто на цьому місці, недоречна, як кома, поставлена на надгробку, нестерпна, як музика на розквітлому цвинтарі але коли вітер ненависті підпалить усе що тут по-справжньому з голосу говорилося – дивися в правопис ніжності, перевіряй, як все це колись писалося, як тут любилося 26.05.2024

Голка Кожен спогад, Подія І людина, Що лишили слід на нашому шляху, Мають свій запах, Колір, Чи артефакт. Мій перший поцілунок пахне милом "Duru" з виноградом, І щоразу, коли я чую цей запах, Я знову повертаюся в холодний весняний Франківськ, В якому мені завжди п'ятнадцять. Моє дитинство має темно-зелений колір - Колір листя каштанів у червні, Колір трави, Що островом росла серед нашого двору, Колір молодих горіхів, Які ми чавили ногами об асфальт І по шматочках виколупували з місива шкаралупи, Колір, Називати який у грі "Світлофор" вважалося чітерством, Бо, Направду, Мало хто тоді носив щось зелене. І коли цього вечора, Вперше за останні вісім років, Я беру в руки голку, Я згадую прабабусю. Згадую, як, Іще геть малим, Нанизував для неї нитку І як вона буркотіла, Коли я по кілька хвилин не міг влучити в вушко. Згадую всі ті шкарпетки, що вона зв'язала І тримала в великій поліетиленовій торбі під ліжком, У своїй норі в самому кутку хати. Згадую всі історії Про її дитинство і юність, Які вона розповідала по десять, Двадцять, Тридцять разів, Забуваючи, що я їх уже чув. Згадую, як вона важко шкорбала ногами, Йдучи зі своєї кімнати до кухні, І як голосно молилася, Коли на вулиці гриміло. Згадую, як вона останні два роки мене не впізнавала, І щоразу питала бабусю, хто це прийшов, А та відповідала, сміючись. Єдине, що я не можу згадати - Це її похорон. Мама казала, що йшов дощ, Як, напевно, має бути на всіх похоронах. Земля розмокла, і могилу ледве викопали за дві години. Над труною тримали парасолю, І вся родина чекала, Доки вона ступить за поріг, Щоб податися в останню подорож. І тепер я тримаю голку в руках, Намагаючись влучити в вушко ниткою, І чую її голос, Який каже, що я надто повільний. Я зашиваю все, що планував, А тоді риюся в шухлядах та шафах, Аби знайти ще бодай щось діряве. Я зашиваю всі шкарпетки, Футболки, Шорти та рукавиці, І навіть питаю сусідів, чи в них нема, що залатати - Аби тільки довше чути цей голос. А вона, напевно, дивиться на мене І схвально киває головою, Оцінюючи мою хазяйновитість. Або читає свіжі газети у двох парах окулярів, В'яже нові шкарпетки, Щоб потім кинути їх у торбу під ліжком, Чи повільно йде на свою небесну кухню, Щоб випити кислого молока. Звичайно, якщо там, де вона зараз, немає грози. Бо тоді вона молиться.