Ніколассон

дороги білих лисиць коли ми підемо до самого краю дорогами білих лисиць, лякаючи в нивах воронячі зграї, турбуючи сплячі ліси, минаючи села, забуті богами, обходячи краєм міста, не ляже травинки стебло під ногами, не рипне дощина моста. не будуть до нас говорити зустрічні, згубивши із зору за мить, бо тим, хто прямує із плинного в вічність, написано бути самим. не маючи змоги розвіяти смуток, зайшовши в дорожній трактир, допоки не станемо всіми забуті, ми будемо вперто іти. і духи брестимуть узбіччями поряд, і місяць сріблитиме пил, і будуть мінятись низини і гори, сніги і квітучі степи, і в кожного буде і каптур, і посох, аби не збиватися з ніг, і в кожного в торбі лежатиме посаг: легенди, вино і пісні. і блиском роси і зорі, що вмирає, карбуючи тіні крізь дим, дороги лисиць доведуть нас до краю, де ми відшукаємо дім. ///