Храм поезії (🖤)

🏙 ▸ Київ Невиспане місто продовжує свій рух попри все бере мене таку ж сонну за руку і під невдоволене ричання машин веде продуманим маршрутом у ранок, що не може похвалитися ароматом кави і круасанів. Натомість маєш бути насторожі аби на голову не звалився каштан чи щось гірше. тшш Заплющ очі. Довірся шепотінню вагону. Ще скоро? Вже виходити? Місто поспішає, і ти разом з ним. Чи навпаки? Чиї рухи швидші? Зупинятись не можна. Зупинка Лук'янівська площа. А можна ще трошки побути заколисаною? Відчути стійке єднання, що не зникне із тріском вікон бо невиспане місто продовжує рухатися. І я заздрю йому але теж рухаюсь далі. Хоч і не хочеться. ─ ────────── ↷ #yrboo_вірші @liliums_swamp

сотня життів, ч. 2. знаєш, часом, коли так хотілось мовчати, все забути і просто безцільно іти, не виходячи з меж однієї кімнати, я пірнав у нові світи. я виловлював спогади з пам'яті крові і відновлював віру, стрибаючи з веж. я вбивав, не чекаючи права на сповідь, бо ніщо не є істинним. істина - теж. я був орком, що йшов через Темні Ворота і людським піхотинцем у сутичці з ним. та у битві за долю всього Азерота ми стояли спина до спини. я платив за усе дорогою ціною, на шляху крізь портали, сніги і вогонь. я зліпив себе сам: із дитини - в героя, на якого чекав Альбіон. я у битві ту'умів здолав Алдуїна, і здригалися вежі, коли я кричав. я був Корво на стінах і Гарретом в тінях, не маючи навіть меча. я молився Альмсіві - і гоїлись рани. і очоливши гільдії, клани і Храм, я пив шейн на просторих терасах Сурана і давав настанови богам. моя доля вплелася в десятки історій! моя слава гриміла на цілі світи! за спиною - багато. хай що там говорять... я прожив сто життів. а ти?

🪨💎🪲🪨💎🪲🪨💎🪲🪨💎🪲🪨💎 Третій тур Котолисів — ВІДПРАВЛЯЄМОСЬ НА РОЗКОПКИ ПОЕТИЧНИХ СКАРБІВ! 🪨💎🪲🪨💎🪲🪨💎🪲🪨💎🪲🪨💎 Цього разу ми пускаємо письменницьке коріння під землю й живимо пагони натхнення розмаїттям підземного світу 😍 Скіл ПИШИ-ГРІШИ цього разу знову отримала Тата Пі, при чому автоматично 😁😁 бо ми ще й вгадувалку не викотили, а вона обігнала нас відповіддю «земля, мабуть» 👀 Таки земля )) зі всілякими черв'ячками-хробачками, камінцями на щастя 🙂 Що може стати сюжетом? 🖤 Найрізноманітніше каміння, дорогоцінне і ні та корисні копалини 🪱 Тваринки, що живуть в землі та під землею — черв'ячки, мурахи, кроти, тощо. 🛤 Підземні професії та транспорт 🗿Міфічні істоти підземелля 🗾 Вигадані підземні світи — міста, країни тощо У бік яких жанрів на вибір копати? 🪏 - пісенька - загадка - скоромовка - гра (квест, інтелектуальна, руханка, сюжетна тощо) КРАЙЧАС — 15 жовтня 23:59 Римовані роботи здавати @catania13_11, неримовані — @e_foks Конкурс анонімний! ДЕАНОН =ДИСКВАЛІФІКАЦІЯ Бажаємо вдалих розкопок 🧡💚

Сотня Життів Я прожив цілу сотню життів: в літню спеку від сонця мене ховали Вінтерфелла стіни - високі, товсті, давні башти, крипти у темних підвалах. А коли, навпаки, сніги мели наче в тому ролику «Фрозен Трона», я заходив у гамірні «Три мітли» разом з Гаррі, Роном і Герміоною. І коли хотілось рубанути з плеча, і лишитись без імені, дому, боргу, мене радісним тріском вогонь стрічав в головній залі Каер Морхена. А коли світанок яскраво горів з-за обрію краєм сонця надщербленим, Волинкар біля Воріт Зорі мене вітав вітром у вербах. Так минали роки: з їх імли виринали нові люди, лиця, і зникали друзі, та ці – не йшли, залишаючись на полицях.

Cinématique Осінь не стається, а виходить у прокат. Незалежна, авторська, повнометражна. Листя жовкне, як оплески. Кожна гілка тепер — Золота Гілка Канн. Листя падає — стеле червону доріжку крізь парк. Не минай, я прошу, ще затримайся трішки у зоні монтажній. І повітря прозоре й зернисте — мов плівка, широкий формат. Крупний план: моя втома і плечі у душі, краплини на спині. Тільки холод заходить до серця і холод заходить у кадр. Зупиняється камера. Стогін у голосі стигне. Час — жорстокий монтаж. Цей таймлайн додає всім напруги, зриває основи. Перебиті фрагменти, затягнуті сцени розлуки, між нами зник звук і заплутались титри. Цей контакт надала мені осінь, твій агент тимчасовий. Я хотіла б виключні права на твої сни купити. вересень 2024 @grasliv #олена_павлова

Вірші на конкурс здавати в коментарі під цей допис👇 @virshoplitkarka #конкурснівірші

Краплі дощу торохтять по тугому намету. Вкриті навісом, потріскують дрова в багатті.  Казка сплітається пошепки, тіні химерні, ти засинаєш згорнувшись, немов орігамі. …І підкрадається О‌ле-Луко‌є.  Потяг старий запускає по колу. Хай тобі сниться мереживо колій  і деренчливий вагон іграшковий — слухай розмірений стукіт.  Станція буде твоя ще не скоро,  там рипить сніг, там живе білий колір,  там якщо ти, наче Кай, щось накоїв, Герда завжди‌ порятує. Хтось тобі ніжно розчісує пасма волосся.  Гарне, говорить, густе. Де ми робимо про‌діл? Гребінь торкається шкіри, мурашковий лоскіт,  м’яко і добре. Заснути так просто.    Оле-Лукоє розкрив парасолю, в очі сипну‌в дрібку сонної солі.  Хай тобі сняться обпалені сонцем теплі пісочні фортеці.  Вежі захищені, шпилі високі, з моря злітаються літні мусони,  мушлі шкребуться боками і сохнуть, ти, наче мушля, шорсткий — сотні  хвиль не затерли.    Ти засинаєш на дачі, у затінку яблуні. За‌тишна вовняна ковдра. Солодко пахне люпи‌н. Здалеку — дідовий голос у саджанцях ягідних. І розкладушка іржаво порипує —  спи, мій калачику, спи.    Оле-Лукоє будує із лего  човник для тебе. Каркас металевий, біле вітрило; під ча‌йковий легіт  стрімко пливи, і далеко-далеко буде твій острів і дім.  Там Нангія‌ла і там твої леви, клени шепочуть зелений молебен,  човник гойдається, спи, мій маленький, ти — найцінніший дарунок лелеки.  Гарних тобі сновидінь.   * О‌ле-Луко‌є — персонаж казки Андерсена, який показує дітям сни.  * Нангія‌ла — казкова країна (рай) з повісті «Брати Лев’яче Серце» Астрід Ліндгрен * Леви снились рибалці з повісті Хемінгуея «Старий і море» Олександра Хопта (@buryanpoetry)

Пам’яті Я пам’ятаю молоко, тепле, щойно з під корови, яке ти розливала нам по квартах так бережно, ніби ділилася найціннішим. Воно пінилось у відрі, і той спогад зігріває мене більше ніж піна слів сьогодні. Я пам’ятаю руки, покриті борознами і борозенками, чорними, як поле, на якому ти працювала. Я пам’ятаю, що не можна було гукати «бабуся», бо «бабуся-ягуся», а потрібно неодмінно «бабо». Я пам’ятаю хліб, якому ти допомогла народитись щойно з печі, як ти його складала і припасовувала, накривала та закутувала ніжно, ніби немовля. Я пам’ятаю чорне волосся з прожилками сивини. Вони бились не на життя, а на смерть, і врешті перемогли. Я пам’ятаю білу хату і сині ставні, а ще голосне «Таїсьо» від сусідки баби Наді. Я пам’ятаю твою постать, яка завжди ставила хрест-оберіг, проводжаючи нас додому. Я пам’ятаю, Ба… З книги «Риби і птахи»

Їду до Києва, бо в неділю матиму презентацію-розмову про альманах феміністичної поезії «Другий вінок» Учасни_ці розмови: - Віра Агеєва, професорка Києво-Могилянської академії, літературознавиця - Ростислав Семків, директор видавництва «Смолоскип», літературознавець - Оля Новак, упорядниця збірки, письменниця, фемактивістка - Олена Павлова, упорядниця збірки, письменниця, менеджерка культурних проєктів Також ви почуєте вірші у виконанні Єлизавети Жарікової, естер невінчаний, Любов Якимчук, Ольги Ольхової та Юлії Стахівської. 📌Неділя, 12 жовтня, 17:00, Київ, книгарня Сенс, Хрещатик, 34 Вхід вільний, приходьте 🙌🏻

Веселка Пробачте, та я буду першою в черзі за сяянням червня в рубінах черешень, за спокоєм плеса. Слухняно-нечемна, мов Пеппі за тридцять з уявним конем на веранді. Панчохи у стомлених мештах по травах ідуть до підніжжя нарешті. Втрачаючи ніжність, збираючи рештки любові до світу, вирощую шершнів, і стійкість до болю, і лапки волошок. Їх небо поволі складатиме в кошик. Навчаюсь потрошку, як бути собою — найкращою з версій семи кольорів. У спектрі — свобода. «Не здамся без бою», — мелодія рветься крізь копії днів. 7.12.2024 © Олена Галунець 🌈 Вірш, написаний за завданням конкурсу @ccaatt_ffooxx @virshoplitkarka #олена_галунець #олена_галунець

Я хочу тобі розповісти, як ми любили одне одного, королево моїх шістнадцяти. Ми бачили одне одного на алеях нашого саду, і була школа, і були заводи після зміни, і були неповнолітні королеви, готові любити весь світ, і тому наш квартал лежав залитий сонцем і в жилах його билась гаряча кров. І ми любили одне одного в сусідньому саду, де, лежачи у високій траві навколо стадіону, слухали, як засинає королівський квартал, і бачили, як гаснуть вдалині вогники будов. І коли нам уже починало здаватися, що ми майже нетутешні, ми закохувалися, і тоді великим було наше бажання переробити світ, і тоді великим було наше місто, і великою була наша любов. Аттила Могильний

Corre gatito (За мотивами мультфільму «Кіт у чоботях : останнє бажання») corre gatito, не треба тремтіти, нікуди бігти - прямую у бік твій. Чоботи. Шпага. Перо. Капелюшок. Вуса від страху тремтять. Мужність, сміливість я миттю спалю, щоб Взяти останнє життя. corre gatito, не треба тремтіти, леза злякався? твій страх - це прекрасно. Звешся героєм - котяча легенда! Блазню, браваду облиш. Раптом забракло повітря в легенях? Кіт обернувся на миш. corre gatito, не треба тремтіти, бийся із lobo, що сповнений злоби. Надто зухвалий і впевнений котик Вісім життів прогуляв. Кіт у чоботях - нещасна істота, Бідне, самотнє маля. corre gatito, не треба тремтіти, лізь у коробку від вищиру вовка. Милий, пухнастий… Який з тебе воїн? Не захлинись в молоці. Вперше програєш у рівнім двобої, Ти вже підпав під приціл. corre gatito, не треба тремтіти, крихітний gato втомився тікати. В хованки грати надумав? Це марно. В п’яти сховалась душа? Котику, шпагу свою піднімай-но, Використовуй цей шанс. corre gatito, не треба тремтіти, падай на лапи, мене не здолати. Друзі не зможуть тебе врятувати, Котик гуляє один. В очі дивись і побачиш там фатум, Все закінчилось, рудий. corre gatito, не треба тремтіти, паніки приступ ловити від свисту. Приторний запах твого переляку Чимось так схожий на мед. Швидше біжи-но, мале кошенятко. Швидше за бісову Смерть. corre gatito, не треба тремтіти, можеш завмерти у пазурах Смерті. © синьоока #синьоока

я знав що найкраща птаха на світі це жінка я кохав і вона кохала мене а потім їй стало сумно зі мною вона вийшла у сад щоб я не бачив приміряла золоті крила — і полетіла я плакав обіймаючи на ліжку її біле ледь засмагле тіло Тарас Мельничук

🙌 Одна з тисяч історій про кохання 🙌 Я зголодніла. Зроби мені хліба З маслом, будь ласка. І чаю, як завше. Березень горне, теплішає ніби. Що там з погодою? Саджанці наші, Бачиш, прокинулись, тягнуться вгору, Скоро розквітнуть яскраві нарциси. Я починаю вже марити морем. Бачиш – дерева у квіт одяглися... От я розчулилась, певно, застуда. Тістечко – ліки? Та звісно, я буду. Що? Є квитки до того узбережжя, Де ми з тобою кохали світанки? ...Хмари складали цитринові вежі, Хвилі... Ти будеш салат на сніданок? ...Хто це? Говориш, прибігла до брами, Господи, любий, нам тільки собаку... Звісно, лишаймо. Поїде із нами. Що? Так, із медом та ромом. Не дякуй, Кава гаряча – сама необхідність. Що ти вже хочеш... Ну добре, ну добре... Десять хвилин – це тобі несолідно? Та хоч годину – як вийду із моря. Може, хіба постарайся щосили. Жінко!? Нахаба? Роки не навчили Ніц, чоловіче. Підступна, зваблива, Маніпулятор. Продовжуй, я пишу. Бачиш, на небі збирається злива. Добре, лишаємось в ліжку... Тихіше. Скільки вже років? Не знаю. Дванадцять, Двадцять, дві сотні, життя нескінченне. ...Так, я поїла, зігріта і в шапці. ...Так, ця подвійна дорога – священна. Лютий 2024 р. ***

Твоя "л" змушує серце частіше битися Це як вишневий сік чи кава з корицею Твої пальці розтоплюють віск в мене на вилицях Знаєш, зовсім не дивно, що ми з тобою зустрілися Твоя "л" це як та сама халва із горіхами І якби ти був на тб - я б твою "л" запікала Щоб жодна жива душа не мала цієї втіхи Я загортаю ноги замерзлі в слова, бо віхола Загортає весь світ і місто на К, відповідно Знаєш, я хотіла б торкатись твоєї шкіри повіками Місяця світлом ніжним й м'яким, наче срібло Знаєш, твоя "л" мені уже майже рідна Вона запускає мені в діафрагму коріння Я і не думала, що в нас може бути щось спільне Бо я зазвичай трохи груба і горда з того, що вільна Проте твоя "л" - тепер єдине що дійсно мені потрібно для @virshok два роки тому

...після грози завжди дзвенить пташиний спів... Лети мій літачку, лети! Черкай крилом волоссячко дерев. Лети туди, куди тебе несе історія з дитинства, розбита навпіл миска, почуханий за вушко глечик. Лети, малечо. Вдихай у долоні вечір. Хапай росу за руку кінчиками пір'я лови травинку на подвір'ї. Лети, мій літачку, лети! Співають над селом коти. А ти? Лети. І най тобі під крила не впаде пушок. Помстися сонцю за спекотні дні І ті, коли тебе воно не гріло, Коли по тілу зорі пилом прилягли. Співають над селом коти. Коти пушок на гору, покоти. Лети тоді, коли несила, коли життям побита слива тебе в обіймах пригорне. Лети! Ти де? Лякає не дорога, а відсутність хмар, Єдиний шлях з-поміж зіркатих гір Ти сам обрав. Та страшно не піти через морські хребти у невідомість. А йти із думкою "назад шляху нема" Хитаються у полі колоски, гримить у банці квас, Після дороги завжди болить серце, Бурлить у шлунку, навіть якщо їв. Гроза...? Не страшно.. @maLvaaaaaaaaa #мальва

Він хоче її як жінку. З усіх жінок вона йому найскладніша і найбезмежніша. Любити її – це гратися у доміно. І він її любить – бережно і обережно. Він хоче її як жінку, як воду, але боїться цієї прозорості, легкості, щирості, боїться її зруйнувати чи вразити чимось, і вчинки його не виказують головне. Він звик до грубіших матерій. Тому коли вона посміхається, він опускає обличчя. І він би за нею пішов, та вона не кличе, і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…» Між ними свобода, між ними така глибина, що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші. Вона би його прийняла, але й він не кличе. І їй залишається тільки вокзал залізничний і далі пливти по морю, якого нема. Марія Литвинюк