Храм поезії (🖤)

немає часу жити мій хмельний баобаб блокує повітря забагато справ — кепсько картузи тиснуть углиб макітри спів резонує з мікро слова вислизають з вуст і питають: чи ладен себе спинити? жодної миті жодної миті ми — ті той та ти портативний розум колективного психозу під кодовою назвою «Досить» досить боятися жалітися ненавидіти себе кричати бути собі палачем мов той мем що вийшов із-під контролю мов дія вакцини від ковіду яку вкололи п’ять років тому бл*ть я вже, напевно, мертвий скільки ще воно буде мене зсередини жерти давати уявну надію спотворювати думки бігти по уяві тільки не кажи мамі про свої невдалі стосунки про пошуки сенсу життя роботи і всього цього «дорослого» може, ще років за п’ять я переїду в Осло чи Оттаву якнайдалі від поганих думок а так — все ок все ок все ок @buremne #буремний

З Днем української жінки! 😍 Олі Ритик Жінка в граційному русі – екстракт семи див. Ніжна безмежно, шляхи розфарбовує світлом.  Погляд її, спад волосся, хода – все меди. Солодко й терпко танцює п'янка жінка-літо. Руки, мов музика. Боже! Бринить в них політ Вічний – над часом й над безкольоровістю буднів. Магія біла летить, непохитна в крилі, – То розвівається в танці шифонова сукня. Жінка в граційному русі навчає життя Хореографії справжнього щастя в моменті. І ні годинники, котрі без гальм цокотять, Ні шум подій не притлумлять мелодії злету. 09.01.2023 © Тетяна Осіпенко

Діва з хвостом У місяця загострений ріжок, літає жук, легкого б сну нарешті. Гортає трави грозова прийдешність, лежу під дубом, що ледь-ледь пожовк. Втікачка, що не стане на престол, зачата Конунгом в обіймах Хульдри та зрощена в словах і вчинках мудрих, з ганьбою впала й віюсь, як листок. «Вона з хвостом!» — кричав гучніше той, кому довірила цнотливу крихкість. Вогонь почався з іскри, жалять вихри. Чом став підступним лезом — не щитом? Межу життя й родинних володінь окреслив полум’ям коханий зрадник. Обрала вічну втечу замість правди і замість вбивства й холоднечі стін. Для мене рідне місто — крик нори, там дверґи виплавлять шматочки влади. Тебе жага до золота погладить рукою вельви, тінню, що горить. Колись у лісі станеш до струмка… Раз: розіллюсь водою — вип’єш болю! Два: розірву, як ти мене ганьбою! Забрав мій дім, та все в моїх руках. © Олена Галунець @virshoplitkarka #олена_галунець #літальмор #allmor

У фіалкових очах сіріли хмари, З її серця піднімався буревій, Бо умовності кресалом висікали Іскри люті, норовливі та зухвалі. Нащо випадок таких несхожих звів? Підслуховувати, певно, що негоже, Та вони себе нитками із думок Пришивали кожен раз. І вже невдовзі Без її питань йому, немов без дози, Вже омріяного щастя не було. Час дорослішання. Мрії та анонси Сталих схем життя нерідко дисонанс Викликають у людей. Для когось млосно Міркувати про своє весілля досі, Хоча інші скажуть: "Це вже не про нас!". Хто в морському лоні ніби у колисці, У басейні радість не знайде, йому Будь-які кордони й забобони тиснуть І в старих одежах із традицій тісно. Та ввижатись буде в бантиках хомут. Неперервний пошук правди, долі, істин, Як не в згоді з іншим, то в стосунках рів Вириває часом. Та солоне й прісне, Можна їсти разом, ділячи навмисно Весь шматок, щоб кожний брав би, що хотів. Проживати долю із дівчам нелегко — Кострубате серце від жалю тремтить. Не лежать кохання мапи на поверхні, У конфліктах двоє руйнування терплять. Я ж лише сумую, іграшка-ведмідь. P.S. В OwlHub проходить набір віршів на Fiction хроніки https://t.me/poetry_new13/2188, тобто віршів, на які надихнули вже розказані, показані чи намальовані історії. От згадався мій вірш по твору Віктора Петрова (Домонтовича) "Дівчина з ведмедиком" #цикл

МАРУСЯ а сестра Марія помирала довго схудла на нитку аби ввійти крізь вушко голки до Царства Небесного лікарі розрізали бліде полотно її тіла і руками розводили іржа та болото на поживу не залишили нам нічого так і зшили по клаптиках мов зіпсовану ляльку коли морфій морфея засліплював очі вона бачила як Асканія-Нова колисає в обіймах її дитинство запирає в легенях сонце пречисте і кладе їм з сестрою вінки на голови степ заповнював горло її степ стишував учвал її серця степ висушував вільгу її життя відійшла на Різдво Богородиці під великі християнські свята люди завжди помирають страшно приймаючи муки за радість життя пішла по воду аж на самий Сиваш як казали селяни у них на Херсонщині з того часу жодна дівчинка в її родині не буває ані гіркою ані бажаною ані безтурботною хоч напровесні люди завжди пускають човники паперові і вигукують радуйся Маріє благодаті повна так вона знає що на землі все ще опираються метастазам болю (присвячено Марії Коваль, сестрі моєї бабусі) @iyakiva #ія_ківа

*** Тиша. Вибух. Підвальне сховище. Нерв залізний вже їсть іржа. Скільки болю ще? Скільки крóві ще Буде, доки мине цей жах? Боже, тісно як. Важко дихати. Де ж той мир? Розкажи, вкажи... Дід говорить: «Як був я крихтою, Так не бив навіть сам фашист!» Хтось зітхає: «Та де ж та правда є? Хто ж таке уявити міг...» Хлопчик бавиться, м'ячик падає — Зойк у тиші, а потім сміх. Сіра стеля цвіте від плісняви. «На Землі, а не в пеклі чорт, — Дядько каже. — Трикляті ж біси ви... Порт палає — Одеський порт!» Не на тих ви відкрили ловище! Є в усього своя межа. Нам нелячно, втім, скільки ж крові ще Буде, доки мине цей жах... ©Марія Чекарьова перша половина вересня 2022 року Вірш про події в Одесі 23.07.2022 року. Від моменту написання минуло майже 3,5 року, але питання «Скільки крові ще буде, доки мине цей жах?» досі не втратило актуальності... У четверті роковини повномасштабного вторгнення захотілося, щоб ці рядки зазвучали.

Два тижні не сідаю за плетіння🥲 Тупо не маю часу Цими вихідними буду робити замовлення, принаймні планую Якщо хтось не поспішає і може почекати то можете замовляти модельки які я вже плела, виготовлю в будь-якому кольорі або що в наявності 🙌

...сміху. “I’m haunted by memories I can’t erase.” я колекціонував наліпки. щоби потім приклеїти в анкету друзів старанно клеєм-олівцем, ми розпалювали вогнище в лузі і забували який настане день. мама наливала суп в яндоли і просила не тікати, бо є робота. ввечері буде запечений кролик, але з часом я об'ївся блекоти. каламутна річка забрала брата, як він так довго не виринає? лежить без діла моя рідна сапа, мене до заходу сонця немає. момотливий мотив цієї втечі просто наслідок нонконформізму. ніхто не вчив філософських течій, головне — щоб було що їсти. я колекціоную наліпки. правда тепер в контр-страйку, витрачаючи кредитний ліміт. одні кросівки. одна попайка. також один маршрут на всіх. мама передала в передачці мівіну, це постіронічний рамен. на вечерю буде моя вермішель, але з часом я об'ївся кураре. каламутна країна забрала брата, як він так довго не воскресає? пишу на Бога черговий рапорт. хіба це ж є еволюція, Дарвін? хтось протиснув кнопочку пуск і більше не прийдеш в підмогу. ти тепер лише інтернет-ресурс, немає серед ватри лише твого...

Згусток хтиві демони тіло напнуть плащаницею огортайся ним       залишивши сліди відбитки акуратно згорни і постав під залізним злитком        і за ниткою смикай емоції нитку я ж ні виду ні звуку                     усе білолицею тихі ангели приймуть безкровну офірою заспокойся цим        утамуйся              втирай олію припадай до сакральної рани голодним змієм все зашиєш уміло                     повторення дії я ж ні слова ні духу                     усе чорношкірою @snih_n_g #тата_пі

Автор: Ольга Далабожак (Helga)❣️ Кличу тебе подумки, блукаючи посеред оголених стовбурів, що проколюють бліду вись, посеред недоторканих снігових покривів, посеред безлюддя, з ледве теплою надією на твої метаморфози, з непереборною жагою зомліти від укусів зеленоохристих очей. Шукаю тебе, коли день вбиває мене метушливістю; коли ніч спотикається об гору печалей, яку безкінечно сортую замість того, щоб дозволити спілкуватись нашим астральним тілам уві сні. Вичікую миті, щоб вдихати тебе — мій згусток весняного сонця з мазками депресії. Знаєш, туга за тобою настільки отруйна, що стіни моєї кімнати блюють, знемагають. Божеволію. Шепочу твоє ім'я, простягаючи руки на схід, де ти граєш у піжмурки з життям. Ріжу шматочок своєї душі — не шкода. Вітер занесе його на краєчок недомитої тарілки, залишеної на балконі. Згодом поласуєш ним, запивши дешевим пивом навіть не здогадуючись про те, що то була я... що то була любов. 12.02.26

Пташечко Літо надихалось лютим: снігом стає деревій. Місто, що стало безлюдним архівом розтрощених мрій, димом малює фігурки всіх, хто тут жив і кохав, співом приглушує гуркіт, зривом якоїсь з октав. — Пташечко, що тут забула? Бачиш, навколо хрести? — В домі, хоч страшно та брудно, хочеться гнізда плести, і зашивати розриви, і повертатись до всіх, я ж тут так рано спочила під плитами двох поверхів. Янголів завжди замало там, де жорстокі бої. Місто, що стомлено впало, встане від співу своїх, з нотами світлих мелодій збудиться давній тотем риком могутнього роду, захистом скрізь проросте. Пташечко, дай мені знати, чи ти ще тут, чи не тут? Знаєш, як стало багато вільних, що гнізда плетуть. Бачиш, і я вже не плачу, чую не гул, а пісні. Падаю з лютим в обіймах на сніг. Олена Галунець (@virshoplitkarka) #олена_галунець

Залягти би на дно в "Наутілусі", Чорну смугу змінивши на хвилю. Просуватись, ламаючи зовнішню тишу, Та взамін будувати всередині. І нестися із часом навзаводи. Потім скажуть, що все вже описано. Дорікатимуть казці за вплетену істину, Та нападки сприйматимеш байдуже. Попід тиском проблем розплескатися Раптом схочеш, та надто занурений, Поверхневий шар-тугу тримає щось. Додаткова печаль проллє течії. Дехто їх під циліндром ховатиме, Щоби тіні щільніше змішались Із потоками, солі розбавивши. Чи циліндровий пристрій налагодить, А ключі у безодню закине. Хтось у блискіт розкішної сукні Одягне невсидючу вологість. І не зможе зіскочити з гойдалок, Що хитають з осоння до темряви. Коли сили врізнобіч роз'ятрюють І нема з ким годинники звірити, То тоді механічними діями Намагаються нерви порепані Заживити. Чи вийде, Як глибини пройду до камінчика? @literospletinnia #вм8 #приходченко

*** танцюй, моя пташко, просто посеред села. саме для цього його спалили дотла. красива у своїй силі, сильна у своїй красі — танцюй, моя люба, покажи їм усім. посеред цього згарища, залишеного ворогами, танцюй так, як завжди уміла — гордо і гарно. танцюй за тих, хто тут народився і тут поліг. танцюй за тих, у кого більше немає ніг. танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок.  танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок. ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті — це танець твого життя, а значить танець їхньої смерті. тож хай під твоїми ногами виростає нова трава. хай тут будуть нові посіви і нові жнива. хай там, куди ти вкажеш рукою, будуть нові хати. хай тут буде чим дихати. буде чим дихати. хтось мусить тут танцювати, інакше все це не має ваги. хай ворогів багато, але хай ляжуть тут вороги. танцюй для них, пташко, вперто, без жалю і каяття. бо це танець їхньої смерті, бо це танець твого життя. @tania_vlasova_virshi #таняпише

Маршрутка Все ще любиш людей? Коли хочеться вмерти в маршрутці. Ти для них Прометей — Несеш світло один у цій дурці. Якось все його злить, І гнівить Прометея водночас: Дзвін монент мимохідь, За спиною хтось ніжно лоскоче. Хтось облаяти звик. Гострі стріли летять від «Тимура» (водія маршрутки) Гнів вдихаєш мов пил, Тут усюди шалена напруга. Ти кричиш на усіх, Роздаєш чи то дулі, чи факи. Увійшовши в цей ритм Ти шукаєш легкої розваги: «Боже, як я люблю Переповнену зранку маршрутку. Пох*й хто, що, кому — Оболонська, така самобутня!» Оболонь 23.02.2026

що можна сказати? стільки промовлено звуків часом порожніх стільки історій описано що закінчилися любов – це спокій у який огортаюся до якого горнуся після заходу сонця чи справді слова такі вартісні аби порушувати ними тишу? хіба ця поетика здатна збагнути те що маємо ми? і навіть зараз літери здаються зайвими та непотрібними тому моя мова любові – не писати про неї @crescent_poetry #онофріюк

Сліпуче проміння впивається в скибочки тюлі. Смакує, усміхається й дражнить суворі морози. Ти – малеча. Сидиш на припічку, слухаєш пестливі язики вогню. Руки – вигріті скоринки хліба сьогодні випікають літнє сонце. – Я ніколи нікому не розкажу про життя старого ясену чи дички з ярку. Їх липкі історії стікали по пудрових пальцях, ховались в рукав і обіймали биту спину. Горнули до грубих грудей, спрагло дихали в шию. А потім як різко завиють. Раненим звіром вирвали вицвілу блакить. Минули десятки років, а воно так само болить. – Тікай, скоро злива закриє старі шляхи. – Я навряд чи встигну. Так хочеться лишитись твоїм. Медяник покотився горизонтом, сховавши притомлений день. Геть безбожно. — Невже це кінець? Тіло страшенно нило. Мовчання пекло туди, де майже ніколи не болить. І тоді розлився сльозами дощ, перший осінньо‐степовий. Місяць – ледянка* сховався в чорних дощах. Фатум наздогнав. *ледянка – сіль 16.01.2026. М.Ю.

Сюди треба ваші гроші https://send.monobank.ua/jar/5auza5a5Jk Мій вірш №2 😏

Косач чи Квітка? Якою була Леся Українка у повсякденному житті? Що любила, кого поважала та кохала? Якою вона була поза офіційними портретами з підручників? Чи є різниця між іпостатями Леся Українка та Лариса Косач-Квітка? На ці питання ми, «Театр з Абзацу», спробуємо відповісти виставою «Я-Квітка» 🕒Час дії: 18.30 (door opening — 18.00) 📍Місце дії: Будинок Кіно, зал «Вавілон» (м.Київ, вул. Саксаганського, 6) 🤎Подія матиме благодійний характер — збираємо кошти на потреби ЗСУ З любов'ю і повагою до глядача, Театр з Абзацу Квитки: https://secure.wayforpay.com/payment/sa5ba13219795

"ентропія любові" найчесніше було б не ділити на "до" і "після" ні місто ні вірші ні будь-що інше ви спитаєте а як же "під час"? беремо в дужки бо я досі не знаю як винести все це за не знаю як винести найчесніше було б більше не сподіватися не шукати кому б і як найщиріше виговоритися чи дати якесь інтерв'ю отут і отут було для отут просто було а о[тут біль]ше немає полюбилося на виході із метро "площа українських героїв" власне спостерігати за площею – як перехрещуються дороги і люди одні у підземку а інші якраз піднімаються все відбувається одночасно нелінійність часу його багатошарове нагромадження три тисячі моїх теперішніх я на дві з половиною наших важить лише співвідношення спільного до самотності тож в принципі все на своїх місцях @malskamira #міра_мальська