Храм поезії (🖤)

Він хоче її як жінку. З усіх жінок вона йому найскладніша і найбезмежніша. Любити її – це гратися у доміно. І він її любить – бережно і обережно. Він хоче її як жінку, як воду, але боїться цієї прозорості, легкості, щирості, боїться її зруйнувати чи вразити чимось, і вчинки його не виказують головне. Він звик до грубіших матерій. Тому коли вона посміхається, він опускає обличчя. І він би за нею пішов, та вона не кличе, і він видихає: «Пливи, моя рибо, пливи…» Між ними свобода, між ними така глибина, що тільки молитись, мовчати, стояти у тиші. Вона би його прийняла, але й він не кличе. І їй залишається тільки вокзал залізничний і далі пливти по морю, якого нема. Марія Литвинюк

«БЕЗ ТЕБЕ» Я не вірю очам, коли дивлюсь в твої — Вогники граються в них, як тоді. Наші тіла у поцілунках зійшлись, Ми знов одне ціле, як і колись. По старій дорозі гуляємо пішки, У тебе — найкраща у світі усмішка. Шепочеш на вухо знайомі слова: «Ти навіки є мій, я навіки твоя». Палаєш бажанням від ніжних тих слів, Які я казав і спинитись не міг. Я — атеїст і жахлива людина, Та доля мені дарувала богиню. Серце в танок, і душа оживає, Коли ти говориш так щиро: «Кохаю». Сплять за вікном і мальви, і рута, А ми до світанку не в змозі заснути. Ти раптом зникаєш із подихом вітру, Тануть в пітьмі яскраві палітри. Не хочу назад… Благаю — не треба! Та я прокидаюсь. Самотній. Без тебе. 08.09.2025 • Netuteshniy

поетичний конкурс Червона троянда

Присвята О. Лихогляд Дотикохресною ходою прямуєш до прекрасного, майже навшпиньках, але впевнено, стрибаючи дзвоником. Лагідно прикладаєш його до вух оточуючих. Дзіііінннь: щирість. Оксамитова. Кришталева. Прозора. У прозі, нарисах, верлібрах. Навиворіт. Всюди віддзеркалюється сяйво. Тексти розгортаються не лише в обидва боки – на всі чотири сторони світу: зверху донизу, справа наліво. Молитвою. І хоча твоя хвилька зараз чорно-біла, вона все одно втішає своїм збляклим світлом. Бореться зі смерчем, шепоче: «Він тебе не знесе». Не знесе! Осанна! Цупкими лапками пташки хапаються за гілки, тримають дерева, збивають до пухкості хмаринки, печуть хрустке імбирне печиво, розмовляють із тишею. У волошкових очах маленької дівчинки бурхлива темінь історій, перемелена в сонячні промені. Зігрівай! Плети вироби зі слів. Бо ти і є сонячне сплетіння. @sarahwatsonrhymes #мовчан

поетичний конкурс Тіні забутих предків вітаю, наші переможці: 1 місце — Саша Хопта 2 місце — Марія Чекарьова 2 місце — Юрій Іванов 2 місце — Ольга Ритик результати вірші судила Каріна Коваленко (м.Запоржжя) та OleXandr (м.Вінниця) #конкурс #поезія #вірші #храм

Саша Хопта Юрій Іванов Ольга Ритик

колись мешкали у безпечному світі потім опинилися у безпечній країні потім у безпечному місті потім у безпечному районі потім сиділи у безпечному домі потім у безпечній кімнаті під безпечною стіною а потім перебиралися до безпечного дому до безпечного району виїжджали до безпечного міста і до безпечної країни а у безпечному світі було зачинено Дар'я Зоріна #зоріна

Нехай твої ключиці не змарніють, Лібідо не впаде. Та клімакс забариться у дорозі. Не розстовстіють бедра, срака, Не зміліє твій банківський рахунок. Деменція піде під три чорти. Нехай ніколи не змарніють бороди твоїх чоловіків. Ти к*ш вдруге, втретє та сьогодні не востаннє. Нехай рясніють дні твої. І хвіст не падає додолу. Побільше радості, поменше клопоту. Віршів, поезій, книжкової полички, з твоїм ім'ям. Ключиць яких, відправиш Джессі на процвітання Храму. Гірських стежок, походів, морського берега з піском. Безпеки, щастя та любові, нехай все в тебе буде добре, як в реальному житті із радістю і сумом, а пам'ять збереже найкраще. з, ювілеєм, Іляно! дуже тебе ціную, поважаю та люблю. Готовий безкінечно слухати як ти говориш, смієшся, розповідаєш свої історії, проводиш етери, як уважно слухаєш співрозмовника та читати твої поезії. ти одна з трьох людей: завдяки яким я почав писати вірші зі святом, Лисичко! Нехай дельфіни, побачать синій.

Нехай твої ключиці не змарніють, Лібідо не впаде. Та клімакс забариться у дорозі. Не розстовстіють бедра, срака, Не зміліє твій банківський рахунок. Деменція піде під три чорти. Нехай ніколи не змарніють бороди твоїх чоловіків. Ти к*ш вдруге, втретє та сьогодні не востаннє. Нехай рясніють дні твої. І хвіст не падає додолу. Побільше радості, поменше клопоту. Віршів, поезій, книжкової полички, з твоїм ім'ям. Ключиць яких, відправиш Джессі на процвітання Храму. Гірських стежок, походів, морського берега з піском. Безпеки, щастя та любові, нехай все в тебе буде добре, як в реальному житті із радістю і сумом, а пам'ять збереже найкраще. з, ювілеєм, Іляно! дуже тебе ціную, поважаю та люблю. Готовий безкінечно слухати як ти говориш, смієшся, розповідаєш свої історії, проводиш етери, як уважно слухаєш співрозмовника та читати твої поезії. ти одна з трьох людей: завдяки яким я почав писати вірші зі святом, Лисичко! Нехай дельфіни, побачать синій.

Нехай твої ключиці не змарніють, Лібідо не впаде. Та клімакс забариться у дорозі. Не розстовстіють бедра, срака, Не зміліє твій банківський рахунок. Деменція піде під три чорти. Нехай ніколи не змарніють бороди твоїх чоловіків. Ти к*ш вдруге, втретє та сьогодні не востаннє. Нехай рясніють дні твої. І хвіст не падає додолу. Побільше радості, поменше клопоту. Віршів, поезій, книжкової полички, з твоїм ім'ям. Ключиць яких, відправиш Джессі на процвітання Храму. Гірських стежок, походів, морського берега з піском. Безпеки, щастя та любові, нехай все в тебе буде добре, як в реальному житті із радістю і сумом, а пам'ять збереже найкраще. з, ювілеєм, Іляно! дуже тебе ціную, поважаю та люблю. Готовий безкінечно слухати як ти говориш, смієшся, розповідаєш свої історії, проводиш етери, як уважно слухаєш співрозмовника та читати твої поезії. ти одна з трьох людей: завдяки яким я почав писати вірші зі святом, Лисичко! Нехай дельфіни, побачать синій.

Нехай твої ключиці не змарніють, Лібідо не впаде. Та клімакс забариться у дорозі. Не розстовстіють бедра, срака, Не зміліє твій банківський рахунок. Деменція піде під три чорти. Нехай ніколи не змарніють бороди твоїх чоловіків. Ти к*ш вдруге, втретє та сьогодні не востаннє. Нехай рясніють дні твої. І хвіст не падає додолу. Побільше радості, поменше клопоту. Віршів, поезій, книжкової полички, з твоїм ім'ям. Ключиць яких, відправиш Джессі на процвітання Храму. Гірських стежок, походів, морського берега з піском. Безпеки, щастя та любові, нехай все в тебе буде добре, як в реальному житті із радістю і сумом, а пам'ять збереже найкраще. з, ювілеєм, Іляно! дуже тебе ціную, поважаю та люблю. Готовий безкінечно слухати як ти говориш, смієшся, розповідаєш свої історії, проводиш етери, як уважно слухаєш співрозмовника та читати твої поезії. ти одна з трьох людей: завдяки яким я почав писати вірші зі святом, Лисичко! Нехай дельфіни, побачать синій.

Ми кроїли межу між нами цілісінький серпень — не склалося, яблук не збирано, лан не дожали, коліна і пальці стерпли. Долю проріже кривим серпантином із сірого гравію, як тіло кобри. Як не бийся над рівним зрізом, а буде краяти. Серп оживає, підморгує на грудях ночі і відтинає буденне. Пасок обернеться зашморгом, назавжди зурочить. Очі заліплені медом, зав'язані паском зі зміїної шкіри, а будеш смикати, затягне міцніше, стане жарко чи жаско, бо сам пов'язки не знімеш. Кільця ніжно обернуть тебе найщільнішою ковдрою, задуха в обіймах. А як попросиш пощади, не стерпиш, вислизне в небо твоя кишенькова кобра. Повітряна змійка полине до хмар, далеко і високо, літати в рутині, та не бійся втратити. Шворка у твоїх руках: захочеш — висмикнеш. @lysychkazlisu #лисичка

не знайдеш собі місця у рідних-чужих містах. Чаша сумнівів ніби і тріснута, й не пуста. Світ розгортається пусткою, хтось же це допуска, серце завмерло в стрибку перед пасткою твоїх пальців. І струнка розпускається думка на срібні пасма, і завмирає — що ж ти для неї припас: ніжного слова, чарівних прикрас чи ляпаса? на що чекати, до чого ще готуватися? що наступне в майстерні дотепностей гаптуватимеш: біле вбрання чи нові обладунки на чорний день? Знов дивуватися, як нелінійно цей час іде, знову шукати місце у світлі твоїх ідей — [я ж чомусь впевнена, ніби мені там місце!] Знову себе випробовувати на міцність у турнірній таблиці між інших чарівників. Місто тоне у сонці, ховається в тіні чагарників, я тримаю себе в руках, ти тримаєш руківʼя спису. Яка прикрість — жоден із наших списків досі не містить переліку кораблів… У схрещенні рук і пальців, у вигині брів я хочу, аби ти бачив: мене, а не ширму слів; я хочу, аби ти слухав: мене, а не купу домислів, що лунають від радників і послів. Будь послідовним. І разом із тим затям: якщо я інструмент — то заточений у звитягах, то такий, що відтяв десятки злих язиків. Словом, найкращий і найгостріший споконвіків. @fandorina_rhymebook #фандоріна

Захотілося задизайнити нашу поетичну переписку ✨ Вірш @Nelemean для мене - читати тут 🌸 👉 і мій опис, за яким написаний вірш 🍊 Вірш від мене - читати тут опис, за яким писала я 👈 Дякую Ет, за організацію ❤️

Кінцева світу – Раґнарьок Так було сказано людям. Так було сказано людьми. Я чув, як про те говорили буддисти. Впевнено рахуючи Будд. Я чув, як про те говорили християни. Зі смиренням та покаянням. Я чув, як про те говорили вікінги. З азартом та гумором шибеника. Мені по серцю бути вікінгом. А ким вирішив бути ти? Ти знаєш, хто ти – без мрії та без жадань? Рівно те, чого прагнуть буддисти. Шлях до нірвани аж ніяк не назвеш спокусливим, чи не так? Ти – рівно те, що чекає на грішних в Раю. НІ-ЩО. То ж знайди собі мрію. І нехай це буде їзда верхи на Йормунґанді, І нехай це буде поцілунок Гель, Не відступи. Бо лише та мрія і є Ти. Ти блукатимеш. Як колись блукав Гаутама долиною Ганги, Як колись блукав Мойсей Аравійською пустелею. Бо лише та мрія і є Ти. Ти шукатимеш. Як колись молодий Будда шукав сховок від часу. Як колись шукали три волхви Ісуса. Бо лише та мрія і є Ти. Ти знайдеш. Як... Ніхто інший. Бо лише та мрія і є Ти. І нехай Йормунґанд не залишить від мене і мокрого місця, Я зроблю це. Бо лише та мрія і є Я. Іііііііі-ха! *** Зі змія все почалося. Змієм і закінчиться. Сховане в сутінках світових вод Вийде назовні у повню. І світ здригнеться. Остання судома звіра Стане кінцем Всього. ©️Пророцтво безіменної вельви #мандри #янаухрамі #доджессіякнароботу ©️Неофітка📿

Вірш написаний на конкурс Плейлист Віршопліткарки. Тема: Біля берега тихо так Назва: Наодинці щаслива Ми так і не з’їздили влітку в Одесу, На мапі стерлись маршрути, адреси. І вже не мурчить за вікном старий мотик — Ти не чекаєш на лавці навпроти. Порвалось намисто із перлів та нервів, Серпень зламав все, що створював червень. Ти назáвжди пішов, зоставивши дещо: Спогадів ящик, обмотаний стрейчем. У ньому лишились образи і чвари, Маніпуляції — пишності драми, Взаємні заяви, що ми таки різні, Як срібло й латунь, як хаскі і грізлі. Скриня зі спогадів скоро ляже на дно, Хоч в ній під завʼязку набите лай**. Чи був ти моїм і чи була я твоя? (Питання банальне, як рима на «-ття») Між громом і тишею виберу друге, На березі сяду з келихом брюту І вип’ю за те, що скінчилась ця п’єса. Я наодинці. Щаслива. В Одесі.

це було наше перше проникнення: страх голок (хоч як не змащуй вазеліном) нікуди не зник, я просто довіряю твоїм пальцям. жінки так бояться жінок що люблять жінки так люблять жінок що бояться тільки би не порушити емоційну мікрофлору, бо забудеш, як плакати. тільки би не завагітніти чоловічим поглядом, бо забудеш, як бачити. а ми навіть окуляри маємо! (так ти ж їх ніколи не носиш!) натягнеш латексну серветку замість лінзи — побачиш мій сон. сьогодні шукатиму веретенце. — навмисне? — навмисне) я довіряю своїм пальцям.

розріза вертикалі жовтня безперервний безжальний дощ я шукаю між ним долоні простягаю і там порожньо 01. 10. 2025 #вірш

* * * людина, яка нікого не любить, нікого не втратить на цій війні, у цій землі не залишить вирвані клапті юності, серця, майбутнього не розсипеться, навіть не піде тріщинами, гідними золота тріщинами, крізь які мусить заходити світло, а натомість вдирається студена густа безнадія як же добре тобі не любити нікого, яке ж це благословення, який дарунок долі в темні часи не мати коріння, яке тримає, тягаря турботи, привʼязаності за плечима, туги, що всвердлюється зсередини і ламає кістки, мов у катівні йти землею, якою розсипані жовті кульбаби, почорнілі жита, стіни й дахи, уламки життів у безжальному витку історії не задихатись від співу пташки, що повторює ту саму розпачливу пісню знову і знову, від залитого кровʼю вечірнього неба просто йти без страху в незмінному напрямку — будь-куди, аби тільки вперед людино, яка нікого не любить, невмируща, бо давно вже померла, — та чи жила? Юлія Мусаковська #мусаковська

пізно вночі ми повертались до старих ритуалів на звичній нам лоджії. тієї ночі, аби із чистою головою бути готовими до нових сирен, прильотів та молочно-кавових течій вгорі, ми вдихали сушені трави з букету на Спаса. з радістю міг би про них на / писати що? сь неста + ндартне, граю × чи × сь × зі × слов × а × ми наче то алгебраїчні рівняння для другого курсу на факультеті програмної інженерії але сенс? нам зручно говорити про просте у віршах. це ж не вища математика, кажеш ти мені, поки я вп'яте за ніч вдихаю терпкість скоропройдешнього серпня. і я киваю, не намагаючись відповісти. 22.08.25 #течія_ставозера